Лазар Джаміч

Xoogler, креативний стратег та викладач університету, викладач цифрового маркетингу та трансформації на факультеті медіа та комунікацій у Белграді, бізнес-школі в Лозанні та Школі економіки та бізнесу в Любляні.

---

 

Нові форми грамотності — єдине, що дасть нам змогу долати виклики сьогодення, з яких вибудовується майбутнє

На часі зміна самого терміну «грамотність». Функціональна грамотність — читання й письмо — є не просто найбільш базовою, а й навряд чи достатньою умовою для просування в сучасному світі. Загальна грамотність дає нам змогу рудиментарно комунікувати, але не дає нам — принаймні окремо від усього іншого — здатності діяти мудро й приймати якісні рішення, не дає захисту й розвитку як індивідуально, так і колективно. Отож, нам потрібні нові форми грамотності, які слід опановувати з раннього віку на системному загальносуспільному рівні. Загальна грамотність програла війну з телебаченням — це грунтовно описав Ніл Постман у знаковій книзі Amusing Ourselves to Death[1] («Розважаємося на смерть»), а зараз програє її з інтернетом.

 

Які ж нові види грамотності нам потрібні? Який план нової освіти?

Тут багато простору для дебатів. Мій погляд на цю проблему випливає з усіх напрацювань, що існують на сьогодні, але в дещо іншому оформленні. Я ніколи не чув, аби хтось говорив про ці види грамотності як взаємопов’язані, як про архітектуру нового риштування, якого ми потребуємо, аби більше не повторювати помилок минулого й теперішнього.

Освітня система ХХ сторіччя формувалася як індустріалізована масова інтерналізація порівняно обмежених і важкодоступних знань, які назагал можна визначити, як «море фактів». На той час ці факти було складно опанувати більш системно, тож їх збирали в спеціальних книжках — підручниках. А внаслідок небажання людського виду докладати когнітивних зусиль і поповнювати свій когнітивний репертуар ці знання розповсюджувалися в спеціальних фізичних просторах, відомих нам як «класи», і  протягом спеціальних часових проміжків — «уроків». Цьому підходу підпорядковувалося все в освітній системі, зокрема підготовка вчителів.

Для цього була причина, яку детально пояснює у своїй впливовій книзі The end of average[2] («Кінець середнього») Тодд Роуз. Індустріалізована освіта, яку ми знаємо сьогодні,  розвинулася в Америці на початку минулого сторіччя у відповідь на потребу дисциплінувати й навчити переважно сільське населення працювати на сучасних фабриках. Слоунівський конвеєр вимагає стандардизації, синхронізації й рутини. Це ідеологія мурашиної колонії, закорінена в обумовленості поведінки повторенням, нагородою й покаранням, — практичне втілення поведінкової психології Павлова-Скіннера. Цим пояснюється й дзвінок на початку й у кінці уроку: він повторює фабричну сирену на початку й у кінці зміни, звуковий стимул колективної синхронізації. Індивідуальність у такій схемі відсувається на другий план.

«Середня» продуктивність — фактично трохи вища за середнє значення, але не дуже — стає основною мірою успіху. Система не знає, що робити з нетиповістю й відхиленнями. Якими вони не були б — «позитивними» чи «негативними», хорошими чи поганими назагал, — вони створюють тертя в індустріальному процесі й мають бути усунені. У деяких найрозвиненіших країнах світу по-різному винятково талановиті діти вважаються дітьми з «особливими потребами». Вони їх дійсно мають, просто не так, як ми собі уявляємо, коли вживаємо цю фразу. Тож ми не знаємо, що з ними робити. Система не створена для них. І це несе тяжкі наслідки для усіх нас.

Сучасна освіта, яку ми знаємо, — це останній дар Просвітництва — і дійсно дар, попри нинішні недоліки, — який не пройшов ідейно-технологічної трансформації. Класна кімната — це останній сучасний археологічний артефакт. І ми не усвідомлювали, що насправді можна робити це все трохи інакше, аж поки не опинилися зачиненими вдома внаслідок світової пандемії. Це може дати нам шанс також переосмислити саме поняття освіти.

Постіндустріальне суспільство, яке часто називають «четвертою промисловою революцією», потребує нових форм грамотності для нових форм суспільної організації й нових способів життя. Зараз я дещо відійду від часто згадуваних сфер навчання, які вважаються ключовими для нового світу, хоча й вони містяться в моїх пропозиціях. Мені здається, що наше завдання — масштабніше, ніж просто трансформація економіки. Нам потрібно трансформувати самих себе як соціальних і політичних істот, якщо хочемо вижити бодай на цій планеті, перш ніж навіть починати думати про переселення на іншу!

