Заступник Ізюмського міського голови Володимир Мацокін виступив за створення нового герба міста і за відправку у макулатуру всіх російськомовних книг з бібліотек громади. Він каже, що йому гидко від відчуття того, що українці можуть залишатися в одному культурному полі з орками.

Автор: Дмитро Синяк

---

Протягом російського вторгнення місто Ізюм Харківської області зазнало страшних втрат. Понад 1 тис. цивільних осіб загинули, близько 80% інфраструктури, включаючи систему централізованого опалення, перетворилися на руїну. Коли українські війська після успішної Харківської операції увійшли до Ізюма, їх зустріла тільки п’ята частина жителів – близько 10 тисяч. З того часу заступник міського голови Володимир Мацокін не тільки перейшов на українську мову, він зробив все можливе, щоб мешканці міста вийшли з російського культурного простору і ніколи туди не поверталися. А ще він посприяв максимальному поширенню по світу історії російських злочинів в Ізюмській громаді. Про це Володимир розповів «Децентралізації».

 

Заступник Ізюмського міського голови Володимир Мацокін

 

Давайте почнемо з герба. Чому ви вирішили поміняти його?

- Нещодавно Верховна Рада перейменувала багато населених пунктів в Україні – насамперед у рамках декомунізації і дерусифікації. Ми вирішили теж бути у цьому тренді й ініціювали заміну нашого герба. Існуючий герб було створено у 1775 році за завданням Військової колегії: серед зображень 35 гербів українських полків є також зображення герба Ізюмського полку – три грона винограду на золотому полі. Цей герб і «пожалувала» місту російська імператриця і гнобителька усього українського Катерина II у вересні 1781 року. От тільки тоді ніхто навіть не намагався розібратися, чому місто називається саме так. Це було нікому непотрібно – Ізюм та й Ізюм. Мабуть, там росте багато винограду. Насправді ж, з виноградом назва міста не пов’язана жодним чином. Швидше за все, вона походить від татарських слів «гузун» – переправа, або «іззун» – довгий, витягнутий. Тобто раніше місто могло бути витягнутим, через що його так і назвали. А може, так спочатку назвали нашу річку – Ізюмець, яка, природно, є доволі витягнутою, а від неї вже й отримало назву поселення на її березі. Як бачите, жодного винограду. Але головне не це – нам просто дуже не хочеться мати нічого спільного з Катериною ІІ. А старий герб – це про неї, а також про російську колонізацію України і зовсім не про українську ідентичність.  

Як ви створили новий герб?

- Ми підійшли до цього питання дуже демократично. Насамперед оголосили конкурс на кращий ескіз нового герба, звісно, із залученням геральдистів. Потім вибрали три найкращих роботи, за які мешканці мали голосувати протягом десяти днів. Люди включилися у голосування досить активно. Нашою принциповою позицією було дозволити голосувати за новий герб також внутрішньо переміщеним особам, яких у нас зараз близько 6 тисяч. Голосувати повинні всі, хто має безпосереднє відношення до нашої громади. Усі, хто живуть у нас, кому наша громада не байдужа.

Що вирішили зобразити на новому гербі?

- А що характеризує наше місто? Річка Сіверський Донець, гора Крем'янець та козацька слава. Я думаю, ці речі й мають бути відображені на його гербі. Дехто пропонував зобразити також полуницю, якою у нас росте дуже багато, але я б не сказав, що це якось відбиває саме нашу сутність. Це більше до цікавинок.

Як відбувалося голосування?

- У двох форматах: онлайн на сайті громади та офлайн у ЦНАПі. Ми навіть виділили окрему людину, яка роз'яснює всім відвідувачам, чому це важливо. Також у ЦНАПі ми повісили кілька інформаційних стендів. Люди приходять за якимись послугами й заодно голосують за той чи інший варіант герба. Загалом вже проголосували кількасот людей, що я вважаю чудовим результатом.

 

Варіанти нового герба Ізюма, за які голосують мешканці громади

 

Зміна герба – це лише один крок до деколонізації та дерусифікації громади. Чи є інші?

- Більшість вулиць ми перейменували ще до повномасштабного вторгнення. До речі, тепер в Ізюмі є вулиця Степана Бендери – поки єдина на сході України. Ми перейменували таким чином вулицю Пушкінську. Для нас це дуже символічний крок, яким ми визначили вектор нашого розвитку: ми – не з «руським міром» і тим, що його супроводжує. Ще одним ударом по «руському міру» стало вичищення бібліотек від усіх російських книжок. Ми всі ці книжки здали у макулатуру.

