Голова громадської організації «Музей відкрито на ремонт», вінницький історик і волонтер Леонід Марущак на прикладі багатьох окупованих міст і сіл пояснює, що громадам треба самотужки розробляти систему збереження власних культурних цінностей та власної локальної ідентичності.

Автор: Дмитро Синяк

---

В листопаді 2022 року, перед втечею з Херсона, російські окупанти завантажили у вантажівки різноманітні цінності з херсонських музеїв та вивезли їх до окупованого Криму та углиб росії. Чому ці цінності не евакуювали у перші дні повномасштабного вторгнення? Чиновники, які мали би відповідати за це, кажуть, що наступ російських військ був надто несподіваним та швидким. Гаразд, але чому ж тоді не вивезли експозицію, наприклад, Бахмутського краєзнавчого музею та інших невеличких музеїв, розташованих у тих містах і селах, куди російська армія добралася не одразу? Не чекаючи відповідей на ці запитання, вінницький історик Леонід Марущак разом зі своєю громадською організацією «Музей відкрито на ремонт» займається порятунком різноманітних українських культурних та історичних цінностей. Леонід, зокрема, врятував із Бахмутського краєзнавчого музею унікальну кам’яну скульптуру лева; він вивіз зі Слов’янська модерністські роботи керамістки Наталі Максимченко; він зібрав у зоні бойових дій і перевіз у безпечне місце 180 (!) скіфських баб… Коли закінчиться війна, все це має повернутися «додому». Про те, як громади мають рятувати власні культурно-історичні цінності, Леонід Марущак розповів «Децентралізації».

 

Леонід Марущак тримає у руках іграшку «Козак Мамай» авторства Івана-Валентина Задорожного із колекції Ржищівського музею ім. І.-В. Задорожного. Фото Наталки Дяченко

 

Археологічна колекція скарбів, знайдених під час розкопок у Херсонській області, у процесі евакуації

 

Унікальна кам’яна скульптура лева, яку команда ГО «Музей відкрито на ремонт» врятувала із Бахмутського краєзнавчого музею. Скульптура попередньо датована ХІ - ХІІ століттями, тобто вона належить до «половецької» доби

 

Коли громади потужніші за Міністерство культури

 

Наскільки поширеним явищем є грабунок російськими окупантами українських музеїв? Що вони викрадають насамперед?

- Те, що стосується Другої світової війни. Попитом користуються також і твори радянської доби, так званого соціалістичного реалізму. У Китаї вони зараз у моді, тож на них можна заробити. У нас пам’ятки соцреалізму вважають ганебними, коли їх бачать, то кажуть про декомунізацію. Але згадайте: під час Другої світової війни нацисти оголосили авангардні напрямки мистецтва «дегенеративним мистецтвом», обваливши таким чином ціни на цілу низку творів. Паралельно вони скуповували за безцінь, націоналізовували чи просто конфісковували ці твори, і дотепер їхні нащадки продають роботи, наприклад, імпресіоністів, солодко живучи собі десь в Аргентині. Нам не треба припускатися такої ж помилки. До періоду так званого соцреалізму відносять левову частку історії українського мистецтва та культури, що включає такі імена як Марія Примаченко, Алла Горська, Віктор Зарецький, Натан Альтман та інші.

 

Леонід Марущак із зменшеними копіями найкращих регіональних скульптур: монументу коню-важковозу Кокетливому із села Ново-Олександрівка Луганської області та монументу «Заповеді рибалкам Донбасу» із села Мирне Донецької області. Фото Julia Kochetova/The Guardian

 

Чи встигає Міністерство культури евакуювати твори мистецтва з територій, яким загрожує окупація?

- Відповідального за цей напрям профільного заступника міністра не призначають вже понад рік. Стільки ж часу в Україні немає і міністра культури: Зараз очолює міністерство лише тимчасово виконуючого обов’язки міністра. Цей статус, а також небажання самого «ТВО» брати на себе відповідальність за непопулярні рішення катастрофічно вплинули на ситуацію. Досі немає жодного алгоритму: коли і за яких умов треба евакуювати культурні та історичні цінності, як це робити, куди їх везти тощо. Усе відбувається у ручному режимі. Органи місцевого самоврядування часто не хочуть взаємодіяти з Мінкультом, який чомусь часто чинить перешкоди у тому, що стосується евакуації історико-культурних цінностей із зони активних бойових дій та наближених до неї територій. Відкритим залишається питання, чому Міністерство культури практично не поповнює Національний реєстр об'єктів культурної спадщини. Принаймні, жодної інформації про це немає. Через це багато дуже цінних об’єктів насамперед Донеччини залишаються без відповідного статусу. За нинішньої позиції міністерства багатьом іменам місцевого значення загрожує забуття, а відновлення зруйнованих місцевих музеїв та колекцій виглядає малоймовірним. Між тим ці імена і ці колекції є безцінним джерелом інформації про наше минуле, частиною національної пам’яті та місцевої ідентичності.

 

Згідно з даними Міністерства культури та інформаційної політики України, загальна кількість евакуйованих внаслідок війни музейних предметів державної частини Музейного фонду України становить 465 134 одиниць. Разом із цим, на тимчасово окупованих територіях, у тому числі на території Автономної Республіки Крим залишається близько 1,7 мільйонів музейних предметів державної частини Музейного фонду України.

 

 

Килимок 1970 року – яскравий приклад українського народного «наївного» мистецтва у текстилі, – придбаний командою ГО «Музей відкрито на ремонт» на аукціоні

 

Ви сказали, що без відповідного захисту залишаються насамперед об’єкти Донецької області. А хіба там багато культурних скарбів?

- Таке ставлення – наслідок радянської пропаганди, яка не вважала скарбами будь-які пам’ятки, власне, української історії. Незважаючи на це, за радянський період на території Донецької області було ідентифіковано та відповідним чином промарковано більше об’єктів української культурної спадщини, ніж за весь час української незалежності. Міністерство культури та інформаційної політики дуже недопрацювало за 30 років незалежності на Донеччині та Луганщині. Наприклад, єдиною спорудою, занесеною до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, відповідно до оприлюдненого на сайті Міністерства культури переліку є садиба Володимира Немировича-Данченка у селі Нескучному Волноваського району. Тільки вдумайтеся у це: єдиний архітектурний об’єкт культурної спадщини, удостоєний національного статусу, на всю величезну Донецьку область! Як таке можливо? Невже нічого не лишилося, наприклад, від бельгійських та французьких інвесторів, які інвестували у розбудову індустріального Донбасу свої капітали у кінці ХІХ – на початку ХХ сторіч? Лишилося, повірте мені, ще й скільки! Просто владі СРСР було невигідно про це говорити, бо тоді виходило, що радянська економіка виросла на цих капіталах. Я відправив до Міністерства культури та інформаційної політики десятки листів щодо цього. Знаєте, як мені відповідають? Наприклад, 6 серпня цього року я отримав відповідь на своє звернення до Міністерства культури, яке вислав ще 10 липня минулого року. Причому жодної корисної інформації у відповіді не було, через рік (!) мені прислали класичну відписку. За таких умов я маю надію лише на місцеву владу, яка, до речі, відіграє головну роль у захисті української ідентичності.

Що ви маєте на увазі? Хіба місцева влада може якось вплинути на управління Міністерством культури тими чи іншими матеріальними цінностями?

- Коли тодішнього міністра Олександра Ткаченка запитали, чому він не організував евакуацію маріупольських музеїв, внаслідок чого Україна втратила величезні цінності, зокрема, унікальну колекцію відомого українського художника-пейзажиста Архипа Куїнджи,  він звинуватив місцеву владу у саботажі своїх вказівок. Мовляв, очільники міської ради казали, що нічого евакуювати не треба, «щоб не піднімати паніку», «що зараз все владнається, а вивезені цінності до Маріуполя вже потім не повернуть». Можна було би списати все на розгубленість представників місцевої влади на початку повномасштабного вторгнення, але ж зараз ситуація цілком інша. Вже немає жодних сумнівів у тому, що росіяни грабуватимуть українські музеї, що вони вивозитимуть будь-які цінності з них до росії та окупованих територій. А раз так, цінності треба рятувати, не чекаючи наказів з Києва. Громади ж хочуть зберегти цінності, а не віддати їх на поталу загарбникам?

