Авторка: Інна Білик
Часи змінюються, і ми змінюємося разом з ними. Незмінними залишаються справжні цінності, вони непідвладні обставинам, часу. Життєві виклики спонукають нас краще зрозуміти, пригадати, що і чому має для нас значення. В умовах війни ми краще почали усвідомлювати, що якісна освіта - це одна із базових умов нашої безпеки. Ми ще більше цінуємо підтримку, яку отримуємо. Ми захоплюємося і по-новому відкриваємо для себе силу єдності українського громадянського суспільства.
Попри воєнний стан, територіальні громади впроваджують зміни для створення безпечного освітнього середовища, надолуження освітніх втрат, підвищення якості та доступності освітніх послуг, готуються до впровадження реформи старшої школи на місцевому рівні. Зазначене дуже тісно пов’язано з формування спроможної освітньої мережі. Це непросте завдання громадам допомагають вирішувати тренерки і тренери практичної гри «Формування спроможної освітньої мережі». Однією із них є Олена Педько - за мирних часів психологиня, керівниця центру підвищення кваліфікації педагогічних працівників, а в умовах воєнного стану - санітарна інструкторка медичного пункту одного із батальйонів 118 бригади ЗСУ.
Про те, чи на часі питання реформування освітньої мережі в громадах, як інструкторка медичного пункту продовжує допомагати цивільним впроваджувати зміни, а також, як практична гра «Формування спроможної освітньої мережі» допомагає розширити готовність до змін, ми поспілкувалися з пані Оленою.
Олено Валентинівно, сьогодні ви служите в ЗСУ, за можливості долучаєтеся до реалізації ініціатив, що мають на меті допомогти громадам провести зміни мережі закладів освіти, підготуватися до реформи старшої школи. Є люди, які говорять, що зміни не на часі, реформа старшої школи може зачекати. Яка ваша особиста думка, - коли найкращий час для змін?
Розвиток і рух вперед завжди на часі. Через війну ми маємо величезні демографічні зміни, особливо в тих регіонах, які були під окупацією, в прикордонних регіонах з лінією бойового зіткнення. Ми маємо готувати психологічно і методично начальників органів управління освітою, голів громад, директорів закладів освіти до того, як ефективно використовувати кошти, щоб була фінансова доцільність плюс отримана якість освітніх послуг. Коли ми кажемо про ефективність, це, насамперед, співвідношення витрачених ресурсів із отриманим результатом. Крім того, я зараз викладаю онлайн для представників органів місцевого самоврядування, органів державної влади, і періодично піднімається питання оптимізації шкільної мережі. Дуже часто у освітян сформоване враження, що оптимізація - це завжди скорочення, багато хто не сприймає саму ідею оптимізації, бо для них це закриття і скорочення шкіл. На мою думку, зараз варто популяризувати і поширювати ідею створення ефективних освітніх мереж, які будуть забезпечувати якісну освіту в регіоні і будуть задовольняти потреби учасників освітнього процесу: учнів, батьків, педагогів.
Популяризація ідеї формування ефективної мережі закладів у громадах має проводитися для формування спільного бачення того, що ми вкладаємо в поняття «оптимізація шкільної мережі», щоб не було викривлень. Ми повинні акцентувати увагу на перевагах, які отримаємо, на тому, що це нам дасть на конкретній території, що це дасть людям, що ми можемо зробити з коштами, які заощаджуємо. Ми повинні поширювати цю інформацію.
Ви продовжуєте працювати з дорослими, але сфера вашої роботи змінилася. Служба у ЗСУ дозволила здобути новий досвід. Як зміна сфери діяльності вплинула на вас, як і чим отриманий вами досвід може допомогти цивільним, коли потрібно приймати непрості рішення у ситуації з багатьма невідомими?
Пригадала декілька моментів. Ще до війни я чула вислів іспанської науковиці, психологині, яка сказала, що українці - це нація, яка вміє добре виживати, але не вміє жити. І періодично я згадую ці слова.
Після того як розпочалося повномаштабне вторгнення, я ще раз перечитувала Віктора Франкла і знайшла в нього цікаву фразу, яка допомагає мені усвідомити, що відбувається зараз із нами, з українським народом. Він описує життя в концтаборі і пише про те, що першими здалися і зламалися ті, хто сподівалися, що це скоро закінчиться, другими зламалися ті, хто вирішив, що це ніколи не закінчиться, а вижили, зберегли психіку ті, хто щодня робили те, що могли робити з тими ресурсами, які вони мали. Так як ми тривалий час знаходимося у стресі, для мене дуже важливо доносити людям ідею, що хоч ми і не впливаємо на багато процесів, але ми маємо робити те, що можемо з ресурсами, які у нас є. І при цьому ми не повинні відчувати провини, сорому, або якихось інших негативних емоцій, а намагатися зберегти себе, своє здоров’я і таким чином також будемо робити внесок в нашу Перемогу.
Як від режиму «вижити» перейти до режиму «жити»?
Є три режими, в яких може знаходитися наша психіка: режим виживання, режим проживання (життя), режим розвитку. Хлопці, які знаходяться на передовій, вони входять в режим виживання і в них активується рептильний мозок, який пов'язаний з інстинктами «бий», «тікай» або «завмри», тобто базові інстинкти. Коли хлопці повертаються з передової, дуже часто режим виживання залишається активним, тобто їм складно одразу перейти в режим проживання, й певні ситуації доволі складно розв'язуються, оскільки не всі емоції своєчасно відредаговані і проявлені.
