15 June 2024
Децентралізація
Острови у степу. Інтерв’ю голови Старобільскої громади

Острови у степу. Інтерв’ю голови Старобільскої громади

Яна Літвінова розповіла «Децентралізації», як росіяни змушують до співпраці та змінюють свідомість людей на окупованих територіях. За будь-які прояви «українськості» вони загрожують дітям інтернатом, а їхнім батькам – розстрілами, в’язницями та зґвалтуваннями.

Автор: Дмитро Синяк


На новинному порталі Старобільска життя наче завмерло у лютому цього року. Цей сайт було створено у 2018-му Центром спільного розвитку «Дієва громада» у рамках проекту «Громадський пояс Донбасу», а профінансував його Євросоюз. Матеріали starobilsk.city розповідають про проведення громадського обговорення «щодо креативного перетворення міста», про «конкурс мінігрантів на суму до 100 тис. грн», про організацію «табору з розвитку громадського лідерства»… А над новинним блоком, наче прапор, яскравіє слоган: «Старобільськ – місто можливостей, розвитку та відпочинку». Тепер такі речі, як цей сайт, часом виглядають навіть страшніше, ніж повідомлення з фронту. Альтернативна реальність тінню стоїть над справжньою і наче мимоволі нагадує: а все мало би бути зовсім інакше. Якби не…

3 березня після тяжких боїв окупанти змогли увійти до Старобільска. Місцеві жителі протестували, як могли. Вони вийшли на вулиці, зірвали з мерії прапор «лнр» та підняли над нею державний прапор України. Вони кричали російським окупантам: «Геть!» і «Додому!». Ті намагалися залякати їх, відкривали вогонь у повітря, але розганяти побоялися. Зате потім почали полювати за тими, хто під час протестів поводився найактивніше. Про ці події, а також про те, як живуть окуповане місто й довколишні села зараз, «Децентралізації» розповіла голова Старобільскої громади Яна Літвінова.

 

Жителі Старобільська зривають прапор «лнр» з міської ради

 

«Де готівка?!»

 

Як довго вам довелося прожити під окупацією?

- Близько місяця – я виїхала наприкінці березня. Тягнула з евакуацією до останнього, бо сподівалася, що все це ненадовго. До того ж, я намагалися у цій надскладній ситуації бути корисною людям, які мене обрали. Однак тиск окупаційних військ та окупаційної влади виявився надто великим.

Як саме тиснули на вас?

- Росіяни по всій Україні діють шаблонно. Спочатку лунали якісь дивні телефоні дзвінки, й незнайомий голос казав щось на кшталт: «Ми йдемо!». Потім були смс-повідомлення, які закликали мене вивісити білий прапор. Мовляв, якщо я цього не зроблю, це означатиме, що я не думаю про людей, бо у такому разі місто буде зруйновано. А тоді вже почалося силове захоплення державних адміністративних будівель. Хоча до міської ради певний час взагалі ніхто не заходив. А вже коли зайшли – як завжди, з автоматами – то поводилися м’яко, прощупуючи мій настрій по відношенню до того, що відбувається. За кілька днів почалися більш жорсткі розмови, з погрозами моєму життю та життю моїх рідних, зокрема моєї дочки. Це стало останньою краплею. Крім того, я розуміла, що на підконтрольній Уряду України території буду кориснішою, бо туди вже встигли перебратися багато наших структур. Їм була потрібна допомога Старобільської міської ради.

 

 

Чи постраждали від дій росіян працівники міської ради?

- Окупаційні війська мають доволі невеличку управлінську структуру. Вони попризначали так званих «голів районів», але при цьому міського самоуправління не чіпали. Тому спочатку ми ще мали, так би мовити, простір для маневру. Тепер заступник голови окупаційної «адміністрації» з питань забезпечення життєдіяльності нібито виконує обов'язки й міського голови Старобільска. При цьому росіяни взагалі не могли зрозуміти, хто такий голова громади. На одному з допитів я навіть мусила довго розповідати оркам, що таке реформа децентралізації. Вони дуже дивувалися нашим цифровим новітнім послугам. Одним з перших питань, які вони мені задали, було: «Де бюджет»? Я відповіла: «На рахунках». Вони: «Де готівка?» Я кажу: «Немає і ніколи не було». Вони не повірили. З тої розмови я зрозуміла, що у росії зарплати на місця передають у кращих радянських традиціях – готівкою, а потім всі отримують її у касах за відомостями. Росіяни були переконані, що бюджет громади має бути складений десь у сейфі, і я за потреби дістаю з нього пачку за пачкою. Про електронні підписи і платежі через казначейські рахунки вони й близько не чули.

