Роман Гринус у вільний час особисто возить на схід допомогу фронтовим частинам, вважаючи допомогу армії пріоритетною у своїй роботі. При цьому він намагається зберегти інфраструктуру і пожвавити місцеву економіку.
Автор: Дмитро Синяк
З Романом Гринусом вдалося поговорити не одразу. «Я щойно зі сходу приїхав, возив туди різноманітні речі для наших бійців. Тож тепер мушу трошки відпочити», – вибачився він, почувши пропозицію про інтерв’ю. Бібрська громада виникла на початку 2019 року, об’єднавши місто Бібрку і 44 села, а також охопивши 434 кв. км. Великим викликом і водночас джерелом незліченних можливостей для громади стала близькість до Львова: від її північно-західних околиць до львівських передмість менше, ніж 30 км. Всупереч страхам багатьох місцевих жителів, Роман Гринус ініціював входження його громади до Львівської агломерації, а згодом, влітку минулого року, навіть уклав зі Львовом договір про спільне фінансування Інформаційно-ресурсного центру. Пан Роман переконаний, за допомогою Львівської міської ради його громада не тільки нічого не втратить, але й зможе досягти набагато більше, ніж сама. Крім того, він вважає, що мегаполіс та Бібрська громада вже міцно пов’язані завдяки людям: більшість місцевих жителів вже працюють в обласному центрі. Про те, як розвивається співпраця зі Львовом, а також, як громада допомагає фронту, забезпечує усім необхідним внутрішньо переміщених осіб та планує власне майбутнє, Роман Гринус розповів «Децентралізації».
Роман Гринус на робочому місці
Про допомогу фронту, переселенців і місцеву демографічну кризу
Що змінила у вашій війна громаді?
- На жаль, дуже багато. До повномасштабного вторгнення ми активно розвивалися. Цьому сприяли реформи, зокрема децентралізація, яку я вважаю одною з кращих. Коли раніше Бібрка належала до Перемишлянського району, всі гроші йшли у район, але у 2019 році ми самі стали господарями свого життя. Ми розпочали суттєве вдосконалення освітньої мережі та місцевої господарки, відремонтували деякі народні доми (у нас їх аж 27!), побудували кілька спортивних майданчиків зі штучним покриттям. Понад усе ми хотіли створити гідні умови життя для молоді, щоб вона не виїжджала від нас де-інде. Тепер вийшло так, що ця молодь боронить нас на фронті. А ми всім, чим можемо, допомагаємо їй.
Розкажіть, будь ласка, докладніше про цю допомогу, адже саме від тилових громад, таких, як ваша, тепер напряму залежить фронт.
- Допомога армії за перших днів повномасштабного вторгнення стала нашим найбільшим пріоритетом. Як би важко нам не було, ми не відмовили у допомозі жодній військовій частині, яка до нас звернулася. Тільки минулого року ми перерахували таким військовим частинам 3,1 млн грн. З 2022 року ми також постійно відправляємо на схід машини з різноманітними речами та продуктами для наших воїнів. За два роки повномасштабної війни рахунок іде на сотні таких машин. Наші партнери, а також вихідці з нашої громади за кордоном – у США, у Франції та у Німеччині та інших країнах – постійно збирають допомогу для наших бійців. Я щиро пишаюся тим, що саме за участі Бібрської міської ради на фронт вирушили понад 300 позашляховиків, придбаних за кордоном. Міська рада зіграла тут важливу роль, допомагаючи в оформленні автомобілів на кордоні. А скільки ще й наші люди самі усього до армії понадвіправляли, я й перелічити не беруся. Адже багато «військових транспортів» формуються поза міською радою, люди просто збирають ті чи інші речі і везуть на фронт.
Позашляховики, куплені Бібрською громадою, перед відправленням на фронт
Чи багато мешканців громади служать у війську?
