У перші дні повномасштабного вторгнення Куликівська громада на Чернігівщині стала евакуаційним хабом для тисяч жителів області. Утім пізніше російська армія дісталася й сюди. Села, що слугували місцем відпочинку та безпеки для людей, що тікали від війни, почали потерпати від обстрілів.

Найбільших руйнувань через авіанальоти та ворожу артилерію зазнали села Бакланова Муравійка та Грабівка. Утім навіть масові удари не зупинили громаду. Пів року тому Куликівська ТГ об’єдналася з міжнародним фондом «Молодь з місією». Сотні волонтерів з усього світу допомагали людям зводити тимчасове житло на руїнах хат. А від початку 2023 року громада реалізувала понад 30 грантових проєктів, отримавши 30 мільйонів гривень грошима або матеріалами – все на відбудову. Про унікальний досвід громади – у матеріалі ШоТам.

Юлія Постернак, голова Куликівської сільської ради

Ми стали хабом для людей, які рятувалися від війни

Наша громада розташована в самому центрі Чернігівської області. А тому так сталося, що ми перетворилися на евакуаційний хаб не лише для обласного центру, а й для сусідніх громад. Вже зранку 24 лютого через територію нашої громади пішли перші автомобілі переселенців. Це й не дивно, адже через Куликівську ТГ пролягає траса Чернігів-Пирятин. Тож коли окупанти сунули з півночі, мирні жителі України рятувалися від війни.

Натомість у нас було більш спокійно. Настільки, що чимало переселенців на якийсь час зупинялися в громаді. Крім того, на нашій території були кількатисячні війська Сил оборони, які мали боронити Чернігів та навколишні території.

Словом, громада була переповнена: і військові, і внутрішньо переміщені українці, і місцеві жителі, яких у нас 15 тисяч на 23 населені пункти. Офіційну статистику ми не вели, але точно знаємо, що в кожному господарстві проживали від 15 до 20 людей. І всім було байдуже, якого статусу ці люди, віросповідання тощо – всі «ютилися» в одній домівці.

А приймали жителів інших територій звичайні місцеві сім’ї – просто запрошували абсолютно незнайомих людей. Часто це було кілька родин одночасно. Також це працювала на адміністративному рівні: усі наші установи перетворилися на евакуаційні хаби, зокрема дошкільні заклади, школи та адміністративна будівля селищної ради. Вже потім, з 10-12 березня, з центру громади почалися евакуаційні виїзди.

До нас їхали волонтери із заходу та центру країни

Тоді про нас дізналися волонтери з центру та заходу України. Вони почали приїжджати й забирати переселенців до більш безпечних територій. Одних відвезли – по інших приїхали. І так постійно. Звісно, ця інформація швидко поширилася «сарафанним радіо», а тому люди почали масово їхати до нас, аби дістатися безпечних областей. 

Виїжджали й наші жителі, особливо на початку березня, коли російські літаки обстрілювали наші території. Власне, саме літаки найбільше вплинули на людей. Вони несуть страх залишатися не лише без даху над головою, а й втратити життя. Тому очевидно, що це спонукало наших людей шукати прихисток в інших регіонах.

Тож на початку повномасштабної війни наша громада була наповнена людьми, а потім, коли небезпека почала наростати, кількість людей зменшувалася. Окупаційні війська підходили все ближче, сусідня Іванівська громада опинилася під окупацією. І навіть тоді ми щоночі приймали людей із вже захоплених територій. Надавали їм допомогу, годували, лікували. А потім кожен вже самостійно вирішував, залишатися тут чи продовжувати свій шлях у пошуках безпеки.

У деяких селах окупанти вщент знищили цілі вулиці

Загалом протягом лютого-березня 2022 року 4 з 23 наших населених пунктів опинилися під обстрілами російських військ. І на початку квітня, коли окупанти вийшли з Чернігівської області, ми почали фіксувати пошкодження та руйнування у цих селах. Десь були зруйновані цілі вулиці, просто знищені вщент. Десь просто пошкоджені – через авіабомби. А хтось постраждав внаслідок артилерійських обстрілів.

А тому питання відновлення й відбудови постало того самого дня, як росіяни покинули нашу область. Адже люди потребували прихистку, домівок. До того ж місцеві жителі, які виїхали з громади, почали поступово повертатися. Але, на жаль, у всіх було, куди повернутися. Ми намагалися переконати людей не повертатися, допоки не збудуємо нове житло. Проте більшість, звісно, повернулася. Жили у сусідів, у хлівах, сараях. Але вдома.

Тут важливо розуміти, що миттєво надати допомогу й відбудувати – неможливо. На щастя, прийшли донори, з якими ми співпрацювали ще до великої війни. Хтось передавав нам брезенти й дошки для ремонту покрівель, хтось надсилав вантажі з гуманітарною допомогою. Допомога була, нас підтримували. Так, можливо, її було недостатньо, зважаючи на кількість людей у громаді. Але ми не залишалися наодинці, і це важливо.

Що далі? Працювати. Ми почали залучати кошти благодійників із Польщі. І вони стали фактично одними з перших, хто прийшов до нашої громади. Так поступово ми взялися за відбудова та відновлення зруйнованих окупантами домівок.

