«Орки нічого не залишали за собою: ані людей, ані будинків, саму смерть і руїни». Інтерв’ю заступника начальника Бахмутської МВА
«Орки нічого не залишали за собою: ані людей, ані будинків, саму смерть і руїни». Інтерв’ю заступника начальника Бахмутської МВА

Незважаючи на обстріли, співробітники міської ради до 23 лютого цього року щодня їздили на роботу до міста, у якому точилися вуличні бої. Про це та про інші деталі «цивільної оборони» Бахмута «Децентралізації» розповів заступник начальника Бахмутської МВА Олександр Марченко.

Автор: Дмитро Синяк


Від Бахмута до окупованої Горлівки усього лише 40 км, однак ворогу було надзвичайно важко подолати цю відстань на початку минулого року. Бо до можливих атак росіян тут ретельно готувалися ще з 2014-го. Тому, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії, мешканці міста сподівалися, що ворог сюди не дійде. Коли йому все ж таки вдалося підійти до околиць Бахмута, витиснувши українських оборонців з прилеглих сіл, попереду у нього був ще майже рік важких вуличних боїв, у результаті яких він здобув не місто, а самі лише руїни. Це стало пірровою перемогою: просунутися далі росіяни вже не змогли, причому не тільки у Бахмуті, але й по всьому фронту. Про те, що було у місті, що стало відомим на цілий світ, «Децентралізація» розпитала заступника начальника військової адміністрації Олександра Марченка. Він та інші співробітники міської ради возили до міста продовольство та евакуювали місцевих мешканців аж до 23 лютого цього року. Начальник міської військової адміністрації, який очолював Бахмутську міську раду з 1991 року, Олексій Рева зараз проходить реабілітацію після складної операції.

 

Олександр Марченко (праворуч) та Олексій Рева на вулицях Бахмута. Осінь 2022 року

 

 Як все починалося? Яким ви запам'ятали початок війни? 

 - Для нас все розпочалося ще у 2014-му: тоді по місту не раз були прильоти, від яких, на жаль, гинули цивільні мешканці. 24 лютого минулого року ми, як і вся країна, прокинулися від вибухів: гриміло на околицях міста. Міський голова Олексій Рева зібрав термінову нараду на 5:30 ранку. Головні питання, які ми обговорювали: евакуація та якість підготовки укриттів. Перші евакуаційні автобуси до Краматорська виїхали з Бахмута вранці 27 лютого. Спочатку ми вивозили по 500-600 осіб за день, потім більше. Робили оголошення, їздили з гучномовцем по території цілої громади, закликали всіх рятуватися. Люди спочатку йшли не дуже охоче, потім активніше. З наближенням росіян з міста потягнулися колони особистого транспорту. Закінчували евакуацію ми примусовим вивезенням дітей. Це було тоді, коли частина Бахмута вже постійно перебувала під вогнем ворога.

На загал ви мали багато часу, бо бої безпосередньо за місто розпочалися лише 1 серпня.

 - Я би так не сказав. У березні вже були перші прильоти безпосередньо по території міста, але влітку прицільність російських обстрілів різко зросла. А оскільки ворог почав ближче підходити до околиць, захоплюючи довколишні села, збільшувалася також інтенсивність обстрілів. У серпні було вперше серйозно пошкоджено наші електромережі. Тоді ми з хлопцями з ДТЕКу виїжджали на ремонт на броньовиках Нацполіції, під прикриттям військових. Але вже наприкінці місяця на такі ремонти виїжджати було неможливо, бо обстріли не вщухали ні на годину. Між ними майже не було пауз.

Чи була у вас тероборона?

 - У районі була, ці хлопці працювали як у нашому місті, так і на території району. Потім за ротацією їх замінили кадрові підрозділи. А тероборона, наскільки я розумію, згодом влилася у ЗСУ. Так чи інакше, зараз вона працює на іншому напрямку.

 

Будинки на вулицях Свободи і Миру у Бахмуті є ілюстрацією того, який сенс вкладає у ці поняття росія

 

Чи багато місцевих мешканців пішли до війська?

