21 May 2024
Децентралізація
«Ми подвоїли місцевий бюджет за рахунок міжнародної допомоги…». Інтерв’ю Богдана Келічавого
«Ми подвоїли місцевий бюджет за рахунок міжнародної допомоги…». Інтерв’ю Богдана Келічавого

Голова Копичинецької громади друкує візитівки «на ковбасі», активно шукає партнерів за кордоном та особисто запрошує на роботу фахівців з окупованих територій.

Автор: Дмитро Синяк


Коли 25 жовтня 2020 року 28-річного Богдана Келічавого обрали головою Копичинецької міської територіальної громади з результатом майже 50% голосів, це стало сенсацією. І справа була не у відносно молодому віці Богдана, а у його закордонній освіті та стрімкому кар’єрному зростанні. З 2009 по 2013 роки Келічавий вивчав правознавство у Чернівецькому Національному університеті, а з 2013 по 2016 роки здобув два магістерських дипломи з міжнародного права та електронного врядування у Талліннському технологічному університеті в Естонії. Також у цей час за програмою Erasmus він навчався пів року у Франції, в Інституті електроніки Парижа. З 2017-го по 2020-й Богдан Келічавий працював програмним спеціалістом у Дніпрі, а згодом фахівцем з місцевого економічного розвитку у Києві, у міжнародній програмі матеріально-технічної допомоги об'єднаним громадам USAID/DOBRE. У 2020-му він залишив цю роботу заради того, щоб, за його власними словами, навести лад у рідній громаді: Богдан став очільником майже 7-тисячного містечка та 11-ти сіл. (Невдовзі після цього він дав своє перше інтерв’ю Децентралізації). До Копичинців повернулася і дружина Богдана Келічавого, яка, хоч і народилася там, але виросла і довший час працювала у Канаді. Новий голова громади хотів зробити її у певному сенсі зразковою, використавши для цього власний досвід роботи у міжнародних структурах. Це довелося робити з поправкою на повномасштабну війну. Як саме, Богдан Келічавий розповів Децентралізації.

 

«Моя посада ще не вичерпала своїх можливостей…»

 

Як на ваші особисті плани вплинуло повномасштабне вторгнення росії? Здається, ви не планували бути міським головою так довго?

- Під час війни треба менше звертати увагу на особисті бажання і плани, а більше думати про те, що кожен може зробити для перемоги. Зараз головний пріоритет – врятувати країну. Якщо це не вдасться, будь-які плани можуть стати нездійсненими… До речі, наратив про те, що я планую попрацювати рік, а потім поїду робити кар’єру до Києва чи за кордон, дуже часто використовували мої політичні опоненти під час виборів. Мене звинувачували у тому, що я хочу скористатися громадою, що я не буду серйозно ставитися до роботи. Але наразі я тут, і мені здається, що моя посада ще далеко не вичерпала всіх своїх можливостей. Зокрема зараз мені надзвичайно цікаво займатися залученням міжнародних інвестицій в Україну, це вкрай важливо під час війни, коли наша економіка зазнала відчутних ударів.

З усіх голів невеличких громад ви, мабуть, маєте найбільше закордонних зв'язків. Чи дозволили вам ці зв’язки збільшити допомогу Україні після повномасштабного вторгнення?

- Я би волів говорити не стільки про зв'язки, скільки про досвід, адже міжнародні зв’язки з моєї попередньої роботи далеко не завжди можна використати для безпосередньої допомоги громадам. Та маючи досвід, я дуже швидко зав’язав нові знайомства. При цьому якщо раніше міжнародна співпраця була певним додатком до моєї основної роботи, то тепер це головний напрямок, завдяки якому розвивається наша громада. До речі, не тільки наша: влітку мене обрали до Асоціації об'єднаних територіальних громад: я став очільником платформи «Міжнародний розвиток». Тепер я відстоюю інтереси усього місцевого самоврядування України, або, щонайменше, інтереси тих громад, які входять до нашої асоціації.

Як саме ви розвиваєте міжнародну співпрацю?

- Мені дуже не подобається, коли така співпраця зводиться до подачі заявки міжнародному проєкту, який вже працює в Україні. Я фокусуюся на тому, щоб залучити до допомоги Україні ті міжнародні проєкти, які ще не працювали для неї. Роботи тут непочатий край. Мені мало не кожного дня приходять запити від інших громад стосовно допомоги у цій сфері.

Нащадок цукрових магнатів Мішель Терещенко, обраний у 2015-му глухівським міським головою, фактично програв тривалу боротьбу з корумпованими місцевими елітами, які не давали йому кроку ступити. Чи стикалися ви з такою ж проблемою?

- На початку моєї каденції різноманітні медіа дуже любили розповідати про те, як я буцімто просто з Канади переїхав до Копичинців. Але насправді після приїзду з Канади я три роки працював у програмі «Добре», спілкуючись з очільниками місцевого самоврядування. Згодом це дало особливе відчуття реальності, я вже знав, як втримати штурвал корабля у шторм. Моя команда впала на Копчинецьку громаду як сніг на голову: ніхто не чекав побачити у міській раді замість поважних сивих дядьків молодих хлопців та дівчат. Але згодом ми довели, що можемо показувати результат, що ми адекватні і прагнемо з усіма бути у добрих стосунках. І нам повірили. Зараз я не можу сказати, що проти мене борються місцеві еліти. До того ж, коли почалося повномасштабне російське вторгнення, у нас одразу ж припинилися політичні суперечки. Наче якась магія подіяла. Усі миттєво забули про вчорашні чвари і почали працювати задля загального блага. Тому зараз жодної політичної турбулентності у нашій громаді не відчувається.

 

18 полеглих героїв, 7 зниклих безвісти, понад 200 хлопців та дівчат в армії

 

Як змінилася Копичинецька громада за час повномасштабного вторгнення?

- Ми маємо 18 полеглих героїв та 7 зниклих безвісти. Цей факт надзвичайно змінив нас усіх. Бо громада невелика, всі всіх знають, живуть компактно, кожен загиблий – це чийсь родич, друг, знайомий, сусід тощо. Втрата рідних та знайомих дуже пригнічує усіх, хоча, з іншого боку, це нас також об'єднує. Крім того, понад 200 наших хлопців та дівчат зараз в армії. З іншого боку, ми тилова громада, у нас, ніде правди діти, багато і тих, хто не дуже включений до опору військовій агресії росії. До великих змін у нашій громаді спричинилося меблеве підприємство, яке переїхало до нас з Харківщини разом з частиною свого персоналу. Ще один цікавий переселенець – великий благодійний фонд «Посмішка» із Запорізької області. Тепер ми разом працюємо у напрямку міжнародного розвитку та розвитку гуманітарної сфери. Крім цього, ми завжди намагаємося не відмовляти у даху над головою внутрішньо переміщеним особам, саме тому у нас осіли близько 750-ти з них. У нашій громаді тепер навіть дуже важко винайняти житло, наскільки великим є попит. Проте місцевий бізнес одразу ж зреагував на збільшення населення: у нас відкриваються магазини, пожвавилася сфера послуг. Для бізнесу збільшення населення громади – дуже позитивний фактор.

Як вам вдалося залучити у свою громаду меблевого виробника з Харківщини?

- Ми вчасно підготували список різних об'єктів, які готові були запропонувати підприємцям. Наш весільний фотограф, який навесні минулого року сидів, природно, без роботи, бо всім було не до весіль, зробив про кожен наш об’єкт презентаційні відеоролики. Ми опублікували їх в інтернеті, запропонували за репости невеличкі призи –  «ковбасні набори з ковбасної столиці». Ми також передали всі наші матеріали до спеціально створеного у Кривому Розі центру «Дія. Бізнес». Це спрацювало. До нас почали приїжджати представники різних підприємств, які хотіли перебратися на захід. Одному з них найбільше сподобалася територія нашої колишньої автобази, яка давно не використовувалася. Щоправда, вона насправді належала не нам, а великому агрохолдингу, серед засновників якого значиться держава Саудівська Аравія. Проте виконавчий директор цього агрохолдингу, німець за національністю, пішов нам назустріч, і згодом автобазу виставили на аукціон. Харківське підприємство придбало її.

 

Новий дім Харківського меблевого виробництва у Копичинцях. Ліворуч – власник виробництва Олександр Сідельник

 

Чи не привернуло до «ковбасної столиці України» уваги м’ясо-молочних підприємств зі сходу? Я пригадую, ви навіть власні візитки на вакуумній упаковці м’ясних наборів друкували і роздавали усім зацікавленим.