- Вже понад 800. З них 27, на жаль, загинули, а 14 пропали без вісти. Нещодавно поховали чоловіка, якого я знав іще з 2014 року. Йому мав виповнитися 31 рік. Такі звістки приголомшують, адже люди, особливо молодь – найдорожче, що у нас є. І відправлення їх на фронт є нашою найважливішою допомогою українській армії. Ми дуже хочемо, щоб усі вони повернулися живими і здоровими, ми всі дуже чекаємо на них.
Як громада допомагає сім'ям загиблих воїнів?
- У разі загибелі бійця його родина отримує від Бібрської міської ради 20 тис. грн. Мені часом кажуть: «Навіщо це? Адже держава і так має заплатити такій родині аж 15 млн грн!». Але я переконаний, що це потрібно, бо допомога від держави йде дуже довго. Між тим дуже важливо підтримати родину у найважчий момент, тоді, коли вона саме дізналася про втрату. Також наша міська рада виплачує 15 тис. грн за поранення, крім цього, кожен мобілізований отримує від нас 5 тис. грн. Діти мобілізованих безкоштовно відвідують нашу музичну школу, спортивні секції та безкоштовно харчуються у школах. Також ми намагаємося відгукуватися на кожне прохання про допомогу членів родин мобілізованих, поранених чи загиблих. Ми маємо повне усвідомлення того, що ці мобілізовані захищають нас від тортур і смерті. Тому готові задовольняти будь-які їхні потреби і потреби їхніх родин.
Освячення Алеї Героїв на площі Національного Відродження у Бібрці. Вересень 2023 року
Скільки населення втратила ваша громада за два роки?
- Десь півтори тисячі включно з мобілізованими. Водночас на нашій території з’явився хаб для внутрішньо переміщених осіб. Він знаходиться у приміщенні колишньої школи, яку ми повністю переформатували для біженців зі сходу та з півдня. У цьому нам допоміг Червоний Хрест. Тепер у цій школі живуть переважно жінки з дітьми: мало не у кожної жінки там від двох до п'яти дітей. Усі діти, звісно, щодня ходять на навчання до нашої школи. Ми разом з різноманітними благодійними фондами як можемо підтримуємо переселенців. Я не буду приховувати, серед них є кілька проблемних родин, з якими ми наполегливо працюємо. У будь-якому разі ми ставимося до них, як до своїх. До речі, я би хотів звернутися до уряду зі сторінок вашого порталу з проханням повернути біженцям з окупованих територій соціальні виплати. Бо вони таки їх не отримують, і зрештою фінансування потреб таких людей знову ж таки лягає на плечі громади.
Скільки у ваші громаді внутрішньо переміщених осіб? Чи знайшли вони роботу?
- З початку війни через нашу громаду пройшли близько двох тисяч переселенців зі сходу та півдня. Згодом багато з них виїхали на захід або повернулися додому. Зокрема, багато людей поїхали від нас після звільнення правобережної Херсонщини. У нас залишилося близько чотирьохсот сімдесяти осіб. Багато з них досить добре інтегрувалися до нашої громади, давно знайшли роботу і в усьому допомагають нам. Але ті, у кого двоє і більше дітей, часто не хочуть іти на роботу. Не працюють також пенсіонери. Ми усіляко сприяємо залученню до роботи з переселенцями психологів, і, чесно кажучи, задоволені результатами їхньої праці.
Проблемна економіка
Отже, люди зі сходу та півдня до вас переїхали. Може, переїхали й підприємства?
- На жаль, ні. Бажаючі були і є: ми постійно показуємо підприємцям ті чи інші наші локації. Адже наша громада дуже вигідно розташована, і бізнес, який обрав би саме нашу територію, мав би широкі можливості для розвитку. Як виявилося, земельна ділянка – не головне. Головне – люди. Розкажу вам таку історію. Один інвестор купив три старих телятники, які давно стояли порожніми. Тепер він хоче відкрити у них птахофабрику. Але місцеві жителі виступили категорично проти цього. Вони кажуть, що птахофабрика буде їм заважати, що довкола стоятиме сморід і бруд. Я не раз намагався переконувати людей, пропонував відвезти їх на іншу птахофабрику, що вони самі могли перевірити, чи є там сморід. І заодно подивитеся, скільки ця птахофабрика робить для свого села! Але люди не були налаштовані на конструктив. Мені казали різні нісенітниці, наприклад, що у іншої птахофабрики інші власники, не факт, що ці власники будуть стільки ж робити для нас. Але з бізнесом так не можна! Побачивши, що обстановка накаляється, інвестор вже налаштований на пошук іншої ділянки.
Можливо, варто спробувати пошукати підприємства іншого профілю?
- Ми так і робимо, але тут все вперлося у набагато серйознішу проблему. Ті компанії, які розглядали наші локації, насамперед потребували трудового ресурсу, а його у нас мало. Наша громада тепер налічує близько 16,5 тис. мешканців, причому міське населення становить лише 3,5 тис. осіб. Бізнесу треба набагато більше. А тут ще й демографічна ситуація дуже погіршилася, особливо протягом останнього року. Мало того, що різко впала народжуваність, так іще й багато молодих жінок з дітьми виїхали за кордон. У вересні минулого року до школи пішли на 60 дітей менше, ніж у 2022-му. Біда!
Бібрська громада на карті України
Чи маєте ви ідеї щодо того, як втримати людей у громаді та повернути тих, хто виїхав?
- Щодо повернення це, звісно, більше державна справа, але ми все одно на своєму рівні постійно розмовляємо з родинами тих, хто виїхав, намагаємося переконати, що вертатися до громади не тільки можна, але й треба. Нам дуже потрібні робочі руки, нам потрібні діти. Без них нам невдовзі доведеться закривати школи. Та і який же розвиток ми матимемо із самими лише пенсіонерами? Однак людей дуже лякає невизначеність щодо війни. Скільки ще вона триватиме? У спілкуванні з родинами тих, хто виїхав, ми наголошуємо на тому, що у нас, на відміну від закордону, є де жити. Це наша земля, тут поховані наші предки, ми маємо її викохувати, а не залишати! Дехто, до речі, таки повертається, адже кордоном не течуть молочні ріки. Наша міська рада, до речі, купує житло для тих, хто його не має. Набагато, але все ж таки. Минулого року ми придбали дві квартири для військовослужбовців. Ще три квартири придбали для дітей, батьків яких позбавлено батьківських прав. Коли такі діти стануть повнолітніми, їм буде де жити. Частину коштів на придбання житла для них виділяє держава, а частину – ми.
Виходить, кошти у місцевому бюджеті є? Чи втратив бюджет через повномасштабне вторгнення росії?
- Минулого року наш загальний бюджет становив 168 млн грн, з яких 86 млн грн власних надходжень. На жаль, багато цих коштів «з’їдає» освіта, яку недофінансовує держава. Ми закрили шість шкіл, і це був дуже болісний процес. Усе йде до того, що треба буде закривати ще, як би мені цього не хотілося. Бо закриття шкіл породжує ціле гроно проблем, наприклад, треба купувати шкільні автобуси, а вони дуже не дешеві, навіть зі співфінансуванням обласної влади. На цей рік ми запланували 170 млн грн, з яких 94 млн грн власних надходжень. Збільшення власної частки плануємо за рахунок здачі в оренду земельних ділянок та виставлення на аукціон закинутих будинків. До речі, минулого року ми продали підприємцям два таких будинки.
У вересні минулого року, напередодні Дня працівників освіти Бібрська громада отримала ще один шкільний автобус
Чи потрібна Бібрській громаді власна лікарня? Адже місцеві жителі, швидше за все, воліють лікуватися у Львові?
