Голова громадської організації «Музей відкрито на ремонт», вінницький історик і волонтер Леонід Марущак на прикладі багатьох окупованих міст і сіл пояснює, що громадам треба самотужки розробляти систему збереження власних культурних цінностей та власної локальної ідентичності.
Автор: Дмитро Синяк
В листопаді 2022 року, перед втечею з Херсона, російські окупанти завантажили у вантажівки різноманітні цінності з херсонських музеїв та вивезли їх до окупованого Криму та углиб росії. Чому ці цінності не евакуювали у перші дні повномасштабного вторгнення? Чиновники, які мали би відповідати за це, кажуть, що наступ російських військ був надто несподіваним та швидким. Гаразд, але чому ж тоді не вивезли експозицію, наприклад, Бахмутського краєзнавчого музею та інших невеличких музеїв, розташованих у тих містах і селах, куди російська армія добралася не одразу? Не чекаючи відповідей на ці запитання, вінницький історик Леонід Марущак разом зі своєю громадською організацією «Музей відкрито на ремонт» займається порятунком різноманітних українських культурних та історичних цінностей. Леонід, зокрема, врятував із Бахмутського краєзнавчого музею унікальну кам’яну скульптуру лева; він вивіз зі Слов’янська модерністські роботи керамістки Наталі Максимченко; він зібрав у зоні бойових дій і перевіз у безпечне місце 180 (!) скіфських баб… Коли закінчиться війна, все це має повернутися «додому». Про те, як громади мають рятувати власні культурно-історичні цінності, Леонід Марущак розповів «Децентралізації».
Наскільки поширеним явищем є грабунок російськими окупантами українських музеїв? Що вони викрадають насамперед?
- Те, що стосується Другої світової війни. Попитом користуються також і твори радянської доби, так званого соціалістичного реалізму. У Китаї вони зараз у моді, тож на них можна заробити. У нас пам’ятки соцреалізму вважають ганебними, коли їх бачать, то кажуть про декомунізацію. Але згадайте: під час Другої світової війни нацисти оголосили авангардні напрямки мистецтва «дегенеративним мистецтвом», обваливши таким чином ціни на цілу низку творів.
Чи встигає Міністерство культури евакуювати твори мистецтва з територій, яким загрожує окупація?
- Відповідального за цей напрям профільного заступника міністра не призначають вже понад рік. Стільки ж часу в Україні немає і міністра культури: Зараз очолює міністерство лише тимчасово виконуючого обов’язки міністра. Цей статус, а також небажання самого «ТВО» брати на себе відповідальність за непопулярні рішення катастрофічно вплинули на ситуацію. Досі немає жодного алгоритму: коли і за яких умов треба евакуювати культурні та історичні цінності, як це робити, куди їх везти тощо. Усе відбувається у ручному режим
Згідно з даними Міністерства культури та інформаційної політики України, загальна кількість евакуйованих внаслідок війни музейних предметів державної частини Музейного фонду України становить 465 134 одиниць. Разом із цим, на тимчасово окупованих територіях, у тому числі на території Автономної Республіки Крим залишається близько 1,7 мільйонів музейних предметів державної частини Музейного фонду України.
Ви сказали, що без відповідного захисту залишаються насамперед об’єкти Донецької області. А хіба там багато культурних скарбів?
- Таке ставлення – наслідок радянської пропаганди, яка не вважала скарбами будь-які пам’ятки, власне, української історії. Незважаючи на це, за радянський період на території Донецької області було ідентифіковано та відповідним чином промарковано більше об’єктів української культурної спадщини, ніж за весь час української незалежності. Міністерство культури та інформаційної політики дуже недопрацювало за 30 років незалежності на Донеччині та Луганщині. Наприклад, єдиною спорудою, занесеною до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, відповідно до оприлюдненого на сайті Міністерства культури переліку є садиба Володимира Немировича-Данченка у селі Нескучному Волноваського району. Тільки вдумайтеся у це: єдиний архітектурний об’єкт культурної спадщини, удостоєний національного статусу, на всю величезну Донецьку область! Як таке можливо? Невже нічого не лишилося, наприклад, від бельгійських та французьких інвесторів, які інвестували у розбудову індустріального Донбасу свої капітали у кінці ХІХ – на початку ХХ сторіч? Лишилося, повірте мені, ще й скільки! Просто владі СРСР було невигідно про це говорити, бо тоді виходило, що радянська економіка виросла на цих капіталах. Я відправив до Міністерства культури та інформаційної політики десятки листів щодо цього. Знаєте, як мені відповідають? Наприклад, 6 серпня цього року я отримав відповідь на своє звернення до Міністерства культури, яке вислав ще 10 липня минулого року. Причому жодної корисної інформації у відповіді не було, через рік (!) мені прислали класичну відписку. За таких умов я маю надію лише на місцеву владу, яка, до речі, відіграє головну роль у захисті української ідентичності.
Що ви маєте на увазі? Хіба місцева влада може якось вплинути на управління Міністерством культури тими чи іншими матеріальними цінностями?
- Коли тодішнього міністра Олександра Ткаченка запитали, чому він не організував евакуацію маріупольських музеїв, внаслідок чого Україна втратила величезні цінності, зокрема, унікальну колекцію відомого українського художника-пейзажиста Архипа Куїнджи, він звинуватив місцеву владу у саботажі своїх вказівок. Мовляв, очільники міської ради казали, що нічого евакуювати не треба, «щоб не піднімати паніку», «що зараз все владнається, а вивезені цінності до Маріуполя вже потім не повернуть». Можна було би списати все на розгубленість представників місцевої влади на початку повномасштабного вторгнення, але ж зараз ситуація цілком інша. Вже немає жодних сумнівів у тому, що росіяни грабуватимуть українські музеї, що вони вивозитимуть будь-які цінності з них до росії та окупованих територій. А раз так, цінності треба рятувати, не чекаючи наказів з Києва. Громади ж хочуть зберегти цінності, а не віддати їх на поталу загарбникам?
Велике питання: як і де їх зберегти? І хто за це відповідатиме?
- Я думаю, що ще Міністерство культури мало б
Ви серйозно? Власні мародери можуть випереджати російських?
- На превеликий жаль, ситуація із цим є просто катастрофічною. Коли ворожа армія починає грабунок, вона відкриває ящик Пандори, бо далі всі розуміють, що будь-яке зникнення будь-яких цінностей згодом можна буде списати на росіян. У зоні бойових дій контролю за цим майже немає. За таке ніхто не карає, такі випадки ніхто не розслідує. «У нас тут люди щодня гинуть, а ти хочеш, щоб ми бронзові наконечники стріл шукали!?» обурюються місцеві правоохоронці, коли я звертаю на це їхню увагу.
Де ситуація гірше: на Запоріжжі, Херсонщині, Харківщині чи на Донбасі?
- Найгірше – у зоні активних бойових дій, де зараз ведеться дуже багато земляних робіт. Але давайте поговоримо про інше. Що таке Донбас? Це міфічний регіон, якого насправді не існує. Я з однодумцями якось перевірив це на практиці. От приїжджаємо ми до Покровська, а нам там кажуть: «Ну, що ви! Який у нас Донбас! І взагалі ми історично більше пов’язані з Дніпром, ніж із Донецьком. Наші діти завжди вступали до вишів Дніпра, а не Донецька». Їдемо на південь до Сєвєродонецька і знову чуємо: «У нас тут не Донбас, у нас агломерація міст-хіміків! Хімічна промисловість, не вугільна!». Їдемо до Маріуполя. «Ви Донбас?», питаємо. «Та ні, ми – Приазов’я! Донбас там, на півночі!» А на півночі – широкі Луганські степи, мешканці яких сміються, коли їх називають жителями Донбасу: «Ми – Слобожанщина!» Це дуже хороший початок розмови про національну локальну ідентичність.
Що ви вкладаєте у поняття локальної національної ідентичності?
- Є речі, які Міністерство культури навряд чи візьме під захист: якісь приватні колекції, старовинні меблі, ікони, сімейні альбоми, листи… Між тим, усе це несе у собі певний код. Ось жили в умовному Бахмуті століттями люди, які мали власні особливості: якісь свої словечки у мові, якісь свої традиції. Можливо, вони, наприклад, молилися власному святому, який жив колись у печері неподалік міста. Чи є важливою для Міністерства культури ікона цього святого, намальована якимось самоучкою у середині минулого століття? Мабуть, ні. Але для мешканців міста вона має величезне значення. Це символ їхньої ідентичності, ознака їхньої приналежності до міста. Нехай воно зараз лежить у руїнах,
Чи відомі вам приклади збереження локальної ідентичності в інших країнах?
- Після минулорічного страшного землетрусу у Туреччині тамтешній уряд створив спеціальне фондосховище цінних речей, знайдених у руїнах будинків. Речей, за якими ніхто так не прийшов. Серед цих речей не тільки сімейні альбоми, але навіть золоті злитки. Уряд правильно розсудив, що у цих речах є дещо дуже важливе – локальна ідентичність жертв землетрусу, певний їхній профіль, зріз. Погодьтеся, було б дуже цікаво створити фондосховище речей, які знаходять у вбитих і полонених російських військових. Що вони крадуть у нас? Які наші цінності їх цікавлять? Але жодних повідомлень про такі речі немає. Куди ж вони діваються? Чому ми ніколи не чули про те, що у якогось мертвого росіянина знайшли, приміром, поклонний хрест з якогось українського собору чи номерні ордени часів Другої Світової війни з якогось нашого музею? Адже мешканці майже всіх деокупованих громад розповідали про масові пограбування. Навіть зі шкіл «визволителі» виносили усі стільці й викручували зі стін усі розетки. То щось, мабуть, не так?
Що можуть зробити громади, аби захистити власну локальну культурну спадщину?
- Надайте допомогу місцевим колекціонерам: персонал для евакуації цінностей, транспорт, зв’язки, надійні місця для збереження цінностей тощо. У місцевих церквах може бути багато цінного церковного начиння: чаші для причастя, розп’яття, ікони, статуї святих тощо. Щойно почнуться бойові дії, це все може бути знищено. А якщо село чи місто захоплять росіяни, вони все розграбують. Особливо це стосується церков московського патріархату: їхні попи, швидше за все, намагатимуться вивезти церковні цінності на окуповану територію чи до росії. Треба запобігати цьому.
Треба породжувати практики і створювати прецеденти…
- Власне! Зверніться до Міністерства культури із запитом. Мовляв, ось у нас є церква XVII сторіччя, де всім заправляє московський поп; у цій церкві є такі-то і такі-то речі. Що нам з ними робити у випадку наближення ворога? У деяких випадках міністерство відповідає. Домовтеся з музеями, нарощуйте інституційну спроможність існуючих місць зберігання, винайміть охорону – варіантів може бути безліч. Головне – не чекайте, що все минеться, розраховуючи на те, що «росіяни сюди не дійдуть». Будьте готові до найгірших сценаріїв. Але не займайтесь самодіяльністю! Стихійність у цих процесах – гірша за ворога. У тому ж таки Херсонському художньому музеї вже у день повномасштабного вторгнення не повинно було зберігатися жодних цінностей, тому що будівля музею проходила реставрацію. Тож керівництво музею повинно було передати всі цінності на тимчасове збереження за межами області. Воно цього не зробило. Якби місцева влада втрутилася у цю справу, росіянам дісталися б не цінні колекції, а порожній будинок.
Мабуть, цією справою могли би перейнятися відділи культури, які є у громадах?
- Розумієте, тут мова не про відділи чи департаменти, а про активність, про турботу, про патріотизм зрештою. Будь-який працівник відділу культури може сказати, що згідно закону не зобов’язаний нічого робити. Більше того, за втрату якихось цінностей можна згодом мати проблеми з правоохоронними органами. Але той, хто вболіває душею за громаду, не повинен спокійно спостерігати за тим, як зникають роботи місцевих художників, колекції, меблі… Власне, тому я і взявся за порятунок культурних цінностей українського народу. І я охоче допоможу контактами, ресурсом, порадами всім бажаючим. Ось, будь ласка, перша порада: підіть до церкви і хоча би переконайтесь, що образи та інша церковне начиння надійно закріплені, щоб коли неподалік церкви може статися вибух, вони б не попадали зі стін і не порозліталися.
А що робити, якщо об'єкт культурної спадщини належить державі і за нього відповідає Міністерство культури?
- Є таке поняття, як державна частка єдиного музейного фонду. Це те,
Однак віддавати власні цінності справді страшно. Адже вони, як ви сказали, можуть не повернутися. Крім того, важко звинувачувати людей у тому, що вони сподіваються на краще…
- Сподіватися на краще є нормальною людською реакцією, але це жодним чином не перешкоджає готуватися до гіршого. На жаль, є громади, які поводяться так, наче фронт не у п’ятдесяти кілометрах від них, а десь далеко. Вони активно залучають гроші на реалізацію тих чи інших проєктів у культурній сфері, на проведення виставок, наприклад, вони висаджують квіти. Замість того, щоб негайно рятувати власні культурні скарби. У таких випадках відповідь: «Ми нічого не робимо, бо віримо у ЗСУ!» звучить як знущання. Я, звісно, розумію, що позбавлення церкви її святинь – це великий стрес, але якщо ви хочете захистити ці святині й зберегти їх для нащадків, не баріться. Більше того, не концентруйтеся тільки на церковних чи мистецьких цінностях. Запишіть якісь особливі рецепти хлібу, який десятиріччями випікали у вашій громаді для різного роду обрядів, складіть словник місцевої говірки, зберіть розповіді старожилів про минулі часи. Це все теж – локальна ідентичність, записана у вашому ДНК-коді. Це подвійно важливо у час, коли росіяни, власне, намагаються цю ідентичність стерти. Їм потрібен безликий «російський» народ, що не має коріння, не пам’ятає власної історії і слухняно помирає на війні «за царя і отєчєство».
Власне, метою реформи децентралізації насамперед було зробити громади соціально активними, відповідальними за власне життя та рівень добробуту. Тож певні напрацювання у цьому напрямку громади мають.
У цьому контексті реформа децентралізації була дуже своєчасною. Тепер громади є дуже потужним інструментом держави, і з багатьма з них нам вдалося ефективно співпрацювати. Якщо людям навіть не вдасться швидко повернутися на окуповані території, вони можуть створювати земляцтва довкола власних святинь та предметів, що мають локальну цінність. Десь у Дніпрі чи у Запоріжжі цілком можуть з’являтися музеї чи навіть культурні центри окупованих громад. І вони берегтимуть інформацію про дім…