Автор: Віталій Безгін, народний депутат України, для Zn.ua

---

Перемогти у війні й стати повноцінним членом ЄС — це дві ключові задачі держави, від виконання яких безпосередньо залежить наше подальше існування. Водночас мало хто розуміє, що децентралізація та регіональний розвиток для європейських партнерів — це не просто про реформи та цінності, це про способи реалізації політик і розвиток.

Саме від готовності наших громад і регіонів до євроінтеграції та роботи з європейськими фондами залежить, чи зможемо ми повторити позитивний досвід Польщі, чи радше підемо набагато тривалішим і менш результативним шляхом інших сусідів — членів ЄС.

 

Як це працює?

 

Політика згуртованості — саме це є основним напрямом розвитку територій у Європейському Союзі. В українських реаліях це словосполучення почало активно входити в термінологію на рівні як центральної, так і місцевої влади лише минулого року. Простіше кажучи, це — політика усунення розривів у розвитку між різними територіями та їх типами. Якщо ширше — це про економічні трансформації, мобільність громадян і сталий комплексний розвиток усіх типів територій.

Із останнім у нас досі все буксує, оскільки жодного прогресу щодо функціональних типів територій та формування політик щодо них немає, окрім напрацювань експертного середовища, про що нам уже два роки поспіль наполегливо нагадують партнери з Брюсселя. Буде так і восени цього року, оскільки звітний період завершується наприкінці травня, а віз і нині там.

Для розуміння обсягу фінансування, про який ми говоримо й до якого має бути готова Україна ще до вступу до ЄС, аби навчитись оперувати такими масштабами, наведу приклади: для Польщі в період із 2021 до 2027 року це більш як 70 млрд євро. Тобто значно більше, ніж Ukraine Facility. І тут ідеться про розвиткові проєкти, а не про соціалку чи підтримку бюджетних штанців. Для сусідньої Румунії, набагато менш успішної в роботі з європейськими програмами та фондами, це все одно більш як 31 млрд євро на сім років.

Ґрунтується вся ця діяльність фактично на кількох основних положеннях:

• Планування здійснюється періодами на сім років (із корекцією в середині періоду).
• Держава має продемонструвати національну та регіональні програми, що відповідають завчасно озвученим загальноєвропейським пріоритетам.
• На рівні держави мають бути ефективні органи управління та формування політик (у Польщі — міністерство фондів та регіональної політики) й прозорого аудиту (в Польщі — державна податкова адміністрація).

Це те, що треба буде розбудувати й нам, точніше, вже треба розбудовувати та синхронізовувати з європейськими підходами.

 

Поточні вітчизняні виклики

 

Не хочеться повторюватися, що Україна є унікальним кейсом, коли держава водночас веде війну за незалежність і має здійснювати масштабні реформи, але це нікуди не дінеться, хоч і породжує окремі специфічні виклики.

Виклик 1. Регіональна влада й децентралізація

Наша реформа децентралізації упродовж 10 років фокусувалася на розвитку базового рівня місцевого самоврядування (громадах) і не приділяла належної уваги рівню регіональному, що було обґрунтовано свого часу, але потребує корекції нині та в майбутньому. Насамперед проблемою є мішанина на рівні виконавчого органу обласних рад, яка водночас не дає змоги самоврядуванню здобути повну самостійність, а державі — впровадити координаційні та наглядові повноваження. Без змін до Конституції та ухвалення законопроєкту №4298 досягнути тут прогресу неможливо!

Виклик 2. Розрив проблематик

Іще одним викликом є цілком зрозумілий розрив проблем, які стоять наразі перед різними українськими областями. Поки одні мають час налагоджувати взаємодію з міжнародними партнерами, інші змушені в буквальному сенсі боротися за своє фізичне існування. Цей розрив неможливо подолати, доки триває повномасштабна війна, але можна впровадити підхід «шефства», коли регіони та громади з умовно безпечної частини країни беруть на себе повноваження адвокатувати також інтереси своїх партнерів із територій зони бойових дій або наближених до неї. Нині це вже відбувається.

Виклик 3. Кадровий потенціал

Кадри вирішують усе. А в цьому випадку все вирішують проєктні менеджери, які володіють англійською та французькою мовами. Те, що здається реалістичним для обласних центрів, для малих сільських громад іноді є нездоланним викликом, особливо коли не можеш забезпечити конкурентних умов у порівнянні з приватним сектором.

Виклик 4. Нерозуміння, навіщо все це

Але все вищеперелічене дуже часто впирається в останній виклик. Далеко не до всіх громад і регіонів прийшло розуміння, що єдине додаткове джерело їх фінансового зростання протягом найближчих років — це кошти європейських партнерів на проєкти. Більшість досі в очікуванні бюджетних консультацій і дебатів навколо субвенцій, але ці думки вже давно час відпускати. Держава дасть лише вудку, бо риби нема й у неї самої.

 

Найближчі кроки

 

Після всього вищенаведеного залишається описати, що вже зроблено та якими мають бути подальші кроки держави в цьому напрямку.

1. Українське законодавство про міжнародне співробітництво громад і регіонів має бути синхронізоване з європейським. Парламент уже ухвалив у другому читанні законопроєкт №9450, який вирішує це питання. Чекаємо на підпис президента.
2. Ми отримаємо від європейських партнерів покроковий алгоритм дій для кожної української громади та регіону щодо того, як їм реалізовувати міжнародну співпрацю та боротися за фонди.
3. Під патронатом Конгресу місцевих та регіональних влад при президентові буде створено платформу зі спільного просування інтересів муніципалітетів із України, Литви та Польщі. Процеси в цьому напрямку вже запущено.
4. Ми маємо забезпечити менеджерів від громад, районів і областей, які працюватимуть над залученням міжнародних коштів, доплатами з тих ресурсів, які вони привели в місцеві бюджети. Для цього зареєстровано відповідний законопроєкт №10284.
5. Нарешті мають бути сформульовані політики щодо окремих функціональних типів територій.

Сподіваюся, що в нас усе вийде. Має вийти.

---

Нагадуємо, тепер на порталі працює нова рубрика «Європейська інтеграція громад».