Але ж вони явно становили левову частку вашого книжкового фонду. Що ж у ньому тепер залишилося?

- Так, більша частина книжок справді була російською мовою. Ми списали близько 80% нашого фонду. Виникали, звісно, певні дискусії стосовно збереження Пушкіних-Булгакових, але ми все ж зайняли найбільш радикальну позицію у цьому питанні. Якщо робити зміни, то вже робити! У мене вдома, наприклад, теж була велика бібліотека російських книжок: до повномасштабного вторгнення я із задоволенням читав, наприклад, Бориса Акуніна. Я повернувся додому через 6 місяців після деокупації міста і викинув це все, до останньої книжки. Тепер я збираю нову бібліотеку – суто українську.

Чому ви пішли на такі радикальні кроки? Адже Борис Акунін якраз виступає проти Путіна, а, наприклад, Лев Толстой у «Хаджи-Мураті» дуже правдиво описав способи ведення війни і колонізації російською армією.

- Я цілком розумію вас, і вашу позицію цілком можна захистити. Але це добре робити у якомусь дискусійному клубі, сидячи у зручному кріслі. Між мною і вами велика різниця. Для вас Лев Толстой асоціюється з «Хаджи-Муратом» та іншими чудовими книжками, а для мене – з ордою безграмотних орків, які увірвалися до мого рідного міста, убили моїх близьких, розграбували мій дім. І так у мене буде завжди. Я був приголомшений, коли побачив філію нашої бібліотеки у Палаці молоді та підлітків «Залізничник» після того, як росіяни вийшли з міста. Багато книжок були знищені, над іншими поглумилися. По них ходили, на них гадили. Мені моторошно навіть згадувати про це. Тепер будинок культури лежить у руїнах, а коли росіяни хазяйнували у місті, вони влаштували там одну зі своїх катівень. Така-от у них вийшла культура… Вони вбивали ізюмців цілими родинами – за самі лише спроби захистити власну українськість. Для вас звірства росіян в Ізюмі і на сторінках «Хаджи-Мурата» виглядають майже однаково, а для мене ні. Бо у результаті цих звірств загинули не якісь там літературні персонажі, нехай навіть дуже симпатичні, а мої друзі, мої знайомі, ті, яких я добре знав із самого дитинства, з якими йшов по життю пліч-о-пліч. Родина Жихарєвих, письменник Володимир Вакуленко… Я не хочу навіть припускатися думки, що можу читати ту ж саму книжку, яку читає якийсь орк. Мені стає гидко, щойно я уявляю таке. Тому так, ми будемо жити без Пушкіна, без Толстого, без Булгакова і навіть без Акуніна, хоч він і виступає проти Путіна. Я не хочу залишатися з росіянами в одному культурному просторі. Навіть не так: я просто не можу залишатися там. І це не тільки мій вибір, це вибір цілої громади.

 

Палац молоді та підлітків «Залізничник» – пам'ятка архітектури у стилі баухаус у місті Ізюм під час російської окупації перетворилася на катівню для українців. 20 травня 2022 року палац зазнав серйозних пошкоджень через збройну агресію росії

 

Ось як виглядає Ізюмська художня школа ім. С.І. Васильківського після того, як до міста ненадовго завітав «руський мір»

 

Де ж взяти нові українські книжки? Невже у бюджеті знайшлися на це кошти?

- Ні, ми з бюджету нічого не виділяли. Щойно ми заговорили про наш вибір у різноманітних ЗМІ, багато українських письменників виявили бажання приїхати до нас і подарувати свої книги. У нас були і Сергій Жадан, і вбита росіянами згодом Вікторія Амеліна, і багато інших. Приїжджав навіть онук відомого італійського письменника радянської доби Джанні Радарі Марко Радарі, артист, який займається пантомімою. Він профінансував ремонт нашої бібліотеки. Знаєте, росіяни дуже давно перетворили свою культуру на зброю. Вони десятиріччями доводили нам, що поруч з їхньою великою-превеликою культурою ми – ніхто. Адже у нас немає ані толстих, ані лєрмонтових. Саме тому вони друкували величезними накладами своїх класиків, а з наших дозволяли нам читати тільки те, що було вигідно їм. У той самий час наші геніальні автори, наприклад, епохи Розстріляного відродження, гинули у російських таборах десь на Колимі. Це варто припиняти. Не треба тягати за собою по життю російське ганчір'я. І тоді з’явиться можливість отримати щось нове і цікаве. Наші бібліотеки чудово живуть і розвиваються без російськомовних книжок, отже без російської літератури цілком можна жити.

Що саме ви вкладаєте у поняття розвитку бібліотек?

- Ми отримуємо нові книжки, проводимо відеопрезентації та різні активності, ми обмінюємося думками, ми здобуваємо нові знання. Не просто читаємо, а намагаємося добре усвідомити прочитане. На моє глибоке переконання, бібліотека має бути не просто місцем, де видають книжки, а культурно-освітнім простором. Тому що люди шукають спілкування, шукають нової інформації, шукають, як цікаво і з користю провести час. Тільки лише читати – мало. Після пережитого люди почали задавати собі дуже складні запитання, на які вони шукають відповіді також і у книгах. Але щоб правильно зрозуміти книги і знайти саме те, що тобі потрібно, і є безпосереднє спілкування. Його дуже не вистачає зараз. Усім, особливо дітям, які вже чотири роки на онлайн-навчанні, спершу через ковід, а потім через війну. Для них бібліотеки та акції, які вони проводять, це паличка-виручалочка. Лише у бібліотеці діти можуть нарешті побачити одне одного і поспілкуватися безпосередньо, а не через екран монітора.

 

Відремонтована Ізюмська дитяча бібліотека, у якій тепер немає жодної книжки російською мовою

 

А що з вашими музеями? З унікальною колекцією половецьких кам’яних баб? З іншими цінностями?

- Одну скульптуру половецької баби дощенту зруйновано у результаті артобстрілів. Уявіть собі, ця кам’яна фігура пережила кілька тисячоліть і зникла через те, що наші сусіди-ідіоти вирішили змінити кордони й збільшити свою країну, яка і так є найбільшою у світі. На щастя, наші музеї не розграбували просто через те, що їхні працівники щодня виходили на роботу. Не зважаючи ані на обстріли, ані на окупацію. Тепер ми попрацювали над власники помилками й евакуювали основні фонди, звісно ж, у співпраці з Міністерством культури. Нині наші культурні цінності знаходяться у межах України, але я не можу говорити, де саме, бо це обмеження зазначено у договорах. Там також вказано, що все наше майно має бути повернуте нам протягом 90 днів з моменту скасування воєнного стану. А доки цього не сталося, наші працівники раз на півроку об'їжджають місця зберігання наших культурних цінностей і перевіряють, чи вони на місці. Тому що ці речі – наш ідентифікаційний код. Вони розповідають, хто ми такі й звідки походимо. Без них ми ніхто, просто люди без роду й племені.

 

Унікальна колекція половецьких кам’яних баб, зібрана в Ізюмі, зазнала пошкоджень під час обстрілів внаслідок російської агресії

 

Чи вціліла ваша головна реліквія – престольне Євангеліє XVIII століття?

- Так, це дуже цінна річ, навіть можна сказати – безцінна. Це Євангеліє написано вручну і особисто подаровано місту Петром І. Це більше не про самодержавство і не про уславлення ще одного ката українського народу, це про важливість Ізюма для цілої тодішньої Російської імперії. Унікальну книгу врятували дві наукові співробітниці музею: Ірина Єрмоленко і Діана Листопад. Буквально під бомбами і снарядами вони пробралися до музею і вийняли її з-під скла, поклавши замість Євангелія іншу, хоч і подібну, але зовсім не дорогу книгу. Потім Листопад виїхала з громади і, зателефонувавши мені, розповіла, що заховала нашу реліквію у надійному місці. Зараз Євангеліє евакуйовано і знаходиться на реставрації.  

Отже зараз ваш музей закрито?

- Ні, у ньому виставлено експозицію, яку ми умовно назвали музеєм окупації. Наші музейні працівники тепер ведуть унікальну роботу. З одного боку, вони виставляють те, що вже зібрали, а з іншого – поповнюють експозицію тим, що приносять люди. Я сподіваюся, що у майбутньому це буде окремий музей. Там вже досить багато цінних речей: наприклад, листи до орків від їхніх орчих або фотографії, які з ризиком для життя зробила одна наша мешканка. Якби росіяни знайшли їх у неї, розстріляли б. Тому це унікальна виставка. Зараз ми робимо доволі великі зусилля, щоб зібрати подібні речі, бо в іншому разі, їх буде просто втрачено. Також ми вже підготували виставку «Ізюм. Герої». Вона вже побувала у Латвії. Є домовленості про експонування її у Німеччині, Польщі, США та Франції. Це виставка про наших земляків, живих і тих, кого ворог убив; про тих, завдяки звитязі яких наша громада вистояла і виборола право жити далі. Про тих, хто є стрижнем нашої громади. Саме на таких людей ми у першу чергу розраховуємо після війни.

 

Експозиція Музею окупації