Очільник Присиваської об’єднаної громади Херсонської області Сергій Кліщевський часто досить оригінально вирішує важливі проблеми. Про це він розповів нашому кореспонденту. Кожен з цих діалогів цілком може стати кейсом для інших голів ОТГ

---

Автор: Дмитро Синяк 

 

«Децентралізація» продовжує цикл матеріалів про Присиваську об’єднану громаду. Перша частина – Про руїну, три «сімки» боргів та автомат Калашникова. Друга – Як Яма стала Лемурійським озером або Чому ціни на нерухомість у Присиваської ОТГ зросли у 6 разів за півроку.

Сергій Кліщевський – незвичний керівник. Він вміє бути ощадливим і разом із тим – винятково щедрим, наполегливим та разом із тим дуже терплячим, сердечним та напрочуд жорстким. Однак чимало його рішень видалися нам доволі оригінальними і тому цілком можуть бути запозичені представниками інших громад.

Більшість з цих історій ми записали з його слів, однак розповів він їх нам так яскраво і докладно, що здалося, ніби й ми самі були присутні під час цих розмов.

Дехто з наших читачів може не погодитися з висновками пана Сергія, дехто скаже, що так, як він, робити не варто. Друкуючи ці діалоги, ми хочемо показати, що можна діяти по-різному, головне, аби на благо громаді. І якщо ці історії наштовхнуть когось на вирішення тих чи інших проблем, значить, ми розповіли їх не марно.

 

Про децентралізацію

 

Часто буває, що до мене приходить якийсь фермер і починає нарікати на реформу. Каже:

- Та децентралізація – дурниця! Тепер ми бачимо, що при сільрадах краще було!

А я відповідаю:

- Знаєш, було справді краще. Але при сільрадах не українського, а радянського зразка. Тоді ніхто із селян не піклувався про те, чи є лампочки у ліхтарях, чи буде організоване підвезення дітей до школи, чи усім забезпечений ФАП, чи відремонтований клуб і чи профінансують організацію концерту. За все дбав колгосп, який розпоряджався усіма землями громади. Він ніс величезне соціальне навантаження. І я за те, щоб фермери зараз повернули свої землі і самі б пішли працювати у великі селянські кооперативні господарства, які будуть не тільки заробляти, але й дбати за інфраструктуру і розвиток села…

- Та нє, ну ви шо? Йти працювати у колгосп? Я шо, дурний?

- Ну, от, а як не дурний, то скажи, хто має дбати про громаду? Київ? Йому, ти думаєш, важливо, скільки у наших ліхтарях лампочок? Ми самі маємо піклуватися про себе. І по реформі фінансової децентралізації ми маємо на це гроші – у тому числі з твоїх податків. От тільки у мене питання: ти скільки цього року податку заплатив? А скільки землі маєш?

- Олександровичу, ви ж бачите, яка посуха! Ви ж знаєте скільки коштує вода для зрошення!

- Ну тоді й нема чого нарікати на те, що «при сільрадах було краще». Повернуться радянські сільради, клуби будуть відремонтовані, але ти будеш думати про трудодні, а не про прибутки. Скажи реформі велике дякую і, до речі, заплати податки. Завтра ж і заплати, а то почнемо прискіпливо рахувати.

- Я завтра не можу. Хіба у кінці місяця. Піде так?

 

Про спонсорство у школах

 

Я часто кажу: жодної копійки просто так нікому не дам. Хочете гроші з бюджету громади, найдіть співфінансування. Вчителі та директор одної школи кажуть мені:

- Нехай тоді спонсори дадуть гроші!

А я питаю:

- Хто такі ці спонсори? Це люди, які віддають школі свої власні гроші. Будьте і ви спонсорами школи: віддайте їй, наприклад, по 100 гривень з власної кишені.

- Як це «з власної кишені»?! У нас же не стільки грошей, скільки у… спонсорів.

- Я у вас і не прошу багато. Пожертвуйте хоча би 100 гривень.

- Та ви що! Мало того, що ми тут працюємо за копійки!

- А чому ви думаєте, що, приміром, фермеру працювати легше? У нього свої складності, і, до речі, ви отримуєте зарплату щомісяця, а він фактично – раз на рік. І коли має неврожай, може взагалі нічого не заробити.

- То чого ж ви хочете?

- Хочу, щоб ви самі залучали гроші до школи. А сільська рада допоможе вам, коли буде така потреба.

- Звідки ж ми залучимо кошти?

- Ви можете писати проекти і відправляти їх у міжнародні фонди, адже маєте вчителів англійської і без проблем можете перекласти будь-який текст. А ще можете взяти участь у конкурсі зі збирання скла та пластику. Минулого року, наприклад, Павлівська школа отримала 1 місце у цьому конкурсі. Діти тільки різноманітного скла зібрали на 3 тис. грн. Громада додала до цих грошей 5 тис. грн у якості премії, і на отримані гроші школа зробила чудові стенди про життя Присиваської ОТГ. Щоб діти більше любили свою громаду. Бачите, і за допомогою сміття можна змінювати свій менталітет...

- То що нам, скло збирати?

- Не обов’язково. Хочете, благодійні концерти проводьте, хочете виборюйте гранти, але таки мусите залучати гроші. Спонсори нічого просто так не дають, а бюджет громади не гумовий. Та ж сама Павлівська школа минулого року отримала трошки грошей за економію пального. Григорівська школа здала найменше з усіх скла, зате зекономила 27 тон вугілля. І теж отримала свої гроші. Отже, займіться і ви заощадженням ресурсів.

- Може, ми домовимося з магазинами, щоб віддавали нам непотрібне скло?

- Павлівська школа так і робить. Підприємці самі привозять їй скло у мішках і складають до спеціально викопаної ями біля школи. Робіть і ви так, або робіть інакше. Але тільки не спіть і не чекайте, що гроші вам прийдуть звідкись самі. Навіть премії на День вчителя і ті треба заробити!

 

Бібліотечна реформа місцевого масштабу

 

Наше щастя, що ми об’єдналися без жодного ресурсу. Якби у нас були ресурси: землі, нерухомість, якісь свердловини, усі би їх ділили, і добра з цього не було б. А так ми були практично голі, босі й нікому непотрібні. І саме тому змогли проштовхнути кілька непопулярних рішень.

Наприклад, ми, здається, одні у цілій Україні змогли скоротили нікому непотрібні колгоспні бібліотеки. У нас було 8 бібліотек на 5 сіл, 4 з них – шкільні і 4 - колгоспні. Дахи у колгоспних бібліотеках текли, на стінах поширювався грибок, а приміщення були без п’яти хвилин в аварійному стані. Але нікого із селян це не обходило, бо ніхто туди не ходив. Зате бібліотекарі отримували свої «мінімалки» і тішилися. Юля згодом ще й доплачувала їм «за важкі умови праці». Я не сперечаюся, може, десь і є активісти-бібліотекарі, які несуть культуру у села, але їх одиниці. Зараз ми ініціювали процес приєднання до нашої громади сусідніх сіл. Тамтешні жителі питають мене:

- Бібліотеки у нас залишаться?

- Якщо вони справді потрібні вам, а не тільки бібліотекарям, то так, – відповідаю. – Якщо ви відвідуєте їх, якщо бібліотеки проводять різноманітні культурні заходи, їх закривати у жодному разі не можна. Але якщо вони є тільки засобом для працевлаштування бібліотекаря, то громаді від цього тільки шкода.

От нещодавно телефонує мені голова одної із сусідніх громад і каже:

- Ти машини до комунгоспу купуєш та службового «Фіата», а я бібліотекарів годую. Підкажи, як і мені їх скоротити?

- Тобі – вже ніяк, – відповідаю. – Бо ти вже взяв їх у громаду. А я цього не робив.

Засновником бібліотечної мережі у нас була районна рада, а майно бібліотек належало колгоспу. І коли йшов процес передачі повноважень від району громаді, я майно взяв, а від бібліотекарів відмовився. Мені пригрозили з району: «Згідно Конституції, не можна скорочувати бібліотечну систему!» Я здивувався: «Як я можу скоротити те, чого не маю і ніколи не мав?!»

А мої колеги, керівники інших громад, погодилися взяти бібіліотекарів «хоча би на 0,25 ставки», як їх просили у районі. А тепер ці бібліотекарі вимагають вже повного навантаження, тиснуть через профспілки, подають до суду, і звільнити їх вже неможливо. У мене питання: вони точно потрібні громаді? Чи галас довкола скорочення бібліотек піднімають тільки родичі бібліотекарів?

Книжки зі скорочених бібліотек ми передали до шкільних, а приміщення пристосували до інших потреб громади. З часом ми хочемо переобладнати шкільні бібліотеки таким чином, щоб вони мали окремі входи і працювали як незалежні установи, які не тільки видають книжки, але й дають можливість попрацювати на комп’ютерах, скористатися інтернетом тощо.

Скоротивши 4 ставки цілком непотрібних нам бібліотекарів, ми отримали економію близько півмільйона гривень на рік. Усі жителі громади мають зрозуміти: гроші не беруться нізвідки – їх можна або заробити, або зекономити. Громада не може одночасно відновлювати інфраструктуру села і утримувати непотрібних працівників. Тут треба зробити вибір: або гідне життя, або зайві ставки у бюджеті.

 

Про поламані двері

 

У мене принцип: послуги, які стосуються дозвілля, для громади мають бути безоплатними. Тренажери, більярд, концерти, кіно – ніхто не має платити за це жодної копійки. Я знаю, що в інших громадах на це дивляться інакше: мовляв, коли люди не платять за послугу геть нічого, вони й ставляться до неї відповідно. Не цінують, ламають усе. У мене є дієвий засіб проти вандалізму. Он, у молодіжному центрі нещодавно відірвали ручку з дверей, а самі двері – пошкодили. Я наказав негайно закрити центр. Завідувач був переконаний, що це нічого не дасть, але я наполіг. Був переконаний, що герой знайдеться за три дні, або його приведуть. Так і сталося.
Через два дні, під час однієї з нарад приходить до мого кабінету якийсь хлопчина і каже, що хоче поговорити зі мною тет-а-тет.

- А навіщо тет-а-тет? – відповідаю. – Тут вже всі все знають. Це ж ти двері зламав?

- Ну, я…

- Для чого?

- Ну… Це виглядало круто…

- І чого ти тепер прийшов?

- Бо не можу в центр вийти. Хлопці кажуть, що відкрутять мені бошку, якщо клуб їм не відкриють. Там же більярд, тенісні столи, те-се… Які ваші умови?

- Дуже прості: зламав двері – купляй нові. Встановлюй їх, а потім ще штукатур відкоси.

- Як так – нові? Оце я начудив! Може, їх ще відремонтувати можна?

- Ні, на жаль, не можна. Треба міняти.

- І скільки коштують нові?

- Близько 10 тис. грн.

- Ого! Я стільки не маю!

- Ну, тоді вибачай. Це ж не я до тебе прийшов, а ти до мене. Я тебе не гукав.

- Давайте щось рєшать. Нехай буде трохи менше!

- Трохи менше, кажеш… Ну добре. У молодіжному центрі з іншого боку є старі трухляві двері, які вже давно треба поміняти. Вартість нових – близько 7,5 тис. грн. Встановиш їх – і я відкрию центр.

- Так ви зараз відкрийте, а я потім все зроблю.

- Е ні, друже, як встановиш двері, тоді й відкрию. Правила порушувати не можна. Я думаю, ти це вже зрозумів.

Батьки того хлопця згодом до мене ходили. Казали, що то завелика сума. Але я їм відповів те ж саме, що і йому: «Не я до вас прийшов, а ви до мене. Не хочете робити – не робіть». Чудові, до речі, двері вийшли. Як ви думаєте, після цього наважиться якийсь оболтус зламати щось у Молодіжному центрі чи деінде? Якщо навіть і наважиться, мені буде навіть цікаво. У нас громада тепер велика, і так багато усього, що треба відремонтувати чи оновити!