- Наша громада справді має багато виробників м’ясомолочної продукції, які активно розвиваються і які, до речі, зіграли велику роль на початку повномасштабного вторгнення. Маючи запас пального і транспорт, вони змогли дуже швидко налагодити логістику і доставляти гуманітарну допомогу у найвіддаленіші куточки України. А статус ковбасної столиці для Копичинців – це є своєрідний жарт, так само, як і «м'ясні візитівки». Я роблю їх вже набагато менше і рідше, лише під якісь дуже важливі зустрічі та конференції, щоб створити, так би мовити, вау-ефект. До речі, у тому числі завдяки «м’ясним візитівкам» нам вдалося підписати договір про партнерство з містом Брюгге у Бельгії, тому що сіті-менеджер, тобто керівник цього міста, був зі мною на конференції у США. Я подарував йому «м’ясну візитівку» у дуже вдалий момент, він скуштував її, йому сподобалося, і ми розговорилися.

Ваша громада налагодила виробництво мобільних банно-пральних комплексів для фронту, і навіть із місцевого бюджету на це навіть виділили пів мільйона гривень. Розкажіть про цю ініціативу докладніше, а також загалом про допомогу вашої громади українській армії.

- Для нас допомога армії є найпершим пріоритетом. Але ми також свідомі того, що маємо не так багато коштів. Цього року ми заклали у бюджеті на допомогу армії 6 млн грн, нещодавно додали до цієї суми ще 1 млн грн. Але ж не треба бути великим економістом, щоб розуміти, що створення доданої вартості збільшує обсяг самої допомоги. Також додана вартість – це робочі місця, це пожвавлення місцевої економіки. А попит на банно-пральні комплекси на фронті є величезним. І ось ми вже маємо два перших контейнери.

 

Коворкінг та буревій

 

Яким є бюджет громади на цей рік і наскільки він просів чи виріс у порівнянні з планом на 2022-й рік, до повномасштабного вторгнення?

- На нинішній рік у нас заплановано близько 120 млн грн, з них 60 млн грн – власні надходження, хоча ми змогли отримати вже близько 75 млн грн. До повномасштабного вторгнення ми планували у бюджеті на 2022 рік 105 млн грн. Тобто за фактом є незначне зростання, пов’язане переважно зі зростанням мінімальної заробітної плати. На наступний рік ми плануємо вже 110 мл грн. Але враховуючи інфляційні процеси та зростання цін, ми, вочевидь, можемо говорити про певне просідання бюджету. Зокрема, власні надходження ми запланували на рівні 50 млн грн. Ми все ще є дотаційною громадою, як і більшість громад Тернопільщини, хоча показник дотаційності з кожним роком зменшується. Якщо, наприклад, минулого року ми отримали 28 млн грн різних державних дотацій, то цьогоріч вже на  11 млн грн менше.

Фактично всі голови громад зараз зіткнулися з доволі незвичним викликом. З одного боку, люди вимагають, щоб якнайбільше грошей йшло на армію, «жодної бруківки, жодних капітальних ремонтів». Але з іншого боку, все ж таки щось робити треба, не можна ж не латати ями на дорогах та не міняти лампочки у вуличних ліхтарях! Як ви вирішуєте для себе цю проблему?

- Мені здається, що це дуже зручна позиція – все звалювати на війну і казати: «Ми нічого не робимо, бо ж війна!» Власне, ми маємо працювати гідно, але при цьому ще й допомагати фронту. Якщо у нас почне розвалюватися інфраструктура, люди виїдуть звідси, втечуть. Тому ми не можемо стояти на місці. До того ж, багато міжнародних фондів, які ми залучаємо до співпраці, часто критично ставляться до допомоги армії, бо це «не відповідає їхній політиці» і все таке інше. Тож кошти цих фондів ми спрямовуємо на гуманітарну допомогу, на ліквідацію наслідків війни, на допомогу вразливому населенню, на облаштування укриттів тощо.

Скільки вдалося залучити коштів з-за кордону за час повномасштабного вторгнення?

- Це дуже важко підрахувати. От ми, наприклад, знайшли партнерів для того, щоб сформувати мобільні групи для психосоціальної підтримки вразливих груп населення. Це, звісно, не дитячий майданчик і не квадратні метри бруківки, але це теж важлива частина допомоги. Можу сказати, що за рахунок міжнародної співпраці ми щонайменше подвоїли свій бюджет. Треба також відзначити, що ми працюємо не тільки для своєї громади, адже Копичинецька громада стала своєрідним хабом для цілого регіону. Ми можемо, наприклад, робити запит на отримання великого гранту для одної чи кількох областей, отже вигоду від цього отримають згодом одразу кілька десятків громад. Україна зараз у фокусі світової уваги, і я постійно заохочую наші громади-партнери користатися цим у доброму сенсі цього слова.

Давайте на прикладі. У вересні цього року ви підписали угоду про партнерство з італійським містом Кварцере. Що це конкретно дало чи, можливо, дасть в майбутньому?

- Напевно, поки що рано говорити про конкретні результати, тому що угоду ми підписали не так давно. Звісно, добре, коли партнери передають нам якусь гуманітарну допомогу та інші матеріальні цінності, але для мене це є другорядним. Головна мета справжнього партнерства має полягати у тому, щоб пов’язати різні категорії населення та бізнес у двох громадах. Найпростіший крок до цього – написання спільних проєктів. Різні країни вже починають відкривати свої внутрішні фонди для тих громад, які мають партнерів в Україні. Отже це дуже перспективний напрямок. Наприклад, близько півтора року тому ми стали партнерами зі шведським містом Хьор, а згодом написали спільну проєктну заявку, і тепер чекаємо на результат. Саме такої співпраці я шукаю. Треба також сказати, що поза пошуком якихось благ громади, які активно співпрацюють із зарубіжними партнерами, є своєрідними послами України у світі. Це надзвичайно важливо для її міжнародної підтримки. На цьому тлі передання нам якихось меблів чи комунальної офісної техніки – дрібниця.

 

Архітектор зі США Майкл Бем коло будинку у Копичинцях, який він оновлює для того, щоб там могли жити переселенці

 

У серпні цього року ви повідомляли, що для постраждалих від буревію у вашій громаді потрібно близько 20 млн грн. Це доволі значні кошти. Чи вдалося вам отримати їх від державних структур чи міжнародних партнерів?

- Тернопільська обласна адміністрація надіслала нам 2,5 млн, приблизно стільки ж ми виділили з міського бюджету і ще близько 2 млн грн одержали від міжнародних партнерів та приватних осіб. Звичайно, це не дуже логічно – відшкодовувати людям всю суму завданих негодою збитків. По-перше, це не є обов’язком місцевої влади, а по-друге, люди повинні страхувати своє житло, так, як це робиться в усьому цивілізованому світі. Тоді це вже стає проблемою приватних страхових компаній. Але розуміючи тяжку ситуацію у деяких родинах, ми все ж намагалися йти їм назустріч. Отримані кошти ми скеровували насамперед найбільш вразливим категоріям населення: внутрішньо переміщеним особам, пенсіонерам, особам з інвалідністю, самотнім, багатодітним сім’ям тощо. До речі, лише цього тижня ми перекрили дах останньої нашої установи, зруйнований буревієм.

Нещодавно ви відкрили коворкінг-центр. Чому ви думаєте, що зараз, під час війни, це на часі?

- Коворкінг-центр знаходиться у приміщенні нашого гуманітарного штабу, який працює доволі активно. Він надає допомогу вразливим групам населення, які я щойно перелічив. Минулого року під час блекаутів ми зрозуміли, що у нашій громаді має бути якийсь громадський простір з цілодобовим доступом до інтернету, електроенергії, тепла тощо. Це все є тепер у нашому коворкінгу. У ньому можна навчатися, працювати, проводити зустрічі. Підкреслю, що на реалізацію цієї ідеї ми не витратили жодної бюджетної гривні. Насамперед на це пішли кошти з ваучеру на 5 тис. доларів, який ми отримали після минулорічного виступу на форумі World for Ukraine у Жешуві. Також нас підтримали кілька приватних донорів, зокрема, Георгій Гіорґадзе, з яким я разом навчався в Естонії. Наше місто-партнер Брюгге, про яке я вже розповідав, надало нам нові комп'ютери та ноутбуки тощо. Також наша очільниця відділу освіти, сама внутрішньо переміщена особа, через свої контакти у Нідерландах отримала меблі для цього центру. Як ви бачите, ресурси, які були залучені для створення коворкінгу, не могли бути спрямовані на допомогу ЗСУ.