Нам потрібні нові види грамотності, щоб перестати повторювати минулі й нинішні помилки. Те, якими великими споживачами і якими поганими громадянами ми стали, — це трагедія! Ми обираємо не тих людей собі в лідери, не з тих причин, керуючись не тими міркуваннями про те, що важливо, — й усе це через функціональну неграмотність у різних сферах, яку активно стимулюють, ба навіть генерують наші політично-економічно-медійні еліти. А вони ж зацікавлені в тому, аби ми такими й залишалися. Через це нами легко управляти й нас легко контролювати. Будь-яка система, що називає себе «прогресивною», мусить звертати увагу й щось робити з цією новою цивілізаційною освітньою програмою, цим новим просвітницьким проектом.

 

1. Архетипно-наративна грамотність

Якщо коротко, то розповідь — це найпотужніша технологія, яку коли-небудь винаходило людство. Вона найефективніше підштовхує нас до дії в різних напрямках: індивідуально й колективно. Це механізм контролю тяжіння: вона може дослівно підносити нас до зірок і штовхати в моральну безодню. Ідеології, релігії, економічні системи, мода, тренди, розваги й медіа — все це розповіді, наративи: особливі способи конструювання, концептуалізації й медіації реалій людства. Більшість із них створюється з метою впливу не тільки на наші думки й почуття, а й на нашу поведінку. Усі вони переслідують ідеологічні чи комерційні цілі, а часом і те, й інше.

Для нас критично важливо заради нашого ж виживання розуміти, як працюють розповіді й чому вони настільки впливові. Як і чому еволюційно ми схильні сильно реагувати на них? [3]  Чому ми настільки занурені в них? Найцікавіше в нашому світі сьогодні — це те, що така грамотність може бути ключовою для нинішньої доби, але їй у такому вигляді поки не навчають. Це один із напрямків мистецтва, яке найчастіше вивчається сьогодні у світі, але в суто утилітарній формі: як навчитися розповідати так, аби стати відомим, заробляти гроші або дуже добре продавати. Утім ми не вчимося, як захищати себе від потужних розповідей на кшталт популізму, теорій змови й різних видів пропаганди, політичної чи комерційної. Грамотність у цьому напрямку — це антиотрута проти будь-яких маніпуляцій, які нам запускають у цифровому просторі в будь-якому вигляді. У всьому цьому темному театрі проблем панує один спільний підхід: використання емоційно потужних архетипних наративів.

Архетипні розповіді — формульні: добро проти зла, «наші» проти «чужих», зовнішній ворог, який загрожує нашому способу життя, суть справжнього героя… Це методичка для роботи з нашими колективними страхами, що еволюціонували й успадковувалися протягом тисячоліть. У серці їх закладені драма й конфлікт, запаковані у формулу. На формульну природу архетипних розповідей вказували багато антропологів, від Клода Леві-Стросса до Владіміра Проппа. Найвідоміший із них Джозеф Кемпбелл опублікував найдовговічнішу й найбільш використовувану формулу з усіх у 1949 році в знаковій книзі Hero with a thousand faces[4] («Герой із тисячею облич»). Вона послужила джерелом натхнення й інструментом не лише для Джорджа Лукаса в шифруванні коду «Зоряних воєн», а й для голлівудських блокбастерів загалом.

Цей шаблон потужний і водночас зрозумілий. Якщо знати його, то стає легко підняти завісу запальної емоційної розповіді й розгледіти за нею прості структурні важелі, за які вмілі оповідачі на кшталт популістів і пропагандистів (і в цьому їм треба віддати належне!) смикають, щоб отримати від нас бажані реакції. Якщо є предмет, якому нас треба свідомо навчати з найперших днів життя — але не як просто пасивних споживачів наративів такого штибу в їх комерційному вигляді, — якщо існує нове колективне щеплення від дисфункціонального суспільства, якщо є інтелектуальна прививка від ідеологічного раку, то це грамотність у сприйнятті архетипних наративів.

Звісно, для цього потрібні нові вчителі в школах усіх рівнів. Хто ж розірве це коло? Саме тут на сцену виходить радикальна інновація. Це місія й простір, де сценаристи, письменники й копірайтери, режисери й редактори — оповідачі всіх мастей — можуть знайти нову реалізацію власної суспільної значущості. Замість цинічної неприкритої експлуатації нашої наративної безграмотності, конвертації її в просто бізнес чи славу, це шанс на велике кармічне покаяння, внесок у загальне благо. Саме вони можуть стати новими світськими катехитами, покликаними розвінчувати містифікації.

 

2. Грамотність імпульсів

Нерозривно прив’язаною до першої грамотності є здатність розуміти й контролювати емоційні імпульси. Світ сьогодні — це величезна, цілковито створена людиною машина для стимулювання різних, часто суперечливих імпульсів і бажань. Інструментом «вражання» й емоціоналізації стає все: наші новини, наші релігії, наша економіка й, звісно, наші щоденні стосунки. Коли щось не викликає емоцій, особливо якась розвага, воно нудне — а нудне не продає в гаксліанському світі, де ми «розважаємося на смерть».

Найтрагічнішими жертвами сучасного суспільства є раціональний дискурс і осмислений спосіб життя. Від колиски до могили нас навчають бути імпульсивними, бажати миттєвої винагороди тут і зараз, завжди в центр ставити самих себе — наші думки, бажання, примхи, почуття. Женучись за прибутком, сучасний світ сформувався навколо нас таким чином, аби все можна було отримати в одну мить.

Імпульсивність — це глибоко людська риса: всі ми маємо у собі трохи від звіра.І саме тому так складно будувати цивілізацію — бо така робота багато в чому полягає в тамуванні імпульсів або бодай частини з них. Закони, ввічливість, правила захисту споживачів, навчання неконфронтаційному спілкуванню й командна робота — це все дуже вимоглива тяжка праця. Відтак сама ідея освіти живиться поки що тільки напівреалізованим сподіванням, що для того, аби цивілізувати когось, достатньо самої освіти. Іншими словами — це сподівання, що дітей можна якось навчити контролювати свої імпульси, якщо «закласти» їм у голову найбільше фактів. Тут я можу хіба процитувати вступ до есею «Лев і єдиноріг» Джорджа Орвелла: «Поки я пишу, наді мною літають цивілізовані люди, які намагаються вбити мене».

На жаль, традиційні академічні досягнення тільки частково виконують цю цивілізаційну місію — в основному через те, що наші внутрішні імпульси переважно є результатом нашої біологічної й когнітивної еволюції: того, як наш мозок і розум опрацьовують реальність, десятків когнітивних упереджень і евристик, із яких здебільшого складається наше щоденне функціонування, особливо в прийнятті рішень і в розмінні того, маємо ми рацію чи ні. Зараз ми безсумнівно знаємо, що люди — глибоко ірраціональні істоти, які використовують сформований освітою розум здебільшого для постраціоналізації власних рішень, керованих емоціями й упередженнями. Це довели у своїй революційній роботі Деніел Канеман і Амос Тверські, а за ними й легіон інших дослідників когнітивного. Раціональна «людина економічна», улюблена фантазія традиційних економістів, виявилася доволі неправдивою фікцією. Поведінкова економіка увійшла до мейнстриму нашого інтелектуального життя, й підштовхування стало новим інструментом вироблення політики. Як нам цього не хотілося б, але ми прийняли свою ірраціональність.

На жаль, не в освіті. Глобально освітні програми не відображають цих проривів у когнітивнх науках. Ми не навчаємо ні дітей, ні дорослих, як знати й визначати спільні упередження. Єдині, хто їх вивчає, це ті, хто послуговується ними, аби справляти різний уплив: уряди, рекламники, маркетологи… І ця війна дуже асиметрична. Проти атомізованого населення планети, що навіть не підозрює про існування когнітивних упереджень, не кажучи вже про те, що робити, аби мінімізувати автоматизацію власних рішень, діє цілий скоординований, гіперраціональний, добре фінансований і надзвичайно обізнаний всесвіт експертів та інтересів, які сфокусовані на стимулюванні наших імпульсів до різноманітних, здебільшого комерційних здобутків, часом із тяжкими наслідками для особистого й колективного.

У цьому полягає один із великих парадоксів нашого сучасного життя — життя, що вже повне різних стимулів і штучно створених несумісностей. Між офіційно проголошеними політичними й освітніми та повсякденними комерційними місіями лежить величезна різниця, справжня прірва. Перші поверхнево, навіть лицемірно вимагають, аби ми поводилися як раціональні відповідальні громадяни. А останні спонукають нас поводитися як ірраціональні безвідповідальні споживачі, діяти імпульсивно: без цього споживацька економіка зупиниться. Це глибока фундаментальна проблема, що вимагає глибокої фундаментальної освіти. Не просто освіти, а тривалого концентрованого навчання, в якому ніхто з будь-якою владою реально не зацікавлений.

Це песимістичний погляд, бо здається, що таку ситуацію ніщо скоро не змінить. Навіть Канеман, батько цієї концепції, бачить її песимістично через відверту неспроможність наших політичних еліт навіть визнати виклики цих фундаментальних імпульсів. В одному інтерв’ю[5] він називає надмір самовпевненості «чумою» політичних класів і для більшості із нас. Й усе це випливає з когнітивних упереджень, про існування яких ми навіть не підозрюємо.

Утім, у довгостроковій перспективі в нас нема вибору. Або ми наберемося грамотності й навичок для управління власними еволюційними когнітивними рисами, або й далі повторюватимемо помилки минулого. Безграмотність у сприйнятті архетипних наративів і контролі імпульсів — це основна причина того, чому, за словами канадського філософа Джозефа Гіта[6], «цивілізації скочуються у варварство, а не навпаки». Погляньте, що коїться в деяких найрозвиненіших країнах світу, особливо в англосаксонському світі, — й це не випадково. За якийсь рік нібито високоцивілізовані суспільства почали скочуватися в хаос, небезпеку, неспроможність, расизм і суспільний безлад[7]. Найрозвиненіші економіки планети, які запускають розумні апарати на Марс, не здатні виробити прості хірургічні маски або одноразові пластикові фартухи. Або ж нагодувати власних громадян. «Риштування» цивілізації, як їх називає Гіт, що прикривають наші розвинені в процесі еволюції імпульси, тонкі, як шкарлупа яйця.

Утім, це шанс для науковців, що досліджують когнітивне, маркетологів і фахівців із продажу зробити свій внесок у світ, окрім суто утилітарної складової їхніх професій. Вони у винятково зручній позиції для того, щоб розсунути завісу великого театру, який нас оточує, й показати нам, що за нею: стимули й наративи, збудовані так, аби стимулювати в нас евристику заради прибутків зацікавлених осіб.

 

3. Грамотність уваги й алгоритмів

Як наслідок попередніх двох видів безграмотності, реальна глобальна пандемія кількох останніх десятиліть найменш помітна для нас: безграмотність уваги. Увага — це нейрологічно обмежений ресурс, який іще ніколи настільки не навантажувався й не витрачався так намарне. Його видобувають усі як рідкісний і дорогоцінний елемент. Одна з мантр у Google — «гроші йдуть за увагою»: хто може привернути увагу, той у вигіднішому становищі для її монетизації. Увага — це капітал. Раніше було «дай, будь ласка», а тепер — «пошир, будь ласка».

Фактично ми живемо в «економіці уваги» й бачимо це в численних книжках, статтях і обговореннях, де намагаються концептуалізувати одну й ту ж проблему: люди когнітивно перевантажені й розсіяні, а отже, втомлені, розлючені, тривожні та інтелектуально неповносправні, особливо через парадоксальну природу вимог, які нам виставляють медіа, запакованих у дуже переконливу обгортку. Найрізноманітніші емоційні вампіри розробили численні способи «чіпляти» наші імпульси, а з ними й нашу увагу на свою користь. Таким чином, нам залишається брести щоденним життям у тумані й запамороченні, породженими страхом щось пропустити, неадекватностях і тривогах, втрачаючи здатність до самоосмислення, емпатії та якісних рішень.

Увагова безграмотність — не тільки одна з найбільших проблем сучасного світу. Вона може стати однією з основних перепон для освіти в майбутньому. Четверта промислова революція вимагає потужного зосередження на самоосвіті здебільшого за межами інституційних утворень, навчання через інтернет, у експертних групах і на масових відкритих онлайн-курсах. Вона вимагає непохитного, майже аскетичного занурення, здатності контролювати імпульс, що кличе відволіктися на будь-що випадкове — або й невипадкове — на шляху, сили волі опиратися бажанню серфити по мережі, губитися на кілька годин поспіль у безкінечних нетрях інтернету, в імерсивному світі онлайн-ігор і безкінечному плетиві YouTube, Netflix та інших розважальних платформ. Саме таким є нині непосильне завдання у світі, повному факторів, що відволікаюсть. Тривіялізіація наших життів і уваги, теж за словами Постмана, який цитував Гакслі, — це отрута нашого світу.

Чому нам настільки бракує увагової грамотності? Один із ключів до відповіді однозначно лежить у несвідомості й неосвіченості щодо того, як функціонують архетипні наративи та імпульси. Утім, величезну роль тут грають і фактори середовища. Як відзначає Джозеф Гіт, ми живемо в цивілізації, яка в когнітивному плані найбільш вимоглива з усього, що людство створило донині в колективній історії. У неї ж вбудовані керовані комерційним інтересом хижацькі стосунки з нашою увагою й нашим часом. Цю безграмотність стимулюють два технологічні феномени.

Перший — всюдисущі алгоритми як один із найперших інструментів медіації нашої віртуальної реальності — що здебільшого позначає «просто» реальність — і те, як вони підтримують інтереси комерційних, політичних, новинних і розважальних сфер. Вони створені таким чином, аби врешті давати нам не те, що нам справді потрібно в конкретний момент, а те, що найбільш комерційно вигідно їхнім творцям і рекламодавцям. І так, це часто означає, що починається все з визначення того, що нам потрібно, як фактора створення нашого профілю. Утім, дуже швидко в гру вступає й інша динаміка.

У своєму маніфесті Team Human[8] («Людська команда») Дуґлас Рашкофф вдало підсумовує ці роздуми: «Алгоритми не взаємодіють із нами як людьми безпосередньо. Вони взаємодіють зі слідами з даних, які ми залишаємо, коли активні, щоб формувати припущення про те, ким ми є і як ми поводимося. Тоді вони штовхають нас поводитися більш системно відповідно до профілю, який вони склали як нашу статистично найбільш імовірну особистість. Вони хочуть, аби ми були вірні нашому профілю… Технологія не керує собою. Вона нічого не хоче. Натомість є ринок, який виражає себе через технологію, операційна система за нашими різноманітними комп’ютерними інтерфейсами й платформами, яку часто не розпізнають самі розробники. Ця операційна система називається капіталізмом, і вона живить антигуманний порядок денний у нашому суспільстві незгірше за будь-яку технологію».