- Я не можу назвати точну кількість. Знаю, що багато працівників комунальних підприємств у перший ж день війни взяли до рук зброю. Серед них, наприклад, головний інженер та хлопці з водоканалу. Вони залишили роботу, сім'ї і пішли битися з ворогом. Місцеві жителі на загал були налаштовані дуже патріотично. Багато хто пропонував міській раді допомогу. Особливо ті, які вже були знайомі з «руськім міром», ті, які переселилися до нас ще у 2014-му. Хлопці, які клали у місті асфальт до війни, прийшли до нас і напряму запитали: «Де потрібно копати окопи? От трактор, от тракторист». Ми заправили той трактор, і він копав окопи та розбирав завали. Інші підприємці надали нам кар'єрну техніку для перевезення бетонних блоків та будівельного сміття, яким пересипали дороги. Багато наших вчителів, приватних підприємців тощо також вступили до лав територіальної оборони і ЗСУ. А наші лікарі почали працювати разом з військовими медиками, надаючи допомогу пораненим. Усі працювали безоплатно. 

Чи багато у вашій громаді було вимушених переселенців з окупованого Донбасу?

- Протягом дев’яти років війни ми зареєстрували близько 100 тис. внутрішньо переміщених осіб. Це при тому, що населення нашої громади до «повномасштабки» становило лише 82 тисячі мешканців, а населення Бахмута – близько 73 тис. осіб. Щоправда, згодом у нас залишилися близько 15-20 тисяч переселенців. Тим не менше, кожен житель громади добре пам’ятає, як до нас почали приїжджати люди 9 років тому. Зараз ця навала біженців повторилася. Коли бойові дії почалися у Попасній Луганської області, до нас знову потягнулися колони напіврозбитих кулями і снарядами машин. Приїжджали автобуси з пробитими колесами, у яких були поранені. Ми організували у центрі міста на площі пункт швидкої допомоги і намагалися врятувати кожного. Пригадую такий випадок. Під час евакуації до мене підійшов один хлопець і просив знайти місце в автобусах для трьох його маленьких дітей і дружини. Ми знайшли, і тут я бачу, що він сам повертається. Я кажу йому: «Сідай до автобусу, зараз будемо відправлятися!» А він: «Чекайте, я хочу віддати вам свою вантажівку, он вона стоїть на площі. Мені вона більше непотрібна». «Як так непотрібна?» – питаю. – «Сідай сам за кермо і їдь звідси!» А він мені: «Е ні! Я сам з Єнакієво, це моє друге переселення, і найважливіше я вже забрав». І показує на дітей і дружину в автобусі. А потім простягає мені ключі й техпаспорт і каже: «Віддайте цю вантажівку військовим, їм потрібніше».

Коли міській раді довелося виїхати з Бахмута?

- Ми з Олексієм Ревою востаннє були у Бахмуті 23 лютого цього року. Машина з військовими, яка йшла за нами, потрапила під обстріл, а ми проскочили. Але після цього дорогу до міста росіяни прострілювали настільки щільно, що будь-який рух нею був вже дуже небезпечним. Але раніше ми їздили майже щодня: щоб організовувати евакуацію одних людей і доставити питну воду та їжу іншим, які ще залишалися. Ну, і, звісно, при цьому ми буквально вмовляли людей виїжджати. Багато хто боявся, наприклад, сідати у БТР до військових, а присутність працівників міської ради цей страх зменшувала. Пізніше наші військові вивозили цивільних по ночах на своїй бронетехніці, і тільки тоді, коли у них відбувалася ротація. Все інше було чистим самогубством.

 

Працюючи на вулицях Бахмута, співробітники міської ради бачили, як у них на очах руйнується все, що вони будували десятиліттіми

 

Чи лишилися зараз у Бахмуті цивільні люди? 