 

«У росії немає жодних можливостей, які дала Україні реформа децентралізації. Завдяки їй ми разом з громадою почали самі визначати нагальні проблеми та вирішувати їх – як за рахунок місцевих бюджетів, так і за рахунок міжнародних партнерів та державних програм. У централізованій росії все це неможливо».

 

«Ми завжди вважали себе українцями…»

 

Коли українська армія звільняє окуповані території, то зазвичай знаходить російські катівні та сотні замордованих людей. Чи є такі катівні зараз у Старобільській громаді?

- Коли орки залишать нас врешті-решт у спокої й відійдуть у свій оркостан, я думаю, ми жахнемося обсягам їхніх злочинів. Коли дізнаємося, скільки людей вони вбили, викрали, скалічили, закатували. Незважаючи на те, що наша громада знаходилася практично на кордоні, вона завжди була проукраїнською. Ми говорили переважно українською, ми думали як українці і вважали себе українцями. Саме тому у перші дні окупації ми вийшли на мітинг, щоб показати: ми проти російського вторгнення! Ми намагалися спілкувалися з російськими солдатами, ми мирно просили їх їхати додому. Вони дивувалися: «Ми ж ваші браття, чому ви нас так зустрічаєте? Ми ж прийшли вас визволяти!» Тоді ми питали, від чого нас хочуть визволити: від вільного життя, від цифровізації, від переповнених магазинів та аптек, від можливості самостійно будувати своє майбутнє? Коли аргументів не залишилося, один з росіян сказав мені: «Ми боремося за ваші душі!». Інші схвально кивали, слухаючи його, і казали, що ми просто підпали під «пропаганду Заходу». Тоді я почала розповідати, скільки проєктів мала реалізувати цього року. Я думала, що вони здивуються, але вони просто нічого не зрозуміли. Натомість почали переконувати мене в тому, «що ми ще довго будемо віддавати ці гроші».

Тобто росіяни не розуміли, як влаштоване українське місцеве самоврядування?

- Зовсім! Вони також не розуміли, що таке участь у проєктах, що таке проєктна діяльність, яким чином держава може надавати можливість органам місцевого самоврядування брати участь у державних програмах і на конкурсних засадах проводити певний відбір. У росії немає жодних можливостей, які дала Україні реформа децентралізації. Завдяки їй ми разом з громадою почали самі визначати нагальні проблеми та вирішувати їх – як за рахунок місцевих бюджетів, так і за рахунок міжнародних партнерів та державних програм. У централізованій росії все це неможливо. Там що дадуть згори, тому й треба радіти. Після одного з мітингів російські офіцери запитали мене, скільки я заплатила людям за вихід на вулицю? Тобто вони навіть уявити не могли, що люди можуть самостійно, без жодного стимулу виявляти свою громадянську позицію.

Що було далі, коли стало зрозуміло, що ви вже не домовитеся?

- Почалися репресії, насамперед викрадення активістів. Хоча більшість з них, на щастя, зуміли вирватися з громади, але про долю багатьох досі нічого невідомо. Спочатку росіяни просто забирали, тримали за ґратами, тиснули морально, а потім почалися дедалі жорстокіші заходи. Жінкам почали погрожувати зґвалтуванням, чоловікам – каліцтвом та розстрілами. Почалося винесення якихось незрозумілих вироків «за тероризм», причому, незважаючи на вік і стать. Кілька місяців тому, наприклад, окупанти за проукраїнську позицію забрали хлопця, якому щойно виповнилося вісімнадцять. Причому вони ще до цього заочно винесли йому вирок, приговоривши чи то 12-ти, чи то 18-ти років ув’язнення «за екстремістські дії».

Де тепер цей хлопець?

- Родині сказали, що він знаходиться у Луганському СІЗО, більше про нього жодної інформації немає. Проблема у тому, що у росіян жахливий бардак у силових структурах, й одні їхні підрозділи не знають, чим займаються інші. Тобто якщо хлопця взяла ФСБ, про це цілком можуть не підозрювати ані військова комендатура, ані прокуратура. Щоб спитати, де їхні діти, чоловіки, дружини, жителі громади зазвичай спочатку йдуть до комендатури, але звідти їх частіше за все відправляють до Луганська. А там виявляється, що про їхніх близьких ніхто нічого не знає. Росіяни відбуваються довідкою про те, що «зазначена особа не перебуває у місцях позбавлення волі». Багато людей розповідали мені про такі випадки.

У новинах повідомлялося, що під приводом контрдиверсійних дій із сіл Денижнеково і Штормове Старобільскої громади росіяни вивезли 20 місцевих фермерів. Що вам відомо про це?

- З перших днів окупанти облаштували так звані «пункти прийому біженців». Насправді це були фільтраційні табори. Що там відбувалося, я достеменно не знаю, але точно можу сказати, що там тиснули на місцевих жителів. Деколи люди телефонували мені й казали, що їх змушували підписувати зобов’язання про «невиїзд з території «ЛНР» протягом 2 років». Інші казали, що від них вимагали виїхати саме до росії, а не до України. Тобто не тільки фермерів, але й інших людей росіяни постійно вивозять кудись. Та куди саме, ніхто точно сказати не може. З багатьма людьми, які потрапили до цих таборів, досі немає зв'язку.

 

Відрізані від світу

 

Чи багато людей залишилося у Старобільську?

- Одна жінка з маленькою дитиною провела минуле літо у місті. Вона жила у найбільшому мікрорайоні, де до війни мешкали близько 3,5 тис. людей. Так-от, ця жінка казала, що більше жодного дитячого візочка не побачила за всі три літніх місяці. Але разом із цим до Старобільска перебралися дуже багато людей зі зруйнованих Рубіжного, Попасної та Лисичанська. Часто вони селяться у порожні квартири та будинки. Російські військові та колаборанти теж захоплюють чужі квартири та будинки, особливо ті, господарі яких мали бодай якесь відношення до силових структур України, воювали в зоні АТО. У Старобільському районі був також, принаймні, один випадок, коли російські військові позбавили «зайвого» житла пару пенсіонерів, яка мала дві квартири. Сказали: «Ви дуже заможно живете, треба бути скромнішими!». Ну, а про те, що у Старобільську на ринку торгували майном, вкраденим з Сєверодонецька та Лисичанська, знає кожний місцевий. Переважно це майно з помешкань проукраїнських активістів. Там проводили обшуки, після яких виносили все, що мало бодай якусь цінність.

Як надаються послуги на окупованих територіях?

- Які там послуги! Росіяни можуть дати якусь гуманітарну допомогу, яку вони гордо називають подарунком когось там з «ерефії», але коли люди починають ретельніше роздивлятися цю «допомогу», виявляється, що це продукти харчування чи засоби гігієни українського виробництва. Тобто це те, що росіяни розграбували з наших же магазинів та складів. Також вони пропонують літнім людям оформлювати «еленерівські» пенсії, але для цього їм треба обов’язково отримати паспорти «лнр». Разом із цим, українські пенсії продовжують надходити на картки пенсіонерів, а ті пенсіонери, які не мають карток, можуть отримати всі свої гроші, коли виберуться до населених пунктів, підконтрольних українському Уряду.

Що тримає людей на окупованих територіях? Чому вони досі не виїхали, а терплять знущання від окупантів?

- Більшість має для цього об'єктивні причини. У когось батьки похилого віку, яких не можна лишити самими, у когось – хвороби. Крім того, офіційну евакуацію ми практично не проводили, надто тяжкими були бої у передмістях, а росіяни категорично відмовлялися давати нам зелені коридори. Врешті-решт виїхати змогли тільки два евакуаційні автобуси. Потім люди вважали, що все буде так само, як у 2014 році, коли російські війська дуже швидко залишили північ Луганщини, побачивши, що там їм не раді. А згодом виїжджати вже було пізно. Щоправда, є категорія людей, позиція яких є для мене незрозумілою. Вони кажуть: «Ми тут народилися, ми тут і помремо». І це не значить, що вони не є патріотами України, що вони якимось чином підтримують країну-агресора. Просто вони судомно тримаються за рідне і знайоме, боячись усього нового. Візьміть до уваги і те, що мешканці окупованої Луганщини практично відрізані від зовнішнього світу. Кожна громада тепер – острів у степу. Загарбники буквально за кілька тижнів перелаштували обладнання на телевежі, і тепер вона приймає тільки сигнал російського телебачення. А це телебачення весь час залякує, розповідає про масові розстріли, які нібито здійснюють Збройні Сили України, про те, як вони весь час бомблять мирні квартали. А тут ще й «ефесбешники» відверто кажуть: ви – зрадники України, там на вас нічого доброго не чекає.

