Голова Інгульської громади Алла Миронова, яка нещодавно отримала Спеціальну відзнаку Премії імені Павла Адамовича, мера Гданьська, розповідає про російську окупацію, її наслідки, найболючіші проблеми громади та роль децентралізації у постокупаційному житті громади
Автор: Дмитро Синяк
Непокірний степ
Село Інгулка знаходиться на пагорбі, на правому березі річки Інгул, на півдороги від Баштанки до Миколаєва. У 1802 році Ігнулку заснували болгарські біженці, що тікали від турецького ярма. Російський уряд «милостиво дозволив» їм оселитися на землях басейну річки Інгул. Але за 20 років, коли болгари пішли на інші землі, уряд почав переселяти сюди державних селян із Золотоношського повіту Полтавської губернії. Згодом до них додалися й інші українці. Інгулка була дуже вигідно розташована: вона лежала на Чумацькому шляху до Криму, і тут була переправа.
З 1822 по 1857 роки російська влада перетворила Інгулку на так зване військове поселення, намагаючись реалізувати божевільну реформу армії, головним натхненником якої був граф Олексій Аракчеєв. Він увійшов в історію як символ солдафонщини та реакції. Головна ідея його «реформи» полягала у тому, що солдати мають годувати себе самі, виконуючи сільськогосподарські роботи, а керувати цими роботами повинні офіцери. При цьому місцеве населення зобов’язане в усьому допомагати військовим, зокрема, по 4-5 днів на тиждень працювати на їхні потреби і тільки 1-2 дні – на себе. У результаті такої «допомоги» жителів Інгулки за тридцять років було доведено до крайньої бідності. Рука росії ніколи не була для них легкою.
Весною 1905 року мешканці села, населення якого сягнуло вже 2 тис. осіб, відкрито вирубали дерева в поміщицьких плавнях, наголошуючи таким чином на своїх правах на довколишні землі. За це до села прислали загін із 50-ти донських козаків, які били непокірних, а одного з них, місцевого вчителя, заарештували. Згодом його було розстріляно у в’язниці «за організацію бунту». Та бунтувати інгульці все одно не припинили. У 1916 році жінки села виступили з вимогою до влади повернути своїх мобілізованих на фронти Першої Світової війни чоловіків, а також не реквізувати більш худобу. На той час для потреб російської армії царська влада безоплатно вилучила у селян Інгулки 150 коней зі збруєю, 200 голів великої рогатої худоби та 80 возів.
Ужовтні 1919 року Інгулка приєдналася до так званої Баштанської республіки. («Децентралізація» вже писала про те, як зберігають пам’ять про це унікальне державне утворення у Баштанській громаді). Цю республіку знищили російські солдати Денікіна, вбивши багатьох місцевих жителів. Однак вже наступного року чимало інгульців знову виступили проти поневолювачів – цього разу вже більшовицьких, – влившись до лав української Степової дивізії, що нею керував Кость Блакитний. Під його орудою зібралися до 20 тисяч степовиків. Тепер багато мешканців села також в українській армії.
Пам’ятник учасникам повстання у м. Баштанка. У серпні 1919 року місцеві жителі вигнали денікінців, організували 5 військових загонів, що налічували близько 2000 багнетів, і проголосили Баштанську республіку. Її територія охоплювала 1,5 тис. кв. км.
На початку березня 2022 року віковічний ворог знову прийшов до них зі звичними знаряддями терору: зброєю та катівнями, він плюндрував, вбивав і ґвалтував. Але всюди зустрів величезний спротив з боку місцевого населення. Саме за чималий вплив на цей спротив у січні цього року Інгульський сільський голова Алла Миронова отримала Спеціальну відзнаку Премії імені Павла Адамовича, мера Гданська, заснованої Європейським комітетом регіонів у співпраці з містом Гданськ та Міжнародною мережею міст-притулків (ICORN). Президент Європейського комітету регіонів Васко Алвес Кордейро на урочистій церемонії зазначив, що ця особлива нагорода – «символ солідарності європейських муніципалітетів з героїчними українськими громадами та знак щирої поваги до непохитного патріотизму особисто Алли Миронової й усіх очільників місцевого самоврядування України».
Власне, з того, що таке «непохитний патріотизм», ми і розпочали розмову з Аллою Мироновою.
«Сама не розумію, як мене тоді одразу не розстріляли?»
- Війна у нас почалася з вибухів, які ми почули з боку Миколаєва, – розповідає вона. – А військові дії на нашу територію вже йшли повним ходом на початку березня. 1 березня українські сапери підірвали міст через Інгул на трасі Н-11 саме у той момент, коли на нього заїжджали російські бронеавтомобілі. Ці машини попадали в річку, і ми отримали ще півтора тижні волі. Згодом, 9 березня, росіяни увірвалися до нас у село з іншого боку. Вони провели обшуки, перевірили документи в усіх, хто викликав у них підозру, забрали із собою трьох наших чоловіків та вийшли. Інгульська самооборона готувалася до зустрічі з росіянами: робила коктейлі Молотова та їжаки проти колісної техніки, але ніхто з наших бійців навіть подумати не міг, що кількість тієї техніки буде такою великою. Російські танки і бронемашини йшли через нашу громаду кілька діб безперестанно. Згодом близько трьох тисяч орків отаборилися на наших теренах. Переважно це були обдерті, голодні та худі буряти із самими лише автоматами, хоча зайшли й кілька підрозділів росгвардії, забезпечення яких було на порядок краще. Спершу росіяни стояли на околицях Інгулки, а коли по них з якогось будинку дали автоматну чергу, вони вирішили «зачистити село». Ця «зачистка» почалася 11 березня. І знову почалися обшуки, перевірка документів і телефонів, допити, відібрання приватної зброї… Загалом окупанти протрималися у нас близько тижня, але цього було достатньо, щоб ми добре познайомилися з «руськім міром».
Російська броньована машина в Інгулі
У громаді було пошкоджено, переважно внаслідок мінометних обстрілів, 105 будинків. Найбільше постраждав будинок жительки Інгулки, у дах якої влучив снаряд. У селі Добра Криниця чоловік, який намагався зупинити загарбників, теж залишився без даху над головою. Він вийшов назустріч танкам, кричучи: «Що ви тут забули!? Котіться назад у свою московію!» Послухавши його прокльонів, орки зі злості вгатили по будинку цього чоловіка з танку. Цей чоловік отримав поранення і за кілька місяців помер. Ще одного чоловіка, який відкрито говорив окупантам все, що про них думають люди, вони застрелили на місці. А мешканця селища Лоцкине перед смертю ще й довго катували: його тіло згодом знайшли зі слідами страшних тортур.
Місцеві колаборанти одразу ж вказали окупантам на будинок Алли Миронової, і шестеро озброєних до зубів росіян приїхали до неї «на розмову». Побачивши за її відповідями, «що говорити доведеться довго», їй наказали сісти в машину. Привезли до будівлі сільської ради і почалося… У жінки випитували, де сільська рада зберігає зброю, де знаходяться підрозділи Збройних сил України, з якими вона буцімто контактує, шукали документи, рації…
- Орки ставилися до мене так, ніби я заховала по хатах загін українського спецназу, а у приміщенні сільської ради тримаю автомати, які по ночах роздаю всім бажаючим, – згадує Алла Миронова. – Вони питали, хто з наших мешканців виготовляв протитанкові їжаки, але я казала, що ці їжаки до нас привезли. Тоді запитали, хто виготовляв коктейлі Молотова – я зробила здивований вигляд і сказала, що ні про що подібне ніколи не чула. У будь-якому разі я не назвала жодного прізвища. Зате я щиро висловила все, що думаю про путіна, і це дуже здивувало загарбників. Було видно, що такого про свого президента вони ще не чули. Також я говорила, що нам нічого від росіян не треба, і ми не хочемо, щоб вони нас «звільняли». Що ми ніякі не нацисти, а громадяни вільної демократичної держави, визнаної в усьому світі, й більшість мешканців у нас розмовляють українською. Я тоді ще не бачила, що ці потвори накоїли у Бучі й поводилася з ними досить-таки сміливо. Сама не розумію, як вони мене тоді одразу не розстріляли?
Будинок Інгульської сільскої ради одразу після втечі орків
Ціна спротиву
Побачивши, що «співпраця» не складається, росіяни вирішили провести допит сільського голови у польових умовах. Вони повезли Аллу Миронову до своїх БТРів, які залишилися стояти край дороги через ті чи інші поломки. Вночі місцеві хлопці перетворили їх на груду металобрухту.
- Хто це зробив?! Де наше майно і боєприпаси?! Ти повинна знати! – суворо насунувся на пані Аллу командир росіян. – Покажи нам їх! Нехай це все відремонтують!
Жінка опиралася, як могла, запевняла, що навіть гадки не має, «хто на таке здатний». Однак видно було, що окупанти їй не вірять. Заступник російського командира відвів її убік і загрозливо сказав, що вона «зайняла неправильну позицію» і говорить «не те, що треба». Зрештою погрози і тиск довели пані Аллу Миронову до сліз. Незважаючи на це, вона вперто сказала:
- Можете мене розстріляти, але я більше нічого вам не скажу!
Тоді окупанти, яким так чи інакше була потрібна допомога місцевого населення і авторитет сільського голови, змінили тон і сказали, що готові відвезти її додому.
- Я сама дійду! – відповіла пані Алла і пішла через все село – пішки.
А у селі почало творитися казна-що. Приватні та комунальні автомобілі, а також шкільні автобуси російські зайди відбирали «на потреби російського війська», обмальовуючи їх літерами Z. Що забрати не могли, нищили. Фермерські господарства нещадно грабували.
Спаплюжений і розбитий автобус Інгульської сільської ради
Спалена російська техніка в Інгулці
Місцеві жителі тим часом сиділи по підвалах і погребах, рятуючись від обстрілів, а у перервах між ними намагалися ремонтувати пошкодження, завдані їхнім будинкам російськими кулями, снарядами та мінами. Інгульська сільська рада виступала координатором цих ремонтів, скеровуючи потерпілих до тих, хто мав запаси будматеріалів. Її працівники щодня ходили на роботу, незважаючи на присутність росіян та постійні вибухи.
Через значні руйнування електромереж – внаслідок обстрілів – Інгулка та довколишні села протягом місяця залишалися без електропостачання. Сільрада як могла шукали можливість відновлення зруйнованих потужностей, але все було марним, бо росіяни пошкодили кілька кілометрів електромереж.
9 березня, коли російську техніку, сховану на узліссях, почала нищити українська артилерія, орки відійшли від Інгулки у напрямку Снігурівки.
Інгульська сільська рада одразу ж розпочала відновлення зруйнованого, залучаючи кошти місцевого та державного бюджетів, а також кошти міжнародних донорів та спонсорів. Лише на ремонт пошкодженого житла було потрібно 650 тис. грн.
Збройні Сили України допомогли звести дерев’яний міст через Інгул, забравши понтони, які залишили росіяни.
Загалом через бойові дії за два роки в Інгульській громаді від обстрілів загинули 28 осіб, серед яких кілька дітей, а поранення отримали 11 осіб. Декілька місцевих жителів підірвалося на мінах, бо територія громади була щільно замінована. Процес розмінування триває досі.
Подарунки «руського міра»
«По наших дорогах можуть пройти тільки трактори і танки…»
Тепер Інгульська громада намагається вибратися з-під грона проблем, які повиснули на ній внаслідок російської агресії. Найбільшою з них, на думку Алли Миронової, є відтік населення. Багато чоловіків – на фронті, багато жінок з дітьми виїхали за кордон. З восьми навчальних закладів громади лише один працює очно, всі інші – дистанційно. Місцева родзинка – два села, у яких жили турки месхитинці – спорожніли. Майже половина їхніх мешканців виїхала до Туреччини, звідки, вони швидше за все, вже не повернуться.
Загалом з Інгульської громади, кількість населення якої у 2022 році становила 9896 осіб, виїхали 2746 місцевих жителів. Щоправда, їхнє місце зайняли 711 внутрішньо переміщених осіб, кількість яких постійно зростає. Переважно це мешканці Херсонщини чи містяни з Херсона та Миколаєва, які зазнають постійних обстрілів.
Друга серйозна проблема – стагнація місцевого бізнесу. Роботу у громаді тепер можна знайти тільки на сільгосппідприємствах. І хоча деякі з них призупинили свою діяльність, більшість таки обробляють свої земельні ділянки. Саме за рахунок цього бюджет на минулий рік Інгульська сільска рада виконала на 139.7%: місцеві депутати аж ніяк не розраховували на те, що орендна плата за землю, яку місцеві фермери мали можливість сплачувати «у добровільному порядку», буде внесена майже повністю. У результаті загальний бюджет Інгульської громади на цей рік сягнув 87 млн грн, з яких 47 млн грн – власні надходження.
Про вічний бич Миколаївщини – дороги – Алла Миронова не може говорити спокійно.
- Як можна розвивати бізнес без доріг!? – обурюється вона. – Дороги державного і місцевого значення, що проходять по території нашої громади, давно потребують капітального ремонту. Який інвестор захоче прийти до нас, коли по деяких дорогах здатні пройти тільки трактори і танки! До цих сіл навіть «швидкі» їхати відмовляються! У нас є дороги, які під час щорічних розливів Інгулу затоплює вода, вони, відповідно, потребують щорічних ремонтів. Їх треба піднімати, але зараз це не на часі. Також у нас багато доріг із так званим білим покриттям, тобто зі щебня і жорстви. Їх теж щороку треба оновлювати. Зрозуміло, що зараз всі вільні кошти треба скерувати на підтримку ЗСУ. Але дороги нам теж потрібні, без них діла не буде. Були б дороги, можливо, у нас змінилася б й економічна ситуація. Зокрема, тоді б ми провели реорганізацію мережі наших шкіл, якої давно потребуємо. Адже ми дуже багато витрачаємо на освітню галузь. Та у деякі села ми не можемо пустити шкільні автобуси – дороги не дозволяють.
Громада також намагається залучати до вирішення своїх проблем міжнародних донорів, але тих, у свою чергу зупиняє невелика кількість населення: лише 7150 осіб на 478 кв. км. Хоча невеликі проєкти таки втілюються у життя. Від польського уряду, наприклад, Інгульска громада отримала наприкінці минулого року два шкільних автобуси, взамін тих, які забрали росіяни.
Руйнування, завдані російськими обстрілами Інгульській громаді
«Російські ракети і дрони над нашими головами літають мало не щоночі»
Друга дошкульна проблема – кадровий голод. За словами Алли Миронової, відтік населення, неофіційно оформлені працівники та нестача кваліфікованих кадрів обертається значним зменшенням податкових надходжень до бюджету громади.
- Багато працівників після початку повномасштабного вторгнення виїхали за кордон, і ми тепер постійно займаємося пошуком нових кадрів, – веде далі пані Алла. – Запрошуємо на роботу всіх бажаючих, але, на жаль, на деякі вакансії навіть ніхто не відгукується. Причин цьому чимало, зокрема, високі фахові вимоги та низькі посадові оклади.
Щоправда, вдале застосування механізмів міжмуніципального співробітництва дозволяє Інгульській громаді економити частину коштів. Наприклад, відділ соціального забезпечення Баштанської міської ради надає відповідні послуги на території Інгульскої громади.
- Ці механізми – заслуга реформи децентралізації, яка дуже багато дала нам, – каже Алла Миронова. – Найголовніше, що ми тепер самі можемо керувати своїми коштами, витрачаючи їх на вирішення наших найболючіших проблем. До повномасштабного вторгнення ми планували зовсім інше життя: розвиток малого бізнесу, туризму, залучення інвестицій, створення переробних підприємств. Але війна перекреслила ці наші плани. До Херсона від нас 70 км, а за Дніпром вже стоять орки. Будь-який інвестор не хоче розвивати бізнес у зоні потенційних бойових дій, до якої ми відносимося. Бо російські ракети і дрони над нашими головами літають мало не щоночі. Ми не хочемо звикати до таких реалій і понад усе прагнемо повернутися до мирного життя, яке було у нас ще два роки тому.