- На відміну від нас, орки вивозили з громади всіх, кого знаходили у руїнах. Насильно вивозили. Ми точно знаємо, наприклад, про примусову евакуацію бахмутян до окупованого Шахтарська. Орки нічого не залишали за собою: ані людей, ані будинків, саму смерть і руїни. Це дуже показово для «ждунів», тих, які чекали на російську армію. Ось, чого вони дочекалися! «Ждунів» у нас було зовсім небагато, причому з деякими персонажами працювала СБУ. Я не міг їх зрозуміти тоді і не можу зрозуміти зараз. От ти, ризикуючи життям, доставляєш до якогось будинку воду, а потім бачиш відео, на якому хтось із мешканців цього будинку розповідає в ефірі російського пропагандистського телеканалу про те, як же ж добре, що російські військові врятували їх з «небезпечного міста» і вивезли «до росії-матушки». У такі моменти усередині все наче перевертається. Ти пригадуєш, як разом з колегами возив цій людині хліб та гуманітарку, як вмовляв її евакуюватися. І от тепер ця людина раптом заявляє: «Дякую за порятунок чудовим хлопцям з ЧВК «Вагнер»!» Як так можна? Що ми цій людині недодали? Що зробили не так? 

І все ж таки, навряд чи апарат міської ради міг довго працювати під кулями. Куди йому довелося переїхати?

- До міста Костянтинівки, це за 10-15 км від Бахмута. Ті співробітники, які залишалися з нами, працювали безпосередньо там. Ми відкрили у Костянтинівці центр з видачі гуманітарної допомоги нашим мешканцям, яких там було дуже багато. Згодом такий же центр ми відкрили й у Краматорську. Наші люди досі не хочуть виїжджати далеко від Бахмута, сподіваються, що скоро повернуться додому. Але міська рада до останнього працювала у Бахмуті. Ми мали приміщення з добрим укриттям навпроти нашого колишнього «палацу» і майже щодня їздили туди на роботу. Так було аж до 23 лютого цього року. І начальник міської військової адміністрації, і всі його заступники працювали там під кулями і снарядами.

 

Зимовий Бахмут. Олександр Марченко привіз гуманітарну допомогу

 

У цьому була потреба? Що саме ви там робили? 

- Роздавали людям вугілля та дрова, привозили гуманітарну допомогу, хліб, питну воду, працювали з волонтерами. До речі, комунальні служби теж працювали до останнього. Вони залишили місто разом із нами. Директори комунальних підприємств до середини лютого цього року щодня були на місці. Увесь світ, мабуть, бачив фото, як бахмутський комунальник підрізає кущі на тлі палаючого будинку. У травні у частині Бахмута ще ходили тролейбуси та вивозили сміття. Ми розуміли, що коли сміття не вивозити, може трапитися епідемія якоїсь хвороби. Вихід на роботу у таких умовах – це вже героїзм. Люди одягали бронежилети та каски і працювали. З амуніцією нам допомагали військові та поліцейські, які теж розуміли всю важливість нашої праці. Я на той момент очолював комісію з евакуації, тож це був мій прямий обов'язок – їздити до Бахмута. Крім того, я координував дії підрозділів ЗСУ та Нацполіції, які забезпечували евакуацію. 

 

Бахмутський комунальник

 

 У чому полягала ця координація? 

- Ми точно знали, де знаходяться люди і коли можна буде їх забрати. І військові, і поліція повинні були розуміти, що ми робимо кожної хвилини, щоб не сплутати нас з російськими диверсійно-розвідувальними групами, наприклад. Коли почалася примусова евакуація дітей, цим займалися секретар міськради разом з освітянами, котрі знали адреси, за якими перебувають діти з батьками. Кожного дня була рознарядка: куди виїжджаємо, що робимо. Причому діяти треба було швидко, бо часу на роз'їзди під обстрілами не було зовсім. Більшість наших працівників ночували у Костянтинівці, але вранці їхали до Бахмута. Кожен працівник міської ради брав участь у завантажуванні та розвантажуванні гуманітарної допомоги та інших речей. Всі об'єдналися заради того, щоб підтримати життя у місті. Ми сподівалися до останнього, що Новий мікрорайон, який залишився під контролем української армії, стане форпостом, від якого наші хлопці поженуть ворога назад. Шкода, що так не сталося.