«Algos» — це, по суті, обумовлення, навчальна система для автоматизації й «аутсорсингу» критеріїв, які ми використовуємо для приділення уваги. Результат: економіка уваги заробляє гроші, поки ми втрачаємо сон і розум. Вони, можливо, допоможуть нам знайти те, що нам нібито хочеться, але вони також безкінечно відволікають нас і маніпулюють нами. Знову-таки, це поєднання наших власних когнітивних нахилів, нашої архетипової й імпульсової безграмотності та соціально-культурної системи, що врешті спеціально сконструйована таким чином, аби живитися всім цим. Понад те, алгоритми — це тільки частина історії. Чи не найбільша проблема — залежність, яку спеціально вбудовують у наші мобільні операційні системи.

Мобільні телефони — це одна із найбільш інтимних персональних технологій, яку дотепер розробило людство. Різні дослідження[9] показують, що ми користуємося ними понад сотню разів на день і торкаємося їх понад тисячу разів! Такого ставлення не отримує жодна людина в нашому житті. Цьому є причина. Обидві провідні глобальні операційні системи для мобільних пристроїв, Android й iOS, спеціально сконструйовані, аби стимулювати й розвивати залежність точно так само, як ігрові автомати в казино та нагороди в іграх. Ми навчилися бажати повідомлень, адже вони перетворюються для нас на безкінечні маленькі викиди допаміну, нейрохімікат, що викликає залежність. Мобільні телефони фактично стали допаміновими помпами[10].

Ці помпи найтяжче впливають на наше майбутнє — молодь. Люди сподіваються, що молоде покоління витягне нас із того безладу, який ми створили, адже бачитиме світ іншими очима, буде інакшим політично, комерційно й соціально. Інакшим, тобто «кращим» за нас. Але якщо подивитися на те, хто відвідує клініки для технозалежних, що множаться, як гриби, то доводиться замислитися…  Наративна, імпульсова й увагова безграмотність насправді робить нас фізично хворими.

Увагова безграмотність насправді викликає цифрове ожиріння[11], адже ми набиваємо голову тим, що відволікає, аж до точки вибуху, доки не вб’ємо власну здатність зосереджуватися на справді важливому в житті. Ніхто не ночує перед урною для голосування, щоб першим укинути бюлетень зранку. Зате ночує перед магазином Apple або годинами вистоюює в черзі, щоб першим забігти в магазин у чорну п’ятницю й повоювати за тостер зі знижкою. Ми стали фантастичними споживачами, але ніякими громадянами. Ці п’ятниці не просто так називають «чорними»: в них нема нічого яскравого чи позитивного. Саме тому відбувається багато чого, що дивує нас у ці часи пандемії. Ми дозволяємо цьому відбуватися, бо не свідомі чинників, які їх зумовлюють.

Ось де реальна епідемія, про яку нам слід говорити. Вона не дає нам змоги побачити нинішні проблеми й, що важливіше, проблеми на обрії. COVID-19 — це дрібна незручність порівняно з кліматичною кризою, що насувається. Утім ми навіть не спромоглися організуватися й забезпечити бодай елементарні захисні засоби для медиків, що воюють за наші життя! У нас за лічені дні закінчилися продукти, засоби й робочі місця. А це поганий знак на майбутнє, якщо ми не станемо більш грамотними в плані уваги.

 

4. Командна грамотність

Усе дійсно взаємопов’язане.

Ці ж види безграмотності роблять нас зацикленими на собі, навіть егоїстичними, менш здатними до роботи в групі. Коли нами керує імпульс і нас захоплюють культові історії, коли ми постійно в центрі власної уваги й коли увага крихка і її легко привернути, страждає наша здатність відчувати емпатію до точок зору й потреб інших. І знову-таки це має прямі наслідки для того, що нам потрібно, аби нормально функціонувати в сучасному й постіндустріальному суспільстві, що виникає зараз.

Це суспільство ще складніше. Багато занять у ньому визначаються контекстом і залежать від доповнюючих навичок наших співробітників і членів команди. Самотні ковбої поступово втрачають свої прерії. Як кажуть у світі цифрових проєктів: «Одиниця результату — це команда». Відтак нам потрібні контроль над імпульсами й емпатія. Успішна командна робота — це врівноваження енергій: інтроверсії проти екстраверсії, різних стилів комунікації та консенсус стосовно спільної мети чи задачі. Командна робота навчає нас самоаналізу й саморозумінню. Тодд Роуз писав про це, особливо про чи не найбільш корисний, але найменш відомий концептуальний інструмент осмислення індивідуального в командному середовищі: «особисту різьбу».

