14 June 2024
Децентралізація
Прикордонний острів
Прикордонний острів

«Децентралізація» продовжує розповідати, як живуть люди на деокупованих, прифронтових територіях. Важливо розповідати суспільству, чи мають ці люди дах над головою, чи мають воду і їжу, і, найбільш необхідніші послуги – медичні, соціальні, чи буде тепло їм взимку. Важливо, щоб влада – місцева, регіональна, державна, громадянське суспільство, щоб кожен/а на своєму місці робили все можливе для повернення людям нормальних, прийнятних умов для гідного життя.

Село Лук’янці Липецької громади Харківської області знаходиться у 4 км від російсько-українського кордону. Люди півтора роки живуть у ньому, практично відрізані від світу, без світла та під постійними обстрілами.

Автор: Дмитро Синяк


 

Липецька громада на карті України. 8 сіл потрапляють до 5-кілометрової зони безпеки

 

Російські війська окупували Лук’янкці у перший день вторгнення – 24 лютого минулого року. Саме тоді у селі зникло світло, якого немає досі. Єдину підстанцію росіяни «з військовою метою» підірвали, а лінію електропередач – пошкодили. Вона тягнеться вздовж самого кордону, тому жодні фахівці не наважуються її ремонтувати. Між тим, у цілій Липецькій громаді залишаються 1896 осіб, у сім разів менше, ніж до повномасштабного вторгнення. А у Лук’янцях досі живуть 184 мешканці. Серед них літнє подружжя Тєльних: Валентині 72 роки, а її чоловікові Олексію – 75.

- Я сама з Курська, приїхала сюди 45 років тому, бо у Лук’янцях місцевий радгосп давав молодим працівникам квартири, – розповідає пані Валентина. – У Курську я на гумовому заводі працювала, так-от, звідти дуже багато співробітників тоді до Лук’янців перебралися. Щоправда, потім половина з них повернулася, не прижилися, чомусь. А я познайомилася з нинішнім чоловіком моїм, Олексієм. Він сам з Лозової, і теж на роботу до Лук’янців приїхав. Ми побралися, отримали квартиру на останньому поверсі чотириповерхового будинку, народили двох дітей. Я працювала бригадиром на овочевій бригаді, добре заробляла. Лук’янці тоді були великим, заможним, красивим селом. А тепер росіяни все тут розбили, ми не маємо ані світла, ані газу. Живемо «у приймах», у будинку моєї подруги, яка виїхала до Харкова. А у нашій власній квартирі тепер дуже страшно жити. Там вже й кількох вікон немає, а п’ять помешкань нашого будинку взагалі зруйновані дощенту. Багато приватних будинків у селі теж розбито. Росіяни ж по нас щодня палять, от щойно було три прильоти. Коли бомбардують, ми з чоловіком біжимо у підвал. Тепер у нас всі так.

 

 Валентина Тельна живе у Лук'янцях 45 років

 

Постачальники бояться везти до Лук’янців які б то не було товари, і навіть дров селяни  купити не можуть. Раніше вони самі набирали дрова у численних лісопосадках вздовж доріг і полів, але тепер ці лісопосадки щільно заміновані. Кожен крок убік від дороги є небезпечним для життя.

Єдиним транспортом, який військові пропускають до села раз на два тижні, є машина з гуманітаркою та поштовий автомобіль з пенсіями. Також по середах між Лук’янцями та Липцями курсує маршрутка, яка бере не більше п’ятнадцяти пасажирів. Пані Валентина час від часу їздить нею, щоб побачитися з донькою та сином. Ті живуть у Харкові, але до Лук’янців військові їх не пропускають, бо ті не мають місцевої прописки. Забрати батьків із собою діти подружжя Тєльних не мають змоги, бо живуть великими родинами у невеликих квартирах. Після зустрічі з дітьми пані Валентина мерщій поспішає назад, щоб не пропустити маршрутку: наступний рейс буде тільки за тиждень.

- Я взагалі дуже боюся виїжджати з Лук’янців, бо якщо росіяни знову підуть у наступ, до села мене вже не пустять, – зізнається Валентина Михайлівна. – Одна наша жінка цілий рік не могла потрапити додому, бо не мала потрібних документів. Тікала, можна сказати, у чому була, всі папери залишила, а повернутися зуміла тільки через рік. Наш місцевий чоловік, щоправда, має машину, і у разі чого може підвезти до Липців чи забрати звідти, але за цей рейс він просить 300 грн. У мене пенсія 3 600 грн, багато не роз’їздишся.

Проте пані Валентина повинна платити ці гроші двічі на тиждень, щоб їздити на крапельниці до лікарні: кілька місяців тому вона перенесла інфаркт і дивом залишилася живою, бо «швидка» відмовилася їхати до «небезпечного села». Після цього інфаркту жінка вже не може працювати у своєму підсобному господарстві, яке вона описує одним реченням: «30 соток городу, 7 курок і 2 собаки».

 

Росіяни намагалися "русифікувати" Липецьку громаду

 

Евакуюватися пані Валентина ні за що не хоче.

- Хто чекає на нас деінде? – каже вона. – На що ми проживемо? Більшість наших односельців зняли квартири у довколишніх містах, але нам з чоловіком пенсії заледве вистачає на їжу. Ми не виживемо поза Лук’янцями. А тут у нас все є. Воду привозить хлопець на тракторі, хороша вода, смачна. Продуктами нас раз на два тижні забезпечує сільрада. Ось щойно шість батонів привезла. Ми їх на сонці сушимо, і робимо сухарі. А за два тижні наступні батони привезуть. Газ місяця два тому включили, ще й пічки-буржуйки роздали. Ще б нам дрова хтось привіз! Ми з цього приводу навіть на прийом до голови обласної військової адміністрації записувалися. Без світла ми вже звикли, але без тепла як будеш жити? Коли дороги засипле снігом, буде вже пізно везти дрова. Нещодавно, щоправда, буря повалила багато дерев, так усі, хто лишилися у селі, трохи деревини собі зібрали. Але на зиму треба набагато більше.

 

Повернення українського прапора до Липців 11 вересня 2022 року

 

Пані Валентина розповідає, що найважче у Лук’янцях увечері: після заходу сонця військові забороняють запалювати навіть свічки, щоб будинок не став для росіян ціллю. Тому подружжя просто сидить у темноті, розмовляючи один з одним. Ці вечори – найдовші у їхньому житті. Вони згадують минулі часи, коли Лук’янці були перспективним заможним селом, а війна була страшилкою зі шкільних підручників історії. Деколи стиха моляться, прислухаючись до далеких і близьких вибухів, щоб «якнайшвидше припинився цей жах». Пані Валентина шкодує, що не може поїхати до церкви, «де молитися набагато краще». Церкви є у Липцях та у Борщевій. Але туди тепер у неділю не вибратися. Лук’янці тепер –острів.

Голова Липецької громади Олексій Слабченко:

«Виходить, що електромережі для села треба розбудовувати фактично з нуля, але через постійні обстріли цей процес весь час затягується. Ось ми плануємо виїзд ремонтників, але щойно починається обстріл, відкладаємо його. Через це відновлення усіх мереж іде дуже поволі. Думаю, цього року світла у Лук’янцях таки не буде. Нову гілку треба тягнути до села за 5 км з Липців, але для цього треба ще розміновувати придорожні території, де має проходити ця лінія. Росіяни фактично не дають цього зробити, бо стріляють щодня. А дрова ми всім, хто лишилися у прикордонних селах, завеземо. Замерзнути не дамо».

 

Views: 474
Comments:
*To add comment you should be authorized or sign_in
Related news: war stories
Read more: