Проблеми сфери соціальних послуг в Україні можна поділити на три основні виміри: нормативний, фінансовий та інституційний. У цьому матеріалі зосередимося на останньому.

У контексті децентралізації основною одиницею є громада, в якій проживають жителі і яка об’єднана спільною територією та ресурсами. Більшість послуг надається саме на рівні громад, соціальні послуги – не виняток. За потреби, право на соціальні послуги має будь-який житель громади: ветерани та їхні родини, особи з інвалідністю, люди старшого віку та інші незалежно від соціальної категорії. В залежності від кількості цих людей планують видатки на соцсферу, персонал та інші потрібні ресурси.

У сьогоднішніх умовах війни надання соціальних послуг у громадах ще ускладнилося. Всі українські громади страждають від початку повномасштабного вторгнення росії: у деяких громадах навантаження на соціальну сферу збільшилося у звʼязку зі значною кількістю ВПО, у деяких – проблеми загострилися через брак кадрів та фінансів, подекуди не вистачає навіть матеріально-технічних засобів тощо.

У громадах є різні форми надання соціальних послуг:

• через центри соціальних служб (надають послуги сімʼям, дітям та молоді, які перебувають у складних життєвих обставинах);
• територіальні центри соціального обслуговування (здійснюють соціальне обслуговування та надають послуги людям, що потребують сторонньої допомоги, наприклад, людям старшого віку).

Деякі громади утворюють Центри надання соціальних послуг. Наприклад, у Вознесенській громаді Миколаївської області створений єдиний «Вознесенський центр надання соціальних послуг», де є різні відділи, що працюють з усіма соціально вразливими групами (людьми старшого віку, людьми з інвалідністю, особами, які перебувають у складних життєвих обставинах тощо).

Проте досі залученість недержавних надавачів у наданні соціальних послуг є низькою і станом на 2024 рік їхня частка серед всіх надавачів сягає лише 21,2%.

Незалежно від того, яка архітектура управління та форма надання соціальних послуг (чи це окремі центри, чи єдина установа), вони зіштовхуються із кількома проблемами інституційного характеру:

1) пошкоджені або зруйновані приміщення. Ця проблема є наслідком війни, що триває, адже у деокупованих та, особливо, прикордонних громадах заклади соціального захисту або пошкоджені, або повністю зруйновані. Станом на початок 2024 року в результаті масштабних бойових дій у різних областях України постраждали 160 об’єктів соціального захисту населення.

2) відсутність матеріально-технічного забезпечення та транспорту. Громади, які перебували в тимчасовій окупації, зазнали значних матеріальних збитків. Частина послуг не надається через зруйновану техніку та відсутність транспорту. Це призводить до того, що соціальним фахівцям складно виїжджати у віддалені населені пункти для надання послуг людям, які не можуть самостійно переміщуватися. Особливо це впливає на якість послуг для людей старшого віку та людей з інвалідністю.

3) відсутність кадрів. Ця проблема стосується різних напрямів: психологічної допомоги, надання допомоги людям з інвалідністю, спеціальних послуг (наприклад, денний догляд) для людей старшого віку, роботи з ветеранами. Громади на своєму рівні часто для цього залучають спеціалістів із Центру зайнятості, проте вони потребують додаткових навчань.

Проблема з кадрами спостерігається і в управлінні соціальними установами. У деяких громадах відсутні керівники окремих відділів соціальних установ. У частини громад відсутні психологи або є тільки один. Але якщо говорити про проблему домашнього насильства, то один психолог не може працювати і з постраждалими, і з кривдниками.

У громадах, з якими ми працювали, називали різні причини відсутності кадрів. Звісно, війна та тимчасова окупація територій призвела до швидкої міграції та відтоку кадрів. Проте ця проблема існувала і до повномасштабної війни. Оплата праці у соціальній сфері як і в минулі роки, так і зараз не відповідає загальним ринковим тенденціям.  Розмір зарплатні коливається в залежності від громад і може бути близько 10 000 – 15 000 грн.

Окрім того, робота у соціальній сфері вимагає постійної взаємодії з соціально вразливими групами, соціальних навичок (емпатії, вміння налагоджувати комунікацію тощо), тому соціальним фахівцям також бракує психологічної допомоги, систематичних супервізій.

Деякі громади проводять різні профілактичні заходи, щоб попередити вигорання працівників. Наприклад, профспілки фахівців соціальної сфери організовують спільні відвідування у театри, культурні центри. Додатково обласні центри соціальних служб можуть проводити навчальні тренінги для реагування на ознаки професійного вигорання та надавати методичні рекомендації.

У свою чергу, брак кадрів призводить до відсутності проведення оцінки потреб жителів у соціальних послугах на рівні громад, оскільки наявні працівники не спроможні впоратися з таким навантаженням. Більше того, люди можуть залишатися без необхідних послуг, бо посадові обов’язки працівників збільшилися, і якщо раніше під опікою в одного працівника перебувало 10 осіб, то наразі – 15 і більше.

Реагування на ці проблеми є важливим, адже нам вкрай необхідно зберегти наявні ресурси у громадах. Щоб посилити їх  спроможність надавати соціальні послуги та уникнути загострення існуючих проблем, необхідне об’єднання різних ресурсів. І це можуть бути як держава, так і організації громадянського суспільства, бізнес, міжнародні партнери. Вони змогли б покривати такі нагальні заходи:

1) Покращення процедур співпраці держави та бізнесу в межах державно-приватного партнерства. Це б могло мати значний потенціал не тільки для розвитку ринку соціальних послуг, але і оперативної відбудови соціальної інфраструктури в умовах обмежених бюджетних коштів. Необхідно змінити підходи до впровадження механізму ДПП, а саме внести зміни до законів України «Про державно-приватне партнерство», «Про концесію» та інших законодавчих актів.

2) Громади, які пережили окупацію, потребують компʼютерів, планшетів, а також програмного забезпечення тощо. Для повноцінної роботи мобільних бригад, мультидисциплінарних команд, які працюють з випадками домашнього насильства, виїзду соціальних працівників у віддалені населені пункти потрібен транспорт (автомобілі та/або електроскутери). Це дасть змогу працівникам надавати послуги жителям громад, які не можуть обслуговуватися та переміщатися самостійно.

3) Працівники соціальної сфери потребують проведення систематичних супервізій, психологічної підтримки, а у громадах, які наближені до кордону з агресорами – можливість страхування та засобів захисту (наприклад, бронежилету, каски), плану дій під час обстрілів та гарантії як для керівників закладів, так і соціальних працівників. Ці заходи стануть превентивними механізмами для підтримки фахівців соціальної сфери.

4) Проведення додаткових навчань для працівників: щодо можливостей і процедур залучення міжнародних коштів; співпраці з недержавними надавачами; забезпечення послугами ветеранів, осіб з інвалідністю, людей старшого віку; надання першої медичної допомоги. Окремо варто виділити потребу у навчанні щодо проведення оцінки потреб у соціальних послугах, аналізу соціальних проблем, що сприяло б покращенню планування та розподілу фінансових видатків на соціальний захист.

5) Комплексний перегляд як посадових обовʼязків працівників соцсфери, так і системи оплати праці для наближення до ринкового рівня. Це може частково розв’язати проблему браку кадрів та залучення нових працівників до роботи у соціальній сфері.

Дослідження надання соціальних послуг в громадах здійснюється Лабораторією законодавчих ініціатив за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.