Дмитро Невеселий про те, як живе і бореться громада, що тепер знаходиться на передньому краї української оборони.

Автор: Дмитро Синяк

---

Місто Зеленодольськ – на Правобережжі, у 30 км від Дніпра і у 50 км від Кривого Рога. До межі з Херсонською областю звідси лише кілька кілометрів. У Зеленодольську, поруч із величезним водосховищем, розташовано Криворізьку ТЕС. Саме заповзятість місцевих мешканців в обороні своєї громади завадила оркам наприкінці лютого вторгнутися на Дніпропетровщину і захопити цю станцію. Тепер Зеленодольська громада – на передньому краї фронту. Звичайне мирне життя тут органічно поєдналося з військовим. Все стало так само, як було на цих землях сотні років тому, за часів Запорізької Січі. Як і тоді, хлібороби виходять у поле під прикриттям військового загону, коли починаються обстріли, залишають працю, а потім знову повертаються на поля. Про це Децентралізації розповів голова Зеленодольської громади Дмитро Невеселий.

Якими були для вас перші дні війни?

- Як і для всіх – жахливими. Та ми не сиділи, склавши руки, а створили потужний загін територіальної оборони, облаштувавши по всіх наших селах надійні блокпости. О восьмій вечора 24 лютого ці блокпости з’явилися по всій межі нашої громади з Херсонською областю. Коли росіяни насунулися від Дніпра, з боку села Мар’янського, виявилося, що наші блокпости стали першою перешкодою на їхньому шляху: доти вони практично не зустрічали збройного спротиву з боку місцевого населення. Російський танк обстріляв одну з наших маленьких дорожніх фортець, але піхота орків в атаку на неї так і не пішла, очевидно, розуміючи, що надто заглибилася до української території.

Як вам вдалося згуртуватися так швидко?

- Ми завдячуємо цим реформі децентралізації. Без неї у нас нічого б не вийшло, а так ми почувалися одною сім’єю. Згуртованість, яку ми здобули завдяки цій реформі, допомагає нам і зараз вирішувати проблеми із забезпеченням нашої громади водою, газом, електрикою, теплом та особливо зв’язком. Коли росіяни почали глушили мобільній зв’язок, люди підказували одне одному, де можна зловити хоча б одну поділку; хто міг, роздавав інтернет іншим. Ми відчували велику єдність.

Отже, комунальні послуги громада продовжує надавати? Але чи у повному обсязі?

- У майже повному. Наші хлопці-енергетики працюють добре, і вже не бояться обстрілів. Щойно десь обрив дроту, вони негайно виїжджають на місце й усувають несправності. У кількох селах ми досі маємо проблеми з постачанням води, бо через обстріли пошкоджені водогони подекуди складно ремонтувати. А вода зі свердловин у нас неякісна. Тож зараз ми шукаємо можливості для встановлення у таких селах модульних систем очистки. Освіта у нас дистанційна, і навчальний рік іде за графіком. ЦНАПи теж працюють, щоправда, всі сервери ми повивозили, через що з деякими послугами поки що є проблеми. Одначе ми консультуємо всіх, хто до нас звертається, і максимально намагаємося допомогти. Зеленодольська міська рада теж працює як зазвичай, але сесії ми проводимо онлайн, бо багато жінок-депутаток повивозили своїх дітей подалі від лінії фронту і зараз перебувають поза межами громади.

Як далеко від ваших меж позиції загарбників?

- Я думаю, кілометрах у трьох, на іншому березі нашого водосховища. Тому ми чуємо відгомін кожного бою, через нашу громаду також везуть російських полонених з Херсонщини, через неї надходить на фронт наша військова техніка. Також по території громади практично щодня б’є російська артилерія. Ось останні чотири дні, слава Богу, її снаряди не влучають у ніші населені пункти: удари припадають на межі, на городи, але не на садиби. А перед тим два місяці день у день у житловий сектор щось обов’язково прилітало. Тому у нас пошкоджено чотири багатоповерхівки, що зазнали прямих влучань снарядів, а також близько 60-ти приватних будівель. Внаслідок обстрілів було вбито трьох місцевих жителів, ще двоє загинули, підірвавшись на міні. Крім цього, через обстріли маємо двох поранених.

Чи забезпечено громаду продуктами харчування?

 - Вони надходять з перебоями, бо не всі постачальники є настільки хоробрими, щоб возити продукти «на передок». Є проблема і з наданням банківських послуг, бо практично всі банківські працівники евакуювалися. Чималою проблемою є і пальне. Ми розуміємо, що його зараз бракує цілій Україні, та якщо десь у Львові це частіше за все лише питання комфорту, то у нас – питання життя і смерті. Не встигнеш швидко виїхати з-під обстрілів, загинеш. Щоб хоч якось давати раду, люди потроху пересідають на велосипеди.

Чи надходить до вашої громади гуманітарна допомога?

- Так, надходить. Найбільше для переміщених осіб з Херсонщини. Загалом через Зеленодольськ вже пройшли понад 6,5 тис. мешканців Херсонщини. Багато з них тікали похапцем і прибули до нас роздягнуті, роззуті, без жодних предметів першої необхідності. Чимало з них осіли у нашій громаді. Тому коло нашого центру видачі гуманітарної допомоги завжди черги.

 

У Зеленодольську пошкоджено чотири багатоповерхівки

 

Як працює ваша лікарня?

- У штатному режимі. Наші лікарі вже не тільки стаціонарно лікували поранених, але й виїжджали для цього «на нульову відмітку». Без них було би дуже сутужно, адже «швидка» з Кривого Рога їхала за першими пораненими майже дві години. Місцеві жителі, кому треба, звертаються до своїх сімейних лікарів, а ті, хто виїхав з громади, телефонують їм.

Чи працює у громаді бізнес?

- Лише частково. Не припиняв роботи продуктовий магазин, щоправда, асортимент товарів у ньому дуже невеликий. Не зупинялася і Криворізька ТЕС, незважаючи на те, що її весь час обстрілюють. На жаль, перестав працювати аграрний холдинг, тож можливості заробітку різко скоротилися. Але й виїхало дуже багато людей, тож роботу за бажання знайти можна.

 

Близько 60-ти приватних будівель у громаді зазнали руйнувань

 

Нещодавно з’явилася інформація про зелені коридори для тих, хто хоче виїхати на територію, непідконтрольну українському уряду. У вас справді є бажаючі виїхати під окупацію?

- На жаль, так, і це дуже складне для нас питання. Адже виходить, що ми, допомагаючи таким людям, сприяємо окупантам. Як на мене, не годиться возити продукти і ліки на окуповану територію. Разом із тим, це ж наші люди, як їм не допомагати! До того ж, вони мають повне право пересуватися територією України. Та реалії такі, що коли ці люди їдуть від нас, по українських позиціях починають з того боку прилітати снаряди. Та, незважаючи на це, ми мусимо випускати таких «перебіжчиків». Що ти скажеш жінці, яка присягається, що у неї на тому боці паралізована мати і що вона повинна була перейти через лінію зіткнення, щоб взяти їжу для неї!? Дехто навіть розказує, що окупанти наказали купити на нашій території ліки за списком, загрожуючи, що згодом не випустить «в Україну», якщо їхній наказ не виконають.

Чи багато жителів громади евакуювалися?

- Близько половини. Офіційно ми евакуацію не оголошували, щоб не створювати паніку. Розуміли, що ворог Зеленодольськ не візьме, бо оборона у нас дуже потужна, і всі сили віддавали її посиленню. Тож люди виїжджали самі, коли хотіли цього. Також ми час від часу надавали їм автобуси, які вивозили бажаючих до Кривого Рогу. Але тепер місцеві жителі потроху повертаються.

Чи не зарано? Як зрозуміти їх? Адже Зеленодольська громада тепер на передовій.

- Ну, а скільки можна прожити на підлозі у школі? Крім того, ми мусимо визнати, як би це страшно не звучало: люди звикли до війни. Це на перших порах їх лякав кожен вибух, а тепер, коли ці вибухи лунають день і ніч, ніхто не звертає на них особливої уваги. Так само люди почали байдуже ставитися до смерті, всі перетворилися на фаталістів: що буде, те буде. Їх тепер не заженеш до укриттів, коли лунає сирена повітряної тривоги. Сяк-так вони ще реагують лише на мої пости у Facebook, у яких я попереджаю, що по нас починає працювати ворожа артилерія. Але я не завжди вчасно можу ділитися такою інформацією. Є і ще одна причина, чому люди почали повертатися додому: вдома, на присадибній ділянці, завжди можна прогодуватися, продати на базарі якусь власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. А на що жити у Кривому Розі? Тому тепер, як за часів Запорізької Січі, люди виходять у поле під прикриттям військового загону, коли починаються обстріли, залишають працю, а потім знову повертаються на поля.

Як загалом налаштовані мешканці громади?

- Проросійських настроїв серед них практично немає, якщо ви про це. Росію підтримують хіба кілька пенсіонерів, і якщо їхні погляди не змінили російські снаряди, то вже, мабуть не змінить ніщо. «Як був СРСР, то було добре!» І все це під гуркіт гармат. Сперечатися з такими без сенсу. А раніше у нас було багато «проросійського елементу». Річ у тому, що коли будували нашу станцію, сюди звезли будівельників з цілого Радянського Союзу, переважно із Сибіру і Кубані. Тому у нас і було багато прихильників росії та ОПЗЖ. Але зараз більшість з них зреклися своїх поглядів або бояться їх висловлювати. Я всім кажу відверто: «Тих, хто за росію, я вже зараз вивожу на «нуль», і нехай собі марширують до окопів орків, на «істарічєскую родіну!». Але бажаючих щось немає… Та я би сказав, що нам зараз найбільше шкодять не ці пенсіонери, а звикання людей до війни. І тепер від місцевих жителів запросто можна почути: «Вимкніть ці кляті сирени! По ночах спати не дають! І так же ж ніхто не ховається!», «Скажіть тим військовим: чого вони тут у полі поставили свої гармати і гепають що не день на все село!? Я вже оглухла від їхніх «бабахів»! Люди, які не волонтерять і не мають відношення до оборони, починають втомлюватися від бойових дій і звинувачують у них обидві сторони.

Що ви можете сказати про російські війська? Чи справді вони деморалізовані, як пишуть наші ЗМІ?

- Багато росіян не розуміють, що вони роблять в Україні, за що гинуть. Достеменно знаю про один випадок, який трапився під Зеленодольськом. Одного разу, коли наші хлопці пішли в контратаку, чотири машини з окупантами підняли білі прапори й поспішили до наших бойових порядків, щоб здатися. Однак їхні співслужбовці (побратимами чи бойовими товаришами язик не повертається їх назвати) розстріляли ці машини ззаду. У них всі загинули.

Що вас найбільше вразило за час війни?

- Люди, які масово пішли до підрозділів територіальної оборони та Збройних Сил України. Більшість наших місцевих жителів надають оборонцям всю можливу допомогу: підгодовують їх, привозять все, що треба. У нас ніхто не хоче до «ХНР» чи «ДНР-2». Тому ми зобов’язані втримати свою громаду, і я переконаний, що наші хлопці не дозволять ворогу ступити на землі Дніпропетровщини. Ми знаємо, за що ми стоїмо, знаємо, хто за нашими спинами й виборемо свою незалежність.