19 June 2024
Децентралізація
«Я люблю своїх дружину, дітей, батьків і ЗСУ!». Як живуть люди на лінії фронту під Запоріжжям
«Я люблю своїх дружину, дітей, батьків і ЗСУ!». Як живуть люди на лінії фронту під Запоріжжям

У Гуляйпільській громаді, за 10 км від перших російських окопів, залишаються близько 3 тис. місцевих мешканців, які ні за що не хочуть залишати власні підвали. Серед них восьмеро дітей.

Автор: Дмитро Синяк


Поки увага цілого світу прикута до українського контрнаступу і проблем мігрантів, страждання тих українців, які продовжують мешкати у селах практично на передовій, а також тих, хто втратив житло, часто залишаються за кадром. Після повномасштабного російського вторгнення життя багатьох з них стало майже таким, як у XIX столітті: без світла, газу, водогону, центрального опалення та з дерев’яними туалетами на вулицях.

У 1919-1921 роках містечко Гуляйполе було столицею республіки найвідомішого з усіх українських отаманів – Батька Махна. Його повстанська армія, яка у часи свого розквіту налічувала понад 120 тис. бійців, протягом чотирьох років захищалася від радянської росії. Нині Гуляйполе є одним із центрів української оборони проти армії вже путінської росії: лінія фронту півтора роки пролягає за кілька кілометрів від міста. Голова Гуляйпільскої громади Запорізької області Сергій Ярмак вважає, що саме згадки про славне минуле та гаряча кров мешканців не дозволяють багатьом з них евакуюватися: близько 3 тисяч жителів, сьома частина від колишньої кількості, продовжують залишатися у своїх будинках, часто сильно пошкоджених внаслідок російських обстрілів.

- У перервах між обстрілами місцеві жителі працюють на городах і ремонтують те, що зруйнували російські снаряди, – говорить Сергій Ярмак. – Люди готують їжу на дровах та на газі з газових балонів. По вечорах сидять при каганцях та ліхтариках. Плюс трохи світла дають прилади, які живляться з дизель-генераторів. Росіяни стріляють по нам кожен Божий день. От сьогодні півдня тихо, і люди знову пішли на городи. Але це не означає, що цієї ж хвилини місто не можуть раптом накрити російські «Гради». Працівники наших комунальних служб вивозять сміття та косять траву у бронежилетах і касках. У комунгоспі працюють 50 осіб, і тепер він є найбільшим підприємством громади.

 

Руйнування, завдані росіянами Гуляйполю

 

Не тільки всі інші підприємства громади лежать у руїнах: зруйновано також і три школи. Це були новітні, цілком європейські школи, на ремонт одної з них, яку знищили буквально кілька місяців тому, Гуляйпільська міська рада у 2021 році вклала 49 млн грн гранту Європейського інвестиційного банку. Зруйновано і дитячий садочок, на ремонт якого той самий Європейський інвестиційний банк виділив 13 млн грн.

- Для чого росіяни розбили це все? Кому з них заважали наші школи і садочки? – обурюється Сергій Ярмак. – Ремонт одної зі шкіл якраз мав закінчитися влітку, щоб діти 1 вересня могли сісти за парти. Це жахливе варварство – стріляти по дитячому садочку з важких гармат!

Між тим у місті залишаються восьмеро дітей, батьки яких ні за що не погоджуються на евакуацію. На разі ці діти навіть навчаються онлайн, використовуючи інтернет зі Старлінка.

Крім городів, місцевих мешканців рятує гуманітарна допомога, що її два рази на місяць привозить Гуляйпільська міська рада. Минулого року кожне домогосподарство також отримало від Червоного Хреста по 25 тис. грн на закупівлю дров. Але цьогоріч, як повідомили Сергієві Ярмаку, цих коштів не буде. Тож він змушений шукати інші джерела фінансування.

 

Руйнування, завдані росіянами Гуляйполю

Головними подіями у місті, де раніше вирувало життя, стали приїзд раз на місяць листоноші, який видає пенсії, прибуття двічі на місяць машини з гуманітарною допомогою, а також розвозка води. Працівники комунальних служб наливають її до спеціальних бочок, які тепер стоять перед кожним підвалом багатоквартирних будинків. Бо у самих квартирах давно ніхто не живе.