 

Комунальник Бахмутської міської ради допомагає місцевій мешканці донести паливні брикети на пункті видачі гуманітарної допомоги

 

Працівник самоврядування навчений повинен працювати з паперами, проєктами та зауваженнями людей. Евакуація під кулями – зовсім не те, на що він вчився і чим сподівався займатися у міській раді. Як вдавалося мотивувати персонал міськради щоденно ризикувати життям, виконуючи, до того ж, зовсім нетипову для нього роботу? 

- Було дуже важко. Тим більше, що у нашому колективі багато жінок: секретар міської ради Ганна Петриєнко-Полухіна, керуюча справами Марина Іванушкіна, заступник із питань ЖКГ Тетяна Платіцина. Якщо було важко чоловікам, то можете собі уявити, як було важко дівчатам у цих умовах. Причому їхні сім'ї повиїжджали, а вони самі лишилися і щодня працювали у Бахмуті: завантажували машини з хлібом, їздили за кермом автомобілів з гуманітарними вантажами. Ніхто з нас, тих, хто працював у Бахмуті, не скаже, що йому не було страшно. Проте ми також відчували, яку відповідальність ми несемо за життя тисяч людей. Саме тому на тій першій нараді 24 лютого ніхто із заступників не сказав міському голові, що залишає місто і їде геть. Хоча він усім це пропонував. Та ми прийняли рішення залишитися, і так гуртом, однією командою поступово виконували ту роботу, яка була потрібна людям. Виконували доти, доки була така можливість. Під час такої роботи загинув один із депутатів міськради Володимир Скирда, дуже хороша людина. Він до останнього працював у місті, розвозив хліб та інші вантажі тим, хто не міг самотужки дістатися до пункту незламності. Володимир Скирда загинув від російського обстрілу у тому мікрорайоні, який обрав його депутатом. 

Нещодавно у «Нью-Йорк Таймс» з’явилася стаття, у якій піддаються критиці зусилля української армії з повернення контролю над Бахмутом. Що ви про це думаєте?

- Я бачив цю статтю. Але я не військовий. Я не знаю, наскільки у ворога розвинута там логістика, наскільки перерізання цих шляхів допоможе нам у контрнаступі. Звісно, як мешканець Бахмута і як посадова особа, яка працює у Бахмуті, я хочу, щоб наступним населеним пунктом, над яким з'явиться синьо-жовтий прапор, стало наше місто. Але тут все треба вирішувати військовим. Проте я радію, що серед цілей, які головнокомандувач ставить перед ними, залишається звільнення Бахмута.

 

Олександр Марченко (праворуч) та волонтер з Києва Ліван Дарсанія

 

Наскільки сильно зруйновано місто?

- На 90-95%, причому не тільки місто, але й уся Бахмутська громада, яка включає 5 старостинських округів, 4 селища і 13 сіл. На території громади було 675 багатоквартирних будинків, усі вони зруйновані. Жодної вцілілої будівлі у Бахмуті немає, одні кам’яні скелети стоять. От, наприклад, вулиця Чайковського. На ній було 10-15 багатоповерхових будинків тільки понад дорогою. Але тепер ми не можемо визначити за кадрами з фронту, де вона була. У тому місці лише гори будівельного сміття. Старовинний Бахмут, центр міста, майже весь вигорів. Дитячі садочки, школи, лікарні – все знищено ворогом. Всю критичну інфраструктуру теж зруйновано. 

А яка ситуація у селах громади? 

- 17 тисяч приватних будинків просто немає. Ви бачили, напевно, кадри зі звільнених сіл Андріївки і Кліщіївки, які входять до складу нашої громади. Андріївка є суцільним звалищем: там перемелено все – будинки, земля, дерева. Вже не впізнаєш, де стояла хата, тобто будинки знищені дощенту. У Кліщіївці все так само, жодної будівлі немає. 