Про режим «Проживання». Про нього варто по-перше знати, по-друге, пам’ятати, по-третє, створювати умови, в яких людина може прожити, пережити певні події, ситуації. Це можуть бути розповіді на кшталт «що я відчуваю», «що думав», «що робив». Проговорити, чи можливо описати, чи намалювати, чи поділитися переживаннями і тому подібне.
Третій режим, це режим розвитку. Розвиток відбувається за будь-яких обставин. Наприклад, якщо хлопці в зоні бойових дій, то за декілька днів розширюється спектр прийняття звуків, вони швидше падають, коли йде обстріл, вони інакше реагують на те, що відбувається навколо - і це також певний розвиток. Так от, в умовах війни, важливо «проходити» всі три стадії: виживання, проживання та розвиток, і таким чином ми будемо зберігати цілісність нашої психіки і будемо зберігати наше здоров’я.
Фактично ми не переходимо від одного режиму в інший, ми поєднуємо їх. Щодо режиму «проживання», то багато людей не знає, яким чином це можна зробити, тому ситуації ускладняються. Для того щоб прожити ситуацію, багатьом людям потрібні групи підтримки, допомога психолога, можливо робота з фасилітатором, який буде посилювати і допомагати. Тобто треба шукати середовище, де я зможу безпечно прожити те, що відбувалося в умовах виживання. Я, навіть маючи психологічну освіту, можу сказати, що після повномасштабного вторгнення я не живу повною мірою. В мене є таке відчуття, що я життя поставила на паузу, що я спостерігаю за тим, що відбувається. Живу, але не проживаю, тобто є відчуття паузи у житті і звичайно, що я теж чекаю на перемогу, і це певним чином ускладнює мені сприйняття реальності. Але з іншого боку я є невиправним оптимістом і я вірю, що все буде добре.
Коли ви розповідали, в мене в певній мірі сформувалося нове сприйняття практичної гри «Формування спроможної освітньої мережі». Хочеться провести таку паралель, що гра дозволяє нам прожити ситуацію змін мережі закладів освіти. Тобто, коли в громаді починають вперше говорити про оптимізацію, у мешканців громади, в освітян включається режим «вижити», але саме проведення гри, коли її учасники і учасниці приміряють на себе різні ролі, проговорюють виклики, їхні причини, спільно напрацьовують план змін, це як проживання певної ситуації, підготовка до розвитку, чи не так?
Так, коли ми проводимо гру, то в її процесі ми проживаємо те, що на нас може очікувати, ми моделюємо перспективи. Це є дуже корисним і це однозначно впливає на наш розвиток, ми розширюємо своє бачення, своє сприйняття, ми розширюємо свою готовність до змін. Коли ми реально проводимо оптимізацію шкільної мережі, то перехід від режиму "вижити" до режиму "жити і розвиватися" є одним із мотиваційних факторів, які можна використовувати у просуванні цієї ідеї.
Дякую Олено Валентинівно! Розмова з вами надихає до впровадження змін у цей непростий для країни час. Десь глибоко всередині ми знаємо, що так, як раніше, більше не буде. Часом здається майже неможливим, що у майбутньому буде краще. На тлі трагедій, що нас оточують, складно зрозуміти, як від режиму «вижити» перейти до режиму «жити», як налагоджувати життя, впроваджувати реформи, змінювати освітню мережу, прогнозувати скільки і які школи нам потрібні… Багатьом хочеться відтермінувати зміни, адже це дає тимчасове, хибне відчуття безпеки і комфорту. Але, уникаючи проблем, ми їх не вирішуємо, а накопичуємо.
Реформи в умовах воєнного стану - це складно і, часом, здається навіть неможливим рівно до того моменту, коли ми згадаємо, заради кого і з якою метою ми діємо. І саме в цю хвилину ми готові прийняти будь-який виклик, здолати будь-які перешкоди. Здобувачі повної загальної середньої освіти – це ті люди, заради яких вже сьогодні в сфері освіти повинні втілюватися реформи, змінюватися освітні мережі, щоб вони мали щонайменше два десятки однокласників і однокласниць, мали з ким пограти в футбол, подискутувати, могли мріяти, обрати спочатку профіль для навчання, а згодом професію, яка подобається, могли розкрити і реалізувати свій потенціал в Україні. Як підтверджує досвід громад представлений в базі даних кращих практик управління освітою в громаді, впровадження реформ на місцевому рівні, реформування мережі закладів освіти - це чималий виклик. Якщо ваша громада стоїть на порозі змін, то SALAR International спільно із тренерками і тренерами практичної гри «Формування спроможної освітньої мережі», серед яких Олена Педько, сертифікована тренерка, санітарна інструкторка медичного пункту одного із батальйонів 118 бригади ЗСУ, готові вам допомогти. Також багато цікавого про формування спроможної освітньої мережі є на порталі «Ресурс освіти новим громадам».
Кожен на своєму місці робить все, щоб наблизити Перемогу з вірою в Бога, Україну і ЗСУ.
Матеріал підготовлений у межах кампанії з поширення кращих практик та розвитку горизонтальної співпраці територіальних громад експерткою SALAR International шведсько-українського проекту «Підтримка децентралізації в Україні».
