Після дебатів від DESPRO, які пройшли у Полтаві, портал «Децентралізація» поспілкувався із сільським головою, який голосно обурювався у відповідь на розповіді про перемоги, одначе так і не насмілився виступити з місця.

---

 

 

Автор: Дмитро Синяк 

 

Чергові, вже шості дебати на тему: «Навіщо громадам об’єднуватися?», які організував і провів Швейцарсько-український проект «Підтримка децентралізації в Україні» DESPRO, докорінно відрізнялася від усіх попередніх. Точніше докорінно по-іншому реагувала на все, що бачила і чула, аудиторія. Ті, хто виступали за реформу, міцно стояли на своєму. Але таку ж саму міцну (хоч часто і нелогічну) позицію займали її противники. Й переконати їх у тому, що реформа несе жителям Полтавщини благо, не вдалося: згідно з даними електронної системи голосувань, 30% присутніх у залі (учасниками були представники місцевого самоврядування тих районів області, в яких не створено жодної об’єднаної громади: Диканського, Котелевського, Зінківського, Оржинського) виступали проти об’єднання до дебатів і після них не змінили свою думку.

Я був доволі далеко від сцени. Буквально навпроти мене, у передостанньому ряді сиділи кілька чоловіків, з вигляду явно представники сільського самоуправління. Практично на кожну розповідь про успіх реформи ці чоловіки презирливо прихкали, а кожну ремарку, скеровану проти змін, підтримували оплесками чи схвальними вигуками. І що цікаво: жоден з них жодного разу не виступив з місця та не задав жодного запитання, хоча модератор весь час закликала до цього.

По закінченні дебатів я підійшов до найактивнішого з цих дядьків, плечистого, приземкуватого чолов’яги років тридцяти. Він виявився сільським головою села Золотухи Оржицького району на ім’я Сергій Несен. З ним я мав ось яку розмову.

- Доброго дня! Бачив, що ви виступаєте проти реформи. Але чому ви не сказали про це вголос? Чому вирішили тихо обурюватися на «галерці»?

- Бо все одно зроблять так, як вирішили нагорі. А людей не послухають. Я вже давно сільським головою працюю. І таки щось про це знаю.

- Чому ж ви про це не сказали? Встали б і сказали: «Мене ніхто не слухає!»

- А що це змінить?

- А як взагалі щось можна змінити, коли сидиш тихенько у куточку і мовчиш?

- Я завжди добиваюся змін так: засукую рукави і працюю.

- Ваш метод цілком підходить і для країни. Чому ж ви його досі не застосували?

- Бо я не вірю, що мені дадуть можливість щось змінити. Чесно кажучи, я навіть не вірю у результати голосувань, які сьогодні виводили на екран. Пульти для голосувань роздати не штука, але хтозна, як голосували люди насправді!

- Може, варто було сказати і про це? І тоді б, можливо, отримали докази. А коли тихо сиділи, не отримали нічого.

- Ет! От що я вам скажу. У моїй Золотухінській сільській раді лише тисяча жителів. Це невеличке село, але є дві школи. Проте наш річний бюджет – близько 2,5 млн грн. Бо від Радянського Союзу лишилися ферми і тракторні бригади. Наша земля – в одних руках, і ніхто не порозтягав паї. А коли до нашої сільради заявилися рейдери, люди вийшли на поля і понабивали їм морди. Щоб усе залишилося так, як і було. Наш найбільший фермер каже, що його проект останні два роки є збитковим. І він не закриває його тільки, щоб люди отримували зарплату... А ви ще хочете, щоб ми пішли на об’єднання. Втратять люди роботу, і тим все закінчиться.

- Яким же ви за таких умов бачите розвиток власної сільради?

- Не знаю я. Якби я частіше їздив на такі заходи, то, може б, і знав. А так посидів, послухав, побалакав. А завтра мені треба дах доробляти і паркани ремонтувати. Не до розвитку.

- Так може, тоді розглянути пропозицію уряду щодо об’єднання? Він пропонує простий рецепт: об’єднуйтеся і отримаєте набагато більше коштів та різноманітних можливостей. Причому обману немає: інші, вже об’єднані громади можуть це довести.

- Чесно кажучи, проблема об’єднання, принаймні, у нашому Оржицькому районі у тому, що з тим чоловіком, який, швидше за все, очолить майбутню ОТГ, створену за перспективним планом, ніхто не хоче об’єднуватися. І взагалі нічого мати не хоче. Крім того, який формат не пропонуй, села коло райцентру так чи інакше до цього райцентру і приєднають. Від нас до Оржиці лише 15 км, так що…

- Отже, ви не вірите, що можете приєднати своє село до іншої ОТГ, не вірите, що не виборах може виграти кандидат, з яким «хочуть мати справу». Що ж робити?

- Берегти те, що є. Бо, наприклад, розвалити ферму легко, а побудувати з нуля – неможливо.

- А от у Глибоцькій ОТГ Чернівецької області таку ферму зараз створюють. А до цього створили сироварню, власниками якої є жителі колись вмираючого села Михайлівка. І це на донорські кошти та кошти з бюджету громади. І тепер це село має майбутнє. Я знаю ще кілька подібних випадків. Розказати?

- Ну, я не це маю на увазі. От агрохолдинг Kernel продав одну нашу ферму. І її знищили.

- І ви теж говорили про це десь «з гальорки» чи друзям на кухні? Щоб ніхто, не дай Боже, не почув. Бо і так нічого не зміниш. Правильно?

- А хто слухає того сільського голову? Кому він потрібен?

- Так, але слухають голову Асоціації об’єднаних громад, коли він на особистій зустрічі із прем’єр-міністром розповідає про головні проблеми ОТГ цілої України. Мені відомо кілька випадків, коли завдяки таким розмовам зупинили дерибан на місцях. Але для того, щоб уряд чи будь-який інший орган зреагував, він має насамперед дізнатися про проблему.

- У мене ще таке бачення: людина має бути такою самодостатньою, щоб їй було по барабану, що там у Києві робиться. Щоб жити, і щоб все було нормально. Хоча би так, як було при Союзі. Тоді була стабільність! Я тоді вчився у технікумі, і при цьому непогано заробляв, і був щасливим чоловіком.

- Це вам зараз так здається. А добре згадайте себе і своїх батьків при Союзі. Чи казали вони і ви про себе: «Ми щасливі люди і маємо все, про що мріяли»? А може, вони нарікали на дефіцити, черги, відсутність у магазинах елементарних товарів і на свавілля КДБ? Українцеві зазвичай чомусь добре або у минулому, або у майбутньому, а сьогодення є суцільною зрадою. То може вже варто усвідомити цю пагубну особливість і нарешті позбутися її?

- Не знаю, про що ви кажете, але знаю інше. Я маю трьох дітей, і моя дружина працює вчителькою. І всі мої думки тепер про те, буде субсидія чи ні. Бо без неї ми пропадемо. За газ треба буде платити щонайменше по 2,5 тис. грн на місяць. Свиней я не маю, биків тримати не можу, бо бракує на них часу. Може, хіба моя пасіка мене врятує. Ось такий у мене план «Б». А щодо розвитку села особливо не наплануєшся. От зараз з обласної адміністрації нам спустили через район директиву виділити матеріальну допомогу учасникам АТО. Ну, і 2 гектари землі, само собою. А чому сільрада має давати цю допомогу? Чому не держава? І ось так постійно наш невеличкий бюджет згори скубуть, мов курку. А тут ще й бензин подорожчав. Чому держава не може дати нам стабільність, якої нам так треба?

А хто це – держава? Ви – хіба не держава? То може, варто щось зробити самим? Хоча б один крок.

- Я не знаю, хто є державою, але знаю, що у порівнянні з іншими країнами Україна живе бідно. Он у Польщі продукти коштують майже так само, як у нас, а які там зарплати? Точно лишається більше, як на проїзд. А у нашому селі тепер втиху посадки рубають, бо не мають чим платити за газ. Треба зробити так, щоб кожен міг заощаджувати  відсотків двадцять від власних доходів. Щоб було щось на чорний день.

Так може, давайте разом і зробимо так? Адже досвід інших об’єднаних громад показує, що зміни можливі.

- На зміни потрібні чималі кошти, а у нас їх немає. І у банку їх не візьмеш, бо 30% річних – це смішно.

А ви знаєте, що голова Веселівської ОТГ Запорізької області Петро Кіяшко, який виступав сьогодні, планує наступного року виділити 1 млн грн на безвідсоткові позики підприємцям?

- Ну, так він, певно, має кошти. Він має проекти. А ми – ні. У нас ніхто й не рипається.

То може, варто порипатися? На Петра Кіяшка кошти не впали з неба. Він отримав їх завдяки активній участі у реформі, завдяки об’єднанню. Бюджет його громади зріс у рази, і десятки мільйонів гривень витрачається тепер на відновлення інфраструктури у віддалених селах. Тільки у центрі громади за останні два роки проклали 20 км тротуарів.

- Може й так. Не знаю. Подумаємо.

Я теж почав думати – про те, чому в головах у сільських голів Полтавщини залишилося так багато радянського сміття. Чому вони зараз оспівують часи СРСР, забувши про те, що були далекими від цього, коли у цьому самому СРСР жили? Чому бояться подати голос? Чому нишкнуть перед районною владою, хоча їх обирають люди, а не влада. Чому дають цій ж владі одурити себе страшилками про децентралізацію? Чому досі чекають на те, що «прилетит вдруг волшебник в голубом вертолете» і зробить їхнє село квітучим раєм? 

У мене немає відповіді на ці запитання. Але я точно знаю, що коли так раптом станеться, і «волшебнік» звідкілясь прилетить, то ці ж сільські голови точнісінько так само, як зараз, сваритимуть владу, житимуть у своє задоволення і не думатимуть про завтрашній день. Навіщо?.. Але життя дало їм набагато більше: шанс прокинутися і самим змінити своє село, а з ним – і цілу країну. Важелі для цього вже є, і їхню ефективність довели інші громади.