Як ви ставитеся до того, що українські війська, звільняючи місто, можуть завдати йому ще більших руйнувань?

- Будь-яка новина з фронту для нас є дуже хвилюючою, адже йдеться про нашу рідну землю, де зростали наші батьки, де народилися наші діти. Ми дуже радіємо, отримуючи новини з фронту про те, що на південних околицях міста тривають активні бойові дії, і наші хлопці просуваються метр за метром, витискаючи орків. Вже й від Кліщіївки ворога женуть. Кожен метр звільненої землі коштує величезних зусиль для наших військових. А що стосується руйнувань, то ми розуміємо, що на війні без цього неможливо. Наш Бахмут російські війська вже перетворили на попіл. І його доведеться будувати заново. Ми до цього готові.

Скільки цивільних загинуло у Бахмуті?

- На жаль, точної цифри у нас немає, бо хтось виїхав, а хтось пропав без вісти. Офіційно зафіксовано загибель 216 мешканців Бахмутської громади, але, я думаю, реальна кількість є набагато більшою. Ми робили все, щоб зберегти цивільне населення, і за допомогу у цьому я дуже дякую нашим ДСНС, Нацполіції та ЗСУ. Наприклад, одного дня із селища Кодимо близько першої ночі вони евакуювали 17 людей, а наступного дня туди вже зайшли орки. Тобто ми буквально виривали людей з-під носу у них, ризикуючи життям. 

 

Ось яким став Бахмут після приходу «руського міра»

 

Понад 80 років тому Бахмут вже ставав місцем масової страти людей

У січні 1942 року, під час німецько-фашистської окупації Бахмута, в алебастрових штольнях неподалік міста було знищено понад 3 тисячі місцевих мешканців та полонених військових. Переважно це були єврейські та ромські сім’ї. Цей факт масової страти став одним з доказів злочинів нацистів проти людяності на Нюрнберзькому процесі. У 1960 році рештки загиблих перепоховали на Маріупольському кладовищі міста. При цьому близько 30 тис. осіб, які залишилося під окупацією (близько 60% жителів) змогли її пережити.

 

Якби не війна, що було би зараз із Бахмутом?

- Ми мали безліч планів. Наприклад, збиралися будувати Льодову арену, і навіть підготували вже візію цього комплексного місця відпочинку. У нас вже була чудова набережна, і ми хотіли зробити ще одну таку ж на Південному ставі, там, де була Алея троянд, свого часу внесена до Книги рекордів України. Там прекрасні місця, дуже гарна природа, і ми планували зробити там стильне місце відпочинку для наших людей, з доріжками, з алеями, з усією потрібною інфраструктурою. Але ворог, як бачите, вніс свої корективи у цей план... Три школи у нас були на капітальному ремонті за програмою президента «Велике будівництво», основні, найбільші школи у різних мікрорайонах. За підтримки Червоного Хреста у нас будувалася станція екстреної допомоги при лікарні. Проєкт майже був на виході, на території лікарні вже працювала киснева станція. Коли всі боролися з ковідом і шукали кисень, у нас вже діяла своя станція. І таких проєктів було багато. Наприклад, у місті будували школу олімпійського резерву, проводили реконструкцію стадіону і зводили навчальний корпус. У ньому мав бути олімпійський басейн на 12 доріжок. Ми також виділили землю під будівництво «Епіцентру», там вже навіть почалися будівельні роботи. А іще ми запустили нову тролейбусну лінію на автономному ходу, тобто новенькі тролейбуси ходили до віддалених районів без підключення до електромережі. Усе це спалили росіяни.

Чи багато бізнесу було у вашій громаді? 