Загалом ми мали 300 пошкоджених домогосподарств і ще понад 40 – повністю зруйнованих. Ми чекали на допомогу держави, але не могли сидіти склавши руки. У цьому нам допомогли волонтери – люди, які працювали в громаді під час піку евакуації, залишилися нашими друзями. Тож ці зв’язки також допомогти нам пришвидшити процес відбудови.

Домівки для наших жителів будували волонтери з усього світу

Питання щодо відбудови повністю зруйнованих будинків тривалий час залишалося відкритим. І ось наприкінці 2022 року до нас завітали волонтери з благодійного фонду «Молодь із місією». Ми показали нашу територію й запитали, чим вони можуть нам допомогти. І вже у березні отримали результат – нас включили у програму модульних будинків тимчасового проживання на місці зруйнованих домівок. І нехай це не повноцінні будинки, які були у людей раніше, але це бодай щось для тих, хто втратив все.

А я нагадаю, що йдеться про приватні садиби, люди живуть у маленьких селах, де ніхто й ніколи не думав, що може прийти війна. Скажімо, село Грабівка і взагалі розташоване під лісом, люди живуть за його рахунок. Звісно, ніхто з них не виїхав. Тому ми були зобов’язані докласти максимум зусиль, аби допомогти своїм жителям.

І нам вдалося. Вже у травні до громади завітали перші 50 волонтерів із Норвегії, Франції, Польщі, Чехії, Латвії тощо. Ці люди почали зводити модульні будинки. А в червні до нас приїхали ще 200 людей, які разом із фондом «Молодь з місією» разом відновлювали громаду. Загалом вони встановили понад 20 модульних домівок. Звісно, хотілося б більше, але й наші люди не завжди готові до такої допомоги. Десь просто не хочуть, десь – не довзволяє ділянка чи є якісь упередження. Усе завжди залежить від людини.

Паралельно БФ «Молодь з місією» проводила активну роботу в освітянській галузі. Це була п’ятиденна робота з нашими дітлахами. Вона співпала із закінченням навчального року, тож малеча могла насолодитися доволі неординарним підходом до освіти та дозвілля від волонтерів. А ми – місцева влада – намагалися зробити все можливе, аби доступ до цих заходів могли отримати абсолютно всі діти в нашій громаді. Адже це великий плюс, великий урок для кожного з нас. Зрештою, діти, які чули вибухи та бачили страждання, нарешті отримали щось світле й добре.

За пів року ми виграла понад 30 грантів для нашої громади

Наша громада була сформована ще 2017 року. І вже тоді, паралельно із оформленням документів від сільських рад, постало питання – а як розвиватися? Тоді практично не було ані державних субвенцій, ані якихось проєктних активностей. Але все ж були програми розвитку, а тому ми почали вчитися писати проєктні заявки. Завдяки цьому нам вдалося модернізувати два приміщення у школах Куликівки. Скажу чесно, власним коштом ми б цього ніколи не зробили. Це була японська ініціатива, понад 6 мільйонів гривень інвестицій. Так, було співфінансування, але наш внесок був незначним. Згодом ми написали проєкт на отримання комунальної техніки, якою наша громада користується донині.

Але з 2020 року, коли децентралізація завершилася, ми зрозуміли, що маємо навчитися писати грантові заявки дійсно якісно. Адже скільки б тренінгів ти не пройшов, все одно потрібно відшліфувати свої навички на практиці. Методом спроб і помилок. Так ми і робили.

Почали з маленьких проєктів: запустили бізнес-центр, створили серію промороликів про нашу громаду. А перед великою війною почали співпрацювати з Німецьким товариством міжнародного співробітництва (GIZ). Були й менші проєкти, але всі вони – потрібні й важливі.

Тож сьогодні ми продовжуємо цей досвід. Серед наших донорів є й ті, з ким ми вже мали досвід співпраці. Лише станом на середину 2023 року ми записали на свій рахунок 33 успішні проєкти. Хай навіть сумарно ми залучили не таку вже й велику суму – 33 мільйони – але для нашої громади це великі кошти. Майже половина бюджету.

Ба більше, коли ми були евакуаційним хабом, про нас почули навіть у Чехії. І після закінчення бойових дій зв’язалися з нами, запропонувавши допомогу. За ті кошти – 700 тисяч крон – ми облаштували в школі укриття для початкових класів. Це на.дзвичайно корисний досвід, і ми вдячні, що про нас знають, пам’ятають і згадують. 

А ще в таких ситуаціях дуже не хочеться підвести донора. Тому намагаємося робити все максимально відкрито: від отримання коштів до закупівлі. Звіти, чеки, квитанції. Це наш ключовий принцип: відкритість і взаємодопомога.

Почніть з найменшого: говоріть про себе

Що б я порадила громадам, які пережили окупацію? Щонайменше, говорити. Від роликів про те, як ви постраждали, до історій ваших людей. Це допоможе донорам зрозуміти, хто ви такі. І подружитися, якщо можна так сказати. 

Та й взагалі вкрай важливо співпрацювати з іноземними фондами та організаціями. Слід зрозуміти, що це не просто доповнення до бюджету чи допомога обладнанням. Ні, ми передусім вчимося бути європейцями, вчимося їхній дисциплінованості, вимогам тощо. І завдяки цьому починаємо жити в кращих умовах, почуваємося комфортно у будь-якій точці своєї країни.