Це проста, але сильна концепція. В усіх нас є більш і менш виражені риси характеру, особливо коли дивитися на них у конкретному професійному або груповому контексті. Взяти, наприклад, стандартну вимогу в оголошеннях про роботу — бути «хорошим комунікатором». Це чи не найбільш неадекватний опис, беззмістовне поняття без конкретного контексту. Про які комунікаційні навички йдеться? Треба вміти прекрасно представити щось десятку керівників чи тільки своїй команді? Блискуче спілкуватися один на один, але бути бездарним у мозковому штурмі? Мати блискучі навички письмової комунікації чи бути неспроможним написати щось зв’язне? У поняття «хороший комунікатор» дуже багато сторін. Яка з них ключова для конкретного контексту?

Те ж можна сказати про інші різні характеристики, що ними компанії й рекрутери зазвичай описують вакансії, на які сподіваються знайти хороших кандидатів. «Енергійний» (якого роду: марафонець, що біжить повільно, але стабільно, чи швидкий спринтер на короткі дистанції?). «Кмітливий» (спроможний визначати й вирішувати проблеми тут і зараз чи заговорювати так, що аж дратує?). «Нестримний» (здатний давати результати безвідносно до обставин чи з патологічним обсесивно-компульсивним синдромом?). Наведу приклад із мого власного досвіду, який у цьому випадку дуже добре продуманий: одна з чотирьох груп характеристик, за якими Google оцінює кандидатів, — це «ґуґлність», тобто ментальна / культурна здатність вписатися, один із важливих вимірів якої є спроможність «процвітати в хаосі». Іншими словами, хаос не має паралізувати, натомість треба ставитися до нього як до можливості радикально змінювати все на ліпше або ж схопитися за комерційну можливість. Хаос віддає перевагу рухливим, спритним, гнучким. Хаос — це добре при належному сприйнятті. Якщо така риса в тебе не з сильних, то в подібних компаніях може бути складно…

Команда — це збірка особистостей для конкретних контексту або мети. Розуміння персонального, нашої «особистої різьби» й різьби нашого оточення допомагає утворювати «синергію» — ще одне улюблене слово в бізнесовому жаргоні. Як у команді космонавтів або спецпризначенців, доповнюючі навички й особистості важливі, бо дозволяють менше прогинатися, аби вписатися, й знижують напругу. Натомість є більше розуміння й прийняття внеску кожного в ціле й «прогалина у формі мене», що з’являється за нашої відсутності.

Чи варто казати, що цього ми не вчимося ані в школі, ані пізніше? Ми емоційно безграмотні, а це часто означає, що нам також бракує командної грамотності. При цьому наше виживання залежить від здатності діяти в групі, великій чи малій, глобально чи локально — як і в нашому еволюційному минулому.

 

5. Статистична грамотність

У світі, повному чисел, украй важливо вміти їх читати. З юного віку нам кажуть, що правда в числах, що вони рівнозначні науці, що наші рішення мають «бути доказовими» й що треба уникати помилок за покликом серця, відверто сліпого й неактуального органу, коли йдеться про прийняття рішень, — тобто наш вибір ліпше має обґрунтовуватися числами.

Але нам також треба засвоїти те, що багато зацікавлених у просуванні власних інтересів блискуче навчилися маніпулювати числами, щоб упливати на наші думку й рішення, знижувати наше розуміння, обманювати або знову-таки спокушати нас. Це відображається в багатьох відомих фразах: від «у 99% статистики тільки 49% правди» й крилатого дізраелівського «існують три види брехні: брехня, нахабна брехня й статистика» до «більшість людей використовує статистику так, як п’яний — вуличний ліхтар: радше для опори, ніж для освітлення» Ендрю Ланґа. Одним словом, загального знання чисел недостатньо. Нам також потрібна прикладна статистична грамотність.

Наші дні й екрани сповнені графіків, статистики, відсотків, середніх показників, чисел, що стоять самі по собі у світлі софітів без контексту, сиріт, яких тимчасово усиновлює будь-хто охочий скористатися ними як достовірним свідченням для своїх історій і виправдань. Статистика — це амуніція для гвинтівок історій, а ми — однозначно цілі, які вони шматують. Як і у випадку інших видів безграмотності, описаних у цьому есеї, трагічно бачити, скільки саме цей вид додає до нашої цивілізаційної наївності. Хоча Ганс Рослінґ[12] і кілька інших авторів хоробро воюють на цьому полі, без системної підтримки ми й далі будемо жертвами іншого, ще більш підступного ворога раціонального мислення.

Прикладів навколо нас безліч. Розуміння різниці між «середнім» і «типовим» веде до цілковито іншого сприйняття реальності. Якщо середня зарплата в країні 450 євро, але типова, тобто найбільш поширена, — 250 євро, що це каже нам про якість життя в такій країні? У масовому маркетингу «середнє» — це одне з найнебезпечніших чисел, якими можна обґрунтовувати рішення, й тому успішні компанії користуються ним обережно. До реальності ближче «типове» число.

Або взяти розуміння основи вимірювань — початкову точку, від якої вимірюють зміну: чи то зростання, чи падіння. Якщо економічне зростання країни дещо вище за показник сусідніх, але стартує з нижчої точки, а типове зростання в подібній країні, що стартує з подібної точки, мало би бути вищим, — перед нами політичний успіх чи маніпуляція? «Брехня, нахабна брехня й статистика». Що не казав би король, панівним завжди буде контекст.

Чи не найбільша прогалина в цьому виді грамотності, знову-таки через нашу когнітивну євристику, — це фундаментальна нездатність працювати з імовірністю. Людський мозок просто не розуміє реальної статистичної ймовірності здебільшого тому, що в нас закладено схильність у всьому знаходити наративи. І хоча статистично цілком можливо, що баскетболіст закине десять м’ячів поспіль, про можливі причини цього успіху навіть на початку такої серії люди думатимуть, що цей гравець «крутий», «йому фартить» або щось таке більш-менш із розряду магії. З імовірності ми плетемо казки.

Те ж стосується темних смуг на роботі, іспитах, презентаціях і в інших ситуаціях, де відбувається оцінка. Статистично існує даність: деякі люди, які за звичних обставин старанно виконують таку активність, у день важливої оцінки знервуються, не зможуть зосередитися, не почуватимуться енергійно, відволікатимуться на думки через зовнішні події або інші фактори, й це призведе до гірших результатів. За це їх покарають. Розуміння ймовірності — це ще одна причина того, чому фінальні іспити різного виду є жорстким, іноді жорстоким, але не дуже якісним способом оцінити чиїсь здібності, про що Роуз теж писав.

Наш мозок ненавидить незв’язаність, відчуття випадковості жахає нас, і мозок протидіє цьому наративами, розповідями, що дають «певність» про причини подій чи їх імовірність. Це загострюється в періоди збурень і непевності, як-от під час пандемії COVID-19, коли культура, до якої ми належимо, схильна до такого способу мислення або коли різні маніпулятори під’юджують нас вірити їхнім наративам у відповідь на наші тривоги. Цей феномен веде до багатьох забобонів, неправильних ставок, неправильних оцінок кандидатів на інтерв’ю й неправильних інвестицій. Наративна й статистична безграмотність — це двоюрідні сестри, що радо мешкають у одній кімнаті нашого розуму на шкоду усім нам.

 

6. Грамотність творчості

Творчість якось назвали «ресурсом останньої інстанції»: це те, що ми робимо, коли не знаємо, що робити. Творчість — це найближче до справжньої магії в наших індивідуальних і колективних починаннях. Вона веде до появи нових індустрій, нових поглядів, нового натхнення, нових ресурсів і нових способів вирішувати проблеми. При цьому, як фіксують багато активістів, що борються за глобальну реформу освіти, в школі з цією життєдайною силою стається щось трагічне.

Одного разу НАСА розробила спеціальний тест на творчість[13] для своїх науковців, а тоді з цікавості вирішила провести його й для 1600 дітей. Результати їх спантеличили: у 4–5 років 98% дітей підпали під категорію «геніїв» у плані творчості. Коли тест повторили з тими ж дітьми п’ять років потому, результат скотився до 30%, а коли їм було 15 років, у категорії геніїв залишилися всього 12% учасників тесту! Коли вони знову пройшли тест у дорослому віці, цей рівень показали заледве 2%. Це привело до висновку, що школа, яку ми знаємо сьогодні, систематично вбиває нашу творчість, наш природній стан буття, суперсилу, з якою ми всі народжуємося і якою володіємо, доки безжальний прес індустріалізованої освіти й система роботи не вичавлюють її з нас. Не те, щоб це було нове явище — його до болю детально досліджували видатні вчені на кшталт Сера Кена Робінсона[14] й знову-таки Тодда Роуза.

Творчість полягає в тому, аби бути «новим» й «інакшим» за визначенням, у відході від норми, зміні, турбулентності й революційності. Усіх цих обтяжливих якостей більшість наших офіційних середовищ намагаються уникати будь-якою ціною. Як творчі істоти, ми спромоглися породити матір усіх парадоксів: збудували цивілізацію, яка розглядає свою найбільш фундаментальну й магічну рису як ворога, непотріб, хворобу, яку треба викорінювати процесами, оцінками й системними та культурними нормами, що карають відхилення. Нова освітня система вимагає нової ідеології не просто прийняття, а активного шанування «нейронетиповості», ексцентричності, радикального мислення й противлення будь-якого роду, якщо тільки це не несе загрози безпеці, безпечності та особистісній цілісності інших. І я говорю про це в найбільш базовому, не символічному чи статусному контексті. З огляду на природу наших сучасних освітніх систем цей вид грамотності напевне буде найскладніше втілити головно з двох причин.