 

Одна з наших колишніх вчительок писала мені: «Ми хочемо, щоб Україна просто не забувала про нас. Будь ласка, розповідайте всьому світові, що навіть за такої довгої окупації ми тут залишаємося українцями, й продовжуємо чекати на українську армію».

 

Безвихідь і російські паспорти

 

Чи є зараз можливість виїхати з громади?

- Спочатку люди тікали через Харків, а коли з того боку підійшли українські війська, єдиним шляхом втечі залишилася дорога на Запоріжжя. Коли росіяни й цей шлях перекрили, люди почали тікати через росію. Але це довга дорога, бо щоб повернутися до України, треба об’їхати пів Європи. Далеко не у всіх були на це кошти. Тим не менше, за допомогою репресій росіяни витискали зі Старобільскої громади всіх, хто найактивніше виявляв проукраїнську позицію. Але так було тільки до вересня, коли відбулося дійство, яке окупанти гордо назвали референдумом. Хоча за будь-якими юридичними правилами, та навіть за лінгвістичними, те, що відбулося, не має ніякого відношення хоча б до подоби референдуму. Про яке добровільне волевиявлення могла йти мова, коли до людей приходили з автоматами?! Щоб не голосувати, люди часто казали, що у них немає паспортів. Тоді їм відповідали, що це неважливо. Звичайно ж, автоматники уважно дивилися, хто як голосує. Хіба можна було за таких умов голосувати інакше, ніж вони хотіли?

Що ж змінилося після цього «референдуму»?

- З окупованих територій стало майже неможливо виїхати. Тепер більшість тих, хто хоче виїхати, прикордонники завертають назад. На кордоні трапляються зміни, які не особливо лютують, а бувають і такі, про які навіть моторошно розповідати. Адже при перетині кордону відбувається обов’язкова фільтрація, й окупанти кожного можуть запросто заарештувати. Так що будь-яка спроба виїхати з громади пов’язана з небезпекою. Але  так чи інакше, більшість людей росіяни повертають, зазначаючи при цьому, що їм треба отримати паспорти хоча б «лнр», якщо не росії. А тоді встати на військовий облік.

Чи багато мешканців громади отримали російські паспорти?

- Так, багато, але без цих паспортів жити на окупованій території майже неможливо. Лікарні відмовляють у лікуванні навіть онкохворим чи тим, хто потребує гемодіалізу, не виписують ліки. Без російського чи «еленерівського» паспорту не отримаєш жодної комунальної послуги. І от люди телефонують мені й питають, що їм робити. А що мені їм відповідати? Не думайте, будь-ласка, що місцеві жителі Старобільської громади проти повернення України. Більшість мріє про це. Нещодавно до мене надійшов лист, який дуже мене розчулив. Одна з наших колишніх вчительок писала мені: «Ми хочемо, щоб Україна не забувала про нас. Будь ласка, розповідайте всьому світові, що навіть за такої довгої окупації ми тут залишаємося українцями, й продовжуємо чекати на українську армію».

Що відомо про насильну мобілізацію, чи багато чоловіків зі Старобільскої громади росіянам вдалося мобілізувати? Де тепер ці люди?

- Це другий бік історії з російськими паспортами. Якщо чоловік робить собі російський паспорт, він автоматично підпадає під мобілізацію – як громадянин росії. Уникнути цього можна, лише заплативши хабаря. До мене доходила інформація, що за ухиляння від призову росіяни беруть 300-350 доларів з особи. Отже мобілізація таки проводиться. Починалася вона з оголошень про «формування кадрового складу», прийняття на військову службу та у «силові структури». А потім пішли примусові акції. Зараз у розпачі батьки підлітків. Отримати український паспорт ці підлітки по досягненню 16 років не можуть. А у 18 на них чекає російський військовий комісар. Й сховатися від нього навіть на території росії неможливо. Ці люди хочуть будь-що втекти за кордон, але без паспорта їхніх дітей не випускають. Вони телефонують, благають про будь-які можливості отримання їхніми дітьми українського паспорта, але дистанційно його отримати неможливо.

 

Інтернет у Старобільку є тільки в адміністративних будівлях, але коло них постійно чергують військові, які перевіряють, що саме люди відправляють, які сайти дивляться.

 

Колаборанти

 

Чи багато у Старобільській громаді колаборантів?

- Є, звичайно, такі, які розповідають перед камерами, що «8 років носили георгіївську стрічку біля серця», але це радше винятки з правил. Тут я би хотіла наголосити на одній речі. Не треба плутати тих людей, які добровільно зголосилися працювати на окупанта й обійняли певні посади у тих чи інших органах влади або навіть на тих чи інших підприємствах, з людьми, які просто намагаються вижити. Адже роботи на окупованій території практично немає. Я пишаюся тим, що серед працівників міської ради колаборантів можна порахувати на пальцях однієї руки, й це суто технічні працівники. Це ж стосується й освіти. Поки не було шаленого тиску на батьків та вчителів, більшість педагогів, навіть знаходячись під окупацією, продовжували вчити дітей за українським законодавством. Але потім почалися погрози.

Як саме погрожували батькам?

- Їм казали, що коли їхні діти не відвідуватимуть російських шкіл, їх можуть примусово забирати до інтернатів, «оскільки батьки несумлінно виконують свої батьківські обов'язки». Мама одної зі школярок розповіла мені, що вчителька на уроці, показуючи на герб «лнр», зазначила: «Ось це тут, бачите, пшеничка, це наше головне надбання!». На що дівчинка сказала: «Взагалі-то пшениця – символ України!». Того ж дня батьків викликали до школи і зробили їм зауваження, мовляв, вони погано виховують свою дитину. А коли ця дівчинка відмовилася на лінійці співати гімн росії і навіть зняла куртку, показавши, що у неї під курткою вишиванка, то її батькові пригрозили підвалом, матері – конфіскацією майна, а самій дитині – інтернатом.

Зараз в Ізюмський громаді розбираються з учителями, які протягом окупації їздили до Курська на «перекваліфікацію» та вчили дітей співати російський гімн. Чи багато таких у Старобільську й довколишніх селах?

- Я розумію, що на окупованій території виникають досить специфічні життєві обставини. Але як би там не було, вчитель – це насамперед носій моральності, зразок для дітей – у тому числі як громадян України. Якщо вчитель починає нав'язувати дітям наративи «ерефії», якщо він змушує їх співати російський гімн, йому не місце в українській школі. Разом із тим, я хочу сказати, що у нас багато й таких вчителів, які змогли організувати навчальний процес дистанційно, до останнього відстоюючи проукраїнську позицію. Тепер більшість з них виїхали на територію, підконтрольну українському Уряду й працюють онлайн. У нас зараз дистанційно працює одна старобільська школа, в якій за українськими програмами навчаються 581 дитина, причому кількість дітей весь час збільшується. У школах під окупацією картина набагато гірша. Наприклад, у Старобільську в одній зі шкіл на початок цього навчального року в 11 класі виявилося лише 7 учнів. Хоча раніше було 2 повноцінних класи, тобто близько 60 осіб. На всій території окупованої громади масовий недобір вчителів за основними категоріями, директорів тощо. Тому на керівні посади зазвичай беруть технічних працівників, наприклад, завгоспів, які таким чином роблять «шалену кар’єру».

Ви розповіли про місцеву жінку, яка перед камерами казала, що «берегла коло серця георгіївську стрічку». Невже вона та інші місцеві колаборанти не помітили, що з приходом росії стало, м’яко кажучи, дуже погано – в усіх відношеннях?

- Звичайно, вони все помічають, але вірять, що буде краще. Не треба недооцінювати вплив пропаганди. Коли люди щодня бачать плакати і білборди з написами «Навсегда с расієй», коли їм в усіх закладах та офіційних установах кажуть, що росія ніколи не піде із цих захоплених територій, вони починають сумніватися. Інтернет є тільки в адміністративних будівлях, але коло них постійно чергують військові, які перевіряють, що саме люди відправляють, які сайти дивляться. Внутрішній зв'язок та інтернет від «Лугаком» працює тільки на внутрішню мережу. Додзвонитися до когось з рідних в Україні за його допомогою практично неможливо. Але люди якось мусять жити далі, якось годувати дітей. Більш мобільні виїжджають, і потім кожен з них обов’язково визнає: «А в Україні таки дихається вільніше!»