- Думаю, мало яка громада могла похвалитися такою кількістю підприємств. Завод «Відстек» випускав обладнання для шахт, «Кольормет» виготовляв вироби з кольорових металів, а наш винзавод, до речі, найбільше підприємство у Східній Європі з виробництва ігристих вин класичним пляшковим методом, був відомим на увесь світ. Його цехи знаходилися під землею. Також доволі відомим був завод з виробництва гіпсокартону та штукатурок. Частина цих підприємств вивезла обладнання. Ми були нещодавно в Дніпрі, дивились, як там працює бахмутське підприємство з виготовлення меблів з ротангу. Причому власник не тільки обладнання вивіз, але й працівників. На першому етапі він надав їм допомогу в оренді житла поряд із підприємством. Завод шампанських вин переїхав до Одеси, теж разом із персоналом. Ми підтримуємо зв'язок з керівництвом та з акціонерами цих підприємств, щоб одразу ж, як тільки це буде можливо, дізнатися, що буде потрібно бізнесу для того, щоб повернутися до Бахмута. 

Що вас найбільше вразило у цій війні?

- Я постійно відчуваю жаль за знищеним дощенту Бахмутом, за нашими вулицями і парками, за набережними і за нашим затишком. Я народився і виріс тут, а тепер мого міста немає. Я почуваюся наче сирота. Та само почуваються всі ті, хто жили у Бахмуті і хто через нелюдську російську владу були змушені рятуватися втечею. Ще гірше тим, хто втратив близьких, яких вбили російські снаряди. Я бачив дуже багато загиблих, бо переважно я виїжджав на місце після обстрілів, коли гинули наші мешканці. Ви правильно сказали: ніхто з працівників місцевого самоврядування не був готовий до такого. За фактом я посадовець, який щодня має сидіти над різними документами то проводити наради з різних питань. Натомість я щодня повинен був бачити тіла загиблих, бачити страшні руйнації і відчувати біль тисяч людей, які ще недавно безтурботно жили у розквітаючому місті. Я увесь час питав себе: заради чого це все? Чому така безглузда війна відбувається у ХХІ столітті? Скільки полягло наших хлопців і дівчат! Скільки поранених! А скільки скалічених доль ми ще побачимо? Скільки фактів таких злочинів, які не вкладаються у голові, ще спливе на поверхню? Ми жили, будували плани, вирощували дітей – і все це перекреслили безглузді амбіції кремлівського карлика. Саме це вразило мене найбільше.

Як зараз почувається Олексій Рева? 

- Дякую, йому краще. Ми щодня спілкуємося з ним. Ви можете собі уявити, як повинна була почуватися людина, яка будувала це місто з 1991 року, відколи є його очільником. Олексій Рева вникав у деталі кожного комунального об'єкту у місті, залучав інвесторів, будував плани. І тепер сам повинен був бачити, як руйнується те, що він побудував. Звісно, це не могло пройти без наслідків. Але ми всі сподіваємось, що з паном Олексієм все буде добре. Духу та оптимізму йому не позичати. Сподіваюся, що ми ще разом із ним повернемося до Бахмута і розпочнемо роботу з відбудови міста, яке стане ще кращим, ніж було.

 

Росіяни втратили у боях за Бахмут від 60 до 100 тисяч вбитими і пораненими

Про такі втрати росії на Бахмутському напрямку в ефірі телемарафону у червні цього року заявив речник Східного угруповання військ ЗСУ Сергій Череватий. Водночас координатор з питань стратегічної комунікації Ради нацбезпеки США Джона Кірбі оцінював втрати росії під Бахмутом у 100 тисяч вбитими і пораненими. Таку оцінку також озвучив президент Джо Байден під час зустрічі з Володимиром Зеленським на саміті G7 в Японії. Тодішній міністр оборони України Олексій Резніков оголошував про 60-70 тисяч вбитих і поранених окупантів. Більшість експертів та аналітиків сходяться на думці, що не менш як 20 тисяч російських військових загинули протягом десяти місяців боїв на вулицях Бахмута, намагаючись здобути це місто для путіна. Для порівняння: за 10 років в Афганістані Радянський Союз втратив 15 тисяч військових. Бахмутська битва стала найкровопролитнішою з початку повномасштабного російського вторгнення і найкривавішою битвою піхоти з часів Другої світової війни.

Views: 1898
Comments:
*To add comment you should be authorized or sign_in
Related news: war stories
Read more: