Про зміни в житті дітей і роботі вчителів у процесі реформи освіти.

Автор: Андрій Закалюк, учитель історії й директор Ліцею «Львівський» Львівської міської ради

---

Інвестуючи в освіту, ми робимо внесок у реальні зміни. Чому? Я вважаю, що освіта — це, в першу чергу, люди, які змінюють нас щодня. Кожен на своєму місці, кожен у якійсь маленькій сфері, яка дуже часто може бути непомітною, але здатною реально трансформувати долі дітей.

Я так думаю, тому що сам пройшов шлях від учня звичайнісінької школи до директора ліцею. Моя історія розпочалася 16 січня 2014 року, коли мене було призначено директором школи-інтернату №2 у місті Львові. На той час мені було лише 27 років. У школі навчалися 126 дітей. Із них 26 були сироти й позбавлені батьківського піклування. Всі діти залишались ночувати в цій школі. Тобто на той час це була класична загальноосвітня школа-інтернат.

Матеріальна база була практично відсутня. У школі працювали близько ста працівників: вчителі й вихователі, технічний персонал.

Школа мала надзвичайно поганий імідж, оскільки були відомі факти зловживання посадовими обов’язками, відповідно, це відображалося на її репутації. Щодо дітей, то тут нічого нового. Ніколи чогось хорошого про дітей не говорили, про їхні інтереси ніхто й не думав. Головною проблемою був стереотип «інтернатські діти», й вихованці про це знали. З ними було надзвичайно складно, бо діти були розчаровані. І насправді це, мабуть, був один із найгірших інтернатів не лише у місті Львові, а й у всій Львівській області.

Але я був готовий змінювати ситуацію. І почав діяти: основним акцентом став час, який усі працівники інтернату почали проводити з дітьми. Він полягав не лише в навчанні, а й у якісному дозвіллі. Нашим завданням було почути вихованців, тому що кожен із них — із непростою історією, з непростою долею, з непростим життєвим досвідом, і дуже часто цей досвід вирішальним чином впливає на їхнє подальше життя. Ми з дітьми їздили в різні поїздки, на екскурсії, проводили разом свята, організовували табори й підкорювали вершини Карпат.

Наступним завданням було дати свободу вчителям, тому що кожний їхній крок контролювався, й це було для них далеко не просто. Ми повністю відпустили навчальний процес у вільне русло, для того щоб учителі, в першу чергу, відчули себе вільними й могли творити та вчити дітей так, як вони хочуть, бо насправді багато з них — це досвідчені й хороші люди.

Також ми навчали вчителів, шукали для них нові можливості професійного розвитку. Брали участь у різних програмах, тренінгах, курсах, щоб дати можливість почерпнути знання, які неможливо отримати в процесі роботи чи у звичних формальних речах, які пропонують у нашій освіті.

За п’ять років ми оновили колектив на 70%. Це не відбувалося шляхом примусового звільнення, просто люди дуже часто не бачили себе в майбутній школі й просто міняли місце роботи або виходили на пенсію. У перший рік було змінено майже 100% адміністративного персоналу школи.

Щоб змінити освіту, потрібно також залучати спонсорів. Однією з глобальних проблем була повна відсутність коштів. Ми майже не мали спонсорської допомоги. Важко говорити про поліпшення якості освіти, якщо матеріальна й технічна база майже відсутня. Ми почали шукати спонсорів, і знайшли. Їх було надзвичайно багато — близько 20 організацій, десятки фізичних осіб, і як результат — кількість спонсорських надходжень зросла в 30 разів. Одним із завдань було налагодити міжнародну співпрацю. За доволі короткий термін наші діти поїхали за обмінами в Італію, Сполучені Штати Америки, де відпочивали, а також брали участь у навчальних, культурних і освітніх таборах у Польщі, Німеччині й Швейцарії.

Дуже важливим завданням  було створення системи гуртків, для того щоб діти могли не лише отримувати якісні знання в школі, а й розвиватися в позашкільний час. Ми залучили до роботи в школі величезну кількість освітніх, спортивних, творчих гуртків.

Також важливим було те, що ми мусили зламати «традицію», за якої всі випускники інтернату йдуть в училище. Почали готувати дітей до ЗНО, шукати спонсорів, які могли б оплатити репетиторів для дітей. І, як результат, у останні роки 70% випускників інтернату вступали у вищі навчальні заклади на бюджетну форму.

Головний результат усіх кроків — довіра.

Ми не зупинялися на цьому, бо чудово розуміли, що школа-інтернат, якою вона хорошою не була б, яку б прекрасну матеріальну базу вона не мала, ніколи не замінить дітям живих батьків. Тож вирішили йти шляхом реформи інтернатів.

Ми залучили всіх, хто мав стосунок до реформи інтернату: органи місцевого самоврядування, громадські організації, також нам дуже допомогла Львівська освітня фундація — з ними ми спільно проходили кожен крок реформи, разом їздили у сім’ї, яким потрібна була допомога.

Таким чином, у 2018 році Львівська загальноосвітня школа-інтернат №2 припинила своє існування — ми створили ліцей «Просвіта» (до речі, назву придумали діти).

Відбулося відділення окремої частини приміщення для Центру підтримки дитини, де залишилося проживати близько 20 вихованців. Це діти, які в силу певних життєвих обставин не змогли повернутися у сім’ї.

Знаємо, що багато хто боїться реформи інтернатів через те, що частково доведеться звільняти з роботи персонал. Але головним принципом у реформі було: «Усі важливі». Звичайно, ключовими були діти, але, як показав наш досвід, після реформи у нас навіть з’явилися вакансії. Тому жоден працівник у процесі закриття інтернату не був звільнений. Нам вдалося створити умови, наближені до сім’ї, а школа стала звичною школою, де навчаються звичайні діти.

Отже, думка про те, що реформа освіти необхідна для ефективного функціонування освітніх закладів в Україні, послідовно підтверджується низкою прикладів, наведених вище. Малими кроками ми змінювали життя дітей, бо розуміли, що кожен наш крок і все, що ми робимо, пов’язане з долями конкретних дітей, із їхнім болем, їхнім життям, їхнім досвідом. Тому на це треба було звертати велику увагу, щоб не травмувати й не завдати дитині ще якихось неприємностей.

Інвестиція в освіту — це інвестиція в сім’ю. Ми зрозуміли: якщо навчатимемо дітей правильно, якщо інвестуватимемо в їхню освіту, результат не змусить довго на себе чекати. Пізніше ці діти принесуть хороше й добре у свою сім’ю. Вони повернуться  й зможуть щось змінити.

 

Редактор: Оксана Шевченко

Усі терміни в цій статті повинні сприйматись як гендерно-нейтральні

---

Андрій Закалюк брав участь в Міжнародному експертному обговоренні  «Розвиток громад: довіра, інституції, фінанси та люди», організованому Програмою «U-LEAD з Європою» в грудні 2020 року. Промова, яку він виголосив в межах одного з воркшопів конференції, знайшла своє продовження і у цій статті.

Від імені Програми «U-LEAD з Європою», ми хотіли б висловити нашу щиру подяку за обидва внески пана Закалюка. Ця публікація увійде до майбутньої Збірки статей, яка буде опублікована онлайн.

Збірка статей – це збірник письмових внесків, підготовлених українськими та міжнародними експертами, науковцями та посадовцями після Міжнародних експертних обговорень, організованих Програмою «U-LEAD з Європою» у 2019 та 2020 роках. Статті порушують питання у галузях регіонального та місцевого розвитку, децентралізації влади та адміністративно-територіального устрою, актуальні як для української, так і для міжнародної аудиторії. Збірка буде опублікована онлайн українською та англійською мовами на ресурсах U-LEAD. Стежте за нами у Facebook, аби першими отримати інформацію про публікацію Збірки.

Якщо у Вас є запитання чи коментарі щодо Збірника статей загалом, чи цієї статті зокрема, Ви можете написати Ярині Степанюк yaryna.stepanyuk@giz.de.

Ця публікація була підготовлена за підтримки Європейського Союзу і його держав-членів Німеччини, Швеції, Польщі, Данії, Естонії та Словенії. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю її авторів та не може жодним чином сприйматися як такий, що відображає погляди Програми «U-LEAD з Європою», уряду України, Європейського Союзу і його держав-членів Німеччини, Швеції, Польщі, Данії, Естонії та Словенії.