Очільник Оскільської громади Харківської області Геннадій Загоруйко розповів про допомогу армії, розграбовану, не без участі місцевих жителів, громату, стан інфраструктури та місцевий «клуб фанатів путіна».
Автор: Дмитро Синяк
Оскільська громада стала на захист України із самого початку війни. Коли у 2014 році зі Слов’янська, захопленого терористом Ігорем Гіркіним, до міста Ізюм їхали автобуси проплаченої «масовки», їх зупинили саме жителі Оскола, невеличкого села за 30 кілометрів на північ від Слов'янська. Голова громади Геннадій Загоруйко перегородив міст через річку Оскіл своїм службовим автомобілем, а згодом на допомогу йому зібрався активний осередок села. «Гастролери» змушені були розвертатися та їхати у зворотному напрямку.
У перші дні повномасштабного вторгнення 2022 року Геннадій Загоруйко отримав повідомлення від загарбників: «Выведите нацистские войска, сдайте населенные пункты и не доводите до гуманитарной катастрофы». Він переслав його до СБУ і продовжував допомагати українській армії, яка тримала оборону на лівому березі Осколу. 5 березня 2022 року українські оборонці були змушені відійти й підірвати міст. Сільський голова продовжував виконувати свої обов’язки, знаходячись спершу на неокупованій території громади, а згодом – на неокупованій території району. Але вже у листопаді, завдяки стрімкому контрнаступу українських військ, він зміг повернутися до рідної громади – тепер у якості начальника військової адміністрації. Зараз від села Оскіл до кордону з росією – 92 кілометри, до нинішньої лінії фронту у Донецькій області – 40 км. Оскільська громада продовжує боротьбу. Як саме, Геннадій Загоруйко розповів «Децентралізації».
«Визволення» від світла, води і газу
Що змінилося за два роки повномасштабної війни у порівнянні з довоєнним періодом?
- Змінилося все, тому я б навіть не порівнював ці два періоди. До війни наша громада, що складалася з 27 сіл, мала близько 9,5 тисяч жителів. Тепер ми маємо лише 3,8 тис. У 2021 році 14 наших населених пунктів були газифіковані, а зараз лише п’ять. Центральні водогони мали 11 сіл, а тепер лише два. Ну, і нарешті електропостачанням зараз забезпечені тільки 15 сіл з 27-ми. Згодом, після деокупації, проблемою для нас стало забезпечення жителів громади всіх сіл продуктами харчування і товарами першої необхідності. Були чималі руйнування через активні бойові дії, тому відчувався брак будівельних матеріалів для ремонту осель. Долучались та рятували волонтери, але часто їхня робота завдавала нам іміджевих втрат…
Як же волонтери могли зганьбити Оскільську сільську раду?
- От уявіть собі: приїжджає до села волонтерський бусик і роздає усім підряд хліб і побутову хімію. Звісно ж, вистачало не всім, а лише тим, хто прибіг до цього бусика першим. Всі інші приходили зі скаргами до старостату чи до сільради й обурено вимагали пояснень: чому їм не дали того, що й сусідам! Адже їм це потрібніше! Відповідати було нічого, бо комунікували з сільською радою лишень великі волонтерські фонди. А «дрібні» волонтери робили, що хотіли і як хотіли. Через те траплялися випадки, коли гуманітарну допомогу отримували жителі одних і тих самих вулиць, а мешканці віддалених – не отримували нічого. Згодом з’явився обласний координаційний центр і безлад припинився.
Чи встигли ви евакуювати населення до приходу росіян навесні 2022 року?
- Деякі населенні пункти були захоплені дуже швидко, тому організованої евакуації не було. Окрім хіба що евакуації підопічних нашого психоневрологічного інтернату. Населення виїжджало самостійно або за допомогою волонтерів. А у селах, де почались активні бойові дії, евакуацію військові проводили примусово.
«Ждуни» мають саджати ліс!
Чи були колаборанти серед керівництва громади?
- Ні, і я цим пишаюся. Навесні 2022 року під час наради у сільраді я сказав працівникам, що сам не планую залишатися в окупації й нікому не раджу. Все керівництво громади виїхало, за винятком одного старости, який мав хворих літніх рідних і не міг їх залишити. Після звільнення громади, він без проблем пройшов фільтраційну перевірку. Залишилась частина медиків, які виконували свої обов’язки. Не можна було залишити людей зовсім без медичної допомоги. До речі, окупанти знали не тільки мій номер телефону, але й мою адресу, бо перша хата, до якої вони заселилися, була моєю.
Які злочини скоювали росіяни на території вашої громади під час окупації?
Те, що вони прийшли сюди зі зброєю у руках, вже саме по собі є злочином. Окупанти вбили понад сорок наших мешканців, викрали кількох наших проукраїнських активістів, які досі у полоні. Ну, й звісно, вони грабували й тягнули все, що могли. Мене дуже засмучує той факт, що частина наших людей також долучилася до цього грабунку хат односельців. Вони жваво допомагали окупантам грабувати психоневрологічний інтернат, комбікормовий завод, школи, наші сільськогосподарські та лісопереробні підприємства. Повиносили все, а потім скинули провину на росіян. Згодом більшість жителів кількох сіл, у яких росіяни встигли насадити свою владу, отримали від них по 10 тисяч рублів в обмін на свої паспортні дані, потрібні, вочевидь, для проведення «референдуму».
Як окупація змінила вашу громаду?
- Навесні 2022 року вона була окупована неповністю: три села залишилися під контролем України. Але зараз, на жаль, внаслідок бойових дій, вони дощенту зруйновані. Лише під час окупації ми зрозуміли, як багато прихильників «руського міра» було серед нас. Багато з них, до речі, залишаються у громаді досі й кажуть мені в очі: «От при руських був порядок, а при вас бардак!» «У Донецьку та Луганську люди живуть краще, ніж тут: гуманітарку отримують, пенсію отримують, а до «повномасштабки» ще й до України за пенсією їздили, так що і ми під росіянами якось проживемо». За такі слова у законодавстві України не передбачено жодної відповідальності. А шкода…
Українські війська у вересні 2022 року звільнили Харківську область дуже швидко. Мабуть, не всі колаборанти змогли утекти?
- Далеко не всі. Деяких уже засуджено, причому деякі у суді відкрито заявляли: «Так, ми любимо путіна, ми чекаємо на росію!» Однак терміни вони отримали порівняно невеликі, бо їхні дії переважно не привели до «суттєвої шкоди». Тобто, від цих дій ніхто конкретно не загинув, нічого не було зруйновано, до того ж, деякі колаборанти виховують неповнолітних дітей чи доглядали хворих батьків. Через таку м’якість нашої судової системи важко відновлювати владу у громаді.
Хто ж міг «любити путіна?» Діди і бабки, які ностальгують за Радянським Союзом?
- Та ні, у нашій громаді вік – це не мірило патріотизму. У нас, знаєте, багато проукраїнських пенсіонерів, та ще й так радикально налаштованих, що й молодим можуть дати фору. На тлі цього ми маємо повідомлення про добровільне приєднання кількох чоловіків з нашої громади до російської окупаційної армії. Щоправда, документальних підтверджень немає… Принаймні, з такими, як вони, все зрозуміло. А що робити, наприклад, з вчителями, які погодилися працювати під російським прапором і сумлінно готували школу до відкриття влітку 2022 року, а також отримували від окупантів зарплати? Так, самозвану директорку школи засудили, здається, на три роки тюрми. Та що робити з педпрацівниками, які у жодних пропагандистських акціях участі не брали, але лояльні до «руського міра»?
Чи складають такі люди проблему для громади?
- Для мене дуже важливим маркером є те, що багато людей, які служили окупантам, зараз навіть не вважають себе винними. Ще вчора вони залякували проукраїнськи налаштованих колег підвалами та катівнями, а сьогодні гордо заявляють, що це не було залякування. Мовляв, навпаки, вони хотіли попередити… Такі вчителі кажуть мені: «Як ми могли не відкрити школу? А що ж тоді робили б діти? Ми дбали про дітей!». Мені прикро розповідати про такі речі, але вони, на жаль, є доволі типовими. Ці люди ніколи не опускають очей при зустрічі, більше того: вони дивляться на мене з певним викликом. І у цих їхніх очах я, здається, навіть деколи бачу відбиток російських танків.
Що робити з такими людьми? Як можна вирішити цю проблему?
- Я боюся здаватися жорстоким, але скажу: з такими людьми треба поводитися не так м’яко, як зараз. Війна дає нам на це право, бо йдеться не тільки про нашу державу, але й про наші життя. Звісно, пожиттєвим ув’язненням за любов до росії карати не варто, а от громадськими роботами – цілком можливо… Скажу ще за підприємців. Перші відразу після окупації громади припинили будь-яку діяльність, а інші працювали, як завжди, і без проблем торгували за рублі. У магазинах декого з них розповсюджувалася й російська пропагандистська література. Зараз ці підприємці кажуть: «Я ж про людей турбувався! Як би вони жили, якби мій магазин зачинився? Де б вони взяли гречку чи шифер?». Мало не героями себе тепер роблять, та все ж вони якісно відрізняються від тих перших. Наша держава їх жодним чином не розрізняє. Я вважаю це помилкою. Було би добре, якби ті, хто відмовилися працювати під росіянами, отримали б якісь державні гранти чи кредити. Вони заслужили, бодай, на якусь відзнаку.
Якщо у магазинах підприємців розповсюджувалася російська пропагандистська література, то це цілком підпадає під певні статті Кримінального Кодексу України?
- Близькість до фронту має свої наслідки. Селяни, які пережили окупацію, ще не здолали свій страх перед можливим поверненням «руського міра». Тому і не виступають свідками та не дають покази. Маю надію, що згодом люди таки заговорять і «катюзі буде по заслузі». Скажу іще раз: українська держава не повинна бути м’якою до зрадників. Вона має захищати тих, хто займає проукраїнську позицію, й сильніше тиснути на «фанатів путіна». Політика щодо цього обов’язково має змінитися. До слова, у нас внаслідок бойових дій знищено ліси, тож нехай «путіністи» відновлюють їх під час примусових громадських робіт, а не отримують «гумку» від держави та волонтерів, сидячи вдома. Кожне судове рішення про такі роботи стане своєрідним тавром для «ждунів».
«Нам тяжко, але армії ми допомагаємо»
Чи переїхали до вашої громади внутрішньо переміщені особи?
- Зовсім небагато, надто близько ми від лінії фронту. Це у 2014 році, коли до нас тікали біженці зі Слов’янська, лише один Оскіл, населення якого тоді складало близько 3 тис. осіб, прийняв 6 тис. біженців. Зараз такого й близько немає: до нас переїхали тільки ті мешканці окупованих територій, які мали тут родичів або дачі. Часто куплені, до речі, якраз на такий випадок.
Що зараз з економікою громади?
- Її зруйновано практично повністю. Всі бюджетоутворюючі підприємства або у руїнах, або розграбовані «визволителями» до нитки. До прикладу, комбінат хлібопродуктів. Оскільський психіатричний інтернат, де працювали понад 200 осіб, тепер евакуйований на захід України, тож ми втратили важливе джерело податкових надходжень. Наші ліси або спалено або заміновано, а сапери зараз на вагу золота. Землі практично не обробляються – насамперед через те, що невідомо, чи зможе фермер зібрати врожай, який посадив, а також через ті ж міни. Наприклад, на семи гектарах поля сапери зібрали нещодавно 72 протитанкові міни. Тож дохідна частина громади близька до нуля. Ми живемо за рахунок державних дотацій.
Але ж і видатки у вас, мабуть, суттєво зменшилися. Ви ж зараз, наприклад, не відновлюєте дороги?
- Довоєнного рівня ремонту доріг немає. У першу чергу проводиться ремонт доріг, по яких іде пересування техніки та «швидких». Тому, що саме від цього часто залежить життя наших хлопців і дівчат. На власних дорогах ми, сяк-так, робимо ямкові ремонти, щоб люди і комунальний транспорт могли пересуватися. Люди не особливо нарікають на якість доріг. Всі розуміють, що і російські КАБи, і ракети можуть прилетіти щодня.
Чи продовжуються обстріли вашої громади?
- На щастя, ні. Сорок кілометрів до лінії фронту – це доволі багато для артилерії. Але російські ракети через нас летять до Слов’янська та Ізюма. Лише п'ять днів тому у полі впав російський КАБ, це за п'ять кілометрів від центру нашої громади. Тому більшість наших об'єктів ми законсервували. Працює тільки те, що потрібно для надання найважливіших адміністративних послуг людям. Найважливіші об’єкти, зруйновані під час бойових дій, ми відновили, але на загал не дуже поспішаємо з ремонтами.
Чи допомагають відновлювати інфраструктуру громади міжнародні організації?
- Так, і саме завдяки їм ми відремонтували нещодавно всі три амбулаторії сімейного лікаря та забезпечили їх необхідною медичною технікою й меблями. Наші лікарі, на щастя, не виїхали і працюють. Заклади освіти працюють. Приміщення шкіл законсервовано. Ми їх не ремонтуємо, але робимо все, щоб вони не руйнувалися.
Одна з відновлених амбулаторій сімейного лікаря Оскільської громади до і після ремонту
На території вашої громади були гребля Оскільського водосховища і гідроелектростанція. Що з ними тепер?
- Гідроелектростанцію пошкоджено, воду з водосховища спущено. Комунальна установа «Вода Донбасу» вже розпочала відновлювальні роботи. Хотілося б, щоб водосховище та рекреаційні зони на його берегах відновилися і знову стали нашою візитною карткою. Враховуючи складний стан в енергетичній галузі Україні, було б добре відновити гідроелектростанцію на нашій річці Оскіл.
Чи має можливість громада, незважаючи на економічну скруту, допомагати фронту?
- Як без цього!? Якщо наша територіальна оборона та ЗСУ мають у чомусь потребу і звертаються по допомогу, ми не можемо відмовити! Це ж наші хлопці та дівчата! Допомагаємо з бюджету громади, «донатять» наші жителі, ми збираємо одяг та продукти для нашого війська, плетемо маскувальні сітки. За два роки площу сплетених нами сіток можна вимірювати кілометрами! Для більшості наших людей участь у цій війні очевидна, адже, якщо Збройні Сили України відступлять, сюди знову повернеться окупант. Вони не хочуть цього допустити. Дуже багато наших хлопців і дівчат служать в армії, ми виконуємо всі плани призову. На жаль, серед земляків є загиблі. Сумуємо за ними, будемо завжди їх пам’ятати…
«У мене язик не повертається сказати людям, що на їхніх селах ми ставимо хрест…»
Які найбільші проблеми стоять перед вами як перед начальником військової адміністрації?
- Найбільше мене турбує майбутнє наших, так би мовити, «неперспективних» сіл, у яких до вторгнення проживало від трьох до ста осіб. Ці села зруйновані. До повномасштабної війни поставало питання, що робити з ними, але до жодних конкретних рішень ніхто так і не прийшов. Тепер деякі села буквально стерті на порох, але люди отримують гроші за програмою Є-Відновлення і відбудовують свої хати. Чи маю я право сказати їм: «Тут не будуйте! Ваше село не є перспективним! Ми до нього не будуватимемо дорогу і не відновлюватимемо тут водогін!»? Ніхто не давав мені таких повноважень, та й у мене, чесно кажучи, язик не повертається сказати людям: «На вашому селі ми поставили хрест. Ми викреслюємо його з карти». Держава має визначитися із цим, причому найближчим часом. Бо щойно людина побудує собі нову хату у зруйнованому селі, вона зажадає відновлення всієї інфраструктури. Питання: ми будемо відновлювати цю інфраструктуру, щоб у перспективі знову заселяти ці території? Я би хотів почути позицію уряду щодо цього.
Яким ви бачите рішення цієї проблеми?
- Уряд має уточнити правила витрачання коштів за програмою Є-Відновлення, зазначивши, наприклад, що у неперспективних селах нічого відновлювати не можна. Запропонувати людям сертифікати для придбання житла або побудувати вулиці для людей у перспективних селах нашої громади, назвавши ці вулиці на честь тих сіл, у яких вони раніше жили. Так їм буде трохи легше зважуватися на переїзд. На моє питання до представників влади про долю цих сіл, я поки що чую одну відповідь: «Нам треба спочатку перемогти ворога, а потім ми вже зможемо ухвалювати ті чи інші рішення про майбутнє тих чи інших сіл». Але ж люди, незважаючи на війну, вже відновлюють свої садиби у неперспективних селах, витрачаючи на це власні та державні кошти. Я би не хотів, щоб ці гроші були витрачені марно.
Наскільки реформа децентралізації допомогла громаді стати сильнішою?
- Надзвичайно допомогла, бо ми об'єдналися ще у 2017-му році, а перед війною до нас додали ще кілька сільрад. Перше об’єднання якісно змінило нашу громаду, ми отримали гроші і повноваження, про які раніше не могли, навіть, мріяти. Але другого, більшого об’єднання ми вже не встигли відчути. Щойно ми почали звикати до своїх нових кордонів і до своїх зростаючих можливостей, прийшли «визволителі» й «визволили» нас від грошей, перспектив та інвестицій.
Чи можна зараз говорити бодай про якийсь розвиток?
- На жаль, його гальмує близькість фронту. Люди розгублені, вони не знають, як їм жити, на що чекати. Якщо хтось десь і робить якісь ремонти, то тільки для того, щоб підготуватися до зими. А раніше ж люди думали років на двадцять вперед. Щойно росіяни почали продавлювати українську оборону на Харківщині, у мене почали питати про евакуацію. Дехто вже й речі зібрав. Чекають… Ну, як тут говорити про стратегію розвитку? Треба докладати можливих і неможливих зусиль задля перемоги. А там поговоримо і про розвиток!
Новий сміттєвоз Оскільської громади, придбаний за рахунок міжнародних донорів
