Сергіївська об’єднана громада Полтавської області рятується від знелюднення створенням робочих місць. Кожен місцевий підприємець може взяти тут безвідсоткову позику у 300 тис. грн, а також стати членом кооперативів, у які інвестує громада

---

Автор: Дмитро Синяк

 

 

 

 

Дорога до Сергіївки

 

- … і вся ця ваша реформа взагалі псу під хвіст! Міняють шило на мило, а простій людині від того ні холодно ні жарко. Як жили – виживали при сільрадах, так виживаємо і тепер, коли у нас громада…

Голос водія Сергіївської ОТГ, який везе мене до села Сергіївки з райцентру – старовинного міста Гадяча, долинає до мене наче здалеку. З Києва на Полтавщину світ неблизький, і я вже трохи втомився. До того ж, подорожуючи українськими громадами, я засвоїв, що далеко не всіх можна переконувати у тому, що біле – це біле, а надто водіїв.

Дорога доволі непогана, і наш Citroen C3 летить по ній стрілою, лишень водій час від часу спритно об’їжджає доволі прикрі  ями.

- Оце ремонт поробили! – обурюється він. – Трохи далі все покриття поміняли, а тут поналишили нам дірок! Як не знатимеш, де вони, то можеш і колеса тут погубити. А машина ж то нова!

- Справді нова? – пожвавлююся я. – А кому належить? Ваша?

- Та ні, у мене інша. Це сільрадівська. Минулого року її взяли.

- Ну от, а ви кажете, нічого не покращується! Хіба ж ваша сільрада могла б купити таку машину у 2013-му?

- А ціни на кукурудзу і сою ви бачили! – не здається чоловік. – З такими цінами їх простіше позалишати на полі! Нехай гниють! Або візьмемо, наприклад, сонях. Позаминулого року тонна соняха коштувала 900 грн, минулого року – 660 грн, а цього року – 580 грн. Ну, як із цього жити! Ми вже картоплею та буряком свиней годуємо, бо немає цьогоріч ціни ні на картоплю, ні на буряк.

- А соєю ви кого годуєте?  – підчеплюю я.

- Китайців годую! Маю 20 гектарів орендованої землі. Вирощую сою, а згодом гуртовики продають її вроді в Китай. Сусіди мені свої паї поздавали в оренду. Ще й просили, щоб я взяв, благали навіть. А тепер заздрять. Ти, кажуть, на нашій землі жируєш. А я відповідаю: «Вже зараз вертаю вам ту вашу землю! Господарюйте самі!» Так ні ж, не хочуть! Ех, люди у нас тут негодящі. От недавно питаю я в одного чоловіка на базарі у Гадячі, скільки коштує насос до трактора. Він каже: «600 гривень». Та коли я приходжу до нього з грошима, він вже вимагає 1200 гривень. А не хочеш, мовляв, не купуй. Так я не полінувався з’їздити до Зіньківа, це за 50 км звідси, і купити той насос там – таки за 600 грн.

- А навіщо вам насос до трактора?

- Так я два трактори маю! Мої, власні. Старі правда, і то одне в них ламається, то інше. А ви кажете: реформа! Хіба може проста людина добру техніку купити!

 

Welcome to Serhiivka!

 

Дивлячись, як минають за вікном акуратні, доглянуті полтавські поля, я думаю про те, що, мабуть, вперше бачу водія сільради, який їздить на новенькому позашляховику, господарює на 20 га орендованої землі, та ще й має два власних трактори. І звичайно ж, він при цьому, швидше за все, не платить податки, оформивши ріллю як власний город. А з чого платити податки! Хіба ж то гроші!

А ще я думаю про предків цього чоловіка які, напевно, були козаками і кермували не французькими автомобілями, а волами й кіньми. У цих краях козаки з’явилися, тікаючи від свавільної польської шляхти, ще до Богдана Хмельницького. У густих полтавських лісах їх не могли відшукати ані поляки, ані татари. (А росіян тоді тут і близько не було). Коли до Сергіївки заявлявся котрийсь збирач податей, козаки казали йому щось на кшталт:

- Які там податі! Заледве самі не вмираємо з голоду! Подивися на ціни на пшеницю! Ще минулого року сяк-так можна було жити, а тепер! А ви наші посухи бачили?! А про наші неврожаї чули?! А про ворожі набіги?! Як нас грабують, то куди дивиться влада?!

І з переповнених хлівів козакам схвально підмекували кози, підмукували корови і підхрюкували свині.

Науку правильного спілкування з «вищими чинами» швидко опанували діти й онуки тих козаків. І так само, як 500 років тому, тепер вони кажуть будь-якому гостю з Києва:

- Ви бачили нинішні ціни!? Хіба ж ми тут живемо?! Виживаємо! І куди тільки дивиться влада!?

Натомість продовжують годувати свиней картоплею, бо так свині краще вигулюються.

- Все, приїхали, – каже мені водій. – Ось вона, Сергіївська сільрада. Минулого року ми цей будинок капітально відремонтували. Але що з того: все інше сиплеться, валиться і нікому нічого не потрібно…

Полтавщина – правдивий козацький край.

 

Вдаримо фермерством по знелюдненню громади!

 

У сільській раді мене зустрічає голова Сергіївської ОТГ Ігор Лідовий, колишній голова районного відділу освіти й директор двох місцевих шкіл.

- Громада у нас невеличка, якщо говорити про кількість жителів: на 13 сіл маємо лише 3 тис. осіб, – відразу ж переходить він до справи. – І ми порахували, що коли все піде такими ж темпами, то за 20 років людей у наших краях не залишиться зовсім. Отже стрімке скорочення кількості населення – найбільша проблема нашої громади, визначена, зокрема, у стратегії її розвитку. А для того, щоб населення зростало, потрібне не освітлення та ремонти, потрібні робочі місця!

Скажу по щирості, мені було приємно почути таке зізнання на самому початку розмови. Адже у деяких громадах я так і не зміг довести, що якість ремонтів клубів-сільрад-доріг-шкіл-їдалень-котелень-бібліотек має доволі слабкий вплив на зростання кількості населення. Бо майбутнє вимальовується дуже слабо не тоді, коли ти не маєш ліхтаря під власним будинком, а тоді, коли не маєш роботи.

 

Капітан «сергіївського корабля» Ігор Лідовий

 

Цікаво, що роботи, до того ж високооплачуваної, у Сергіївській ОТГ не бракує. Адже на території громади розташоване Качанівське газове родовище, й зарплати у тамтешніх газовиків сягають подекуди 25 тис. грн. І комбайнери в агрохолдингах теж на зарплату не нарікають. Але Ігор Лідовий переконаний, що цього замало для порятунку громади. Аби врятувати її від знелюднення, треба створити якнайбільшу кількість малих підприємств.

- Я проголосив гасло: кожному двору – по приватному підприємцю! – захоплено розповідає Ігор Лідовий. – Я був із робочими поїздками у Канаді, у Фінляндії та у Німеччині і бачив, як це гасло там працює. Воно є буквально основою сільського розвитку. Малі сімейні ферми, що мають від 5 до 20 корів, виробляють сир; інші такі ж ферми вирощують малину, овочі, фрукти чи розводять тварин. І доходів від цього з лишком вистачає для гідного життя одної родини. У нашій громаді таких ферм і таких фермерів, за моїми підрахунками, має бути не менше тисячі.  Ми ж тут і так усі фермеруємо. В Анатолія Ілляшенка, голови комунального підприємства «Добробут», що впорядковує наш ліс, наприклад, близько 40 соток городу, і я теж маю 40 соток. Я вирощую кролів та свиней. Хтось тримає з 50 курей, хтось вирощує півгектара часнику…

 

Інтерв’ю із задоволенням (з чаєм та цукерками) та не без моралі

 

Я мимоволі згадую сільрадівського водія з його 20-ма орендованими гектарами сої та кукурудзи й двома тракторами.

- Але наші господарства неефективні, бо мають чималі проблеми зі збутом продукції, – знов повертає мене до дійсності Ігор Лідовий. – Кому ж бо потрібні маленькі партії товару! Тому нам сам Бог велів об’єднуватися у кооперативи, які можуть формувати великі партії. От ви гляньте в інтернеті, чи є бажаючі придбати, наприклад, 1 тонну сушеної цибулі чи сушеного часника. У нас, на Полтавщині, цей товар армійські постачальники відривають з руками.

 

Про Фонд підтримки підприємництва, який рятує село

 

Як колишній працівник райдержадміністрації Ігор Лідовий добре знайомий з усіма районними програмами. Одною з них є Програма підтримки малого підприємництва, під яку районна адміністрація навіть створила спеціальний фонд. Відтак, кожен бажаючий може подати свої бізнес-ідеї на розгляд місцевої комісії, за рекомендацією якої фонд згодом виділятиме кошти. А дати він може чимало: без жодних відсотків на два роки до 300 тис. грн – під заставу обладнання чи іншого виробничого майна, купленого на ці ж гроші.

Ігор Лідовий вирішив використати кошти фонду на благо громади, але за умови  що кожен підприємець, який позичає  50 тис. грн, має створити одне робоче місце. Відповідно, 300 тис. грн – 6 робочих місць.

Чи саме ця норма налякала місцевих жителів, невідомо. Але серйозних підприємницьких ініціатив у Сергіївській громаді не знайшлося. Лишень один чоловік виявив бажання створити за допомогою фонду цех з виробництва тротуарної плитки у себе на хуторі. Однак йому цю ідею у Сергіївській сільраді зарубали. По-перше, тому, що поруч вже працювали кілька подібних цехів. А по-друге, віддаленість хутору від точок постачання сировини ставила під питання формування конкурентної ціни.

Тоді Ігор Лідовий вирішив переговорити з молодим власником сергіївського продуктового магазину та жителем Гадяча Володимиром Опришком.

 

Міняю кредит на робочі місця!

 

Ми зустрічаємося з ним у його офісі у Гадячі. Це зовсім молодий чоловік із м’яким голосом і такими ж м’якими рухами. Однак ця зовнішня м’якість не заважає йому провадити досить успішний бізнес. Протягом восьми років Володимир Опришко працював у Києві: мав власні бригади, що встановлювали системи вентиляції у новобудовах та у метрополітені. Але одного дня раптом відчув надзвичайну тягу до рідних місць. І покинувши прибуткову справу, повернувся до рідного Гадяча. - Мені добре тут, – зізнається пан Володимир, усміхаючись щирою дитячою усмішкою. – Грошей, звісно, набагато менше, ніж у Києві, але душевний комфорт теж чогось вартує. Крім цього, у Києві я весь час мав боротися з конкурентами за місце під сонцем. А тут я відчуваю, що просто потрібен людям. Наприклад, без мене у Сергіївці та в інших селах району не було б ані хлібу, ані сиру. Ну, і звісно, без Григоровича…

Григоровичем Володимир Опришко по-дружньому називає голову Сергіївської ОТГ. 

- Рік тому він буквально вмовив мене відкрити у Сергіївці пекарню, адже школи громади потребували хліба, – зізнається підприємець. – Я тоді мав у Сергіївці та в інших селах продуктові магазини і про більше й не мріяв. Але Григорович зробив мені пропозицію, від якої неможливо було відмовитися: 150 тис. грн з бюджету громади і стільки ж – з районного Фонду підтримки підприємництва. Ці гроші стали стартовим капіталом…        

                                                                                                                                                                                                                

Володимир Опришко на пекарні

 

Для того, щоб запустити пекарню, Сергіївська ОТГ протягом  двох тижнів приймала у себе львівського технолога, який навчав місцевих пекарів, як робити хліб за «бабусиними рецептами»: без розпушувачів, покращувачів смаку та глянцю, яким виробники часто покривають буханці, аби ті блищали. Сергіївська пекарня завдяки цим технологіям  може обходитися навіть без дріжджів, і Володимир Опришко вбачає у цьому конкурентну перевагу.

- Конкурувати у виробництві хліба дуже важко, бо маржа є мінімальною, – каже він. – Буханець нашого хліба, до прикладу, коштує лише 8 грн. Але ми беремо саме натуральністю виробництва. Крім того, намагаємося продавати хліб свіжим, навіть гарячим.

За рік загальна сума інвестицій у пекарню набагато перевищила «перший внесок». При цьому Володимир Опришко створив 9 робочих місць та забезпечив хлібом чимало шкіл та інших державних і комунальних установ району. Щоправда, кредит він зміг повернути лише частково.

 

Нескромна етикетка сергіївського хлібу

 

- Дуже важко сплачувати всі податки, створювати нові робочі місця, інвестувати у нове обладнання, і при цьому ще й повертати кредит, – жаліється підприємець. – Тому я хочу попросити керівництво Фонду про можливість відтермінувати платежі. Є у мене й інша пропозиція – вже до громади. Якщо вона зі свого бюджету закриє мій борг перед Фондом, то навесні я ще збільшу кількість працівників пекарні і фактично поверну ці гроші Сергіївській ОТГ податками. Ми ж нещодавно почали виготовляти торти й тістечка, і скоро нам знадобляться нові робочі руки.

 

Свіжі булки…

 

Сировар із Середняків

 

Другою ініціативою Ігоря Лідового та Володимира Опришка стала сироварня, яку пан Володимир відкрив у приміщенні сергіївського продуктового магазину. Це маленька кімнатка, в якій у спеціальних холодильниках зберігаються сирні голови. Двоє дівчат щодня миють їх у спеціальному соляному розчині.

- Де ви раніше працювали? – питаю я в одної з них.

- Ніде, – ніяковіє вона. – Я весь час тільки вдома, коло господарства, була…

- Фонд підтримки підприємництва півроку тому позичив мені 300 тис. грн для відкриття у Сергіївці сироварні, – відвертає мою увагу Володимир Опришко. – Ми з Григоровичем порахували, що родина, яка тримає 5 корів, може отримувати по 40-45 тис. грн на місяць за молоко, яке сироварня братиме у неї  за базарною ціною – близько 10 грн за 1 л. Ну, нехай на утримання корів піде 5-10 тис. грн. Все одно 30 тис. грн чистого прибутку для двох осіб гарантовані. Це якщо 5 корів. А якщо 10? Можна до Польщі на заробітки не їхати!

Сергіївська сироварня почалася з двох працівників та з переробки лише 30 л молока на добу. Зараз вона переробляє вже 200 л. За кілька годин після потрапляння сергіївських сирів на прилавки магазинів Гадяча та довколишніх сіл їх розбирають люди, які одразу ж оцінили якість цієї продукції.

 - Мої друзі, які працюють на одному із сирзаводів, розповідають, що у деяких тамтешніх сортах сиру зовсім немає молока – сама хімія та пальмова олія, – розповідає Володимир Опришко. – Ми ж беремо якістю, а ще – ціною. Кілограм адигейського сиру у нас коштує  150грн кг, а сир рікота, який робиться із сироватки, ми продаємо по 35 грн за 1 кг. Адже для нас сироватка – це побічний продукт, додатковий.

Щоб запустити сироварню, сергіївці, як і у випадку з пекарнею, теж шукали технолога, який би погодився приїхати і навчити місцевих фахівців. Але так і не знайшли. Довелося робити сир буквально «за рецептами з  інтернету» і  вчитися на власних помилках. Обладнання для сироварні купили у Харкові. За словами Володимира Опришка, воно анітрохи не гірше від італійського чи ізраїльського, натомість коштує набагато дешевше.

- Щоб віддати 300 тис. грн кредиту за рік, наша сироварня має переробляти близько 300 л молока на день, – каже підприємець. – Вже навесні наступного року ми плануємо вийти на таку потужність. Тоді у нас будуть вже не двоє, а шестеро працівників. Та ми з Григоровичем вже балакаємо про більше. Селяни мають залучати до своїх міні-ферм робітників, купувати доїльні апарати тощо. Тоді й ми матимемо набагато більше молока. Ми маємо показати всім місцевим жителям, що на молочарстві можна непогано заробляти!

Селяни, які здають молоко до Сергіївської сироварні, вже об’єдналися у кооператив, формуючи партії по 200 л. За новим законодавством, звичайне, базарне молоко може бути лише ІІ сорту, оскільки не має ані сертифікатів відповідності, ані особливого контролю. Натомість кооперативи за певних умов можуть продавати саме молоко І сорту, яке є мало не удвічі дорожчим.

Володимир Опришко каже, що теж виграє на об’єднанні селян, бо йому непотрібно облаштовувати приймальний пункт, куди люди приносять молоко двічі на день. Економить він і на зарплаті лаборанта, а також на молоковозі, який мав би збирати молоко по хатах. Завдяки цьому і вдається тримати доволі невисоку ціну на сир.

- Моє дитинство пройшло у селі Середняки, що зараз входить до складу сусідньої Петрівсько-Роменської ОТГ, – зізнається Володимир Опришко, потискаючи мені на прощання руку. – Батьки мої досі там живуть, а у Петрівській ОТГ я маю кілька магазинів. Тож і пекарню із сироварню мені було би логічніше відкривати там. Але я відкрив їх саме у Сергіївці, бо тут почуваюся під захистом громади, яка не просто підбадьорювала мене, прохаючи «створити побільше робочих місць», але й знайшла гроші для інвестицій у мої приватні підприємства. Я дуже ціную це.

Ігор Лідовий, не плануючи зупинятися на досягнутому, нещодавно ініціював створення у селі Розбишівка, де є близько 100 корів, цеху з виробництва згущеного молока. Цех повинен дати роботу щонайменше для шістьох осіб. Для цього громада готова виділити 270 тис. грн, і ще 220 тис. грн має надійти з обласного бюджету. Пан Ігор провів вже кілька перемовин про це з обласною владою.

 

Як  кукурудза та соняшник вбивають українське село

 

На якусь мить кабінет Ігоря Лідового видається мені каютою корабля, що зазнав катастрофи, а сам він – досвідченим капітаном, що має намір врятувати судно. І хоча його плани порятунку виглядають трохи фантастичними (невже реально у громаді з населенням 3 тис. осіб створити 1 тис. фермерських господарств?!), йому все одно віриш. Та й невеличкі успіхи зі створення пекарні та сироварні теж на його користь. Але не вони мають кардинально змінити економічну і, як наслідок, демографічну ситуацію у громаді. Це повинен зробити кооператив «Сергіївські ягоди».

- На Полтавщині є доволі успішний кооператив «Диканські ягоди», за роботою якого ми уважно спостерігаємо, – розповідає Ігор Лідовий. – Він вирощує органічну малину на площі 13 га і продає її до Європи. 1 кг малини там коштує  140 грн, а в Україні – 20 грн. За моїми підрахунками, під час збору малини цей кооператив має близько 400 тис. грн чистого прибутку на день. При цьому у зборі малини задіяні близько ста працівників. Але я навіть не про це. Кожен селянин може купити саджанці малини і згодом здавати її, скажімо, на сушарню.

- Чому ж не купує? – питаю.

- Бо люди у нас дуже недовірливі. Скільки не розповідай їм про прибутки та перспективи, ніхто не повірить, доки не побачить позитивний приклад. А щоб такий приклад з’явився, потрібен час.  Малина має вирости, сироварня – міцно стати на ноги. Щоб люди повірили у цю ідею, ми з кількома працівниками сільської ради минулого року купили по 200 кущів малини кожен. Але цього року зрозуміли, що банально не маємо куди її здавати. А як ми почнемо заробляти на малині, всі інші теж почнуть її саджати. От побачите!

У придбання апаратури для сушарки  Сергіївська ОТГ вже готова вкласти близько 300 тис. грн. Та цього замало, і зараз працівники виконкому усіма можливими і неможливими шляхами шукають кошти. Громада вже бере участь в обласному конкурсі департаменту агропромислового розвитку, який розвиває саме кооперацію, і хоче купити сушарку із залученням 50% коштів обласного бюджету.

- Поява сушарки дозволить нам робити борщові  набори із сушених овочів, – веде далі Ігор Лідовий. – Якщо ми сформуємо партію вагою від 1 тони, то проблеми зі збутом такої продукції не буде. У нас понад 1,5 тис. господарств, і багато хто не знає, що робити із залишками вирощеної продукції.

Я знову згадую сергіївського водія та його розповіді про те, що свиней годують буряком і картоплею.

- Для того, щоб люди вирощували те, на що є попит, безпосередньо на території громади, ми виділили 15 га під городництво, а можемо виділити й більше, – продовжує Ігор Григорович. – Беріть, і навіть без аукціону! Але на разі ніхто брати не поспішає. Люди не вірять, що можна посадити часник, висушити його і продати за чималі гроші. Наші люди – великі песимісти.  Дайте, кажуть, нам даром 2 га, ми їх віддамо в оренду агрохолдингам. Оце і весь «бізнес». Знаєте, що я вам скажу?! Кукурудза та соняшник  вбивають українське село! Адже коло них не треба ходити. Винайняв трактор, посіяв, винайняв трактор – зібрав, відразу ж продав врожай та отримав гроші. То не бізнес, а чортзна-що! Я ж завжди кажу фермерам: «Формуйте  додану вартість! Вирощуєте  кукурудзу? Давайте створимо переробне  підприємство! Он, китайці  у Тернополі  збираються гнати спирт із кукурудзи. Давайте комбікорм  робити, давайте робити з відходів сільського господарства паливні пелети. Щоб були робочі місця, щоб були податки…»

 

Банер на сайті Сергіївської ОТГ, розрахований на потенційних підприємців

 

Післямова про водія

 

До Гадяча мене везе той самий водій на білому «Сітроені» Сергіївської сільради.

- Ну що, сподобалася наша сироварня? – питає він. – А я знаю чоловіка, який відмовляється здавати молоко на цю сироварню по 10 грн за літр, бо не хоче, щоб її власник «защот нього багатів». І здає по 4 грн на молокозавод. Нібито молокозавод від цього не багатіє! Ну, не дурень, га?

Я не сперечаюся. Не те що не хочу переконувати… Мені раптом здалося, що у словах водія, який весь час розганяв зраду, таки з’явився певний незначний позитив. Я не переконаний, що зможу твердо сказати, у чому саме він полягає, але відчуваю, що він там таки є.

 

Читайте також:     Як громада приборкувала ліс. Репортаж із Сергіївської ОТГ