Україна переходить до наступного етапу європейської інтеграції, уже маючи важливе підґрунтя – децентралізаційну реформу, яка зміцнила територіальні громади, наблизила ухвалення рішень до громадян і надала органам місцевого самоврядування значно вагомішу роль у формуванні розвитку. У міру просування переговорів про вступ до ЄС перед Україною постає наступне завдання: поєднати сильний місцевий рівень із регіональними та загальнодержавними системами, спроможними планувати, фінансувати й забезпечувати розвиток відповідно до європейських принципів.

Протягом одного дня українській громаді може знадобитися відновити електропостачання після атаки, знайти тимчасове житло для внутрішньо переміщених сімей, забезпечити роботу шкіл і лікарень, підтримати ветеранів, які повертаються до цивільного життя, та вирішити, які інвестиції здатні створити робочі місця на наступне десятиліття.

Попри однакову нагальність, ці питання часто розглядають як складові різних порядків денних.

Безпекові інституції зосереджуються на війні. Органи, відповідальні за відновлення – на пошкодженій інфраструктурі. Економічні міністерства й агенції розвитку – на зростанні. Соціальні інституції опікуються внутрішньо переміщеними особами, ветеранами та вразливими групами. А європейську інтеграцію нерідко додають до цього переліку як ще один, переважно адміністративний, процес.

Однак у житті людей усі ці питання нерозривно пов’язані. Вирішуючи, чи залишатися в селі, сім’я одночасно зважає на безпеку, житло, школи, медичну допомогу й можливості працевлаштування. Підприємство, обираючи місто для інвестицій, оцінює надійність енергопостачання, наявність працівників, транспортне сполучення, доступ до фінансування та спроможність публічних інституцій. Ветеранові, який шукає своє місце в мирному житті, можуть бути потрібні реабілітація, перекваліфікація, безбар’єрний транспорт, житло й реальна можливість працевлаштуватися або започаткувати власну справу.

Для громадян, бізнесу й територіальних громад війна, відновлення та економічне зростання вже стали складовими єдиної реальності. Так само цілісно їх має розглядати й державна політика.

 

Три порядки денні – одна територія

Сьогодні Україна одночасно реалізує три взаємопов’язані порядки денні.

Перший – порядок денний стійкості. Він охоплює безпеку, цивільний захист, безперервність надання життєво важливих послуг, аварійно-відновлювальні роботи, енергетичну стійкість, евакуацію та здатність інституцій працювати в умовах повторюваних атак.

Другий – порядок денний відновлення. Йдеться про відбудову пошкодженого житла, шкіл, лікарень, доріг, комунальної та економічної інфраструктури. Проте відновлення не може зводитися до відтворення того, що існувало раніше. У багатьох місцях докорінно змінилися чисельність і склад населення, економіка, ринок праці та потреби у послугах.

Третій – порядок денний зростання. Україні необхідно створювати продуктивні робочі місця, підтримувати інвестиції та інновації, розвивати компетентності, поліпшувати сполученість і будувати економіку, спроможну конкурувати на внутрішньому ринку Європейського Союзу.

Найбільшою помилкою було б сприймати ці порядки денні як послідовні етапи: спершу перемогти у війні, потім відбудувати країну, а вже після цього замислитися над розвитком.

Україна не може собі цього дозволити.

Надзвичайні рішення, які ухвалюються сьогодні, вже формують повоєнну Україну. Тимчасове житлове рішення може визначити, де люди оселяться назавжди. Місце відбудованої лікарні може сформувати майбутню регіональну мережу охорони здоров’я. Термінові інвестиції в енергетику можуть або посилити довгострокову стійкість, або законсервувати дорогі й фрагментарні рішення. Підтримка релокованих підприємств може стати основою нової регіональної економіки – або зникнути разом із припиненням тимчасової допомоги.

Отже, кожне вагоме рішення воєнного часу водночас є вибором на користь певної моделі розвитку – незалежно від того, чи усвідомлюють це громадяни, громади, бізнес або ті, хто формує політику.

 

Відновлення – не повернення в минуле

Слово «відновлення» може створювати хибне уявлення, ніби пошкоджену країну потрібно просто повернути до попереднього стану. Але Україна не може повернутися до територіальної, демографічної та економічної структури, яку мала до лютого 2022 року.

