Від редакції

Ми публікуємо цей матеріал, бо він про річ, яку не виміряєш статистикою: довіру. Довіру людей до держави і до правил, за якими вона живе.

Коли підприємці, що тримали громади, втрачають усе через війну, але не отримують жодного врахування цих обставин у фінансових зобов’язаннях, — це вже не приватна історія. Це питання спроможності громад відновлюватися. І саме тому тут важливо, хто стає на їхній бік і як шукаються рішення.

 

Патріотично налаштовані підприємці з окупованих територій, які взяли кредити до великої війни, тепер часто не можуть повернути їх, бо втратили все. А законодавець не поспішає скоригувати норми, які вимагають повернення кредитів і за якими у нашій державі протягом останніх п’яти років не сталося жодних форс-мажорних обставин. За таких умов громади цілком можуть виступити драйвером змін та захисниками своїх підприємців.

 

Автор: Дмитро Синяк

 

На початку лютого цього року начальниця Молочанської військової адміністрації Ірина Липка, яка свого часу кілька місяців провела у російському полоні, підписала незвичний документ. Це була характеристика фермерської компанії «Агробрама», яке на початку великої війни орендувало у громаді понад 1,5 тис. га. Згідно з цим документом, підприємство не тільки не мало жодних заборгованостей, а ще й «брало активну участь у житті громади, сприяло розвитку території та підтримувало місцеві ініціативи».

Характеристику треба було надати «для подання за місцем вимоги», але насправді – для пред’явлення у суді, який мав відбутися невдовзі. Предметом судового позову став кредит у 3 млн грн, що його взяли в «Ощадбанку» за кілька днів до нового, 2022 року, власники «Агробрами» Тетяна Сидоренкова та її сини – Андрій і Дмитро. Тепер банк вимагав повернення грошей. За його, на перший погляд, цілком справедливою вимогою, насправді виявилося складна проблема й цікава історія. Історія самовідданості й любові до держави, але також історія байдужості та лицемірства.

 

Боргова яма для родини Сидоренкових

Тетяна Сидоренкова – вже немолода, невисока на зріст приємна жінка, мешкає тепер в Обухові. Будинок, у якому вона живе разом зі своїми дорослими синами та їхніми сім’ями, не йде у жодне порівняння з тим, який вони мали у селищі Ударник Молочанської громади. Там Сидоренкови володіли фермерським господарством, у якому було 10 постійних найманих працівників та багато різноманітної сільськогосподарської техніки. Самі Сидоренкови теж багато працювали, саме тому у назві підприємства «Агробрама» було зашифровано фразу «брати і мама».

Хоч аграрні компанії часто беруть кредити на посівної кампанії, Тетяна Сидоренкова завжди інстинктивно побоювалася цього. Та й потреби загалом не було: 1 січня 2022 року в ангарах «Агробрами» зберігалися 300 тонн пшениці, 150 тонн соняшника, 100 тонн гороху і 80 тонн проса. Однак менеджери «Ощадбанку» виявилися дуже переконливими. Кредит було отримано, й одразу ж куплено на більшість коштів насіння, пальне, запчастини для техніки, добрива та засоби захисту від шкідників.

Але вже увечері 24 лютого в Ударнику з’явилися російські танки. У Сидоренкових вимагали гроші, погрожували їм. Тож одної ночі вони просто втекли, вирушивши двома машинами у найдовшу у своєму житті мандрівку. Вона складалася з 9 тис. км за маршрутом: Краснодарський край – Чечня – Кабардино-Балкарія – Ставропольський край – Абхазія – Грузія – Туреччина – Болгарія – Румунія – Україна. Дорогою фермери примудрилися купити для 406-ї бригади ЗСУ позашляховик. Були переконані, що війна ненадовго, й незабаром вони повернуться додому. Певний час жили у Запоріжжі, а згодом переїхали до знайомих в Обухів. І тут до них уперше подзвонили з банку.

- Я була геть шокована, коли мені сказали, що кредит у мене був беззаставний, тому я маю повернути його у повному обсязі, а пункт про форс-мажорні обставини у даному випадку не застосовується, – розповідає пані Тетяна.

Сидоренкови ніколи не стояли осторонь життя Молочанської громади: вони підвозили до Ударника питну воду, брали участь у фінансуванні обласного фестивалю «Срібна купальська роса-2021», виділили зерно та соняшник, коли у перші дні окупації полиці магазинів спорожніли… Тому Ірина Липка була переконана, що має допомогти підприємцям, як колись вони допомагали їй. Адже слова місцевої влади про підтримку бізнесу не повинні бути порожніми. Вона зверталася всюди, куди тільки могла: до Пологівської районної адміністрації, до Торгово-промислової палати, до журналістів…

Але суд залишився незворушним. Він видав судові накази про стягнення з Сидоренкових солідарної заборгованості у сумі 2,9 млн грн боргу, відсотків та комісії, що автоматично означатиме накладання арештів на їхні рахунки та майно.

- Більшість наших фермерів залишилися на окупованій території, і тепер сплачують податки до російського бюджету й сміються над такими, як Сидоренкови, – обурено розповідає Ірина Липка. – А найбільше виграли серед них ті, які мали кредити в українських банках, бо тепер їх наче і не треба повертати. Мені страшенно образливо, що держава  могла так вчинити з відповідальними, досвідченими, патріотично налаштованими людьми, які пожертвували всім, аби тільки жити у вільній Україні! Адже усе їхнє майно на окупованій території розкрадено й вивезено, щодо цього навіть є кримінальна справа.

Тепер Сидоренкови протягом усього свого життя зобов’язані виплачувати банку з усіх своїх доходів гроші, доки не повернуть 3 млн грн з штрафами, відсотками та пенею. А доки вони цього не зробили, не можуть ані перетинати кордон, ані брати житло в іпотеку, ані отримувати допомогу за програмою Є-Відновлення.

 

Більше половини підприємців з окупованих територій не можуть погасити кредити

З аналогічною проблемою зіткнувся В’ячеслав Акулов з Мелітополя, який восени 2021 року взяв кредит у 107 тис. доларів у «Приватбанку» – на купівлю обладнання для свого підприємства «Успіх плюс 2012», де тоді працювали понад 50 осіб. Причому третину вартості обладнання Акулов оплатив сам. «Успіх плюс» успішно займався виготовленням верстатів з плазмового різання та також ремонтом сільгосптехніки.

Наступного дня після окупації Мелітополя окупанти вигнали Акулова з його цехів, і він з родиною вирушив до Ужгорода. Кілька місяців ще платив за кредитом, бо думав, що війна ось-ось закінчиться. Але гроші закінчилися швидше.

- Я консультувався з юристами, і вони сказали, що судитися з банком – це марна справа, – розповідає В’ячеслав Акулов. – Тоді я намагався судитися зі страховою компанією, адже все моє обладнання було застраховано. Але і з цього теж нічого не вийшло. У липні 2024 року суд остаточно постановив, що я маю повернути кредит у повному обсязі. У мене є кілька знайомих з Мелітополя, які теж брали кредити під приміщення для бізнесу, під відкриття ательє з пошиття одягу тощо. Так-от, їх навіть до суду не викликали, а просто надсилали їм судові рішення. Я думаю, таких, як я, тисячі.

За словами В’ячеслава, найгіршим у всій цій історії є не сам борг, а фактичне позбавлення права працювати: всі рахунки Акулова заблоковано, і щойно він отримує якісь кошти, їх одразу ж забирає банк.

Звертаючись до президента з проханням змінити цю ситуацію, Всеукраїнська аграрна рада навела дані опитування, проведеного серед 57-ми аграрних підприємств України. Відповідно до нього, минулоріч загальний кредитний портфель опитаних підприємців становив 494,5 млн грн. З них 362,6 млн грн припадало на підприємства на тимчасово окупованих територіях, а ще 131,9 млн грн – на підприємства із зони активних бойових дій. Так-от, лише 38% опитаних змогли повністю погасити банківські кредити.

- На жаль, держава часто поводиться вкрай несправедливо з підприємцями, які виїхали з окупованих територій, – каже генеральний директор Української аграрної конфедерації Павло Коваль. – Людей, які повинні були залишити все, що наживали багатьма роками тяжкої праці, не тільки змушують платити кредити, взяті у мирний час. Подекуди їм навіть виставляють рахунки за використання води та світла там, де вже давно немає ані того, ані іншого. Однак треба бути свідомими того, що у правовій державі такі проблеми можна вирішувати у єдиний спосіб – через суд.

 

Нові закони, які мало що змінили

Проте суди можуть ухвалювати рішення лише на основі законодавства, яке, за словами Павла Коваля, не надто змінилося за час війни. У ньому, наприклад, досі не з’явилося чітких норм стосовно мешканців окупованих територій та компаній, які працювали там раніше і працюють зараз. Тобто у багатьох випадках компанії, які працюють в окупації і платять кошти до російського бюджету, рівні перед законом з компаніями, які релокувалися на територію, підконтрольну українському уряду. Також компанії, що перереєструвалися на вільній від окупантів території, не мають жодних преференцій.

- Судам мало самого факту виїзду з окупованої території власника компанії, вони зазвичай вимагають будь-яких доказів того, що майно компанії було знищено чи реквізовано росіянами, – пояснює Павло Коваль. – А є ще й позиція банків, які через вимогу Нацбанку повинні різко збільшити свій статутний капітал, і тепер вони шукають джерела для цього.

І все ж неправильно казати, що держава не робила зовсім нічого, аби виправити ситуацію. На перші місяці повномасштабного вторгнення вона оголосила для підприємців кредитні канікули. Іншим кроком стало прийняття минулоріч закону, який фактично запровадив мораторій на повернення кредитів для бізнесу, що постраждав від війни. Однак списувати кредити цей закон не пропонує, а лише передбачає для частини підприємств, майно яких залишилося на окупованій території або в зоні бойових дій, «призупинення платежів за кредитами – на час воєнного стану і на 1 рік після його завершення».

Також у серпні минулого року президент підписав закон про зміни до Цивільного Кодексу України, дозволивши деяким підприємцям з прифронтових або окупованих територій не сплачувати за кредитами до 2027 року. У таких підприємців також з’явилася можливість рефінансування боргу та користування пільговими ставками на рівні близько 3%. Крім цього, уряд продовжив державні портфельні гарантії для банків, щоб ті могли й надалі кредитувати фермерів, які втратили заставу через війну.

Однак Сидоренкових та Акулова ці зміни не стосувалися.

- Пункт 23 Закону України про внесення змін до Цивільного Кодексу, які вступили в силу у серпні минулого року, регулює взаємовідносини банків і позичальників за кредитними договорами, що забезпечені іпотекою або заставою, – коментує цю ситуацію адвокат та арбітражний керуючий Віталій Киричок. – Якщо такого забезпечення немає, все залишається, як було. Тобто банки мають право стягувати такі кредити у звичному порядку. І їхні працівники, і судді лише розводять руками: «Ну, ви ж самі бачите, такий закон…» При цьому кричуща несправедливість цієї ситуації залишається ніби за кадром. На неї просто закривають очі.

«Децентралізація» просила прокоментувати цю ситуацію «Приватбанк» і «Ощадбанк». 6 лютого цього року пресслужба «Приватбанку», отримавши наш запит, написала: «Беремо в роботу! Дякую!» Однак відповіді ані на цей запит, ані на кілька інших так і не було. Пресслужба «Ощадбанку» пішла трохи далі. «На жаль, з певних причин ми утримаємося від коментарів. Дякуємо за розуміння», – написали нам. Однак уточнити ці причини пресслужба не схотіла, жодним чином не посприявши тому, щоб це розуміння у нас виникло.

Бо нам таки не зовсім зрозуміло, чому банки вимагають кошти з людей, яких ті не мають, бо втратили свої активи на окупованій території, і сприяють таким чином підприємців залишатися під окупацією. Невже вони не розуміють, що вони роблять? А може, банки просто не мають грошей?

Та ні, Ощадбанк минулого року звітував про подвоєння прибутків, які склали 16,1 млрд грн. А чистий прибуток Приватбанку за 2025 рік склав 29,1 млрд грн. Отже банки мають фінансові можливості, щоб піти на певні поступки підприємцям і не вимагати від них зайвого. А от чого вони не мають, так це державницької позиції у цьому питанні.

Іншим казусом українського законодавства є те, що, згідно з ним, з 2022 року і донині на території України не відбулося нічого такого, що можна назвати форс-мажорними обставинами. Оскільки прямих законодавчих норм, які фіксують ці обставини не було, Верховний суд України встановив практику, за якою пункт про форс-мажорні обставини у кредитних договорах, укладених до 2022 року, застосовуватися не повинен.

 

«Відновити справедливість можуть лише громади…»

Клієнти Віталія Киричка зверталися безпосередньо до депутатки-мажоритарниці Юлії Яцик, однак нічого крім слів підтримки і співчуття не почули. «Децентралізація» теж надіслала запити народним депутатам Павлу Павлішу, Олександрові Гайду й Данилові Гетьманцеву. Не відповіли на наші запити також ані голова ГС «Всеукраїнська Аграрна Рада» Андрій Дикун, ані міністр економіки, довкілля та сільського господарства України Олексій Соболев, ані заступник голови Комітету підприємців агропромислового комплексу при Торгово-промисловій палаті України Роман Корінець

І Національний банк України, і Міністерство фінансів, і Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства могли би виступити з певними законодавчими ініціативами, щоб врятувати цих людей і винагородити їх патріотизм. Однак вони цього не роблять.

- Лоббі фінансових установ у Верховній Раді є надзвичайно сильним, мало хто може боротися проти нього, – веде далі Віталій Киричок. – На практиці нереально навіть винести певні законодавчі ініціативи на розгляд профільного комітету. Між цим, багато хороших підприємців та осіб, які поручилися за них, фактично знищуються внаслідок такої ситуації. Лише у реєстрі судових рішень Запорізької області сотні їхніх справ. І кожна з них – зруйнована доля щонайменше одної родини. Адже такі родини зобов’язані віддати в рахунок сплати боргу навіть автомобілі, на яких виїхали з окупованих територій.

Хто ж тоді може змінити цю ситуацію й відновити справедливість? Ірина Липка каже, що тільки громади й обіцяє «довести справу до кінця». Хоч як начальниця військової адміністрації пані Ірина вже не може звертатися «до всіх установ» так вільно, як вона могла це робити, коли була головою громади.

- Я вважаю своїм людським і професійним обов’язком допомагати тим людям, на яких трималася громада, – каже Ірина Липка. – Вони були і залишаються найдорожчим людським капіталом не тільки наших людей, але й цілої держави. Саме ці люди мають стати опорою владі після деокупації наших земель. Тому зараз вони у жодному разі не повинні відчувати, що зробили неправильний вибір.

Пані Ірина планує звертатися з листами до асоціацій громад, до колег, до уряду, до парламенту. І шукає однодумців. Вона вже не раз бачила, як під тиском звичайних людей змінювалися, здавалося б, незмінні позиції влади. І неможливе ставало можливим.