 

Як шукати інвесторів за допомогою ДНК-тесту

 

Ви казали, що у вашій громаді близько 750 внутрішньо переміщених осіб. Чи вдалося забезпечити їх усіх роботою та житлом?

- З перших днів повномасштабного вторгнення у нашій громаді діяли два місця компактного проживання в громаді, простіше кажучи, два гуртожитки. Їхні мешканці вже працюють на наших підприємствах, а також у міській раді. Наприклад, та ж очільниця відділу освіти походить із селища Асканія-Нова, яке зараз в окупації. У нас також працює лікар з Волновахи, а головна бухгалтерка нашого комунального підприємства – з Малинівки Харківської області. Також у нас доволі багато ВПО із Запоріжжя, це вже завдяки роботі благодійного фонду «Посмішка», який переїхав до нас. Тепер наша громада стала певним хабом для цього фонду, там працює 56 осіб, багато з них є місцевими жителями. Багато переселенців також влаштувалися на релоковане харківське меблеве підприємство. Чесно сказати, я просто не знав би що робити, якби якимось чином всі внутрішньо переміщені особи раптом повернулися додому. Ми тепер дуже на них розраховуємо.

Фото 3. Головний лікар Копичинецької лікарні Сергій Любченко, який раніше працював у Волновасі

У березні цього року цілком незнайома американка написала вам, що її результат ДНК-тесту співпав із вашим, так що ви можете бути далекими родичами. У результаті вона стала одним зі спонсорів Копичинецької громади, чи не так? Мимоволі хочеться запитати: а що, і так можна було шукати інвесторів?

- То надто ви глибоко копаєте. (Сміється). Немає якогось сталого рецепту, як розвивати міжнародні відносини. Одному треба дати «м'ясну візитку», іншого треба запросити у гості, до ще іншого треба приїхати з відеопрезентацією. Але здаючи ДНК-тест, який дружина подарувала мені на день народження чи на якесь інше свято, щоб я міг дослідити свій родовід, я, звісно, про інвесторів не думав. Оскільки компанія, до якої я цей тест надіслав,  має велику базу даних, виявилося, що одна жінка, також їхня клієнтка, є моєю далекою родичкою. Її предки мали українське коріння, так що все сходиться. Дізнавшись, що я є головою невеличкої громади, ця жінка висловила бажання допомагати їй. У результаті родина цієї жінки і генератор відправила для нашого пункту школяра, і багато різних дрібних речей. Вона увесь час питає, у чому ми маємо потребу, і намагається цю потребу вдовольнити.

Іншою вашою креативною ідеєю є втілення місцевої грантової програми, за умовами якої, коли місцевий чи релокований бізнес бере на роботу внутрішньо переміщену особу хоча б на три місяці, то він отримає за це від донорської структури суму, еквівалентну 1 тис. доларів. А коли таких осіб дві, то суму, еквівалентну 3 тис. доларів. Чи вдалося втілити цю ідею?

- Частково. Зараз у багатьох громадах вміють «писати проєкти», але самого вміння створювати грантові чи кредитні заявки замало. Дуже важливо, щоб ці проєкти не були відірвані від реальності, щоб вони базувалися на реальній потребі. Власне, потреба і диктує мені деякі ідеї, які я записую на одній сторінці англійською мовою. Це такий собі дуже спрощений концепт заявки. Саме такий концепт з’явився у травні-червні цього року, коли ми побачили, що у внутрішньо переміщених осіб закінчуються їхні власні ресурси, а місцевий бізнес боїться розширюватися у такий складний час. І от влітку 2022 року я розробив цей концепт разом із дружиною, а потім ми його подали на грантову програму для американського посольства. Це була вже повністю розписана ідея, до речі, доволі складна заявка. Але нам, на жаль, відповіли, що, мовляв, ми зараз більше сфокусовані на гуманітарній допомозі швидкого реагування, а те, про що ви пишете, це більше розвитковий напрямок, і це поки що не на часі. Тоді ми просто озвучили цю ідею іншим донорам, і зараз вже можна сказати, що вона реалізувалася у трішки видозмінений формі. Зокрема, ми отримали грант для місцевого бізнесу: для початку власної справи та для релокації. Змагання було непростим, але у результаті два місцевих підприємства отримують реальні гроші.