Одні регіони втратили населення, підприємства та інфраструктуру. Інші прийняли внутрішньо переміщених осіб і релокований бізнес швидше, ніж до цього змогли пристосуватися житловий фонд, транспорт, школи й система охорони здоров’я. Прикордонні регіони набули нової ролі у торгівлі, логістиці та європейській інтеграції. Прифронтові території змушені ухвалювати довгострокові рішення за надзвичайної невизначеності. Повернення ветеранів змінюватиме ринки праці, охорону здоров’я та соціальні послуги. Демографічне скорочення й дефіцит працівників позначаться майже на кожному регіоні.

Тому завдання полягає не лише у відбудові. Йдеться про територіальну трансформацію, а вона потребує складніших рішень.

Чи потрібно кожен зруйнований об’єкт відбудовувати на тому самому місці й у тому самому масштабі? Які послуги слід надавати безпосередньо у громаді, а які – організовувати спільно для кількох громад? Які тимчасові функції воєнного часу, ймовірно, стануть постійними? Де люди реально житимуть і працюватимуть? Які види економічної діяльності здатні забезпечити тривале зростання, а не лише короткострокове виживання? Як спрямувати інвестиції на зменшення майбутніх ризиків, а не на їх відтворення?

Усе це – питання регіонального розвитку, навіть якщо спочатку вони постають як надзвичайні.

 

Відправною точкою політики має стати повсякденне життя

Публічна політика часто відштовхується від галузей, інституцій та інструментів фінансування. Натомість громадяни й підприємства сприймають їх як єдину реальність.

Людям потрібне узгоджене поєднання житла, послуг, транспорту та роботи. Бізнес інвестує там, де надійними є енергопостачання, трудові ресурси, інфраструктура, ринки та публічне управління. Багато з цих систем виходять за межі окремих громад. Саме на регіональному рівні реалії повсякденного життя можна перетворити на узгоджену публічну політику.

Це не аргумент на користь послаблення децентралізації. Сильні територіальні громади залишаються необхідною передумовою успіху. Саме цей рівень влади найближчий до громадян, бізнесу та різних суспільних груп; саме тут результати політики стають відчутними у щоденному житті.

Громади забезпечують надання основних послуг, управляють місцевою інфраструктурою, зміцнюють суспільну згуртованість, спрямовують місцевий розвиток і реалізують чимало інвестицій, від яких залежить відновлення. Саме вони часто першими мають реагувати на перебої з електро- й водопостачанням, житлом, медичною допомогою, освітою чи транспортом. Знання місцевих умов є незамінним для розуміння реальних потреб, визначення найбільш постраждалих груп та пошуку дієвих рішень.

Громади також створюють умови, від яких залежить рішення людей залишитися, повернутися, інвестувати або будувати тут своє майбутнє. Якість муніципальних послуг, місцевого планування, житла, громадських просторів, підтримки бізнесу та життя громади впливатиме на демографічні й економічні перспективи України не менше, ніж державна політика.

Водночас децентралізація показала й межі суто локальних дій. Чимало викликів виходять за межі однієї громади. Мережі лікарень, професійна освіта, ринки праці, транспортні коридори, енергетичні системи, річкові басейни та системи управління відходами часто потребують співпраці громад через адміністративні кордони. Інші виклики вимагають чіткої узгодженості дій місцевих, регіональних і центральних органів влади.

Тому посилення регіональної та загальнодержавної координації має зміцнювати спроможність громад, а не підміняти її. Регіон не повинен бути лише передавальною ланкою для вказівок із Києва чи збирачем проєктних заявок від громад. Його завдання – поєднувати місцеві потреби з ширшими територіальними системами, сприяти міжмуніципальному співробітництву, узгоджувати місцеві пріоритети із загальнодержавними цілями та допомагати виробляти цілісніші стратегічні рішення.

 

Від трьох порядків денних – до єдиної стратегії

Національні, регіональні та місцеві стратегії розвитку України дедалі частіше охоплюють стійкість, відновлення й розвиток. Однак зв’язок між аналізом ситуації, пріоритетами та реалізацією ще потрібно посилити.

Порядок денний стійкості може бути представлений переважно в розділах про безпеку та стійкість. Відновлення – через пошкоджену інфраструктуру й потреби у відбудові. Зростання – через широкі цілі, як-от конкурентоспроможність, інвестиції та інновації. Наступний крок – чіткіше показати, як ці порядки денні впливають один на одного і як їх реалізовувати спільно.

Стратегії, що розробляються під час війни та на повоєнний період, мають поглибити таку інтеграцію, об’єднавши ці порядки денні навколо спільних результатів.

Наприклад, енергетична стійкість – це не лише питання реагування на надзвичайні ситуації. Від неї залежать безперервність публічних послуг, конкурентоспроможність промисловості, витрати домогосподарств, інвестиційні рішення та привабливість територій. Реінтеграція ветеранів – не лише питання соціальної політики. Вона охоплює охорону здоров’я, розвиток навичок, зайнятість, підприємництво, житло, безбар’єрність і згуртованість громад. Житло для внутрішньо переміщених осіб – не лише гуманітарна допомога. Воно впливає на мобільність робочої сили, демографічну стабільність, місцеві фінанси, школи, транспорт і довгостроковий розвиток громад, що приймають. Транспорт – це не лише відбудова пошкоджених доріг. Це доступ до роботи й послуг, логістика, експорт, військова мобільність, пункти пропуску через державний кордон та економічні зв’язки між містами й сільськими територіями. Портфель трансформації бізнесу може поєднувати доступ до фінансування, надійне енергопостачання, промислову інфраструктуру, розвиток робочої сили, інновації й підтримку експорту, а також тіснішу взаємодію підприємств, закладів професійної освіти та наукових установ.

Сильна стратегія має прямо відображати ці взаємозв’язки. Вона повинна показувати, як нинішні потрясіння й порушення впливають на населення, послуги, інфраструктуру та економіку; як інвестиції у відновлення можуть відповідати на ці виклики; і як ті самі інвестиції сприятимуть довгостроковому зростанню та європейській інтеграції.

Для цього потрібно вийти за межі паралельних галузевих розділів і відокремлених проєктних пропозицій. Стратегічні пріоритети мають пов’язувати інфраструктуру з послугами, економічними можливостями, людським капіталом, інституційною спроможністю та потребами територій. Кожну велику інвестицію слід оцінювати не лише за тим, що саме буде створено, а й за ширшими змінами, які вона має забезпечити, за іншими заходами, необхідними для її успішності, а також за тим, які інституції відповідатимуть за досягнення й сталість результату.

Інакше інституції й надалі можуть реалізовувати окремі проєкти, кожен із яких має власне обґрунтування, але слабко пов’язаний з іншими. Дорогу можуть відбудувати, не поліпшивши доступу до робочих місць чи ринків. Лікарню – модернізувати без достатньої кількості персоналу, належного транспортного сполучення та чітко визначеної ролі в регіональній мережі послуг. Житло – збудувати без зв’язку зі школами, робочими місцями та громадським транспортом. На папері такі проєкти можуть бути успішно завершені, але разом вони не змінять траєкторії розвитку території.

 

Від проєктів – до портфелів

В Україні не бракує проєктних ідей. Регіони й громади вже мають довгі переліки доріг, шкіл, лікарень, укриттів, індустріальних парків, систем водопостачання, соціальних об’єктів і бізнес-ініціатив.

Проблема починається тоді, коли перелік проєктів підміняє собою стратегію.

Школу можна відбудувати, навіть якщо для неї не вистачатиме дітей або вчителів. Лікарня може отримати нове обладнання, не маючи персоналу, транспортного сполучення чи життєздатної ролі в ширшій мережі охорони здоров’я. Індустріальний парк можна збудувати без надійного енергопостачання, належного управління або інвесторів. Ветеранський центр може запрацювати без дієвої взаємодії із системами реабілітації, працевлаштування, житлового забезпечення й соціальних послуг.

Кожен із цих проєктів може бути виконаний відповідно до договору – і водночас зазнати невдачі як інструмент публічної політики.

Тому результатом стратегій мають бути не переліки, а портфелі.

Портфель об’єднує інфраструктуру, послуги, навички, інституційні зміни, фінансові інструменти та приватні інвестиції навколо чітко визначеного результату. Він вимагає від регіонів визначати пріоритетність і послідовність дій, оцінювати готовність запропонованих операцій, установлювати відповідальних за кожну з них, відстежувати реалізацію й результати, а також вилучати або переглядати пропозиції, які більше не роблять достатнього внеску в досягнення погоджених цілей.

