«Без школи немає села» - цій фразі десятки років, але вона набуває особливої ваги щоразу, коли над населеним пунктом нависає загроза закриття закладу, об'єднання чи інших адміністративних рішень. Школа – це не просто будівля, де вчать дітей. Це місце, яке може використовуватися під виборчу дільницю, збори та зустрічі, інші важливі події, коли це єдине приміщення, де можуть зібратися жителі. Те, що тримає громаду живою, особливо коли ми говоримо про сільську місцевість.

Але є заклади, про які в цьому контексті говорять значно рідше, хоча в багатьох громадах вони є не менш важливими. А подекуди єдиними.

В Україні існують 474 громади, де найвищим рівнем освіти є заклад професійної або професійно-технічної освіти. Це міста районного значення, селища і села, тобто громади поза обласними центрами, де немає університетів чи академій. 

До закладів професійної (професійно-технічної) освіти належать різні типи: професійні ліцеї, професійні та вищі професійні училища, центри професійної освіти, навчально-виробничі центри, навчально-курсові комбінати, навчальні центри та інші заклади, що надають професійну освіту або здійснюють професійне навчання. У громадах поза обласними центрами знаходиться 608 закладів професійної та професійно-технічної освіти. З них найпоширеніші типи закладів це – ліцеї (187), навчальні центри (122) та училища (87).

Джерело: Реєстр ЄДЕБО, травень 2026. Класифікація за назвою закладу відповідно до Закону України «Про професійно-технічну освіту».

Це більше половини всіх закладів П(ПТ)О в країні. І в кожній із цих громад, саме такий заклад є місцем, куди молодь іде після школи, якщо залишається в громаді або приїжджає в громаду.

Питання не в тому, чи «достатньо хороший» такий заклад. Питання в тому, як він себе позиціонує і як його бачить громада. Традиційно заклади освіти розглядаються як постачальники послуги: дати знання, видати диплом. Але такий заклад може бути чимось більшим: центром партнерства між освітою, бізнесом і громадою. Місцем, де формуються кадри під конкретні потреби місцевої економіки. Точкою, навколо якої будується перспектива для молоді.

Але партнерство не виникає саме по собі. Для цього потрібні дві зустрічні дії. З боку закладу це готовність вийти за межі навчального плану і за межі самого ж закладу. Не чекати, поки бізнес прийде сам, а ініціювати розмову: які кадри потрібні, яке обладнання актуальне, де є спільний інтерес. Це також означає відкритість у вигляді того, коли навчальні майстерні працюють не лише для учнів, а й для місцевих підприємців та дорослих, які хочуть перекваліфікуватись, коли викладачі і роботодавці сідають разом і обговорюють зміни в навчальній програмі чи навчальних планах.

З боку громади це зміна погляду. Заклад П(ПТ)О часто сприймається як спадщина радянського ПТУ: застаріле, непрестижне місце для тих, хто не вступив в університет. Але цей стереотип коштує громаді дорого. Там, де місцева влада включає заклад у стратегію розвитку, де підприємці сідають за один стіл з директором і викладачами, з'являються нові програми, нове обладнання, нові причини для молоді залишитись.

Стратегії розвитку громад зазвичай будуються навколо інфраструктури, залучення інвестицій, демографії. Заклади освіти в них з'являються десь збоку, як соціальна послуга, яку треба утримувати.

Але є інша логіка побудови стратегії, яка йде від кадрового потенціалу. Вона починається не з питання «скільки коштує утримувати заклад», а з питання «хто працюватиме в нашій громаді через пʼть, десять років». Які галузі розвиватимуться, які підприємства можуть прийти або залишитись, які професії будуть потрібні і чи є заклад, який їх готує. Якщо громада відповідає на ці питання разом із закладом і бізнесом, стратегія перестає бути документом «на полиці» і стає живим інструментом розвитку.

Громада, яка знає що вироблятиме через десять років, може запитати заклад: чи готуєш ти тих, хто це робитиме? Якщо так, то це вже не витрата, а інвестиція. Якщо ні, то це розмова про зміну програм, про партнерство з бізнесом, про дуальне навчання. Така розмова між місцевою владою, підприємцями і керівництвом закладу і є початком реальної стратегії.

У громадах, де це вже відбувається, П(ПТ)О перестає бути об'єктом управління і стає суб'єктом розвитку. Заклад не чекає рішень зверху, він сам формує пропозицію: ось що ми можемо готувати, ось які ресурси нам потрібні від громади і бізнесу, ось що ми готові відкрити для всіх мешканців, а не лише для учнів.

Питання «навіщо громаді вкладатись в освіту» має просту відповідь, але її рідко формулюють прямо. Сильний заклад П(ПТ)О означає, що місцевий бізнес отримує кадри без витрат на пошук і переїзд, що молодь має причину залишитись або повернутись після навчання в іншій громаді, що громада стає привабливішою для інвесторів, бо кваліфіковані фахівці вже є і, що дорослі, які втратили роботу через зміни в економіці або через війну, можуть перенавчитись поруч з домом, а не їхати в обласний центр.

Це не абстрактна «розвинена громада». Це конкретні люди, які залишились. Конкретні підприємства, які відкрились. Конкретні податки, які надійшли в місцевий бюджет.

Приклад заохочення до співпраці бізнесу з професійно-технічною освітою може бути Агрохолдинг МХП. У травні 2026 року вони провели Форум «Партнерство заради майбутнього» за участі 30 навчальних закладів, де ділилися досвідом впровадження дуальної освіти, поєднуючи навчання з підготовкою на підприємствах. І цю ж практику впроваджує сама кампанія МХП і заохочує до розвитку цієї моделі. Так це велика компанія, але це також практика, яку можуть впроваджувати і впроваджують локальні бізнеси в громадах у різних сферах виробництва.

Тому, коли сьогодні ми говоримо про 474 громади України, де П(ПТ)О є закладом в якому здобувають найвищий рівень освіти, це не «другий вибір». Це шанс. І від того, як громада скористається цим ресурсом, залежить більше, ніж може здаватися.