Першу я згадав на початку цієї статті: це система, що ґрунтується на стандартизації й масовому усередненні, навчанні вчителів і оцінці їхніх результатів та результатів їхніх студентів, а також на структурі наших щоденних активностей. Усе це фундаментально противиться креативності. Друга причина — розуміння й прийняття самого поняття творчості у відділах освіти і їхніх керівниках.

 

Насамкінець

Освітні програми для навчання цим новим видам грамотності вже існують, як і відповідні література, лідери думок і методології. Ніхто не може вірогідно стверджувати, що ми не знаємо, як реалізувати цей новий проєкт просвітництва. У нас навіть є вдосталь успішних експериментів, і не тільки у Фінляндії. Єдине, чого нам дійсно бракує, то це системного бажання навіть пробувати. Це просто завеликий виклик для статусу-кво.

Це змушує мене замислитися, чому все саме так. Зрештою, ці види грамотності широко представлені в різних напрямках економіки, в їх підтримку й розвиток інвестують кошти. Реклама, політична пропаганда, продажі й ціла індустрія розваг заробляють надприбутки, користаючись архетипними розповідями, застосовуючи тактику стимулювання імпульсів, зламуючи нашу увагу, суперраціонально організовуючи команди й інтенсивно, раціонально використовуючи дані. Творчість наскрізь прописана в усіх індустріях, що працюють зі споживачами. Ті люди насправді розуміють, як функціонують людська природа й когнітивна євристика, але вони користуються цим знанням як зброєю. Іноді вони використовують це розуміння, щоби продукувати нові ідеї, які по-справжньому поліпшують наші життя. Але я не можу позбутися відчуття — й мій інсайдерський досвід це підтверджує, — що здебільшого все це використовується проти нас у ідеологічній системі, яка ставить прибуток вище за людей і планету.

Ці перетворені на зброю види грамотності призвели до появи замаскованої методології, способу мислення в стилі таємних операцій, якщо послуговуватися висловом Марі Айнштайн[15], що проводить інтереси попід радарами нашої уваги й нашого розуміння. Люди, освічені в цих нових видах грамотності, могли би фундаментально змінити баланс сил, наше сприйняття реальності й пріоритети в житті, а також самих себе, політичні й економічні системи, в які ми віримо або бодай підтримуємо, якщо не віримо з різних людських причин… Але нікому при владі це не сподобається, а тому до цієї статті поставляться як до чергової утопічної пропозиції без шансу на втілення. Зрештою, шість видів грамотності — це рецепт для здобуття контролю.

І все ж це порочне коло, яке поки що не можна розірвати, але слід бодай послабити, якщо нам не байдужі ми самі на цій дрібці пилу, яку ми називаємо планетою Земля.

 

Перекладач: Лідія-Олександра Волянська

Редактор: Оксана Шевченко

Усі терміни в цій статті повинні сприйматись як гендерно-нейтральні

---

Лазар Джаміч брав участь в Міжнародному експертному обговоренні  «Розвиток громад: довіра, інституції, фінанси та люди», організованому Програмою «U-LEAD з Європою» в грудні 2020 року. Промова, яку він виголосив в межах одного з воркшопів конференції, знайшла своє продовження і у цій статті.

Від імені Програми «U-LEAD з Європою», ми хотіли б висловити нашу щиру подяку за обидва внески пана Джаміча. Ця публікація увійде до майбутньої Збірки статей, яка буде опублікована онлайн.

 

Збірка статей – це збірник письмових внесків, підготовлених українськими та міжнародними експертами, науковцями та посадовцями після Міжнародних експертних обговорень, організованих Програмою «U-LEAD з Європою» у 2019 та 2020 роках. Статті порушують питання у галузях регіонального та місцевого розвитку, децентралізації влади та адміністративно-територіального устрою, актуальні як для української, так і для міжнародної аудиторії. Збірка буде опублікована онлайн українською та англійською мовами на ресурсах U-LEAD. Стежте за нами у Facebook, аби першими отримати інформацію про публікацію Збірки.

Якщо у Вас є запитання чи коментарі щодо Збірника статей загалом, чи цієї статті зокрема, Ви можете написати Ярині Степанюк yaryna.stepanyuk@giz.de.

Ця публікація була підготовлена за підтримки Європейського Союзу і його держав-членів Німеччини, Швеції, Польщі, Данії, Естонії та Словенії. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю її авторів та не може жодним чином сприйматися як такий, що відображає погляди Програми «U-LEAD з Європою», уряду України, Європейського Союзу і його держав-членів Німеччини, Швеції, Польщі, Данії, Естонії та Словенії.