- Я переконаний, що потрібна. Ми маємо дуже непогані напрацювання щодо цієї лікарні, і вже вклали у неї чимало коштів. Згідно з договором з Національною службою здоров’я, вона має право надавати населенню 5 пакетів медичної допомоги. Там є і первинна медицина, і вторинна. І хоча держава рекомендувала нам цю лікарню закрити, громада була категорично проти. Я теж вважаю лікарню дуже важливим елементом інфраструктури, а також значним фактором для того, аби молодь не залишала громаду. Я за те, щоб довести нашу лікарню до такого рівня, аби вона стала цікавою для мешканців інших громад, більш віддалених від Львова, ніж наша. Тоді ми зможемо застосувати щодо неї ті ж механізми міжмуніципального співробітництва, про які з вами говорили. Рухаючись у цьому напрямку, ми нещодавно придбали для лікарні сучасний японський рентген-апарат.
Як міжмуніципальне співробітництво збагачує громаду
Що робить Бібрська міська рада, щоб оживити економіку громади?
- Насамперед ми спільно з іншими громадами офіційно увійшли до так званої Львівської агломерації, підписавши з міською радою Львова відповідні угоди. Я переконаний, що ми можемо багато що дати Львову, а він – нам. Наприклад, для мегаполіса не критичні одне-два підприємства, тому міська рада цілком могла би рекомендувати нас тим чи іншим підприємцям, які шукають територію для свого бізнесу. Львів також міг би допомогти нам покращити транспортне сполучення з центром області. Оскільки більшість наших мешканців працюють у Львові, ми фактично втрачаємо ПДФО, і у Львівській міській раді це розуміють. Тому готові нам допомагати і активно співпрацювати з нами.
Роман Гринус (справа) під час підписання угоди про співпрацю з громадами Львівщини в рамках агломерації
Влітку минулого року підписали з Андрієм Садовим угоду про співпрацю у сфері освіти. Розкажіть про це докладніше.
- Ця угода стосується спільного фінансування комунальної установи «Інклюзивно-ресурсний центр Личаківського району м. Львова», який відвідують діти з особливими освітніми потребами також і з Бібрської громади. Нам було би невигідно самим створювати такий центр лише для 13-ти наших дітей, залучаючи до роботи 5-6 спеціалістів. Це краще робити разом з іншими громадами. У даному випадку від нас потрібна лише субвенція, набагато менша, ніж кошти на утримання власного Інклюзивно-ресурсного центру. Тепер ми разом зі Львівською міською радою працюємо над проєктом угоди з обслуговування у медичних закладах Львова наших військовослужбовців та членів їхніх сімей. Ніде правди діти, багато наших мешканців бояться зближення Бібрської громади зі Львовом. Скільки разів я чув від них: «Вважай, бо Львів поглине Бібрку!» Люди не розуміють, що йдеться не про поглинання, не про те, що Львів хоче забрати нашу землю, йдеться про взаємну вигоду. Львів може дуже багато дати нам!
Я думаю, ця відповідь потребує уточнення. Що саме ви маєте на увазі?
- Ну, про інвесторів та пошук грантів я вже сказав. Тепер скажу про туризм. Так, зараз він не дуже на часі, але війна колись закінчиться, і туристи знову поїдуть до Львова. Чи міг би Львів частину з них скерувати до нашої громади? Міг би, звичайно! А нам є що показати! Взяти хоча би Свірзький замок чи наші дерев’яні церкви! Адже на території нашої громади десять таких церков, причому найстарша з них, церква перенесення мощів Святого Миколи у селі Селиська, побудована у 1680 році. Загалом на території Бібрської громади знаходиться близько 80 пам’яток архітектури місцевого значення. Ми вже зараз розвиваємо співпрацю зі Львовом у цьому напрямку.
Міські голови Львова та Бібрки Андрій Садовий та Роман Гринус під час підписання договору про співпрацю у сфері освіти
Чи укладаєте ви договори міжмуніципального співробітництва з іншими громадами? Адже за рахунок такого співробітництва можна суттєво економити бюджетні кошти.
- У нас є центр для літніх людей, який ми утримуємо спільно з Жидачівською, Ходорівською та Гніздичівською громадами. Він знаходиться на нашій території, але утримуємо ми його спільно. Така співпраця вигідна всім, і насамперед мешканцям цього центру, який має гідне забезпечення усім необхідним. Також у Глинянах є центр для жінок, які постраждали від насильства. Так-от, ми платимо Глинянам за те, щоб той центр за потреби надавав послуги і нашим жителькам. Разом з нами до утримання цього центру долучаються Перемишляни, Підберізці, Давидів, Муроване… Донори зі США допомогли відремонтувати цей центр, а згодом Глинянська громада звернулася до нас по допомогу у фінансуванні. Я дуже великий прихильник застосування механізмів міжмуніципального співробітництва, мені прикро, що голови багатьох громад, на жаль, не розуміють користі, яку від цього можуть отримати їхні жителі. Хтось банально не хоче розлучатися з грошима, каже, що краще створити кілька робочих місць у себе, ніж віддавати гроші сусіду. Але ж йдеться не тільки про робочі місця, йдеться про якість послуг!
Де знайти додаткові кошти?
Чи є у Бібрській міській раді відділ, який шукає позабюджетні кошти?
- У нас був працівник, який відповідав за цей напрямок, але він пішов в армію. Тепер ми намагаємося розподілити його обов’язки між іншими, також ми почали активніше співпрацювати у цьому напрямку зі Львівською міською радою. Чесно кажучи, у напрямку пошуку позабюджетних коштів ми тепер більше розраховуємо на допомогу нам Львова з його величезними зв’язками та чималим досвідом, ніж на себе. Власне, фахівці Львівської міської ради вже не раз консультували наших співробітників щодо того, як і де можна отримати донорське фінансування. Фахівці з пошуку грошей тепер всюди на вагу золота, Львову, до речі, їх теж бракує. І тут проблема не стільки у тому, що таких фахівців немає, скільки у тому, що ми не можемо дати їм конкурентної зарплатні. До повномасштабного вторгнення ми без проблем додавали до ставок премії, але зараз саме слово «премія» сприймається нашими мешканцями дуже гостро. Ну, як пояснити пенсіонеру, який має, умовно кажучи, три тисячі гривень пенсії, що нам конче необхідно платити людині, яка шукатиме для нас гранти, не менше двадцяти тисяч на місяць? Через такі проблеми у мене весь час виникають конфлікти з людьми.
Чи не вплинула на кадрову проблему можливість отримувати бронь від армії працівникам місцевого самоврядування?
- Ми фактично не маємо броні. Якщо працівник міської ради має дефіцитну військову спеціальність, його так чи інакше призвуть. В усій нашій міській раді, де працюють понад 50 осіб, заброньовано лише чотири чоловіки. Мій заступник пішов в армію, наш юрист та ще кілька працівників теж. Щоправда, вони пішли не за мобілізацією, а добровільно.
Внутрішньо переміщені особи не підходять на їхні посади?
- Не те що не підходять… Нам же не будь-хто, нам фахівці потрібні, з пошуку тих самих грантів, наприклад. Таких людей немає. Всіх інших треба вчити. Ми і вчимо потрошку, але на це потрібен час, а результат потрібен вже зараз. Наша молодь, на жаль, не дуже хоче йти на роботу до місцевого самоврядування. З одного боку, її відштовхують низькі зарплати, а з іншого – негативний імідж місцевого самоврядування в цілому. Наших працівників цілком незаслужено, суто за інерцією, звинувачують у крадіжках з місцевого бюджету. Я весь час кажу людям: «У нас після 2014 року все прозоро, прийдіть і перевірте все самі!». Але вони не приходять і все одно кажуть, що до місцевої влади «йдуть лише для того, щоб красти». Мене це дуже ображає. Ось що зробили з людською свідомістю роки СРСР і голодні дев’яності! Нам ще довго доведеться піднімати престиж місцевого самоврядування у цілій країні.
Чи має Бібрська міська рада партнерів за кордоном?
- Так, у Польщі, Словенії та Німеччині та інших країнах, причому вони вже дуже допомогли і нам, і нашим бійцям на фронті. Від наших партнерів приходили не тільки позашляховики, про які я вже казав, але й карети швидкої допомоги та пожежні автомобілі. Ми також можемо похвалитися отриманням кількох невеличких грантів: лише за 2021 рік наша громада реалізувала 31 мікропроєкт. Зараз спільно з урядом словенського міста Ленарт ми плануємо оновлювати наші очисні споруди. Щоб узгодити всі деталі, ми зустрічалися зі словенськими партнерами як у них у Словенії, так і у Києві. Однозначним здобутком цього спілкування стало те, що словенці виявили зацікавленість у тому, щоб допомогти нам також і у розвитку сільського господарства. Після цього наші підприємці подали словенцям три пропозиції на створення спільних проєктів, і тепер ми чекаємо на рішення словенської сторони. Разом з нашими партнерами з Франції, ми зробили ремонт у спортзалі Суходільської школи та забезпечили цю та інші школи новими меблями. Тепер ми всюди шукаємо мультиборди, тобто інтерактивні дошки. А меблями та комп’ютерами наші школи забезпечила відома ІТ-компанія «Софт-Серв», з якою ми тісно співпрацюємо вже кілька років.
У сусідній з вашою Давидівській громаді є ціле закрите містечко для ІТ-фахівів. Чи не хочете запропонувати створити таке ж і «Софт-Серву»?
- Ми вже це зробили. І «Софт-Серв» вже купив для цього містечка у нас землю.
Тонка грань між «зрадою» і «перемогою»
Нещодавно по всій Україні прокотилася хвиля протестів проти ремонтів місцевою владою доріг, тротуарів та інших елементів інфраструктури. Але з іншого боку, очевидно, що місцева влада так чи інакше повинна дбати про власну територію. Як знайти цю тонку грань між «зрадою» і «перемогою»?
- Цього року ми мали інституційний аудит, який визначив, що нам конче потрібно огородити територію одної з наших шкіл, де навчаються 800 учнів. Я згідний, це правильно, адже йдеться про безпеку дітей. Ми витратили на цю огорожу 1,5 млн грн, і люди за це на нас обурювалися: «Краще б на фронт гроші відправили!» Але ж я отримав припис! Куди від цього подітися? Бруківку ми ніде не перекладали, трішки підлатали дороги. Якщо нічого не робитимемо, все занепаде. Цього не можна допустити. От наприклад, у нашій громаді більша частина домогосподарств охоплена послугою з вивезення сміття, але є населені пункти, куди водії сміттєвозів відмовляються їхати через вкрай погані дороги. Отже, щоб цю проблему вирішити, дороги таки потрібно ремонтувати.
Роман Гринус (ліворуч) разом з українськими бійцями
Що заважає вам працювати як міському голові?
- Бюрократія! Багато документів обласної та районної адміністрацій дублюють одне одного. З одного боку, нам кажуть, що ми переходимо на електронний документообіг, а з іншого, все одно вимагають паперових підтверджень електронних документів. Люди не завжди це розуміють і знову ж таки звинувачують місцеву владу.
Що вас найбільше вразило за час війни?
- Те, якими надзвичайними можуть бути наші люди, як вони вміють об’єднуватися, захищати одне одного, працювати разом. До повномасштабного вторгнення я навіть уявити не міг, що вони на таке здатні. Тепер я дуже хочу, щоб ця єдність залишилася, щоб віра у майбутнє України не згасла.