Наприкінці серпня у Старобільську підірвали автомобіль, яким керував місцевий колаборант Аскяр Лайшев, призначений окупантами начальником «МРЕВ». Цей акт – дії партизанів? Наскільки жителі громади готові братися за зброю?

- Стосовно саме цієї ситуації я не можу коментувати. Нехай краще такі випадки коментують військові. Але я можу засвідчити, що у нашій громаді багато проукраїнськи налаштованих людей. Цілком можливо, що вони готові до збройної боротьби у підпіллі.

 

У лікарнях Старобільська – поранені «зеки»

 

У новинах кілька разів з’являлася інформація про те, що місцеві лікарні забиті пораненими окупантами, і через це мирним жителям неможливо отримати медичні послуги. Це справді так?

- Так, окупанти справді влаштували у місті свій військовий шпиталь. Вони захопили все наше обладнання, наші будівлі та поставили свого головного лікаря. А українським лікарям сказали: «Працюйте нормально, лікуйте людей, ви ж давали клятву Гіпократа!». А потім до лікарень почали звозити поранених військових, у тому числі «зеків». Мені розповідали, що ці «зеки» навіть влаштовували бійки у нашій лікарні. При цьому їм байдуже, що думає персонал. Вони запросто можуть викинути на вулицю дитяче відділення і розташуватися там, бо їм так подобається. Російських поранених справді багато, і їх постійно розподіляють серед лікарень нашої області.

Виходить, старобільські лікарі тепер мусять їх лікувати?

- Так і є! Я попереджала про це. Щойно розпочалося повномасштабне вторгнення, я намагалися донести всім одну інформацію: окрім того, що ви будете виконувати свої повноваження за тією посадою, яку обіймаєте, вас будуть змушувати вчиняти дії, за які потім вами ж будуть маніпулювати. Будуть казати: «Ви зрадники, ви не потрібні, ви будете засуджені». Так і вийшло – і з лікарями, і з вчителями. Ось кажуть якомусь вчителю: «Якщо ви не прийдете на таку-то нараду, то до вас прийде комендатура». Він думає: «Що такого піти на нараду? Це ж така безневинна дія!» Йде, а його садять у потрібне місце, фотографують і потім виставляють фото у свої ЗМІ. А тоді повідомляють: «Все, дорогенький, ти засвітився у нашій компанії, тепер ти вже зрадник для України і якщо виберешся з «лнр», тобою займеться СБУ. Тому працюй спокійно. А не захочеш, на тебе і тут чекатимуть підвал та розстріл».

Обов’язковою ознакою присутності росіян в українських громадах є крадіжки медичної техніки з лікарень. Чи так було й у Старобільську?

- Наші медичні заклади до війни були повністю укомплектовані всією потрібною технікою. Адже на території нашої громади базувався обласний центр невідкладної допомоги, простіше кажучи «швидкі». І от нещодавно окупаційні інформаційні ресурси повідомили про дарування нашому місту радянської «буханки» (мікроавтобус УАЗ СГР, що виготовляється в Ульянівську. – Авт.) Мене дуже спантеличила ця новина, бо до війни ми мали сучасні «швидкі», реанімобілі на базі Peugeot та Volkswagen. Куди ж вони поділися? З іншого боку, я точно знаю про спроби вивезення техніки та обладнання з території нашої лікарні. Але щодо обсягу грабунку нічого сказати не можу. Окупанти з гордістю заявляють про те, що відкрили у Луганську якесь нове медичне відділення. Я думаю, що у цьому відділенні багато того обладнання, яке отримали наші громади у тому числі за програмою «Велике будівництво». Я чудово пам’ятаю, як дивувалися загарбники, коли бачили, як забезпечені наші сільські школи. Згодом вони казали, що «це неправильно: провінція не повинна жити краще, ніж обласний центр.

 

Стробільськ – місто «німого кіно»

 

Руйнування Старобільська

 

Тепер Старобільською громадою фактично керує військова адміністрація. Це допомагає вам працювати чи навпаки – перешкоджає?