Саме так три порядки денні можна поєднати на практиці.

Регіональний енергетичний портфель може охоплювати резервні системи для надзвичайних ситуацій, розподілену генерацію, інвестиції в мережі, енергоефективність, реформування централізованого теплопостачання, підтримку бізнесу та розвиток відповідних навичок.  Портфель інтеграції ветеранів може поєднувати медичну допомогу, перекваліфікацію, стимули для роботодавців, підприємництво, житло й безбар’єрну мобільність. Портфель розвитку прикордонних територій може об’єднувати митну інфраструктуру, залізничне та автомобільне сполучення, логістику, послуги для бізнесу, охорону довкілля й транскордонне співробітництво.

Портфель стає сполучною ланкою між повсякденними потребами та публічними інвестиціями.

 

Чому Розділ 22 має значення

Формально Розділ 22 переговорів про вступ до ЄС присвячений регіональній політиці та координації структурних інструментів. Назва звучить технічно, однак в основі лежить просте запитання: чи спроможна Україна так організувати роботу інституцій, стратегічне планування, партнерство та інвестиції, щоб значні публічні ресурси забезпечували відчутні й довготривалі результати в різних типах територій?

Для України Розділ 22 не повинен зводитися лише до підготовки до майбутніх фондів ЄС. Він пропонує рамку, що дає змогу поєднати стійкість, відновлення та зростання у більш упорядкованій системі розвитку.

Розділ 22 важливий тому, що може допомогти Україні пов’язати потреби територій, стратегічні рішення, інвестиції та інституційну відповідальність на місцевому, регіональному й національному рівнях.

Його основні принципи безпосередньо відповідають нинішнім потребам України:

• розвиток має ґрунтуватися на специфічних умовах кожної території;
• стратегії повинні втілюватися у програмах та інвестиційних портфелях;
• центральні, регіональні й місцеві органи влади мають діяти як цілісна система;
• громади, бізнес, громадянське суспільство та групи, яких стосуються рішення, мають впливати на них, поки вибір іще залишається відкритим;
• повноваження щодо реалізації, моніторингу, фінансування й контролю мають бути чітко визначені;
• використання публічних коштів слід оцінювати за досягнутими результатами, а не лише за швидкістю освоєння.

Утілення цих принципів потребуватиме системних змін на кількох рівнях.

Недостатньо вдосконалити окремі стратегії, запровадити нові шаблони чи підготувати більше проєктів. Мають змінитися також взаємозв’язки між інституціями, фінансуванням, доказовою базою, ухваленням рішень і реалізацією.

На практиці йдеться про те, як Україна визначає пріоритети, готує інвестиції, розподіляє відповідальність, залучає партнерів і доводить, що публічні кошти дали реальний результат.

На місцевому рівні зміни мають посилити зв’язок між потребами громад, пріоритетами розвитку та готовими до реалізації операціями, водночас розширюючи співпрацю із сусідніми громадами там, де виклики виходять за межі однієї території. Громади повинні й надалі відігравати провідну роль у місцевому розвитку та реалізації рішень, спираючись на міцніші зв’язки з регіональними системами, національною політикою і довгостроковим фінансуванням.

«U-LEAD з Європою» підтримує громади у виконанні цієї ролі: зміцнює їхню адміністративну та інституційну спроможність, допомагає місцевому самоврядуванню поліпшувати послуги й готувати якісніші, зріліші проєкти розвитку. Програма також сприяє перетворенню практичного досвіду громад на уроки для регіональної та державної політики, щоб реформи формувалися не лише в центрі, а й з урахуванням того, що реально працює на місцях. Завдяки партнерству з муніципалітетами та інституціями у Європейському Союзі й поза його межами U-LEAD також підтримує взаємне навчання, обмін експертизою та розроблення спільних ініціатив й інвестиційних проєктів.

На регіональному рівні потрібно перейти від збирання галузевих запитів і переліків проєктів до визначення територіальних пріоритетів, координації громад і секторів та управління узгодженими портфелями операцій. Регіони мають поєднувати місцеві знання й активи з ширшими ринками праці, мережами послуг, інфраструктурними системами та ланцюгами створення вартості.

U-LEAD підтримує цей перехід у межах програми з розвитку спроможності Region Ready, яка реалізується за двома напрямами. Перший охоплює всі 24 області (RR24) і формує у представників регіонів спільне розуміння регіонального розвитку, політики згуртованості ЄС та практичних вимог Розділу 22. Другий передбачає інтенсивнішу роботу з меншою групою пілотних регіонів (RR+), допомагаючи регіональним командам застосовувати ці принципи на практиці, зміцнювати інституційну спроможність, поліпшувати співпрацю з громадами й партнерами та перетворювати стратегічні пріоритети на зріліші проєкти й портфелі операцій.

Ця підтримка також допомагає регіональним інституціям і громадам зміцнювати спроможність готувати, управляти та реалізовувати проєкти розвитку, а не зупинятися на визначенні потреб. Не менш важливо, що досвід регіонів документується й доводиться до національного рівня: практичні уроки, перешкоди у реалізації та дієві рішення можуть бути враховані у державній політиці й процедурах.

Так формується важливий зв’язок із Майстер-планом за Розділом 22 – дорожньою картою вступу України до ЄС у сфері політики розвитку. Національні органи влади відповідають за створення загальної правової, інституційної та фінансової рамки, однак саме в регіонах ця рамка має запрацювати на практиці. U-LEAD допомагає перевіряти, як національні підходи працюють у різних територіальних умовах, виявляти розриви між формуванням політики та її реалізацією і надавати доказову базу для вдосконалення системи ще до того, як Україні стануть доступні значніші обсяги фінансування ЄС.

На національному рівні потрібно перейти від ручного спрямування окремих проєктів і встановлення розрізнених галузевих вимог до створення передбачуваної рамки, у межах якої регіони та громади зможуть планувати й діяти. Національні інституції мають чітко розмежувати повноваження, узгодити планування з бюджетуванням і фінансуванням, установити спільні правила й системи даних, а також забезпечити врахування регіонального досвіду під час формування державної політики.

U-LEAD підтримує цей перехід, допомагаючи національним інституціям розвивати спроможності, структури та механізми координації, необхідні для інтеграції вимог Розділу 22 і ширшого процесу вступу до ЄС в архітектуру розвитку України. Це передбачає консультаційну підтримку у сфері політики, розвиток спроможності та практичну допомогу в уточненні інституційних ролей, удосконаленні механізмів планування й реалізації, а також у поєднанні національних реформ із потребами та можливостями регіонів і громад.

U-LEAD також надає практичну підтримку в підготовці й подальшому доопрацюванні Майстер-плану за Розділом 22 як рамкового документа, покликаного об’єднати ці різні напрями роботи. Цінність Майстер-плану залежатиме не лише від того, чи відповідатиме він формальним вимогам переговорів із ЄС, а й від того, чи допоможе він створити систему, що працюватиме для громадян, бізнесу й територіальних громад. Для цього вимоги вступу до ЄС необхідно перетворити на чітко визначені повноваження, реалістичні процедури, спроможніші інституції та механізми інвестування, які реально діятимуть у різних типах територій.

Важливою складовою цієї підтримки є зв’язок між національною політикою та регіональним досвідом. Уроки громад і регіонів – зокрема перешкоди у реалізації, інституційні прогалини та дієві рішення – мають враховуватися в рішеннях національного рівня. Завдяки цьому загальнодержавна рамка не лише розроблятиметься в центрі, а й проходитиме практичну перевірку та вдосконалюватиметься на основі реального досвіду.

Зміни потрібні й у відносинах між владою та суспільством.

Партнерство має перейти від консультацій після того, як рішення фактично ухвалені, до змістовного залучення на етапі, коли пріоритети, програми й операції ще можна змінити. Для громадян, громад, бізнесу та суспільних груп це означає реальну можливість впливати на рішення до їх остаточного затвердження й розуміти, як саме враховано їхні пропозиції. Партнерство не означає прийняття кожної пропозиції, але передбачає відкрите обговорення компромісів та зрозуміле обґрунтування рішень.

Моніторинг також має вийти за межі звітування про виконані заходи та витрачені кошти. Він повинен давати відповідь, чи забезпечують політика й інвестиції досягнення запланованих результатів для територій, хто саме отримує від них користь, де реалізація відстає і що потрібно скоригувати. Це особливо важливо для формування суспільної довіри: люди мають бачити не лише, скільки коштів витрачено, а й що завдяки цьому змінилося.

Україні не слід чекати вступу до ЄС, формального відкриття переговорів за Розділом 22 чи надходження майбутнього фінансування політики згуртованості ЄС, щоб розпочати цю трансформацію. Інституційну спроможність, механізми співпраці та переконливі портфелі неможливо створити в одну мить, коли кошти вже стануть доступними. Систему, за допомогою якої буде здійснюватися планування, управління й контроль за використанням майбутніх ресурсів, потрібно будувати вже зараз.

 

Стратегії воєнного часу мають залишатися адаптивними

Планувати сьогодні означає робити довгостроковий вибір, коли чимало вихідних умов залишаються нестабільними. Переміщення населення, безпекові ризики, руйнування інфраструктури, бюджетні ресурси, наявність працівників і приватні інвестиції можуть швидко змінюватися – іноді зовсім по-різному навіть у межах одного регіону. Тому стратегії не можуть спиратися на незмінну вихідну ситуацію чи жорстку послідовність реалізації.

Це не означає, що стратегія непотрібна. Непотрібною стає негнучка стратегія.

Стратегії воєнного часу мають визначати сталий напрям, водночас залишаючи реалізацію гнучкою. Вони повинні передбачати сценарії, періодичний перегляд і портфелі, реалізацію яких можна прискорити, перепроєктувати або відкласти залежно від зміни обставин.

Стратегія має розрізняти: дії, необхідні майже за будь-якого сценарію, – захист критично важливих послуг, зміцнення інституцій і поліпшення даних; інвестиції, які можна розпочати після досягнення мінімально необхідних умов безпеки й фінансування; та масштабні довгострокові рішення, для яких потрібні додаткові докази або зміна обставин.

Такий підхід дає змогу уникнути двох однаково хибних крайнощів: удавати, ніби майбутнє цілком передбачуване, або відмовлятися від довгострокового мислення через його невизначеність.

 

Повоєнне зростання починається ще до завершення війни

Майбутня модель зростання України формується вже сьогодні.

Її визначає те, де осідають внутрішньо переміщені особи, які підприємства виживають або релокуються, яку інфраструктуру відновлюють, як ветерани повертаються до цивільного життя, які навички розвиваються і чи стають місцеві та регіональні інституції спроможнішими.

Вона формується також завдяки доведеній здатності України впроваджувати інновації в умовах надзвичайного тиску. Українські підприємства, громади, університети, інженери й організації громадянського суспільства розробили практичні рішення для енергетичної стійкості, цифрових публічних послуг, логістики, медичної допомоги, реабілітації, зв’язку, цивільного захисту та потреб, пов’язаних з обороною. Чимало з них створювалися у стислі строки, випробовувалися в реальних умовах і постійно вдосконалювалися на основі зворотного зв’язку.

Країна також довела, що віддалені від фронту регіони – не пасивний тил. Вони приймають внутрішньо переміщених осіб і релоковані підприємства, лікують поранених, організовують логістику, підтримують освіту й публічні послуги, допомагають сім’ям військовослужбовців і забезпечують критично важливе виробництво.

Це не лише тимчасові способи пристосування до війни. Вони можуть стати підґрунтям майбутнього зростання. Український досвід децентралізованого розв’язання проблем, цифровізації, стійкої інфраструктури, інновацій подвійного призначення, надзвичайної логістики та швидкого інституційного навчання може дати поштовх новим галузям, якіснішим публічним послугам і більш конкурентоспроможній економіці.

Тож повоєнне зростання залежатиме не лише від того, що Україна відбудує, а й від того, чи зможе вона розпізнати, зміцнити й масштабувати спроможності, набуті за цих надзвичайних обставин. Головне завдання – зробити так, щоб сьогоднішні заходи для виживання та зміцнення стійкості відкривали можливості для майбутнього розвитку, а не звужували їх.

Для цього інституції мають запитувати не лише про те, що потрібно відремонтувати зараз, а й про те, яку функцію інвестиція виконуватиме в майбутньому, для яких груп населення та якої економіки вона розрахована і як пов’язана з іншими послугами й інвестиціями. Слід також визначати, хто експлуатуватиме й утримуватиме створені об’єкти, чи зменшуватимуть вони вразливість, чи сприятимуть продуктивній діяльності та соціальній інклюзії і чи відповідатимуть курсу України на членство в ЄС.

Ці запитання мають стати звичною частиною ухвалення рішень на національному, регіональному й місцевому рівнях.

 

Європа в Україні постане з регіональних рішень

Про європейську інтеграцію часто говорять у контексті законодавства, переговорів та інституційних реформ у Києві й Брюсселі.

Проте громадяни відчуватимуть європейську інтеграцію на рівні своїх територій.

Вона виявлятиметься у надійності публічних послуг, доступі до робочих місць, якості інфраструктури, стані довкілля, можливостях для бізнесу та прозорості публічних рішень.

Тому переконливість європейського курсу України залежатиме від того, чи втіляться загальнодержавні реформи у більш спроможні інституції, якісніші послуги та ширші можливості розвитку в регіонах і громадах.

Розділ 22 дає рамку для перетворення територіальних пріоритетів на узгоджені програми, підготовлені інвестиції та підзвітну реалізацію. Регіональні стратегії визначають вибір. Інвестиційні портфелі впорядковують спосіб його втілення. Партнерство й моніторинг допомагають забезпечити обґрунтованість, прозорість і орієнтацію рішень на результат.

Але починати потрібно вже зараз.

Україна вже усвідомлює нерозривний зв’язок між війною, відновленням і зростанням.  Наступний крок – чіткіше й послідовніше відображати це розуміння у стратегіях, інвестиційних пріоритетах та інституційних механізмах, розглядаючи їх як три виміри однієї трансформації.

Завдання не в тому, щоб безпомилково передбачити, якою буде Україна після війни. Воно полягає в тому, щоб сьогоднішні рішення зміцнювали основи стійкішого, згуртованішого та європейського майбутнього.

 

---

Статтю підготували Юрій Третяк і Юрій Кобаль у межах підтримки, яку Програма «U-LEAD з Європою» надає українським органам влади у підготовці до впровадження необхідних реформ у сферах децентралізації та державної регіональної політики, а відтак – і до переговорів про вступ до ЄС. Її головна мета – сприяти українським органам влади загалом і Міністерству з питань громад, територій та внутрішньо переміщених осіб України зокрема у виконанні рекомендацій Європейської Комісії, викладених у звітах у межах Пакета розширення щодо переговорного Розділу 22 «Регіональна політика та координація структурних інструментів».

Зміст цієї статті є виключною відповідальністю її авторів і не обов’язково відображає позицію Програми «U-LEAD з Європою», Європейського Союзу та його держав-членів – Німеччини, Данії, Франції, Австрії, Польщі та Словенії.

 

---

Юрій Третяк – український експерт із регіонального розвитку з понад 25-річним досвідом у сферах державної регіональної політики, політики згуртованості ЄС, децентралізації, управління публічними інвестиціями, а також відновлення й розвитку територій. Нині він працює ключовим експертом з питань децентралізації та регіонального розвитку Програми «U-LEAD з Європою», підтримуючи наближення України до вимог Розділу 22 acquis ЄС і розбудову системи політики згуртованості відповідно до стандартів ЄС. Упродовж своєї професійної діяльності він керував великими програмами ЄС та інших міжнародних партнерів і надавав їм експертну підтримку, тісно співпрацював із національними, регіональними й місцевими органами влади, сприяв розробленню регіональних стратегій, інституційних рамок, інвестиційних механізмів та розвитку агенцій регіонального розвитку, долучався до підготовки ключового законодавства України у сфері регіональної політики, а також є автором численних публікацій про регіональний розвиток, територіальне врядування та європейську інтеграцію.

Юрій Кобаль – словенський експерт із регіонального розвитку, стратегічного планування та публічної політики з понад 30-річним досвідом міжнародної роботи. Він співпрацює з урядами та міжнародними організаціями у сферах розроблення регіональних і національних стратегій розвитку, політики згуртованості ЄС, інституційного розвитку, планування публічних інвестицій та розбудови спроможності. У межах Програми «U-LEAD з Європою» він підтримує підготовку України до виконання вимог Розділу 22, зокрема сприяє розвитку підходів до регіонального планування, партнерства, формування портфелів проєктів та інституційної спроможності, а також допомагає враховувати практичний досвід регіонів і територіальних громад під час формування державної політики.