Як Дунаєвецька ОТГ Хмельницької області здобуває неформальний титул найчистішої громади України. На поводження зі сміттям тут вже витратили 3 млн грн, і це ще не кінець 

Автор: Дмитро Синяк 

Міська рада у Дунаївцях, невеличкому містечку на півдні Хмельницької області, у 50 км від румунського кордону, знаходиться навпроти районної державної адміністрації. Адміністрація – коричнево-бежевий паралелепіпед пізньої радянської побудови, перед яким ще у 2013 році вдивлявся у світле майбутнє білокам’яний Ілліч.  Міська рада зовсім інша: це пофарбований у яскраво-жовтий колір двоповерховий палац з балконом та колонами, прикрашеними червоно-чорним орнаментом. До цього палацу міська рада перебралася невдовзі по об’єднанню громади – у 2016 році.

Над входом – два прапори: поруч із жовто-блакитним – чорно-синій прапор із зображенням журавля, який стоїть на сторожі, піднявши одну ногу і тримаючи у ній камінь. Якщо журавель раптом засне, то камінь випаде, птах прокинеться і заб’є на сполох. Такий символізм закладали у цей герб ще тоді, коли Дунаївці були прикордонним містом Речі Посполитої. Однак тепер цей символ може набути дещо іншого значення. Адже протягом цілого року по всій громаді ретельно збирають каміння – а разом із ним також скло, пластик і загалом усе те, що можна назвати одним словом – відходи.

 

Час прибирати каміння

 

Якщо ви живете у віддаленому селі і маєте доволі обмежений сімейний бюджет, ви, швидше за все, протестуєте проти кожного нового податку і робите усе, щоб не платити його, навіть якщо він вам і по кишені. А ще ви традиційно не любите владу і щиро вважаєте, що нічого їй не винні. Як можна змусити вас платити, скажімо, за вивезення сміття з вашої садиби? Дунаєвецькій міській раді це вдалося.

 

 

Секретар ради з літературним ім’ям Микола Островський з тих людей, які за один день встигають прожити два. Він розмовляє зі мною, одночасно обговорює нюанси виготовлення декоративних урн з якимось молодим підприємцем, підписує документи Агрохолдингу «Мрія», який оплачує цю роботу, відповідає на дзвінки та віддає розпорядження. Пан Микола є одним з головних ідеологів об’єднання громади та розробки – за допомогою Швейцарсько-українського проекту «Підтримка децентралізації в Україні» DESPRO – стратегії розвитку ОТГ.

- Оцінивши стан довкілля, ми зрозуміли, що «потрібно проводити заходи щодо поводження з твердими побутовими відходами, а саме: ліквідацію стихійних сміттєзвалищ, локалізований збір твердих побутових відходів серед жителів громади, очищення населених пунктів від цих відходів і недопущення подальшого забруднення», – зачитує пан Микола довге формулювання і переможно дивиться на мене. – Ось такий план ми намітили. І хочу сказати, виконали його вже відсотків на сімдесят…

Та мене більше цікавлять конкретні дії, і Микола Островський продовжує.

- По-перше, ми підключили до цієї справи старост, адже вони є безумовними авторитетами для більшості жителів села, – каже він. – І старости провели непогану роз’яснювальну роботу, кажучи мало не у кожній хаті, що коли люди хочуть жити по-європейськи, то мають за це платити. По-друге, ми встановили на вивезення сміття доволі помірний тариф: 11,57 грн з одної особи на місяць. При цьому ми брали до уваги лише тих, хто фактично проживає у будинку, передавши справу формування списків абонентів старостам. До того ж, ми всюди підкреслювали: якщо людина має субсидію, платити їй треба буде лише якихось 3-4 грн на місць. По-третє, ми закривали очі на певні «дитячі» зловживання з боку селян.

А зловживали дунаєвецькі селяни деколи і «по-дорослому». Чимало «несвідомих громадян» мали в носі усі євроінтеграційні прагнення керівництва громади і далі зсипали сміття до ярів та узлісь. Дехто не підписував договір з комунальним підприємством, натомість домовлявся із сусідом, який цей договір уклав, раз на тиждень приносив своє сміття до його будинку і згодом повертав сусідові частину витрачених ним коштів. Дехто без зволікань підписував договір, але вичистивши з хат та сараїв мотлох, який збирався там десятиріччями, переставав платити комунальникам. Дехто залишав сміття на видних місцях по ходу  руху сміттєвоза, справедливо розраховуючи на те, що його все одно приберуть.

 

 

- На перших порах такі випадки ми вважали допустимими, – усміхається, згадуючи про це, пан Микола. – Адже нам було важливо не стільки зібрати гроші з усіх жителів села, скільки привчити їх до нової послуги. І от минає кілька місяців, і люди починають потроху розуміти, що набагато зручніше підписати договір і заплатити по ньому, умовно кажучи, 50 грн на місяць з одної хати, ніж залежати від сусіда. І набагато приємніше віддавати сміття комунальникам, ніж шукати по селу когось з мотоблоком, який вивезе сміття до лісу.

 

Кнут і пряник

 

У Дунаєвецькій громаді, що є одною з найбільших в Україні, 51 населений пункт. Понад 20 з них вже охоплені послугою збирання сміття. У решті старости проводять «інформаційно-роз’яснювальну роботу». Щоб працювалося їм веселіше, міська рада запровадила фінансову мотивацію за активну роботу – за кожні 100 і більше договорів. При цьому громади віддалених сіл у міській раді відразу ж налаштовують на те, щоб вони вивозили сміття не до Дунаєвців, а до найближчих паспортизованих сміттєзвалищ – нехай навіть і у інших громадах. Так треба робити, аби не здорожчувати послугу.

 

 

- Якщо говорити про старост, то набагато більший ефект, ніж преміювання, дало зняття з них премій, які вони отримують щомісяця, – веде далі Микола Островський. – Не отримавши грошей, на які вони розраховували, старости «прокинулися» і почали працювати. З одного боку, вони мали зацікавити людей новою послугою, а з іншого – мали створити для них такі умови, за яких вони просто не змогли би поводитися з відходами по-старому. Коли ми щойно розпочинали цю роботу, нам усі казали, що ніхто у селі не платитиме за вивезення сміття, що дурних нема, і таке інше. Але люди у нас виявилися набагато мудрішими, ніж дехто думав.

Тим, хто не підтримав запровадження «європейських правил поводження з відходами», було оголошено безкомпромісну війну. Ось як вона виглядала на практиці.

Припустимо, ви не хочете платити, як усі порядні європейці, за вивезення сміття і по-старому зносите його до якогось ярка неподалік вашої хати. Спершу староста м’яко вказує вам на те, що господарі, які живуть у розвинутих країнах, так не чинять. Але ви відповідаєте йому такими фразами, наводити які у порядних виданнях немає жодної можливості. Ви продовжуєте жити, як жили, і навіть не помічаєте толок, які одна за одною організовує старостат. Ви не бачите вантажівок, які вивозять сміття з вічно захаращеного лісочку, до якого ви так любите їздити на шашлики. Та після одної з таких толок несподівано виявляється, що ярок, який ви протягом багатьох років дбайливо заповнювали відходами власної життєдіяльності, рекультивовано, а сміття з нього вивезено.

Трохи незручно складати мішки зі сміттям на щойно переорану землю, але ви, відкинувши зайві докори сумління, мов фантик від цукерки, таки робите це. І того ж вечора староста складає на вас адміністративний протокол. Згідно статті 152 Кодексу України про адміністративні правопорушення, «захоронення або виливання на землю використаних матеріалів, відходів виробництва, побутового і будівельного сміття» фізичними особами карається штрафом від 340 до 1360 грн. Вас карають по мінімуму, розраховуючи на ваше виправлення. При цьому староста дивує вас повідомленням, що такий самий штраф належить і за «складання будівельних відходів та сміття на прибудинкових територіях».

 

 

Але найбільшим ударом для вас стає догана від сусідки, яка вимагає прибрати ваше сміття із суміжної території. «Одні платять, а інші живуть за їхній рахунок!» – гнівно кричать, кидаючи на вас криві погляди, ваші односельці на загальних зборах села. І тоді за звивини вашого мозку раптом починає чіплятися думка про те, що 11,57 грн на місяць не такі вже й великі гроші…

- Найголовніше старостам було переконати людей у тому, що сміття має кожен двір, – зазначає Микола Островський. – Бо більшість селян щиро вважали, що викидати їм нічого. «Скло піде на фундамент, ганчір’я можна попалити у пічці, а пластик… Пластик можна завезти до міста і викинути там до смітника».