- Створення військових адміністрацій – правильний крок. Завдяки йому вирішення всіх проблем відбувається у пришвидшеному порядку. В умовах війни це – найкращий варіант. Ось вам приклад. Якби ми затверджували бюджет на наступний рік за мирною схемою, то навряд чи змогли б це зробити в принципі. Адже зібрати виконавчий комітет та депутатів міської ради навіть онлайн зараз було б доволі складно. А так начальник військової адміністрації має право врегулювати це питання фактично миттєво. Така його позиція особливо допомагає різноманітним закладам, які перемістилися у тил з окупованих територій. Зараз, до речі, вся структура міської ради та її виконавчих органів знаходиться у безпосередньому підпорядкуванні очільника Старобільської військової адміністрації. Так що ми не паралельні структури, а підлеглі й начальник, і ми разом працюємо на спільний результат.

Чим ви займаєтеся зараз як голова Старобільської громади?

- Територіально наша військова адміністрація знаходиться у іншому місті. Тепер наші місцеві жителі розпорошені по всій Україні, але, незважаючи на це, вони часто потребують тої чи іншої допомоги. Ми її надаємо. До прикладу, у нашому  хабі за весь час роботи ми обслужили близько 3,5 тисяч внутрішньо переміщених осіб з Луганщини. Адже за домовленістю з обласною військовою адміністрацією, ми працюємо для всіх мешканців області, а не тільки для старобільчан.

Що втратила ваша громада через війну?

- До повномасштабного вторгнення ми обговорювали проблеми, які зараз видаються нам смішними. Яку дорогу нам першочергово ремонтувати, фарбувати після реконструкції стадіон у зелений колір чи у синій? Якщо провести паралель з кінематографом, то можна сказати, що до війни ми дивилися фільми у кольорі, а тепер вони мало того, що чорно-білі, ще й німі. Тепер Старобільськ – місто німого кіно, настільки сильно він відкотився у минуле. Ми не чуємо тепер його голосу, ніхто не має права сказати щось без дозволу окупантів. Також це тепер місто людей із сумними обличчями. Навіть якщо росіяни влаштовують якісь святкування, вони виглядають дуже цинічно на фоні того, що коїться довкола. Ви можете собі таке уявити: ось відбувається святковий концерт, а поруч, за 30 км, гримлять бої й по ночах до лікарень звозять російських поранених? Саме так і було навесні. Ось сьогодні в одну зі шкіл громади, на щастя, порожню, влучає ракета, а окупанти наступного дня влаштовують у сусідньому селі свято – день села. Це верх цинізму!

Як впливає на настрої людей в Старобільській громаді наближення української армії до Сватового і чутки про те, що Сватово можуть взяти?

- Коли українська армія пішла у контрнаступ на Харківщині, окупанти у паніці тікали чи, як вони самі казали, «переміщалися у безпечні місця». А потім їм сказали, що треба повернутися. Мовляв, ви не маєте права казати, що все йде не за планом, що «расія здесь нє навсєгда». Окупанти весь час кажуть: «Погляньте, які проблеми має Україна зі світлом, з водопостачанням!». Але при цьому вони мовчать про причини цих проблем. Іще вони розповідають, що ціни в Україні дуже високі, «а росія дайот всьо дарам». Але електроенергію та газ окупованим територіям постачає саме Україна. І саме Україна зараз платить за ці ресурси насамперед життям своїх військових!

Чи розуміють це ті, хто залишилися на окупованих територіях?

- Поки що так, але що більше вони житимуть під окупацією, то більше про це забуватимуть. Звичайній людині важко протистояти щоденному промиванню мізків. Хоча щойно повернеться українська влада, все це навіювання про «расію навсєгда» зникне, як роса на сонці. І тоді набагато більше людей, ніж до війни, будуть розуміти, що таке незалежність, єдність і територіальна цілісність України. Питання в іншому – що робити з божевільним сусідом, який у нашому випадку буквально за парканом? Як викопати глибочезний рів з крокодилами і як побудувати височенний паркан на кордоні, щоб ця нечисть не могла би більше потрапити на нашу територію. Нам ще треба буде відповісти на це питання після Перемоги. Тоді у нас буде дуже багато праці. Треба буде відновити все, відбудувати зруйноване, вшанувати загиблих героїв і поховати по-людськи наших закатованих братів і сестер. Тоді Україна розпочне нову еру у своєму житті, й стане одною з найсильніших держав світу. Ми вже бачимо це майбутнє і сподіваємося, що не будемо чекати на нього надто довго.

Tags:

war stories report war war stories special project

Область:

Луганська область

Громади:

Старобільська територіальна громада

Source:

Share the news:

Comments:
*To add comment you should be authorized or sign_in