Тренер депутатів місцевих рад Ярослав Максимчук разом з родиною просидів 15 днів у підвалі власного будинку під час найзапекліших боїв.

Автор: Дмитро Синяк

---

Західні передмістя столиці з першого дня війни стали ареною найбільших боїв. Мешканець Бучі, міста, розташованого між Ірпенем та Гостомелем, експерт з виборчого права і тренер депутатів місцевих рад Ярослав Максимчук із родиною вирішив не їхати у перші дні евакуації. Згодом це стало неможливим через тяжкі бої, що не припинялися ні на годину. Через п’ятнадцять днів, проведених у підвалі власного будинку, Ярослав наважився виїхати автомобілем через гуманітарний коридор на підконтрольну українській армії територію. Тепер його розповідь Децентралізації про окупаційні жахи нагадує сповідь. Однак у ній є і чимало практичних моментів, які можуть допомогти людям у подібній ситуації.

 

Не встигли виїхати

Ми з дружиною, її батьками та двома нашими дітьми мешкали у приватному будинку у Бучі, діти ходили до Бучанської середньої школи №5. У день, коли почалася війна, вулиці міста заповнили біженці, які тікали від неї. Ми вирішили не тікати. По-перше, подумали, що втекти ми завжди встигнемо, бо маємо машину. По-друге, розсудили, що росіяни на Бучу не підуть, бо сунуть вони з півночі та з північного сходу, а ми знаходимося на заході. До того ж, у Бучі немає жодної стратегічної та військової інфраструктури. Врешті-решт ми маємо добрий підвал, у якому можна буде пересидіти у разі чого. Рішення залишитися було нашою великою помилкою, бо те, що сталося, у рази перевищило наші сподівання.

Спершу ми побачили над сусіднім Гостомелем дуже багато вертольотів. Нам і на гадку не спало, що вони російські, ми були переконані, що це «перегрупування українських Збройних Сил». А потім почалося таке!

Залунали постріли, вертольоти почали збивати, у метрах п’ятдесяти над нашим будинком пронісся штурмовий літак. Ми були у шоці. Того ж дня до нас перебрався з околиць Бучі, що ближчі до Гостомелю, мій друг із дочкою та дружиною. Так нас стало дев’ятеро, і наступного дня ми вирішили будь-що виїжджати з міста. Однак було вже пізно: всі мости підірвали, а єдину дорогу, що залишилася, постійно обстрілювали.

25 лютого ми чули, як наші знищували російську колону, що сунула на Ірпінь по вулиці Вокзальній. Потім би бачили, як залишки цієї колони верталися по сусідній вулиці, і я тоді зателефонував до Міністерства оборони й повідомив про це. Думаю, не я один розповідав нашим про пересування росіян, бо згодом наші знищили і цих відступаючих. За дві години ми бачили ще одну російську колону, що вирушила у напрямку Ворзеля, а потім почули, як детонують боєприпаси: від неї теж нічого не залишилося.

 

 

32 квадратних метри захисту

Ось через такі активні бойові дії підвал нашого будинку площею 32 квадратних метри став нашою домівкою на п’ятнадцять (!) днів. На третій день у нашому будинку пропало світло, та, на щастя, ми мали запас свічок та батарейок для ліхтарика. Також у нас була заправлена машина, і я час від часу заводив її, щоб, принаймні, зарядити телефон. Він тепер став єдиним місточком, що поєднував нас зі світом. Однак заводити двигун було страшно, бо росіяни, що захопили місто, могли почути, як він працює, і розпочати стрілянину по нас. Вони стріляли по всьому, що викликало у них найменшу підозру.

Я дуже зрадів, що у нас знайшовся старий кнопковий телефон, який міг тримати заряд більше тижня. Тепер ми могли вже не боятися, що залишимося без зв’язку найближчими днями. Завдяки цьому телефону я зміг зрозуміти, що відбувається довкола, бо телефонував усім знайомим. Час від часу я також вмикав свій андроїд, щоб переглянути міські чати. Вони були для нас головним джерелом інформації.

 

Снаряди, міни та ракети

Через те, що вимкнули світло, ми залишилися без опалення та води. Щоправда, холод  не був великою проблемою, бо у будинку зберігалося чимало теплих речей. Та й водою ми запаслися, однак по двох тижнях вона закінчилася, а набрати нову було неможливо. Готували ми на дровах у літній кухні, обережно пробираючись туди городом. А коли обстріли посилювалися, куховарили просто у підвалі за допомогою бензинової паяльної лампи. Гріли компоти, варили картоплю. Та мені навіть важко уявити, як у цей час давали собі раду мешканці багатоквартирних будинків, під якими не було не те що бомбосховищ, а навіть підвалів.

Коли я обережно пробирався догори, то міг побачити з вікна, як горять Гостомель та Ірпінь. Звідти весь час долинали вибухи. А над нашим будинком в усіх напрямках летіли, міни, снаряди, ракети, літаки та вертольоти…

Найстрашнішими були вечори та ночі. Метрів за п’ятсот від нашого будинку розташувався російський мінометний розрахунок, котрий щойно стемніє, починав випускати міни просто над нашим будинком.

28 лютого ми прокинулося від страшного вибуху. Я одразу ж увімкнув андроїд, і у міських чатах прочитав, що «щось прилетіло» до будинку напроти нас – тобто метрів за тридцять через дорогу. Згодом з’ясувалося, що це одна зі ступенів крилатої ракети чи від системи залпового вогню «Смерч». Ця ступінь сама відділяється від бойової частини, коли ракета вже пролетіла певну відстань. І от вона впала просто на подвір’я сусіднього будинку, намертво «вклеївшись» до бетонної підлоги. А її оперення пробило дах і влетіло до дитячої кімнати. На щастя, всі мешканці цього будинку виїхали, щойно почалася війна, тому ніхто не постраждав. Ще кілька ступенів впали того ж дня на сусідні вулиці.

1 березня у підвалі ми відзначили день народження доньки. Нагріли трохи компоту, привітали. Мабуть, донька на все життя запам’ятає це «свято»…

 

 

Окупанти

Російські війська у Бучі поводилися нахабно і безцеремонно. Вони розстріляли кількох місцевих волонтерів та активістів. Я не знаю, хто дав їм наводку, однак вони просто прийшли і застрелили людей. Поруч з магазином будівельних матеріалів російські солдати також розстріляли автомобіль, який їхав під білим прапором. У ньому загинули чоловік, його дружина та їхня маленька донька. Так вийшло, що ця машина виїхала на перехрестя, коли до нього саме під’їжджала російська танкова колона, і танкісти, не вагаючись, знищили «підозрілий автомобіль». У чатах писали, що російські військові також не пропустили лікаря, який прагнув прийняти пологи у жінки, що вже почала народжувати, і вона народила без жодної медичної допомоги.

Росіяни не пропускали нікого і до знеструмленої лікарні, де залишилося багато літніх пацієнтів. А ще вони спалили будинок, на фасаді якого висів плакат: «Тут можуть зупинитися учасники АТО». У чатах також писали про російських мародерів у Ворзелі. У Лісовій Бучі, у бомбосховищі дитячого садочку росіяни влаштували штаб, а танки та БТРи ставили якнайближче  до житлових будинків, щоб наші не могли стріляти по них.

Добре, що ми мали багато запасів, а як ці два тижні прожили ті люди, які припасів не мали? Щоправда, мешканці Бучі, списуючись у чатах, робили все можливе, щоб допомогти одне одному. Хтось, наприклад, випікав хліб, а хтось приносив до нього борошно й дріжджі, які збирав по сусідах. Ми теж давали сусідам картоплю, якої у нас було доста. Дехто міняв продукти на батарейки та пальне.

8 березня росіяни влаштували масові перевірки мешканців Бучі, переглядаючи телефони кожного, кого їм вдавалося витягти з підвалів. У них шукали будь-які сліди шпигунства: фото, відео, повідомлення у чати Міноборони. Про це розповів мій друг, який таки вирішив навідатися до свого будинку і був зупинений на вулиці російським патрулем.

9 березня у чатах з’явилася інформація про можливість виїхати з Бучі власним транспортом. Із самого ранку на майдані поруч із міською радою почали збиратися люди. Їх було дуже багато, бо Бучу заблокували швидко, і мало хто встиг виїхати з міста. Того дня ми не поїхали, бо чули про обстріли біженців російською армією. Та коли довідалися, що люди без особливих проблем дісталися територій, що контролюються українською армією, вирішили наступного дня вирушати у дорогу. Більше тягнути не могли, бо вже практично лишилися без води та їжі. Крім того, ніч з 9 на 10 березня була найжахливішою: канонада не припинялася ні на мить, і ми не зімкнули очей.

Ключі ми лишили стареньким сусідам, сказавши їм забирати з нашого дому будь-які потрібні їм речі та продукти.

Я був приголомшений, коли вперше зблизька побачив російських солдат. Добре екіпірованим був тільки їхній командир, а всі решта нагадували якась робочу бригаду на лісоповалі, от тільки що замість пил та сокир у них були автомати, броніки та каски. Двадцятирічні худорляві низенькі російські хлопці були навіть не у берцах, а у кросівках та у звичайних мештах. Це при мінусовій температурі. Що за армія така? Якщо ці діти по кілька днів були змушені ночувати у полі, я можу уявити, який бойовий дух вони мали.

Спершу наша колона біженців обережно висунулася на «Варшавку», потім через Забуччя і Дмитрівку виїхала до Житомирської траси. А оскільки міст у Стоянці було висаджено у повітря, ми звернули на Білогородку, що була вже під контролем української армії. Дорогою я суворо наказав дітям дивитися тільки вперед, не оглядатися, а краще – заплющити очі, бо те, що ми побачили, було невимовно жахливо. У різних місцях стояли близько двадцяти розстріляних цивільних автомобілів. На деяких з них були таблички з написом «ДІТИ» та білі прапори. Мертві водії та пасажири залишалися всередині або лежали поруч, і ніхто не прибирав їхні тіла. У мене досі перед очима ця страшна дорога, якою наша колона рухалася дуже і дуже повільно: до Києва ми їхали сім годин.

Я злякався, коли на російському блок-пості до мене раптом підійшов офіцер. Однак він сказав тільки: «Таваріщ вадітель, закройтє акно, нє прастудітє пасажірав!» Ніхто нікого не обшукував, ніхто не оглядав автомобілі. Нас просто випустили, і за деякий час ми були вже не українському боці.

 

 

Коли кажуть евакуюватися, евакуюйтеся

Всім, хто можуть опинитися у такій ж ситуації, як я, хочу порадити наступне.

По-перше, не провокуйте російських військових. Вони прийшли до нас вбивати і нищити, тому легко можуть забрати на кілька життів більше. Для них це не становитиме жодної проблеми, і нічого їм за це не буде. Тому не робіть різких рухів, станьте максимально непомітними для їхніх військових.

Так, українці мають боронитися, але це треба робити з розумом. Чи міг би я, приміром, кинути коктейль Молотова у БМП, що стояли поруч із моїм будинком? Звісно, міг би, але що після цього було б зі мною та моєю родиною?

По-друге, евакуюватися треба не останньої миті, а тоді, коли вам про це кажуть. Інакше, як нам, вам доведеться сидіти по кілька тижнів у підвалах. І це у кращому разі. Те ж саме стосується і наказів вирушити до укриттів. Коли кажуть, що треба ховатися, ховайтеся.

По-третє, знаходячись під окупацією, постирайте всі повідомлення з телефонів, а краще видаліть самі програми. Якщо окупанти знайдуть будь-які фото, так чи інакше пов’язані з їхньою армією, у вас можуть бути великі проблеми.

Запасайтеся не тільки продуктами і водою, але й батарейками та свічками, бо світло зазвичай зникає у перші ж дні бойових дій. 

Я не шкодую, що пройшов таке страшне випробування, бо вірю, що після ночі завжди приходить ранок. Як історик за освітою та політолог я можу сказати, що цієї війни нам було не оминути. Повзуча окупація Росії так чи інакше призвела би до неї. А тепер я переконаний у нашій перемозі, що призведе до надзвичайних позитивних змін у нашій державі. Тепер Україна отримає певне щеплення від зневаги до свого народу, від лояльності уряду до корупції, від неуважності до нагальних потреб армії.

Наостанок скажу, що я не тільки не сумніваюся у нашій перемозі, я вважаю, що тільки зараз ми маємо можливість повернути собі Донбас та Крим. Потім такого моменту вже не буде. Після цієї війни Україна буде єдина, сильна та успішна.