Однак Данаєвецьку міську раду така ідея зовсім не влаштовувала.

 

Сміттєве море

 

Кажуть, що у Тихому океані є пляма з пластику розміром з Австралію. Якби все сміття, що накопичилося у Дунаєвецькій громаді до об’єднання, зібрати докупи, виникла би пляма розміром з місто Дунаївці. Адже кожне село мало по одному-двом несанкціонованим сміттєзвалищам. Рішення про їхнє закриття було непростим, але його прийняли. Сміття частково вивезли, звалища – рекультивували. Після цього, наприклад, у селі Залісці вивільнилося 10 га, на яких посадили траву, і тепер там чудове пасовище. Причому зробили це не самим лише коштом міської ради: гроші на рекультивацію звалища здали жителі села, також чималий внесок зробила аграрна компанія, що використовує землі Залісцівської сільської ради.

- Коли до нашого села вперше приїхав сміттєвоз, його завантажили на першій ж вулиці, –розповідає староста села Великий Жванчик Оксана Юрейко. – Договором передбачено, що сміття з одного домогосподарства має бути не більше, ніж 0,6 куб. м на місяць, але з кожного двору виносили по 20 великих мішків і навіть більше. Людям не відмовляли, і через це дунаєвецький сміттєвоз робив по 5-6 ходок на день. Коли я дивилася на усе це, у мене сльози наверталися на очі. Ніколи, ви чуєте, ніколи за всю історію Жванчика ніхто не вивозив з нього сміття! І от тепер ми всі чистимо наше село, наче вигрібну яму….

- Наша громада об’єдналася у 2015 році, одною з перших, – розкриває причини такої великої уваги до проблеми поводження з відходами Микола Островський. – Тоді до міста Дунаївці фактично приєдналося 50 населених пунктів, і кожен з них мав проблему з відходами. На той час в усій громаді було тільки 3 паспортизованих сміттєзвалища і ще кількадесят стихійних. З одного боку, ми розуміли, що паспортизувати 25 сміттєзвалищ (саме стільки сільських рад об’єднала наша громада) надто дорого і довго. Як їх обслуговувати? Як контролювати? Де, приміром, взяти кошти лише на огорожі та на зарплати, адже кожне з них повинно би мати бодай одного працівника? До того ж, з 1 січня цього року запрацювали нові правила поводження зі сміттям. Так, відповідний закон де-факто не діє і за його порушення поки що нікого не оштрафували, але я думаю, це питання часу. Принаймні, мені відомо про приписи, які вже отримали голови деяких громад.

 

 

От як вийшло, що усі відходи величезної громади мало б акумулювати Дунаєвецьке міське звалище площею лишень 8 га. Було зрозуміло, що його надовго не вистачить, а виділення нової земельної ділянки є доволі проблематичним. Тому міська рада вдалася до наступного нестандартного кроку.

 

Чарівний завод

 

Старенька «шістка» міськради (ВАЗ-2106), безстрашно подолавши глибокі ями ґрунтової дороги, під’їжджає до сміттєзвалища. Перше, що я бачу на ньому, це стіна з великих кубів, у які спресовано і складено пластикову тару. За цією стіною височіє будівля невеличкого сміттєсортувального заводу, гордість громади і водночас об’єкт безупинної критики, джерело її проблем, нескінченних витрат та великих сподівань.

 

 

- Прізвища свого я вам не скажу, бо воно вам ні до чого, – суворо дивиться на мене завідувач заводу, високий худорлявий чоловік, який представляється Олександром. – Я, до речі, юрист за освітою, так що можу на вас і до суду подати у разі чого…

Однак отримавши згоду на інтерв’ю «без імен», Олександр м’якшає і погоджується показати мені свою господарку.

- Сміття спочатку потрапляє до цього великого барабану, розрізається у ньому спеціальними ножами, після чого відсіюється дрібна фракція, – розповідає він, дедалі більше захоплюючись. – Решта прямує за допомогою стрічки-транспортера на сортувальну лінію, звідки потужний магніт витягує весь метал. Згодом наші працівники – у нас працює 15 осіб –вручну відбирають пластик, побутову пластмасу, скло, папір та кидають усе це до спеціальних баків. Тоді вторсировина проходить через прес і складається у тюках поруч із заводом… Таким чином ми відсортовуємо близько 70% відходів, відправляючи їх на переробку.

Поруч із барабаном – контейнер з поліетиленом. Збирати поліетилен невигідно, бо тонна цього матеріалу коштує лише 100 грн, але керівництво Дунаєвецької ОТГ вимагає «раз і назавжди звільнити громаду від літаючого мотлоху».

 

 

Мушу сказати, що коли я приїхав на Дунаєвецьке сміттєзвалище, завод не працював. Його вирішили зупинити, щоб обшити жерстяними листами. Без цього вітер здуває обривки поліетилену зі стрічки транспортера і відносить їх за десятки кілометрів.

- Трансформатор стрілив вчора, а то б ми запустили завод – суто для вас, – хмуриться пан Олександр і раптом змінює тему. – Ви знаєте, що пластик за своїми властивостями ділиться на 17 видів? І якщо кубічний метр одного виду важить 40 кг, то іншого – всі 60 кг. Ми вже тут назбирали близько 8 тонн пластика: щодня збираємо по 80 кг на день і ще близько 40 кг паперу. Але якщо здавати папір не проблема, то з пластиком є певні складності. Адже його можна здати по 5 грн за 1 кг, а можна і по 9 грн. Тому ми поки що складаємо його тут, а у міськраді шукають кращу ціну. У майбутньому ми збиратимемо також алюмінієві банки з-під пива чи коли, які можна здавати по 40 тис. грн за тонну. От де буде заробіток!

 

 

 

Органічного сміття на Дунаєвецькому сміттєзвалищі майже немає: селяни зазвичай згодовують його худобі чи кидають на городи як добрива. Мабуть, саме тому тут майже немає неприємного запаху.

Прощаючись зі мною, пан Олександр зізнається, що йому важко набрати людей на завод, бо зарплати тут – мінімальні. А щоб підняти їх, треба збільшити вартість послуги, що зараз, на етапі її впровадження, не на часі.

Коли я вже сідаю до машини, пан Олександр раптом каже:

- Моє прізвище – Когут. Напишіть там, якщо буде треба.

 

Безкінечна історія

 

- Коли ми тільки почали вивчати тему створення у нас сміттєсортувального заводу,  то були надзвичайно здивовані тим, що в Україні таких заводів практично немає, – розповідає Микола Островський, коли я вертаюся до його кабінету. – Чи не єдиний працюючий завод є у місті Золочів Тернопільської області, де його збудував приватний інвестор. За словами цього інвестора, він витратив на це будівництво близько 600 тис. євро. Оскільки за таких великих інвестицій про швидку окупність говорити марно, інвестор каже, що для нього це більше соціальний проект, ніж бізнесовий. Ми відразу не хотіли передавати «сміттєву тему» у приватні руки – від цього нас застерігали наші чеські колеги з міст-побратима Дунаївців – Брандісу-над-Лабем. Вони розповідали, що у Чехії підприємці швидко побудували потужні сміттєпереробні заводи, однак бажаючи якнайшвидше повернути витрачені кошти, встановили надзвичайно високі тарифи для населення. І тепер ніхто з цим нічого не може вдіяти.

 

 

Після об’єднання у 2015 році Дунаєвецька ОТГ отримала від держави понад 21 млн грн на розвиток сільських територій. З них 1,5 млн грн вирішили використати на придбання сміттєсортувальної лінії українського виробництва та двох тракторів МТЗ-82 з причепами. Крім цього, міська рада виділила 900 тис. грн на купівлю сучасного сміттєвоза Renault.

- Тоді ми думали, що вирішили питання зі сміттям, а виявилося, що лишень відкрили ящик Пандори: різноманітні проблеми посипалися на нас, мов з мішка горох, – усміхається пан Микола. – Проте ми розуміли, що назад шляху немає, і сприйняли цю ситуацію як виклик.

На завершальній стадії монтажу з’ясувалося, що лінія є не надто ефективною, бо завдяки їй можна відсортовувати лише близько 20% сміття. Тому Дунаєвецька міськрада виділила 1 млн грн власних коштів на вдосконалення лінії та на придбання ще одної ескалаторної стрічки. Ще 150 тис. грн додали, аби обшити лінію жерстю. А тепер ще треба огородити сміттєзвалище, заасфальтувати кілька кілометрів дороги до нього і збудувати невеличке приміщення, у якому міг би відпочивати персонал. А тут ще й раптом обвалилися ціни на пластик: якщо півроку тому за тонну давали 15 тис. грн, то зараз щонайбільше можна отримати лише 9 тис. грн. Завод здатний сортувати за добу від 60 до 100 куб.м сміття, але насправді сортує близько 20-30 куб. м. Можна було б приймати сміття від інших громад, але Миколі Островському ця ідея не дуже до вподоби.

- Ми справді плануємо створити так званий кластер поводження зі сміттям, підписавши договори про співпрацю з 3-4 громадами, – каже він. – Мені відомо, що громади, які створять такі кластери, зможуть у майбутньому розраховувати на серйозну допомогу з боку державного бюджету. Один договір ми вже підписали. Ще підпишемо зо три, але не більше. Не хочемо перетворювати Дунаївці на сміттєву столицю Хмельниччини.

З тієї ж причини Дунаєвецька ОТГ не планує добувати на сміттєзвалищі метан. Адже висота сміттєвого шару на ньому на разі сягає лише 2 м, а для добування метану сміттєва гора має височіти на 8-9 м. Микола Островський каже, що не хотів би, щоб сміттєві «вершини» росли надто швидко. Проте «енергетичну тему» Дунаєвецька міськрада не залишає. Голова міськради Веліна Заяць нещодавно запропонувала Хмельницькій обласній адміністрації сприяти вдосконаленню Кам’янець-Подільського цементного заводу, після якої він міг би працювати не на газі, а на смітті.

 

 

- Я була на такому заводі в Австрії і можу сказати, що такий проект є цілком реальним, – каже вона. – Такий завод використовує лише 5% газу, а решта пального – відходи.

 

Про розбиті вікна і великі надії

 

Якщо Кам’янець-Подільський цементний завод купуватиме сміття у Дунаєвецької ОТГ; якщо ще 2-3 інші громади платитимуть за використання місцевого сміттєзвалища; якщо послугою вивезення сміття будуть охоплені всі населені пункти громади; можливо, сортувальний завод у Дунаївцях працюватиме з прибутком. Разом із тим, завод потребує модернізації, яка, за словами пана Островського, не закінчиться ніколи. Проте керівництво ОТГ не надто переймається цим, вважаючи, що звільнити громаду від сміття треба, скільки б це не коштувало.

- Ви знаєте про ефект розбитого вікна? – питає у мене Микола Островський. – В одному селі ми маємо закинуту школу, у якій до недавнього часу не було жодного цілого вікна. Коли ми дали доручення нашому управлінню освіти засклити всі вікна у цій школі, там здивувалися: «Так знову ж розіб’ють!» Але ми наполягли. І що ви думаєте? Всі вікна стоять цілими от вже четвертий місяць. Секрет дуже простий: надзвичайно важко розбити перше вікно. Для цього треба подолати серйозний психологічний бар’єр. Натомість друге вікно розбивати психологічно вже на порядок легше, а останнє вікно розбивати простіше простого. Цей принцип стосується також і поводження зі сміттям: коли його ніде немає, рука сама не підніметься кинути під ноги папірчик. З іншого боку, коли цих папірчиків на асфальті багато, люди кидатимуть їх знову і знову…

Дунаєвецька ОТГ мала й інший подібний досвід. У 2016 році міськрада організувала толоку у Дем’янковецькій долині, улюбленому місці відпочинку багатьох жителів громади. За день назбирали повну вантажівку сміття. А під час минулорічного суботнику виявилося, що сміття вже набагато менше: фактично довелося прибирати те, що не встигли прибрати у 2016-му. Натомість кількість родин, які щовихідних відпочивають у долині, збільшилася утричі!

 

 

- Так, міськрада витратила на вирішення сміттєвої проблеми понад 3 млн грн, – зізнається Микола Островський. – Але тепер ми, принаймні, бачимо світло в кінці тунелю. Якщо би ми витрачали гроші на щось інше, то рано чи пізно мали би сміттєвий колапс: десятки несанкціонованих сміттєзвалищ, штрафи і захаращену громаду. А так Дунаєвецька ОТГ може стати найчистішою громадою України. Хіба це звання не вартує таких грошей? Адже добробут починається з чистоти.

Фото автора