Чи ваша громада досі відчуває кадровий голод, від якого вона сильно потерпала у 2020 році?

- За час війни, ніде правди діти, наша громада поповнилася чудовими кадрами. Одні працюють у нашому апараті, інші у благодійних фондах чи в інших дотичних до них організаціях. Але всі вони діють на благо громаді. Причому річ тут не тільки у везінні: мовляв, нам пощастило, що саме до нас переїхали фахівці зі сходу. Я сам особисто шукав багатьох і з них. Для цього відкривав карту Deep State, дивився, які громади окуповані, потім шукав телефони їхніх працівників, особливо тих, з якими був особисто знайомий і хто добре себе проявляв. Я питав, чи не потрібна їм робота, запрошував до себе. Деякі кадри ми також шукаємо через звичайні сервіси пошуку роботи, один із них навіть дав нам преміум-акаунт. Частину кадрів виростила наша молодіжна рада, чим я дуже пишаюся.

 

Очільник Копичинецької громади Богдан Келічавий

 

Кадровий голод і децентралізація

 

Ваша дружина у 2019 і у 2020 роках задекларувала понад 1 млн грн «від зайняття підприємницькою діяльністю». Вона – міжнародний HR-фахівець. Їй справді цікаво у Копичинцях?

Це, звичайно, провокативне питання. (Сміється). Дружина раніше працювала в IT-секторі, а зараз вона є однією з найкращих в Україні спеціалістів з написання та реалізації міжнародних грантових проєктів. При цьому моя дружина не працює у міській раді та не має жодного відношення до місцевого самоврядування. Разом із цим, вона є потужною експерткою у своїй справі, що дозволяє їй надавати консалтингові послуги високого класу. Враховуючи її знання, а також те, що вона виросла у Канаді, до неї весь час звертаються громади та фонди з цілої України та із-за кордону. Її просять перевірити ті чи інші заявки, особливо, які написані англійською. Тому моя дружина продовжує працювати доволі інтенсивно. Я пишаюся тим, що вона зараз в Україні і що вона робить так багато для розвитку та перемоги нашої держави.

Коли ви балотувалися на посаду голови громади, то розділили кошти, витрачені на передвиборчу кампанію, між вами та ще двома чоловіками, які згодом стали вашими заступниками. Вони досі у вашій команді?

- Тут, по-перше, треба нагадати, що ми свідомо обмежували суми, які можна було донатити на нашу виборчу кампанію, щоб ніхто не звинувачував нас потім у залежності від тих чи інших особистостей чи підприємств. Так, ядро моєї команди залишилося тим самим, я вважаю, що ці люди суттєво виросли як менеджери, і тепер вони можуть тягнути на собі дуже багато процесів. Це дуже важливо, коли в тебе є добра команда, на яку можна спиратись. Тому що наш головний напрямок, міжнародна діяльність, передбачає багато поїздок та зустрічей. Я один не встигну всюди і хочу мати можливість покладатися на людей, яким довіряю.

Наскільки реформа децентралізації допомогла вашій громаді підготуватися до повномасштабного вторгнення? Чи полегшила вона можливість чинити спротив, об'єднуватися?

- Так, 100%! Це вже всіма визнаний факт, що реформа децентралізації безпосередньо вплинула на стійкість громад, а отже і на стійкість цілої України. Причому тут йдеться не про якісь фасадні реформи: перекриті дахи та асфальтовані дороги. Завдяки реформі люди почали більше розраховувати на себе, на свої громади і не чекати допомоги від вищих органів влади. Місцеве самоврядування, у свою чергу, виконує тепер більше функцій, ніж раніше. Ми діємо набагато ефективніше, ми об'єднуємося на горизонтальному рівні у різноманітні асоціації. Я думаю, що така структура місцевої влади якнайкраще відповідає українському менталітету, адже наші люди більше довіряють саме горизонтальним зв'язкам. Якщо посилювати ці горизонтальні зв'язки, якщо дати їм ресурси та повноваження, країна від цього тільки виграє. Коли ми спілкуємося з нашими міжнародними партнерами, то часто розуміємо, що наше місцеве самоврядування побудоване на міцнішому фундаменті, ніж їхнє, і тому є набагато стійкішим.

Views: 999
Comments:
*To add comment you should be authorized or sign_in
Related news: war stories
Read more: