У Полянській об’єднаній громаді Закарпатської області роблять усе, аби місцеві річки перестали бути «головним сміттєпроводом» українських Карпат.

---

Автор: Дмитро Синяк 

 

Гірські регіони найбільш вразливі до «сміттєвої проблеми». Сміттєвози, які зазвичай без проблем курсують рівнинними селами, не їздять у гори, куди часто взагалі немає нормальних доріг, а якщо і є, то вартість вивезення сміття звідти сягає захмарних висот. Через це голови гірських громад часто крізь пальці дивляться на незаконні сміттєзвалища, паління сміття селянами й викидання його у річку. Саме річки, як це не прикро звучить, є «головним сміттєпроводом» українських Карпат. Адже якщо сміття із села не вивозять, то найпростіше викинути його у річку. Вона швидко забирає все, що вже непотрібно…

Зрештою, місцеві жителі зазвичай не бачать у забрудненні річок жодних проблем: так їхні предки робили сторіччями. Однак вони забувають про те, що сто років тому у смітті не було ані поліетилену, ані пластика. Саме через них береги Тиси та Черемошу, особливо після розливів, нагадують строкаті синьо-зелено-жовті ковдри.

Голова Полянської ОТГ Закарпатської області Іван Дрогобецький є категоричним у тому, що стосується вирішення «сміттєвої» проблеми.

- Хоча сміття приходить до нас із верховіть, ми ретельно чистимо береги наших річок – Великої Пині і Малої Пині, приток Латориці, – розповідає він. – Ще 10 років тому  після паводків поліетиленові кульки, мов прапори, висіли на всіх деревах, а береги були страшенно захаращеними. Тепер такого і близько немає. Крім цього, ми ініціювали процес побудови очисних споруд у Буштино, Великому Березному, Воловці, Іршаві, Міжгір’ї, Перечині, Строжинці і, звісно ж, Поляні. Кошторисна вартість будівництва сягає 23,8 млн євро…

 

Береги Тиси коло Шаяну, за 100 км від Поляни

 

Разом із цим, у Полянській ОТГ зробили все, аби місцеві жителі припинили викидати сміття у річки. Для цього налагодили систему збирання сміття. Два новеньких сміттєвоза: Mercedes і МАЗ щодня їздять до кожного села Полянської громади, забираючи відходи від дверей чи не кожної оселі. Для самих селян це безоплатно, а для сільради коштує 100 тис. грн на місяць. Це без урахування вартості сміттєвозів.

- Депутатам, які кажуть, що до гірських сіл важко доправити сміттєвози, я відповідаю так: «Ви ж знайшли можливість потрапити до цих сіл задля передвиборчої агітації? Значить, зможете і знайти можливість вивезти сміття!», – обурюється Іван Іванович.

Усі незаконні сміттєзвалища у Полянській ОТГ ліквідували, і це було дуже непросто.

- Переважно ми говорили з людьми по-доброму, просили їх, навіть вмовляли поводитися зі сміттям по-європейськи, – веде далі Іван Дрогобецький. – Тим більше, що платили за це було непотрібно. Часом мої заступники і спеціалісти сільради жалілися: «Ми людям вже сто разів казали! І нічого…». Але я завжди відповідав: «Скажіть сто перший раз!». Проте був один чоловік, до якого ми були змушені застосувати екстрені заходи. За моїм наказом наш трактор висипав сміття з незаконного сміттєзвалища під двері тому чоловіку. При цьому я пообіцяв йому, що наступного разу сміття засиплять просто до його хати. Бо усі знали, що той чоловік і створив незаконне сміттєзвалище та продовжував носити сміття до нього, не реагуючи на жодні наші прохання та попередження…

Найбільше жителям Поляни дошкуляло сміттєзвалище навпроти самої сільради – просто у центрі села. Тамтешня яруга була дуже зручною для скидання відходів, які привозили туди переважно вночі. Працівники сільради навіть деколи чергували по ночах, щоб ловити порушників «екологічного режиму», але все було марно. Тоді Полянська сільська рада запропонувала цю багатостраждальну яругу одному підприємцеві, який хотів побудувати у селі готель. Безкоштовно. І тепер ніхто з туристів навіть уявити не може, що на місці чепурного готелю та рибників, у яких вирощують форель, колись було велике звалище.

- Сміття викидають на ту землю, яку вважають нічийною, – пояснює свої дії Іван Дрогобецький. – А коли господар з’являється, незаконним сміттєзвалищам кінець.

Відходи з цих незаконних сміттєзвалищ усіх дев’яти сіл Полянської громади вивезли на Свалявський полігон, який, за словами Івана Дрогобецького, «переповнений і перебуває у жахливому стані». І саме це спонукає громаду шукати шляхи для переробки відходів на місці.

Іван Іванович кладе на стіл грубу теку. У ній – проект сміттєпереробного заводу вартістю 85 млн євро з великою фотографією заводських корпусів на обкладинці.  

- Такий завод ми бачили у словенському містечку Пуцонці, і тепер хочемо збудувати у себе такий самий, – розповідає голова громади. – Причому, згідно нашого договору про співпрацю, словенці стали партнерами Полянської ОТГ у тому, що стосується будівництва цього заводу. Тобто вони разом із нами шукатимуть кошти для будівництва. Планується, що наш завод працюватиме на 5 гірських районів: Перечинський, Березнянський, Свалявський, Воловецький і Міжгірський. І, власне, те, що усі ці райони є туристичними, накладає на керівництво заводу чималу відповідальність.

- Як все відбувається у Пуцонцах? От привезли сміття на завод, посортували його: папір окремо, скло окремо, пластик окремо, – розповідає зі знанням справи Іван Дрогобецький. – Зауважте, що керівництво заводу просить населення не розділяти сміття, бо тоді завод не отримує достатньо ресурсоцінних речовин, які міг би продавати. Крім того, краще, коли відходи сортують професіонали, а не споживачі. Частину з того, що залишається, перемелюють і роблять з цього паливо, яке продають згодом до Австрії на цементний завод. Мокре ж сміття зогниває на спеціальних майданчиках, а потім люди ще стоять у черзі, аби отримати цей матеріал як добриво для сільського господарства…

 

Переробка сміття у Пуцонцах (Словенія)

 

Де ж знайти 8,5 млн євро на сміттєпереробній завод і ще 2,9 млн євро на очисні споруди? Іван Дрогобецький, який є також головою закарпатського регіонального відділення Асоціації об’єднаних територіальних громад України, не вважає це великою проблемою.

- Наша асоціація має чималі напрацювання щодо цих двох питань, – запевняє він. – В Угорщині я не раз чув, що з усіх держав колишнього СРСР наша асоціація зробила найбільше для отримання грантів: вона вже має детальні проекти, кошториси, ідеї. Ми також провели громадські слухання, обговорення, наукові конференції, ми не раз брали проби води з різних річок… В Україні, на жаль, не цінують екологію. Якщо країна має багато землі, то чому б не відкрити ще один полігон ТПВ? Але таким чином Україна поступово перетворюється на країну сміттєзвалищ та цвинтарів. А мала би бути країною високих технологій…

Проте, головним чинником для отримання грошей на будівництво заводу й очисних споруд, на думку пана Дрогобецького, є не стільки напрацювання Асоціації, скільки географічне положення його громади.

- Я можу подякувати Богові за те, що наші річки течуть саме до Європи, – усміхається він. – Бо це робить наші проекти реальними. Кілька років тому румуни почали хапатися за голову: «Та тут нам Дунай таке несе!» І от коли почали досліджувати, звідки ж береться сміття у Дунаї, то по ланцюжку дійшли до закарпатських сіл. Це вони фактично доправляють своє сміття через всю Європу із Закарпаття до Одеської області – у Чорне море. Тепер з усіх європейських держав від українського сміття найбільше потерпає Угорщина. Угорці вимушені тримати цілий флот, який тільки те й робить, що чистить Дунай від нашого бруду. Щороку на утримання цього флоту витрачається від 6 до 10 млн євро…

За словами Івана Дрогобецького, в Угорщині також діє один з найбільших європейських фондів – так звана програма «Дунайська стратегія». До неї входять 14 країн басейну ріки Дунай. З українських річок найбільшою річкою, що впадає до Дунаю, є Тиса. Латориця, Боржава та Уж є її притоками.

- Коли заступник міністра екології Угорщини виступав на економічному форумі у нас, то мало не плакав, – веде далі голова Полянської ОТГ. – За його словами, у Дунаї пропало близько 30 видів риб! І ніхто в Україні не хоче бачити цих проблем. І це попри те, що Україна щороку сплачує штрафи за забруднення Дунаю, які могла би, наприклад,  краще вкладати у будівництво сміттєпереробного заводу. Штрафи були б набагато більшими, якби не лояльність ЄС, який визнає, що без сенсу, з одного боку, надавати Україні міжнародну технічну допомогу, а з іншого – забирати її через систему штрафів. Я, наприклад, точно знаю, що нещодавно через викид у Рахові шкідливих речовин, Україна заплатила 22 тис. грн. От як виходить, що наша країна в екологічному плані є загрозою для цілої Європи, яка дуже дбає про свою чистоту. Саме тому я вірю в обидва проекти: за кілька років матимемо і завод, і очисні споруди. І це, до речі, вже закладено до Стратегії розвитку гірських територій України.

 

Центр поводження з відходами у словенському містечку Пуцонці

 

 

Центр будувався протягом 2007-2013 років муніципалітетом Пуцонці у співпраці з 20-ма іншими місцевими муніципалітетами на території закинутого гранітного кар’єру площею 14 га. На перший етап проекту різноманітні європейські фонди виділили 3,3 млн. євро. Ще 11 млн євро виділили муніципалітети. Другий етап будівництва заводу, також профінансований муніципалітетами та європейськими фондами, коштував 24 млн євро. На заводі є склад для спеціальних (небезпечних) відходів, кілька сортувальних ліній, обладнання для компостування, механічної та біологічної обробки відходів, потужні очисні споруди тощо. Цікаво, що завод побудовано без жодних протестів з боку місцевих жителів. Зараз він обслуговує територію понад 1 тис. кв. км, на якій проживають близько 130 тис. осіб з 27-ми сільських громад.  80% сміття, яке потрапляє на завод, згодом відправляють на повторне використання. Щомісяця жителі, які користуються послугами заводу, сплачують за утилізацію, вивезення та захоронення сміття по 3 євро з домогосподарства.

 

Дунайська стратегія

Стратегія Європейського Союзу для Дунайського регіону (Дунайська стратегія, англ. EU Strategy for the Danube Region) — довгострокова політика Європейського Союзу щодо вирішення проблем Дунайського макрорегіону. Прийнята Єврокомісією 8 грудня 2011 року, у 2011 році підтримана Європарламентом та Радою ЄС. Розроблена з урахуванням досвіду Балтійської стратегії.

Згідно міжнародних договорів, підписаних у рамках «Дунайської стратегії», 14 країн басейну ріки Дунай до 2020 року повинні реалізувати близько 200 проектів, пов'язаних із чотирма основними напрямками: 1) об'єднання Дунайського регіону (транспорт, енергетика, культура, туризм); 2) захист довкілля у Дунайському регіоні (відновлення якості води, контроль екологічних ризиків, збереження ландшафту і біорізноманіття); 3) сприяння процвітанню (розвиток «суспільства знань» за допомогою наукових досліджень освіти і інформаційних технологій, підтримка конкурентоспроможності підприємств шляхом розвитку кластерів і комплексів, вкладання коштів у розвиток знань і навичок співробітників); 4) зміцнення позицій Дунайського регіону (зокрема досягнення політичної стабільності в регіоні, спільна робота із забезпечення безпеки, боротьба зі злочинністю).

До роботи в рамках Дунайської стратегії залучені 8 країн-членів ЄС (Німеччина, Австрія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Болгарія, Румунія, Словенія) і 6 країн, що не входять до його складу (Хорватія, Боснія і Герцеговина, Сербія, Чорногорія, Молдова, Україна). Українська частина Дунайського регіону охоплює площу 68,1 тис. кв. км із загальною чисельністю населення 5,9 млн. чоловік і представлена чотирма областями: Одеською, Івано-Франківською, Чернівецькою та Закарпатською. На програму виділено понад 100 млрд євро.