 

Вітраж «Гостинність» авторства М. Кушніра. Він знаходиться у будівлі Колгоспного ринку Краматорська. За словами Леоніда Марущака, Донецьке обласне управління культури відмовляється вжити будь-яких заходів задля збереження вітража

 

Велике питання: як і де їх зберегти? І хто за це відповідатиме?

- Я думаю, що ще Міністерство культури мало б створювати якісь центри, до яких громади чи локальні приватні колекціонери могли б звозити свої цінності на зберігання. Я розумію острах працівників місцевого самоврядування, які бояться віддавати місцеві святині «невідомо куди». Коли я зі своєю командою пропоную громадам допомогу в евакуації їхніх культурних цінностей, то часто чую у відповідь: «Ні, це наше! Ми це нікому не віддамо, інакше це ніколи до нас не повернеться!». Люди сподіваються, що «все якось минеться» і зовсім не думають про те, що російський солдат не питатиме у них дозволу. Виходить, що коли співробітники місцевих рад діють за принципом «моя хата з краю», окупант отримує українські скарби, можна сказати, на золотій тарілочці. Чи ці скарби забирає власний мародер або чорний археолог.

Ви серйозно? Власні мародери можуть випереджати російських?

- На превеликий жаль, ситуація із цим є просто катастрофічною. Коли ворожа армія починає грабунок, вона відкриває ящик Пандори, бо далі всі розуміють, що будь-яке зникнення будь-яких цінностей згодом можна буде списати на росіян. У зоні бойових дій контролю за цим майже немає. За таке ніхто не карає, такі випадки ніхто не розслідує. «У нас тут люди щодня гинуть, а ти хочеш, щоб ми бронзові наконечники стріл шукали!?» обурюються місцеві правоохоронці, коли я звертаю на це їхню увагу.

 

Команда Леоніда Марущака у понівеченому обстрілами власному мікроавтобусі. Фото Julia Kochetova/The Guardian

 

Локальна ідентичність та фондосховище речей, награбованих росіянами

 

Де ситуація гірше: на Запоріжжі, Херсонщині, Харківщині чи на Донбасі?

- Найгірше – у зоні активних бойових дій, де зараз ведеться дуже багато земляних робіт. Але давайте поговоримо про інше. Що таке Донбас? Це міфічний регіон, якого насправді не існує. Я з однодумцями якось перевірив це на практиці. От приїжджаємо ми до Покровська, а нам там кажуть: «Ну, що ви! Який у нас Донбас! І взагалі ми історично більше пов’язані з Дніпром, ніж із Донецьком. Наші діти завжди вступали до вишів Дніпра, а не Донецька». Їдемо на південь до Сєвєродонецька і знову чуємо: «У нас тут не Донбас, у нас агломерація міст-хіміків! Хімічна промисловість, не вугільна!». Їдемо до Маріуполя. «Ви Донбас?», питаємо. «Та ні, ми – Приазов’я! Донбас там, на півночі!» А на півночі – широкі Луганські степи, мешканці яких сміються, коли їх називають жителями Донбасу: «Ми – Слобожанщина!» Це дуже хороший початок розмови про національну локальну ідентичність.

Що ви вкладаєте у поняття локальної національної ідентичності?

- Є речі, які Міністерство культури навряд чи візьме під захист: якісь приватні колекції, старовинні меблі, ікони, сімейні альбоми, листи… Між тим, усе це несе у собі певний код. Ось жили в умовному Бахмуті століттями люди, які мали власні особливості: якісь свої словечки у мові, якісь свої традиції. Можливо, вони, наприклад, молилися власному святому, який жив колись у печері неподалік міста. Чи є важливою для Міністерства культури ікона цього святого, намальована якимось самоучкою у середині минулого століття? Мабуть, ні. Але для мешканців міста вона має величезне значення. Це символ їхньої ідентичності, ознака їхньої приналежності до міста. Нехай воно зараз лежить у руїнах, ікона могла би допомогти об’єднати біженців, а згодом повернути їх туди, де вони раніше жили. Повернути додому.

 

Під час термінового порятунку цінних об’єктів з музейної кімнати при будинку культури в одному із сіл Донецької області, яке зараз майже стерте з лиця землі. Фото Леоніда Марущака

 

Чи відомі вам приклади збереження локальної ідентичності в інших країнах?

- Після минулорічного страшного землетрусу у Туреччині тамтешній уряд створив спеціальне фондосховище цінних речей, знайдених у руїнах будинків. Речей, за якими ніхто так  не прийшов. Серед цих речей не тільки сімейні альбоми, але навіть золоті злитки. Уряд правильно розсудив, що у цих речах є дещо дуже важливе – локальна ідентичність жертв землетрусу, певний їхній профіль, зріз. Погодьтеся, було б дуже цікаво створити фондосховище речей, які знаходять у вбитих і полонених російських військових. Що вони крадуть у нас? Які наші цінності їх цікавлять? Але жодних повідомлень про такі речі немає. Куди ж вони діваються? Чому ми ніколи не чули про те, що у якогось мертвого росіянина знайшли, приміром, поклонний хрест з якогось українського собору чи номерні ордени часів Другої Світової війни з якогось нашого музею? Адже мешканці майже всіх деокупованих громад розповідали про масові пограбування. Навіть зі шкіл «визволителі» виносили усі стільці й викручували зі стін усі розетки. То щось, мабуть, не так?

 

Підготовка до евакуації кам’яної пластики з археологічної колекції Херсонського державного університету. Херсон, червень 2024 року

 

Як захистити та зберегти власні культурні цінності

 

Що можуть зробити громади, аби захистити власну локальну культурну спадщину?

- Надайте допомогу місцевим колекціонерам: персонал для евакуації цінностей, транспорт, зв’язки, надійні місця для збереження цінностей тощо. У місцевих церквах може бути багато цінного церковного начиння: чаші для причастя, розп’яття, ікони, статуї святих тощо. Щойно почнуться бойові дії, це все може бути знищено. А якщо село чи місто захоплять росіяни, вони все розграбують. Особливо це стосується церков московського патріархату: їхні попи, швидше за все, намагатимуться вивезти церковні цінності на окуповану територію чи до росії. Треба запобігати цьому.

Треба породжувати практики і створювати прецеденти…

- Власне! Зверніться до Міністерства культури із запитом. Мовляв, ось у нас є церква XVII сторіччя, де всім заправляє московський поп; у цій церкві є такі-то і такі-то речі. Що нам з ними робити у випадку наближення ворога? У деяких випадках міністерство відповідає. Домовтеся з музеями, нарощуйте інституційну спроможність існуючих місць зберігання, винайміть охорону – варіантів може бути безліч. Головне – не чекайте, що все минеться, розраховуючи на те, що «росіяни сюди не дійдуть».  Будьте готові до найгірших сценаріїв. Але не займайтесь самодіяльністю! Стихійність у цих процесах – гірша за ворога. У тому ж таки Херсонському художньому музеї вже у день повномасштабного вторгнення не повинно було зберігатися жодних цінностей, тому що будівля музею проходила реставрацію. Тож керівництво музею повинно було передати всі цінності на тимчасове збереження за межами області. Воно цього не зробило. Якби місцева влада втрутилася у цю справу, росіянам дісталися б не цінні колекції, а порожній будинок.

 

Приклад цінностей місцевого значення – мозаїчне панно на автобусній зупинці в Івано-Франківській області

 

Мабуть, цією справою могли би перейнятися відділи культури, які є у громадах?

- Розумієте, тут мова не про відділи чи департаменти, а про активність, про турботу, про патріотизм зрештою. Будь-який працівник відділу культури може сказати, що згідно закону не зобов’язаний нічого робити. Більше того, за втрату якихось цінностей можна згодом мати проблеми з правоохоронними органами. Але той, хто вболіває душею за громаду, не повинен спокійно спостерігати за тим, як зникають роботи місцевих художників, колекції, меблі… Власне, тому я і взявся за порятунок культурних цінностей українського народу. І я охоче допоможу контактами, ресурсом, порадами всім бажаючим. Ось, будь ласка, перша порада: підіть до церкви і хоча би переконайтесь, що образи та інша церковне начиння надійно закріплені, щоб коли неподалік церкви може статися вибух, вони б не попадали зі стін і не порозліталися.

 

Картина художника радянського періоду Н. Бащенко «Дари Кіровоградщини». У правому верхньому куті – там, де традиційно мала би бути ікона або портрет Тараса Шевченка, – портрет голови колгоспу села Комишувате Олександра Гіталова, «аграрного ідола» радянської доби. ГО «Музей відкрито на ремонт» Леоніда Марущака викупило цю картину на аукціоні й тепер чекатиме мирного часу, коли можна буде віддати її, наприклад, до Музею трудової слави у Комишуватому . Віддати безоплатно, але за умови належного державного обліку

 

А що робити, якщо об'єкт культурної спадщини належить державі і за нього відповідає Міністерство культури?

- Є таке поняття, як державна частка єдиного музейного фонду. Це те,  що належить народу України, що здебільшого зберігається в локальних та обласних музеях і чим управляє Міністерство культури. Якщо я наполягаю на евакуації частини такого фонду, то я звертаюся саме до міністерства. Хоча його дії і заслуговують на критику, все ж там є певний механізм. А от коли йдеться про колекцію творів якоїсь визначної місцевої художниці, що мають значну цінність, однак не стоять на обліку у Міністерстві культури, тут все залежить від керівництва громад. Причому його відповідальність більше моральною, ніж правовою. Хоча і про юридичний бік справи теж можна говорити – колись люди, наприклад, можуть спитати: «Що робив голова громади для порятунку місцевих культурних цінностей?» Чи матиме він політичне майбутнє? Чи залишить він по собі добру пам’ять? Тому керівництво громади має ухвалювати непрості рішення та брати на себе відповідальність.

 

Процес евакуації «зоологічної» колекції Херсонського державного університету, навесні 2022 року переведеного до Івано-Франківська. Червень 2024 року

 

Однак віддавати власні цінності справді страшно. Адже вони, як ви сказали, можуть не повернутися. Крім того, важко звинувачувати людей у тому, що вони сподіваються на краще…

- Сподіватися на краще є нормальною людською реакцією, але це жодним чином не перешкоджає готуватися до гіршого. На жаль, є громади, які поводяться так, наче фронт не у п’ятдесяти кілометрах від них, а десь далеко. Вони активно залучають гроші на реалізацію тих чи інших проєктів у культурній сфері, на проведення виставок, наприклад, вони висаджують квіти. Замість того, щоб негайно рятувати власні культурні скарби. У таких випадках відповідь: «Ми нічого не робимо, бо віримо у ЗСУ!» звучить як знущання. Я, звісно, розумію, що позбавлення церкви її святинь – це великий стрес, але якщо ви хочете захистити ці святині й зберегти їх для нащадків, не баріться. Більше того, не концентруйтеся тільки на церковних чи мистецьких цінностях. Запишіть якісь особливі рецепти хлібу, який десятиріччями випікали у вашій громаді для різного роду обрядів, складіть словник місцевої говірки, зберіть розповіді старожилів про минулі часи. Це все теж – локальна ідентичність, записана у вашому ДНК-коді. Це подвійно важливо у час, коли росіяни, власне, намагаються цю ідентичність стерти. Їм потрібен безликий «російський» народ, що не має коріння, не пам’ятає власної історії і слухняно помирає на війні «за царя і отєчєство».

 

Понівечений вибуховою хвилею вітраж в історичному корпусі лікарні Охматдит. Саме так нищаться цінності місцевого значення. ГО «Музей відкрито на ремонт» вже погодило з керівництвом лікарні, що демонтує вітраж для подальшої реставрації. Але Міністерство культури все ніяк не може дати довідку щодо поточного стану пам’ятки

 

Власне, метою реформи децентралізації насамперед було зробити громади соціально активними, відповідальними за власне життя та рівень добробуту. Тож певні напрацювання у цьому напрямку громади мають.

У цьому контексті реформа децентралізації була дуже своєчасною. Тепер громади є дуже потужним інструментом держави, і з багатьма з них нам вдалося ефективно співпрацювати. Якщо людям навіть не вдасться швидко повернутися на окуповані території, вони можуть створювати земляцтва довкола власних святинь та предметів, що мають локальну цінність. Десь у Дніпрі чи у Запоріжжі цілком можуть з’являтися музеї чи навіть культурні центри окупованих громад. І вони берегтимуть інформацію про дім…

 

Унікальна люстра з Будинку культури у місті Часів Яр під час евакуації