Голова Деражненської громади Рівненської області майже рік воював у складі 14-ї механізованої бригади, а нещодавно знову повернувся до роботи у місцевому самоврядуванні

Автор: Дмитро Синяк

---

29-річний Олександр Лукашець є одним з наймолодших очільників громад у Рівненській області. Інша незвична риса його біографії – після закінчення у 2016 році геодезичного факультету Рівненського національного університету водного господарства за спеціальністю «Геодезія та геокадастр» Олександр три роки прослужив у спецпідрозділі з охорони громадського порядку «ТОР» патрульної поліції, де виконував «задачі, пов’язані з підвищеним ризиком для життя і здоров’я». Згодом, надихнувшись кар’єрою батька, який з 2006 по 2014 роки був головою Деражненської сільської ради Рівненської області, Олександр висунув свою кандидатуру на місцевих виборах 2020 року і переміг. Наступного дня після початку повномасштабного вторгнення він, відмовившись від броні, яку забезпечувала йому посада сільського голови, пішов добровольцем на фронт. Але на початку травня цього року з особистих причин повинен був звільнитися з армії і повернутися до роботи. Про те, що змінилося у його сприйнятті місцевого самоврядування і життя загалом, Олександр Лукашець розповів Децентралізації.

 

Олександр Лукашець на фронті

 

Як починалося для вас повномасштабне російське вторгнення?

- Я давно знав, що повномасштабна війна є неминучою. Я бачив, як ретельно наші східні сусіди до неї готуються. Також для мене було очевидно, що така кількість військ і тяжкої техніки не може стягуватися до українського кордону просто так. Я взагалі вважаю, що нам, українцям дуже пощастило у тому, що ця війна трапилася зараз, тобто що її вдалося відтермінувати на 30 років. Бо з кожним роком ми ставали сильнішими, ми формували національну ідею і почали гуртуватися навколо неї. У 2000 році чи навіть у 2010-му Україна б не вистояла, люди б не боронилися так завзято, як зараз.

Як саме готувалася до війни Деражненська громада?

- Розуміючи, що коли не стане світла, ми елементарно не зможемо заправитись на АЗС, ми взяли за талонами все пальне, яке тільки могли, і залили до різноманітних бочок. Також ми без жодних наказів згори привели до ладу всі наші укриття. Ті, кого ми змушували ремонтувати їх, сміялися наді мною: «Що ти собі придумав!? Нічого не буде!». Але, як бачите, я був правий. Також з групою активістів, які мали бойовий досвід, ми організували заняття з тактичної медицини. А потім почалося: вибухи коло Луцька та Рівного, вибухи у сусідніх громадах. Наші люди, звичайно, трохи панікували, але не скажу, що більше, ніж деінде. Зате черги добровольців до військомату у нашому районі були просто величезними. Деражненська сільська рада максимально сприяла проведенню загальної мобілізації. Ми навіть відправили роздавати повістки наших розпорядників та бухгалтерів, оскільки від швидкості проведення мобілізації тоді залежало існування самої нашої держави. Я теж був серед добровольців.

Чим було викликане ваше рішення особисто стати на захист держави? Адже робота голови громади теж є потрібною для оборони, і ви законно могли би не йти на фронт.

- По-перше, я був впевнений у своєму заступнику, у секретарі сільської ради, та й взагалі у всьому нашому апараті. Я знав, що він потягне будь-яку роботу, з усім дасть раду. По-друге, я вважав, що маю показати приклад для мешканців своєї громади, які не мають казати: «Ми тут гинемо, а чиновники відсиджуються у тилу!» По-третє, я відносно молодий хлопець, і за моїми плечима військова кафедра та навіть певний досвід служби у зоні бойових дій, нехай і у складі поліцейського підрозділу. Воювати повинні насамперед такі, як я, а не самі лише дядьки «п’ятдесят плюс». До речі, моїм прикладом надихнулися багато людей. Незважаючи на те, що у нашій громаді до повномасштабного вторгнення було усього лише 6,3 тис. жителів, на фронт вирушили сотні чоловіків і жінок. А ті, хто залишилися у тилу, забезпечували їх усім необхідним, волонтерили. Так триває досі.

 

Під час відпочинку між боями. Старший лейтенант Олександр Лукашець - у центрі

 

Як склалася ваша доля на фронті?

- Спершу я потрапив до роти охорони при Костопільскому військкоматі, а через три місяці став командиром кулеметного взводу 14-ї окремої механізованої бригади, яка згодом воювала у Донецькій та Харківській областях. Зокрема, ми стояли дещо північніше Соледара, у селах Берестовому та Роздолівці. Бої були тяжкі, найдовше без ротації я провів на позиції 52 дні. Ми також воювали з москалями у передмісті Харкова, тримаючи лінію оборони за об'їзною дорогою. А під час контрнаступу наших військ ми вийшли на українсько-російський кордон у районі сіл Нескучне та Зелене. Коли укріпилися там, передали наші позиції іншому підрозділу й вирушили на Куп'янськ. Тоді ми ще не розуміли, що беремо участь в українському контрнаступі у Харківській області. Наша роль у цій операції була – відволікаючими маневрами відтягнути сили противника на себе. За рахунок наших дій та дій подібних до нас підрозділів лінія оборони противника стала слабшою, й українські штурмові загони змогли її прорвати. Спочатку я був командиром взводу, а потім протягом півроку, коли наш ротний був поранений, виконував обов’язки командира роти. Закінчив службу я у званні старшого лейтенанта.

Які проблеми у час вашої відсутності вирішувала Деражненська сільська рада?

- Насамперед вона організовувала добровольчі формування, готуючись до можливих ударів з півночі. Бо від нашої громади до білоруського кордону лише сто кілометрів. Принагідно скажу, що як би ми позитивно не ставилися до добровольчих формувань територіальних громад, без максимальної координації та підтримки кадровими частинами вони не можуть протистояти регулярній армії. Побачивши війну із середини, я з усією відповідальністю можу сказати, що ДФТГ підійде тільки для охорони локальних шляхопроводів, мостів тощо… Також наша сільська рада готувалася до прийому біженців і до вирішення різноманітних евакуаційних проблем. Біженців було дуже багато, але порахувати їхню кількість складно, бо більшість, ненадовго затримавшись у нас, вирушала на захід.

Коли і чому ви повернулися до роботи?

- Повернувся я 10 травня цього року з особистих причин, які не готовий обговорювати у пресі. Вийшло, що в армії я провів більше року, хоча безпосередньо воювати почав лише з 17 липня. Для мене важлива ця дата, бо мене коробить, коли деякі охоронці доріг і мостів хваляться тим, як вони воюють чи воювали. Такі речі треба розділяти. Бо у тих, які воювали і які не воювали, зовсім інше сприйняття реальності. Люди, які фактично кожну секунду були готові померти і намагалися кожну секунду знищити противника, апріорі не можуть оцінювати все так, як ті, хто жив у тилу. Знаєте, якою є головна відмінність моєї роботи у місцевому самоврядуванні від служби на фронті? Працюючи сільським головою, я завжди розумів, що у 99% випадків зможу виправити всі свої помилки. А на фронті кожна помилка оплачується життями та здоров’ям цілком конкретних людей. Можливості виправити помилки на фронті зазвичай немає.

 

 З бойовим побратимом. Олександр Лукашець - ліворуч

 

Якою ви побачили свою громаду вже очима фронтовика? Що змінилося у ній?

- Про це навіть і говорити незручно, адже на фронті я бачив міста і села, знищені дощенту, фактично до фундаментів будинків. Порівняно з ними наше село видалося мені райським куточком з надзвичайно розвинутою інфраструктурою. І от раптом я чую, що хтось із місцевих жителів незадоволений тим, що десь щось не відремонтоване, не пофарбоване. В душі я часом щиро дивуюся цьому: «Що ж тут ремонтувати? Все ж гаразд!». Тобто, один раз переоцінивши цінності, ти вже не можеш повернутися до звичайної точки зору. Хоча це, звісно, не означає, що ми не ремонтуємо нічого і не латаємо ями на дорогах. Просто я тепер по-іншому ставлюся до цього. Я бачу, що те, що ми маємо, це надзвичайно багато. І я хотів би, щоб усі мешканці громади теж навчилися це цінувати.

Чим відрізняється стиль вашого керівництва до повномасштабного вторгнення і зараз?

- Нехай краще мої підлеглі відповідають на це запитання. Сам я вважаю, що зараз я чіткіше став розставляти пріоритети. До великої війни ми піклувалися про все на світі: про дороги, дахи у школах, про бруківку на майданах і тротуарах тощо. А зараз у нас пріоритет №1 – виграти війну. Це означає, що громада повинна максимально допомагати військовім та робити все для того, щоб полегшити їхню службу.

Що Деражненська громада робить для цього?

- Найбільше я пишаюся нашими внесками до оборонного бюджету Рівненської області. Фактично це фонд, кошти до якого вносять всі громади у межах своїх можливостей. Деражненська сільська рада цьогоріч сплатила до фонду 1,08 млн грн. Це доволі значна для нас сума, якщо врахувати, що бюджет Деражненської сільради сягає 60 млн грн, з яких лише 19,5 млн грн власних надходжень. Також наші люди час від часу проводять благочинні ярмарки, а на виручені кошти через волонтерів допомагають знайомим військовим.

 

 Під час оборони Харкова. Олександр Лукашець - праворуч

 

Голів великих та заможних громад нещодавно критикували за реалізацію недоречних під час війни проєктів: укладання тротуарної плитки, добудови басейнів тощо. На що Деражненська громада витрачає свій бюджет?

На утримання існуючої інфраструктури: шкіл, дитячих садочків, медичних закладів, бібліотеки, музичних шкіл тощо. Це лише на перший погляд здається, що 19,5 млн є великою сумою. На мінімальну зарплату одного працівника, яка зараз становить 6,7 тис. грн, на рік потрібно закласти до бюджету близько 100 тис. грн, враховуючи податки. Але ж не всі зарплати мінімальні, до того ж, треба ще й оплачувати енергоносії.  Бруківку, на жаль чи на щастя, ми не кладемо, басейнів не маємо. До речі, цьогорічний бюджетний план на 19,5 млн нам треба ще виконати. Тобто всі наші підприємства мають добре працювати, в іншому разі нам доведеться зменшувати витрати.

А як почуваються підприємства, що поповнюють місцевий бюджет?

- Ми дуже зацікавлені, щоб бізнесу на нашій території було комфортно. Адже що більшою є кількість працівників, то більше податкових надходжень отримає громада. Великих підприємств у нас немає, лише малий і середній бізнес. Але їм зараз непросто – насамперед через відтік молоді. Хто на фронті, хто за кордоном, хто у Рівному. Людей менше – значить, менше продажів у магазинах, менше робочих місць, менше розвитку. Щоб трохи допомогти місцевому бізнесу, ми нещодавно прийняли рішення зменшити податкову ставку за користування нерухомим майном. До речі, принагідно прошу вас озвучити наступне прохання до законодавця. Ми би хотіли, щоб він якнайшвидше виправив кілька юридичних формулювань, завдяки яким недобросовісні підприємці роками уникають сплати податків за користування нерухомим майном. Згідно чинного законодавства, об'єкт нерухомого майна, документи на який перебувають у стадії реєстрації, податків платити не повинен. При цьому термін такої реєстрації жодним чином не обмежено. У нас є об’єкти нерухомості, які використовуються, але податків ми не отримуємо, бо вони ж перебувають у стадії реєстрації! Роками, навіть десятиріччями! Ані голова громади, ані інші посадові особи не повинні шукали шляхів до отримання таких податків, намагаючись перехитрити підприємців. Все має бути чітко і прозоро.

Чи впливає на настрої людей у громаді близькість атомної станції?

- Ні, бо кожен розуміє, що будь-який витік радіації на станції серйозно загрожуватиме Білорусі. Тому у можливість терактів на Рівненській атомній мало хто вірить.

Медики багатьох громад вирушили на фронт. Чи те ж саме відбулося і у вас? Наскільки постраждала від цього якість надання медичних послуг?

- Деяких працівників нашої лікарні мобілізовано, і тепер вони є бойовими медиками у різноманітних підрозділах. Мобілізували також водія та фельдшера з нашої «швидкої». Але особливо від цього якість надання медичних послуг не погіршилася, адже сімейні лікарі у нас – жінки, і їх не мобілізовували. Жодним чином не постраждали і школи. Дякувати Богу, прямих обстрілів у нас не було, лишень ППО дещо збивало. Щоправда, минулого навчального року деякі наші школи працювали на змішаній формі навчання, бо їхні укриття були не в змозі вмістити всіх дітей.

Скільки вимушених переселенців залишилося у Деражненській громаді?

- Мені відомо про 18 осіб, які живуть на разі у стаціонарному відділенні нашої лікарні. Здебільшого це малозабезпечені люди з району Бахмута-Краматорська. У нас вони мають тепло, світло та нормальні умови для життя. Як волонтерські організації, так і сільська рада допомагають їм з харчуванням. Ті, з них, хто хотіли знайти роботу, працюють.

 

Старший лейтенант Олександр Лукашець повернувся до цивільного життя

 

Останнім часом в Україні почастішали скандали зі священниками Московського патріархату. Чи трапляються вони у вашій громаді?

- У нас не було і не буде жодних скандалів з Московським патріархатом, повірте. Ми з ним будемо дуже мирно прощатися. І вже прощаємось. Силою, звичайно, ми нікого не змушуємо нікуди переходити, але при цьому наголошуємо, що вже прийшов час зрозуміти, хто є хто. Адже відомі безліч фактів про допомогу священиків Московського патріархату російським військам. Навіщо нам тут ворожі агенти? При цьому я у жодному разі не збираюся якось притісняти цих священників. Адже у нашій Конституції закріплена рівність релігій, проте ворожі структури під час війни – це зовсім інше. Я радий, що українські спецслужби нарешті зайнялися цим питанням. З чотирьох наших «московських» парафій дві вже перейшли до Православної церкви України, залишилася ще дві, з яких тільки одна має повноцінну реєстрацію.

Як почувається соціальна сфера громади?

- Їй, мабуть, найважче з усіх. Бо держава повністю переклала відповідальність за цю сферу на плечі громади, а про наш бюджет я вам вже розповів. Також у нас, на жаль, є поранені на фронті, яким ми просто не можемо не допомагати виплатами з місцевого бюджету. Мусимо допомагати і сім’ям загиблих. Тож нам важко, але тим не менше, ми намагаємося вирішувати всі питання.

Яку роль у протистоянні ворогу зіграла реформа децентралізації?

- На мою думку, реформа децентралізації є одною з найкращих у нашій державі. Завдяки їй, з’явилася пряма зацікавленість громади у тому, щоб все було чесно, легалізовано та максимально інвестиційно привабливо. Щоб кожна громада розвивалася і планувала своє майбутнє. Попередня модель управління, коли всі гроші, скільки б їх сільська рада не заробила, забирав Київ, була деструктивною. Який інтерес сільській раді у таких умовах заробляти? Зараз значна частина податку залишається на місцях, тому громада максимально зацікавлена у заробітках. А сила громади вимірюється саме її фінансової незалежністю. Щоб громади розвивалися, у цілій державі має бути добрий інвестиційний клімат. Між тим, зрозуміло, що до країни, яка веде активні бойові дії, жоден нормальний бізнес заходити не буде. Тому спочатку треба виграти війну, як би важко нам не було.

Чи зріс ваш авторитет на районному та обласному рівнях після вашої безпосередньої служби у ЗСУ?

- Я вважаю, що те, воювала людина чи ні, не має бути важливим для керівництва. Головне – ділові якості людини. До речі, якщо ви вже кажете про мій авторитет, то прошу записати ще одне моє побажання до Верховної Ради. Як голова громади я вважаю, що правила розподілу ПДФО має бути якнайшвидше змінено. Наша громада межує з передмістями Рівного, і багато наших мешканців працюють у Рівному, сплачуючи податки там. Це неправильно, бо всіма послугами ці люди користуються у нашій громаді, а ми десь маємо брати гроші на оновлення інфраструктури: від вуличного освітлення до дитячого садка. Нехай би ПДФО розподілялося за пропорцією 50:50 чи навіть 60:40, я маю на увазі, що одна частина йшла би за місцем реєстрації підприємства, а інша – за місцем реєстрації людини. Якщо у нас будуть гроші, ми і фронту допоможемо, і у себе лад в усіх сферах наведемо.