У часи непевності вага довіри зростає. Вона часто залишається невидимою ланкою, яка поєднує людей, що раніше не були знайомі, дає змогу домовлятися, брати на себе зобов’язання і діяти разом навіть тоді, коли немає певності в результаті. Коли ми говоримо про співпрацю, про відносини між владою та жителями, про партнерства між організаціями, про відновлення і відбудову, то фактично говоримо і про те, що дає різним учасникам можливість рухатися в одному напрямку. Часто цим зв’язком є довіра, хоча ми не завжди її помічаємо, вимірюємо чи навіть до кінця не розуміємо, як вона працює.

Коли ми погано почуваємося, то міряємо температуру чи тиск, а за потреби звертаємося до лікаря або приймаємо ліки. Але якщо попередній досвід взаємодії з лікарем був невдалим, можемо шукати іншого фахівця або одразу випити ліки для швидкого результату. Тобто наші подальші дії залежать не лише від потреби, а й від досвіду, на який ми спираємося.

Коли проєкт не дає очікуваних результатів, ми аналізуємо показники, виконані задачі чи витрачені ресурси. А коли йдеться про довіру, ми часто обмежуємося констатацією, що вона важлива для партнерства або, що вона вибудувати наприкінці проєкту. Однак провести зустріч, підписати меморандум або залучити людей до консультації ще не означає її вибудувати. Участь сама по собі не дорівнює довірі. Важливо, що відбувається після проєкту і  чи почули учасників, чи пояснили ухвалені рішення, чи виконали домовленості та чи виникло бажання продовжувати співпрацю. Тому пропоную подивитися на довіру ширше, чим насправді вона є в проєктах і чи не «губимо» її в показниках проєкту.

У дослідженні довіри Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) показує, що зміни довіри до національного уряду тісніше пов’язані з тим, як люди оцінюють ухвалення складних і довгострокових рішень, ніж із повсякденним досвідом взаємодії з інституціями. Особливе значення мають сприйняття надійності інституцій, їхньої здатності реагувати на потреби людей і справедливості ухвалених рішень (Джерело: OECD, Survey on Drivers of Trust in Public Institutions 2026 Results. URL: https://www.oecd.org/en/publications/oecd-survey-on-drivers-of-trust-in-public-institutions-2026-results_9eb63fec-en.html) Це важливе нагадування, що довіра формується не лише через доброзичливу комунікацію чи вдало організовані зустрічі, а й через те, як саме ухвалюються рішення, чи враховують різні інтереси та чи можуть учасники покладатися на домовленості.

Для місцевого самоврядування, де довіра формується не лише під час криз чи політичних подій, а й у щоденній взаємодії, коли люди звертаються до місцевої влади, беруть участь у консультаціях або намагаються вплинути на рішення, що стосуються їхньої громади. Водночас сама можливість висловити свою думку ще не гарантує довіри. Вона виникає, коли люди бачать, як їхні пропозиції вплинули на рішення і чи можуть вони покладатися на домовленості.

Повертаючись до дослідження ОЕСР, у країнах, охоплених дослідженням, 46% респондентів висловлюють високу або помірно високу довіру до місцевої влади, порівняно з 40% до національного уряду. Водночас, лише 39% вважають, що участь у публічних консультаціях має помітний вплив на дії уряду (Джерело: OECD, Survey on Drivers of Trust in Public Institutions 2026 Results. URL: https://www.oecd.org/en/publications/oecd-survey-on-drivers-of-trust-in-public-institutions-2026-results_9eb63fec-en.html). Тут варто звернути увагу на те, що вважати результатом участі. Можна провести громадські слухання, обговорення чи публічну консультацію, порахувати кількість учасників і підготовлених рекомендацій. Але якщо громадяни не розуміють, що сталося з їхніми пропозиціями, чому одні пропозиції враховані, а інші ні, сам процес залучення не обов’язково посилить довіру. Іноді він може навпаки посилити розчарування. Тому проводячи заходи, організатори несуть подвійну відповідальність. Перша, це безпосередньо під час заходу, створюючи умови, за яких учасники можуть вільно висловлюватися, бути почутими й розуміти, як відбувається обговорення та ухвалення рішень. Друга, це після завершення заходу пояснити, які результати отримано, як вони будуть використані, що вдалося врахувати, а що ні, і чому.  

На рівні окремого проєкту це означає, що варто дивитися не тільки на виконані заходи й досягнуті результати, а й на те, як змінюється взаємодія між його учасниками:

• Чи діляться партнери інформацією, зокрема про проблеми та ризики?
• Чи виконують домовленості без постійного зовнішнього контролю?
• Чи готові вкладати власні ресурси, брати на себе відповідальність і звертатися одне до одного з новими пропозиціями?
• Чи продовжують співпрацю, коли завершуються фінансування, менторський супровід або координація з боку проєктної команди?

І перелік цих питань можна продовжити. Відповіді на них не дадуть однозначної відповіді чи довіряють партнери одне одному. Наприклад, співфінансування проєкту може бути результатом не лише довіри, а й економічного інтересу чи формальних зобов’язань. 

У проєкті InConnect 2 команди залучили понад 950 тисяч гривень співфінансування від бізнес-партнерів. Цей показник можна розглядати як один з поведінкових ознак, коли бізнес був готовий вкладати власні ресурси у спільні проєкти, а партнерство виходило за межі участі в заходах чи декларації про співпрацю. Щоб зрозуміти, чи свідчило це також про зростання довіри, варто подивитися чи було співфінансування обовʼязковою умовою отримання субгранту на реалізацію проєкту або чи домовлялися про це під час укладання меморандуму про співпрацю.  

Саме тут, на мою думку, і з’являється простір для практичного вимірювання довіри. На початку проєкту можна зафіксувати, як учасники оцінюють співпрацю, наскільки готові покладатися одне на одного і чого очікують від партнерів. У процесі роботи повертатися до цих запитань, спостерігати за виконанням домовленостей і реакцією на складні ситуації. А після завершення оцінити, що залишилося між учасниками, крім звіту й реалізованих заходів. Це підводить до питання, як зробити довіру частиною проєктного планування та оцінювання. Наприклад, ще на початку проєкту можна визначити, які зміни у взаємодії між партнерами свідчитимуть про посилення довіри, а впродовж реалізації повертатися до цих ознак і перевіряти, чи справді щось змінюється. Для цього важливо поєднувати різні способи оцінювання, наприклад, інтерв’ювання учасників про їхній досвід співпраці, спостереження за тим, як виконуються домовленості, і аналіз змін у готовності партнерів брати на себе відповідальність чи продовжувати спільну роботу. Так довіра перестане бути фоном чи кількісним показником, а стане одним із вимірів, на які команда системно і свідомо звертає увагу під час реалізації проєкту.

У відновленні та відбудові, де громади, органи влади, громадські організації, бізнес і міжнародні партнери мають працювати разом, довіра важлива не лише для того, щоб завершити конкретний проєкт. Вона визначає чи буде наступна спільна дія простішою, чи доведеться щоразу починати ніби з нуля і заново домовлятися про правила, перевіряти наміри одне одного. Тому довіру варто розглядати не тільки як умову співпраці, а і як результат, який ми можемо свідомо відстежувати і який може стати основою для наступного проєкту.

Не обов’язково вимірювати довіру одним показником або обіцяти, що кожен спільний проєкт неодмінно її посилить. Важливо визначити, які зміни у взаємодії свідчитимуть про те, що довіра виникає, а які можуть показати, що її бракує. Саме це і означає вивести довіру з фону, яка нібито має виникнути за замовчуванням між партнерами у результаті проєкту.

Довіра часто залишається поза увагою як нематеріальна складова проєкту, хоча насправді є частиною інфраструктури спільної роботи, як місток між її учасниками. Але говорити про довіру ми зможемо тоді, коли перестанемо замовчувати партнерства, які не склалися через її нестачу і почнемо запитувати, що в нашій роботі дає підстави говорити про її появу. Результатом проєкту є не тільки те, що можна порахувати у звіті, а й досвід взаємодії, який робить наступну спільну дію можливою.