- Люди не хочуть тікати, більше того, кожен намагається так чи інакше сприяти зміцненню нашої оборони, – веде далі Сергій Ярмак. – Хай російські тварі знають: їм до Гуляйполя не добратися! Наша тероборона потужна, добре забезпечена сучасною зброєю і вже добре навчена. А що вже про цілу Україну казати! Ми переможемо – і це без варіантів! Зізнаюся чесно, я ніколи раніше не знав, що наші Збройні Сили такі фахові! Я вражений тим, як вони працюють. Тепер я кажу всім: «Я люблю своїх дружину, дітей, батьків і ЗСУ!» І так само налаштовані всі мешканці нашої громади. Вони носять військовим їжу, теплі речі і таке інше. Адже кожен розуміє: ми тепер на передньому краї оборони, і саме від нашої армії залежить, захоплять орки наші квартири та будинки чи ні. Проросійських настроїв у нас практично не було, а тепер немає і поготів. Скажу вам чесно, якби я дізнався, що хтось з місцевих мешканців чекає на росію, я б одразу ж викликав спецслужби. У десяти кілометрах від лінії фронту з таким жартувати не можна!

Одною з місцевих мешканок є шістдесятирічна Августина Чердоклеєва. Раніше під час обстрілів вона поспішала зі своєї квартири на першому поверсі до підвалу будинку навпроти, та коли обстріли стали щоденними, просто переселилася туди. Тоді там вже жили п’ятеро чоловіків і жінок з різних вулиць. Августина вибачається за свій хриплий голос.

- Це через грибок, який ми ніяк не можемо вивести, – каже вона. – Кілька місяців тому я взагалі говорити не могла, а як ми побілили стіни, стало трохи легше. Ви не подумайте, ми не бомжі якісь, у нас все чистенько і акуратненько! Раз на тиждень ми навіть миємося у куті за занавіскою, нагрівши воду у каструлях. Це минулого року ми готували їсти на вогнищах, а тепер у нас і газова плитка є, і балон з газом, а для обігріву – пічка-буржуйка на дровах. Туалет, щоправда, на вулиці, але це дрібниці.


Августина Чердоклеєва

 

Світло до підвалу, де немає жодного вікна, надходить від великої стрічки з галогенними лампами, яку живить звичайний автомобільний акумулятор. Час від часу його заряджають від дизель-генератора, що лежить під сходами.

- Напишіть, що нам потрібен новий дванадцятивольтовий акумулятор, бо цей дуже швидко розряджається, – просить пані Августина. – Все решта у нас, слава Богу, є, і я звідси нікуди їхати не хочу. Якби були гроші, ще б подумала, а так… Квартиру я зняти не зможу, бо моя пенсія лише 3,5 тис. грн, заледве на ліки вистачає. А у гуртожитку хтозна, як буде. Між тим, тут продукти нам дають безкоштовно, і легше вижити. А ліки раз волонтери привезуть, а раз я сама по них до Запоріжжя їжджу. До речі, одного разу, коли я була у Запоріжжі, по місту саме вдарили російські ракети. Це був справжній жах, люди у паніці, сховатися ніде, не знаєш, куди бігти! У нашому підвалі набагато надійніше, хоч по Гуляйполю росіяни луплять майже щодня. Підвал у нас дуже міцний, його одразу будували під бомбосховище ще за радянських часів.

Августина Чердоклеєва живе у Гуляйполі понад сорок років. Більшу частину цього часу вона працювала на місцевій харчосмаковій фабриці, від якої російські війська залишили тепер самі лише руїни.

- Ми всі, ті, хто залишилися, щодня мріємо, щоб до Гуляйполя повернулися наші рідні, сусіди та друзі. Тому ми дуже, дуже чекаємо на перемогу України! – емоційно каже жінка.

Її хриплий голос раптом переривається плачем. Вона вибачається, кажучи, що не може більше продовжувати розмову. Бо щойно оголосили повітряну тривогу.

Views: 1267
Comments:
*To add comment you should be authorized or sign_in
Related news: war stories
Read more: