Голова Хотінської громади Сумської області, що межує із Суджанським районом росії, Микола Торяник поставив кореспонденту «Децентралізації» більше запитань, ніж той йому. Ці запитання стосувалися і відновлення зруйнованих будівель, надання послуг, допомоги війську і турботи держави про прикордонні території. Одна річ, яка дає йому віру в майбутнє — національний проєкт «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади».
Автор: Дмитро Синяк
Для мешканців Хотінської громади є дві дати початку «справжньої війни»: 24 лютого 2022 року та 6 серпня 2024 року. Саме 6 серпня українські війська перетнули російський кордон – у тому числі у Хотінській громаді, й розпочали так звану Суджанську операцію. Від Хотіня до Суджі – близько 35 км, і до серпня минулого року життя на українському прикордонні було умовно спокійним: хоча час від часу сюди й прилітали ворожі міни, люди призвичаїлися до цього й жили своїм звичайним життям. Тепер міни вже губляться у нескінченному потоці снарядів усіх можливих калібрів, разом з якими прилітають зграї дронів, керовані авіабомби та навіть балістичні ракети. Серед місцевих жителів багато загиблих та поранених. У квітучій колись громаді заледве набереться тисяча жителів, шоста частина від колишньої кількості. Голова громади Микола Торяник – високий, кремезний чоловік із сивиною в бороді – під час нашої розмови кілька разів відвертав обличчя, коли згадував про загиблих. Але потім знову дивився вперед: «Ми повинні вижити. Для тих, хто пішов. І для тих, хто повернеться». Під артилерійську канонаду Микола Іванович міркував про майбутнє громади й ті часи, коли все налагодиться.
Що держава планує робити на прикордонних територіях?
- От ви мені скажіть, чи має держава план щодо прикордонних громад? – раптом сам питає мене пан Микола, наче не я беру інтерв’ю у нього, а він у мене. – Он сусіди наші: Юнаківська, Краснопільська, Миропільська, Білопільська, Ворожбянська, Великописарівська громади – всі живуть тепер, наче на якихось островах. Російська армія щодня знищує все, що принесла нам цивілізація. У цілій Україні одне життя, а у нас тут зовсім інше: часто без світла, газу, тепла, водопроводу, інтернету, каналізації… Держава вже зараз мала би нам сказати, що вона хоче тут робити? Як наші громади будуть розвиватися після війни? Якби рішення прийняли тепер, то щойно закінчилася б війна, ми одразу взялися до відновлення. Щоправда, нам цілком можуть сказати: «Шановні! Людей нам на прикордонні не треба. Тут ще десятиріччями буде дуже небезпечно. Тому тут не буде ані шкіл, ані клубів, а лише дикий степ, такий самий як триста років тому». Я не хочу втручатися у державну політику, але ми ж маємо знати про це заздалегідь, чи не так?
Микола Іванович народився у селі Кіндратівка, що на самісінькому кордоні, й прожив тут 58 років. У селі поховані кілька поколінь його предків. Тому до своєї посади сільського голови, яку пан Микола обійняв у 2002 році, він завжди ставився як до певної місії, бажаючи зробити місце, у якому століттями жили його діти й прадіди, максимально сучасним та комфортним. З цього багато що вдалося.
У 2005 році Кіндратівку було визнано найкращим населеним пунктом в Україні у категорії від 500 до 1000 тис. жителів. Воду мешканці отримували безкоштовно, і це було наче доказом заможності сільської ради. Місцевий бюджет наповнювали десятки підприємств, серед яких, зокрема була велика ферма з племінними коровами, котрі щодня давали 19 тон молока класу екстра. У Кіндратівці була чудова школа, садочок, нова амбулаторія, шість магазинів, два кафе, спортзал. Кіндратівська футбольна команда завжди посідала друге місце у районі, а волейбольна команда – перше. При будинку культури діяв народний хор…
Після об’єднання у громаду внаслідок реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади, заможність зросла ще більше. Бюджет на 2017 рік об’єднаної Хотінської громади, головою якої обрали Миколу Івановича, становив 46 млн грн (крім Хотінської селищної ради до неї увійшли Кіндратівська та Олексіївська сільські ради Сумського району). А на початку 2022 року бюджет сягнув вже 75 млн грн тільки власних надходжень. Лише завод «Фавор», єдиний в Україні виробник бляшаного пакування, платив до місцевого бюджету 7,5 млн грн ПДФО щороку. Тепер це підприємство перебралося до Збаража Тернопільської області, де будує нове виробництво. Всі інші компанії зупинили роботу. Останнім зупинився хлібзавод, буквально днями спалений російськими снарядами. З 15 тис. га орної землі громади зараз не обробляється жодного гектара. А найбільшим платником податків стала сама Хотінська селищна рада.
Знелюднена громада
- Кацапи зараз дуже активізувалися, і тепер ми живемо від постійними обстрілами, – веде далі Микола Торяник. – З 14-ти населених пунктів нашої громади 12 знаходяться у 5-кілометровій прикордонній зоні. Тому нашою головною задачею зараз є евакуація людей. На щастя, ми заздалегідь запаслися для цього пальним. Нам дуже допомагають в евакуації Сумська обласна військова адміністрація, а також різноманітні благодійні та волонтерські фонди: «Пролісок», «Крила України», «Білі янголи» тощо. Багато місцевих мешканців виїжджають самі – власним транспортом чи за допомогою рідних і знайомих. Зараз у деяких наших селах вже немає нікого, а є села, у деяких живуть від 4 до 20 осіб. Переважно це пенсіонери, які кажуть: «Я тут прожив усе життя, тут і помру». Що з такими поробиш? Ми, звісно, пояснюємо всю небезпеку, показуємо їм договори з гуртожитками у Лебедині та Сумах, але це не діє. Я їх розумію: нікому не хочеться залишати майно, заради якого працював усе життя. Якщо, приміром, телевізор теоретично ще можна забрати із собою, то холодильник – вже ні…
Евакуація людей у серпні 2024 року, після початку Суджанської операції
Микола Іванович замовкає на кілька секунд, а потім продовжує:
- Руйнування у нас дуже великі. Якщо так піде й далі, за кілька місяців тут буде суцільна пустеля. Найкритичніші пошкодження інфраструктури й приватного господарства ми, щоправда, поки що ліквідуємо, бо люди ж таки у нас продовжують жити, але робити це за умов дефіциту будівельних матеріалів та повної відсутності будівельної техніки дуже складно. До речі, ті, хто виїхав, просять про ремонти навіть частіше, ніж ті, хто залишився: «Миколо Івановичу, там сусіди кажуть, що до моєї хати прилетіло. Накрийте, будь ласка, хоча би дах, щоб вода на затікала. Бо ж як пропаде будинок, куди будемо вертатися?». А мені часто нічого відповідати. Я хочу, щоб люди повернулися. Всі працівники комунальної сфери, крутяться, як скажені, вигадують часом неймовірні рішення, аби щось таки відремонтувати. Але ж ми не чарівники…
Хотінська пекарня після обстрілу 08 березня цього року
Наслідки ракетного удару по місцевому сільськогосподарському підприємству «Лан» 9 лютого 2024 року
Зруйнована російською артилерією 6 грудня 2023 року амбулаторія загальної практики сімейної медицини у селі Кіндратівка
За вікном селищної ради чути ніби грім. Здається, що десь далеко гуркотить гроза, поволі підкочуючись до Хотіня. Але і я, і Микола Іванович знаємо, що це, на жаль, не гроза…
- У нашому відділі ЖКХ досі працюють п’ятеро осіб, – каже він, оглядаючись на жовто-синій прапор, що висить у нього за спиною. – Вони, як у ХІХ сторіччі, аби відремонтувати дах двоповерхового чи триповерхового багатоквартирного будинку, зводять довкола нього будівельні ліси. У нашому селищі 26 таких будинків. Нам хоча б один автокран! Але виглядає так, що на нашій громаді уряд поставив хрест: мовляв, нехай там кацапи розбивають, що хочуть, а, як війна закінчиться, щось придумаємо. Але ж люди у нас живуть зараз! Та й на рішення тих, хто хоче повернутися, дуже впливатиме стан їхнього майна. Я хочу, щоб люди повернулися, тому й ремонтую все, що можу. Для мене це не просто якісь будинки на російському прикордонні. Це мій дім! Мій і моїх односельців!
Микола Іванович стискає великі кулаки й дивиться у вікно.
- Та Бог з ними, з тими будинками, мені людей рятувати нічим! Часом вони залишаються під завалами власних будинків, а ми не можемо їх звідти дістати. Немає у нас такої техніки, й ніхто нам її не дає. От, наприклад, будь-яка громада Конотопського району може отримати за різноманітними державними програмами комунальну техніку – екскаватори, грейдери тощо, а ми – ні. Бо існує пряма заборона уряду на постачання тих чи інших активів у 20-кілометрову прикордонну зону. Вибачте, а як же нам без цього жити?
- А не вийде так, що росіяни спалять автокран, щойно він надійде до вашої громади? – питаю я.
Микола Торяник різко піднімає голову і дивиться на мене в упор.
- Ви думаєте, ми не знаємо, що є такий ризик?! Повірте, за роки повномасштабної війни ми навчилися берегти техніку. Тепер те, що ми тут маємо, дуже ретельно сховано якнайдалі від кордону. Коли треба, техніка приїжджає, швидко виконує ту чи іншу роботу й тікає назад.
Коли комунальна техніка на вагу золота
- Може, пошукати потрібну техніку за кордоном? – пропоную я.
- А ми, до речі, шукаємо. Я хотів би принагідно подякувати нашим норвезьким друзям-благодійникам, які кілька місяців тому передали нам машину швидкої допомоги. Ми тепер бережемо її як зіницю ока і вже з її допомогою врятували багато людей. Як без неї вивезти у тил, наприклад, людину з інсультом чи людину без ноги, яка наступила на міну? На норвежців ми вийшли через наші зв’язки зі Львівською міською радою, а та – через свої зв’язки з польськими партнерами. Два роки тому я виступив ініціатором створення Асоціації «Львівщина-Сумщина», й ось маємо результат…
Коли я питаю про участь у національному проєкті Мінрегіону «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади», Микола Іванович помітно пожвавлюється.
- Ми дуже задоволені своєю участю у цьому проєкті, незважаючи на те, що підключилися до нього не так давно. Наш партнер – Крижопільська громада Вінницької області – передала нам реанімобіль, який ми цінуємо буквально на вагу золота. Бо ним найкраще евакуювати лежачих хворих, поранених та маломобільних осіб. «Пліч-опліч» – надзвичайно корисний проєкт. Мені лишень шкода, що його започаткували тільки зараз, а не два роки тому. Наскільки б нам простіше жилося, якби ми весь цей час відчували плече такого партнера, як Крижопільська міська рада! Зараз ми, до речі, обговорюємо відправлення на Львівщину коштом Крижопільської громади близько тридцяти наших дітей. Для нас це дуже велика справа, бо тепер в евакуації наші діти відірвані одне від одного...
Відпочинок Хотінських дітей на території Славської громади Львівщини, серпень 2023 року
Екскурсія до Львова під час відпочинку у Славському
Крижопільський селищний голова Володимир Василишен:
Ми не вважаємо нашу участь у проєкті «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади» чимось особливим. Це наш обов’язок! У такий складний час тилові громади зобов’язані допомагати фронтовим і прикордонним. Відтак проєкт «Пліч-о-Пліч» дуже на часі. Микола Торяник розповідав, що деколи його селищна рада вивозить поранених кіньми. Уявляєте?! Кіньми! А ми свого часу отримали від благодійного фонду «Коло» спеціалізований автомобіль, яким можна перевозити не те що поранену людину, але навіть людину у комі. Реанімобіль. У нас же тут поруч Придністров’я: ми думали, що всяке може трапитися, от і взяли цю машину. Однак ми її майже не використовували. Натомість Хотінській громаді вона дуже стала у пригоді. Ми також цілком можемо взяти вже зараз до 100 переселенців з Хотіня, якби тільки вони мали бажання у нас оселитися – як у комунальному житлі, так і у власному. По наших селах багато порожніх хат, і за 20 тис. грн цілком можна купити одну з них. Також ми вже плануємо спільну поїздку до Буковеля на літнє оздоровлення для тридцяти наших і тридцяти хотінських дітей. Нехай вони там познайомляться, здружаться! Це добра справа. Щоправда, під це немає законодавчого забезпечення: формально ми не маємо права виділяти кошти на оздоровлення «чужих» дітей. Тому нам буде важко пояснити КРУ та іншим контролюючим органам, що чужих дітей не буває, надто під час війни. Але ми все одно від цього проєкту не відмовимося. Бо зараз українські громади мають стояти пліч-о-пліч.
Перший візит представників Крижопільської громади у Хотінь у січні цього року
Докладніше розповідаючи про роботу у рамках Асоціації «Львівщина-Сумщина», Микола Іванович згадує про так званий «проєкт із переселення». Близько року тому голова Ходорівської громади Львівської області Олег Коцовський запропонував йому велику ділянку землі під будівництво містечка для переселенців. Пан Микола дуже зрадів, адже якщо б вдалося побудувати таке містечко, населення громади не було б втрачене. Можна було б казати, що громаду просто переселили на Львівщину.
- Це ж набагато краще, ніж розпорошувати людей по цілому світі? – знову задає мені запитання пан Микола. – Якби були подібні державні програми, ми б і західні громади підсилили, і себе б убезпечили. Адже небезпека з боку кацапа буде постійною проблемою. Я б на місці держави не будував би житло для переселенців у Сумах, бо Суми й самі залишаються у зоні ризику.
Створити держану програму під проєкт будівництва такого містечка на Львівщині на разі не вдалося. Частково на заваді цьому стало небажання мешканців Хотінської громади залишати рідну Сумську область. Багато з них вже отримали від держави сертифікати за свої зруйновані будинки і купили собі інше житло – виключно на Сумщині.
Візит Крижопільської громади на Сумщину та передання Хотінській громаді реанімобіля у березні цього року
Життя на прикордонні
Із 17 млн грн власних надходжень Хотінської громади 6-8 млн грн витрачається на медичну галузь. Головний лікар місцевої амбулаторії не залишив громаду, на місці також сімейний лікар та медсестри. Щоправда, вони вже не працюють у приміщенні амбулаторії, бо це дуже небезпечно. Натомість медики роздали свої номери телефонів людям і ті телефонують їм, щойно потребують їхньої допомоги. Так само за потребою медики виїжджають на виклики машиною селищної ради. Пан Микола переконаний, що за нинішніх умов це ідеальний формат роботи. Однак він задає риторичне запитання: чи справедливо, що робота медиків, які часто їздять на виклики під обстрілами, оцінюється так само, як і у тилових областях?
Таке ж запитання стосується і працівників місцевого самоврядування. Зі співробітників апарату селищної ради у Хотіні лишилися, крім голови громади, секретар селищної ради, очільниця Центру надання соціальних послуг та два члени комісії з фіксації руйнувань. Всі інші переїхали до Сум, де селищна рада зняла для них офіс. Але на оплаті праці це розділення жодним чином не відбилося.
Одним зі здобутків воєнного часу Хотінська громада ввжає збереження педагогічних колективів, завядки чому планує після війни відновити очне навчання. Але ця надія з кожним днем маліє. Бо на місце випускників вже не приходять першокласники, хтось іде навчатися очно до шкіл тих міст і сіл, де вони зараз живуть, інші виїжджають за кордон. Якщо до повномасштабного вторгнення у Хотінській громаді очно навчалося понад 400 школярів, то зараз онлайн навчається близько половини з них. Усі школи лежать у руїнах. Останню дивом вцілілу школу позаминулої п'ятниці зруйнувала сучасна російська балістична ракета Іскандер-М.
- Це була наша опорна школа, добротна, хороша, красива, – з болем у голосі згадує Микола Іванович. – Ми капітально відремонтували її у 2018 році за кошти Державного фонду регіонального розвитку. Тепер це лише купа щебінки. А по школі у селі Кіндратівка кацапи вдарили трьома керованими авіаційними бомбами. Одна з них не розірвалася й досі лежить на першому поверсі. Сапери кажуть, що знешкодити її не вдасться, треба підривати. Разом зі школою.
Хотінський опорний ліцей до 2022 року та після 13 березня 2025, коли його зруйнували російські ракети
Микола Іванович знову озирається на прапор і каже:
- Я таки не можу зрозуміти: потрібні державі люди на кордоні чи ні? Якщо так, то було би вже зараз непогано подумати про те, де краще відбудувати школу, якою вона має бути тощо. А якщо не потрібні, нам треба було би як мінімум розпустити вчителів. Ми ж, мабуть, єдина сільська рада, яка ще продовжує надавати комунальні послуги на прикордонні. І люди навіть за них платять. Щоправда, те, що ми отримуємо від них, не покриває навіть третину наших витрат. Тому я доручив нашому юридичному відділу з’ясувати, чи маємо ми право покрити всі борги людей за комунальні за рахунок селищної ради. Бо люди вже неспроможні платити, це видно. Та й фізично платити вже ніде: наше поштове відділення давно закрите...
Якоїсь миті мені здається, що Микола Іванович роздумує, чи варто казати мені те, що спало йому на думку, і зрештою таки наважується.
- Ви навіть не зможете уявити, як ми тут живемо, бо ви ніколи такого не бачили! Ось мені телефонують і кричать у трубку: «Миколо! Ти що, не бачиш, горить наш хлібзавод! Чому ніхто не гасить пожежу!?» А не гасить ніхто, бо нашу пожежну команду забрали до Сум, і звідти вже давно ніхто до нас не їздить – ані пожежники, ані рятувальники Міністерства надзвичайних ситуацій. Та що там казати! Навіть швидка допомога до нас не їздить. А рани у людей від обстрілів бувають страшні! Слава Богу, військові нас виручають. Але вони ж тільки першу допомогу надають. А потім ми поранених людей – деколи з роздробленими кістками – саджаємо до звичайних автомобілів, дехто від болю втрачає свідомість… Так що і норвезька «швидка», і реанімобіль від Крижопільскої громади дуже помічні. Зараз ми ще й домовляємося з одною німецькою громадою про передання нам пожежної машини. Ми створили добровільну пожежну команду. А що робити!? Якщо ця команда ще й матиме машину, з пожежами, які часто виникають від російських снарядів, буде набагато легше.
- Ви сказали, що у громаді залишаються ще близько тисячі осіб. Як же вони живуть без магазинів та інших звичайних благ цивілізації? – питаю я.
- Які там магазини! Деякі люди вже півроку без світла, зв’язку й інтернету живуть! – махає рукою Микола Іванович. – Ми повидавали їм дизель-генератори, раз на місяць завозимо по 20 літрів пального. Ото і вся цивілізація! А те, як ми у деякі села доставляємо хліб, взагалі нагадує вестерн. Раз на тиждень поліцейський офіцер у бронежилеті та на автомобілі, обладнаному засобами радіоелектронної боротьби на 5 діапазонів, на великій швидкості буквально прилітає до деяких будинків, викидає мішки з хлібом і тікає. А люди потім обережно приходять туди і розбирають хліб. Так само ми доставляємо їм і медикаменти. Моя заступниця спершу збирає у них замовлення, потім сама купує потрібні ліки, а згодом той самий поліцейський офіцер розвозить їх по селах, у той самий спосіб... Незважаючи на такі складні умови, виїжджати більшість людей не хочуть. А буває так, що коли вони нарешті наважуються, ми вже не можемо їх вивезти. От буквально вчора волонтерська група «Крила України» вивезла з Олексіївки сімох осіб, а ще чотирьох вивезти не змогла. Бо російські дрони били, як скажені, спалили кілька військових машин на дорозі.
Підтримка населення в блекаути
Про нецільове використання коштів і землю, яка врятує громаду
Пан Микола глибоко зітхає і дає зрозуміти, що інтерв’ю закінчено. Однак видно, що він хоче ще щось сказати, проте вагається, чи варто говорити про таке із журналістом.
- Напишіть, може, до когось в уряді дійде! – нарешті вирішує він. – Тут на прикордонні ми часто почуваємося упослідженими не тільки через те, що нам не дають життєво необхідної техніки та інших речей, а ще й тому, що для нас не створюють відповідних законодавчих норм. Через це на працівників місцевого самоврядування, які працюють на прикордонні, вже заведено до біса кримінальних справ. Зараз ці справи поставлено на паузу, та щойно настане мир, правоохоронні органи звично поженуться за показниками. Це вже ви мені повірте!
- Але за що на вас мали б відкривати кримінальну справу?
- Щонайменше за нецільове використання коштів. У мене вже деякі представники правоохоронних структур питали, чому, наприклад, комунальники спиляли дерева там-то і там-то? Та коли військові просять у мене деревину для укріплень, я ж не можу відмовити! Якщо я цю деревину не дам, прийдуть кацапи, виріжуть, спалять, сплюндрують геть усе! Коли переможемо, посадимо нові дерева, нові сади… Кожен розуміє, що я дію правильно і не повинен вчиняти по-іншому, але закони ніхто не скасовував: формально за незаконно спиляне дерево «світить» відповідальність. Але якщо за дерево ще, мабуть, можна відбутися штрафом, то за витрати, наприклад, електроенергії «в особливо великих розмірах» у якійсь давно закритій комунальній установі, загрожує в’язниця.
- А звідки там витрати електроенергії?
- А ви не здогадуєтесь? Ось приходять до тебе брудні та обірвані солдати, і їхній командир просить організувати прання їхнього одягу. Просить також організувати для бійців лазню. Так у закритій комунальній установі з’являється спочатку пральна машинка, потім сушарка та інша побутова техніка. Витрачається електроенергія, вода, побутова хімія. Крім того, наша комунальна техніка 24/7 риє та засипає все, що кажуть військові. Але за законом я не маю права цього робити. То, може, законодавцеві час подбати про мене і про таких, як я, щоб ми не почувалися як на пороховій бочці? Що ми казатимемо прокурорам після війни? Де шукатимемо тих командирів і тих солдатів?
Микола Іванович говорить дедалі емоційніше.
- Нас часто запрошують на різноманітні конференції. І от ми сидимо там разом із закарпатцями, львів'янами, вінничанами, хмельничанами, житомирянами й слухаємо про їхні концепції розвитку туризму та освітянського простору. А у нас тут тільки одна концепція: як вижити самим і безпечно вивезти тих, хто на це погодиться. Відчуваєте різницю? Навіть ті громади Сумської області, які знаходяться у Роменському чи у Конотопському районах, мають зовсім інші проблеми та перспективи, ніж ми. Але на законодавчому рівні ми досі з ними нічим не відрізняємося. Голова якоїсь громади Волинської області може відмовити військовим, наприклад, бо він не має потрібного ресурсу чи його комунальна техніка просто зайнята. А я відмовити не можу, бо у мене тут за 10 кілометрів кацапи! Якщо хлопці та дівчата його не спинять, можуть загинути і я, і мої близькі, і мої колеги. А коли ці хлопці та дівчата просять беспілотник, без якого оборона може посипатися, я купую його за ті кошти, які маю. Й одразу ж отримаю дзвінок від правоохоронців. Та я ж не вагнерівцям купую, я ж своїм! Чому держава не дає мені права на це?! Знаєте, я цілком готовий до того, що мене посадять після війни. Тільки-от мені цікаво, як формулюватимуть звинувачення: допомагав захисникам вітчизни?
Для мешканців Хотінської громади допомога військовим – це життєва необхідність
- А як же субвенції і таке інше?
- Коли йдеться про життя і смерть, немає часу бавитися у ці ігри, як ви не розумієте! Тим не менше, минулоріч Збройні Сили України отримали від нас через субвенції сукупно майже 10 млн грн, це 37% нашого бюджету. А цього року наш бюджет складає 17 млн грн власних надходжень, однак ми вже виділили військовим близько 3 млн грн, майже 20%. Ми загалом працюємо з військовими як одне ціле. Куди, ви думаєте, вони йдуть по допомогу? До селищної ради! «Поможіть! Підсобіть! Дайте те-то і те-то!»
- Як ви гадаєте, чи є у Хотінської громади майбутнє? – питаю я наостанок.
Очі Миколи Івановича теплішають.
- Хоч відповідати на це запитання насамперед маю не я, а держава, скажу, що у нас 15 тис. га надзвичайно родючої землі. Це потужний чорнозем – є такий сільськогосподарський термін. Відсоток родючості нашої землі коливається від 80% до 94%. Тож я переконаний, що коли перестануть стріляти, на цю землю повернуться підприємці. Їх не зупинить навіть те, що більшість ділянок щільно заміновано. Все розмінують, все засадять. А там підтягнеться й інший бізнес, почне відновлюватися інфраструктура. Ми, українці, такі вже люди, що у нас земля не може стояти без діла. Ми з дружиною, наприклад, і часник, і цибулю восени посіяли, і скоро будемо збирати. Це незважаючи на те, що наш будинок стоїть так близько до кордону, що з нього видно кацапські позиції. Ми там, звісно, зараз не живемо, та й будинок сильно розбитий, але за землею доглядаємо. От зараз думаємо, як посадити там картоплю. Небезпечно це, звісно, бо довкола дуже багато російських дронів. Але ми у будь-якому випадку будемо її садити, щойно випаде можливість. Такий ми вже народ! Ми будемо жити, бо ми знаємо, що дає життю силу! І ми не віддамо свою землю кацапам! Тут зростатимуть наші діти, тут будуть наша спадщина і наше майбутнє!
