Начальник Шульгинської військової адміністрації Луганської області Наталя Петренко про російське вторгнення, спротив загарбникам та окупаційні реалії.
Автор: Дмитро Синяк
<= На гербі Шульгінки – лелека, символ миру і церква – символ духовності
Село Шульгинка стоїть на трасі Луганськ – Старобільськ, на березі Айдара. Це найстаріший населений пункт району, який у 2008 році відзначив свій 400-літній ювілей. Російська імперія дощенту спалила Шульгинку у 1709 році. Тоді за підтримку повстання Кіндрата Булавіна російський цар Петро I наказав «опустошить ... по Донцу сверху до Лугану... по Айдару все». Генерал-фельдмаршал Василь Долгоруков виконав наказ «на совість» і незабаром повідомив у столицю: «Все окольные их места, даже до самой Луганской станицы, – все вырублены и до основания истреблены и сожжены… чтоб им, ворам, в том месте воровского собрания впредь не было»... Наново Шульгинку заселили вже у 1730-тих, причому українці, які переселилися сюди з-під Острогожська, з покоління у покоління передавали розповіді про ту «царську ласку». Багато місцевих родин пам’ятають і Голодомор 1932-1933 років, який, за офіційними даними, спричинив до загибелі 31 560 осіб на Луганщині, причому Старобільський район постраждав чи не найбільше. Потерпів край і від Голодомору 1946 року, який Сталін влаштував, «щоб покарати українців, які на загал співпрацювали з ворогом». Тому росіян сюди не кликали ані у 2014-му, ані у 2022-му роках.
- У мене аж перевертається все всередині, коли я чую звинувачення у тому, що ми, мешканці Луганщини, самі пустили до себе російські війська, що ми раділи їм! – обурюється начальник Шульгинської військової адміністрації Наталя Петренко. – Та таких патріотів, як у нашій громаді, треба ще пошукати! Ми не боялися в очі казати окупантам, хто вони такі. Жителі наших громад знімали дорожні вказівники, щоб їм важче було орієнтуватися. Так, були серед нас і «паршиві вівці», які тепер прислужують нашим ворогам, але їх було небагато. Ми завжди були українським та україномовним краєм і завжди залишимося ним.
Наталія Петренко до і після початку повномасштабного російського вторгнення
Після того, як у травні 2018 року Шульгинка стала центром громади, що об’єднала 12 довколишніх сіл, ми активно брали участь в різних проєктах, які дали змогу залучити інвестиції та грантові кошти. Лише у програму «Нове село», метою якої було створити максимально комфортні умови проживання та забезпечити доступність до всіх послуг людям з інвалідністю, було інвестовано 20 млн грн. У селі побудували сервісний та освітній центри, на відкриття яких навіть приїжджав Президент України Володимир Зеленський. Всюди проводилися ремонти і заходи з благоустрою території, на свята обов’язково відбувалися концерти. Російське вторгнення перекреслило це все.
На відкриття сервісного та освітнього центрів до Шульгінки приїхав президент України Володимир Зеленський
Довоєнна Шульгінка
Загарбники з’явилися на підступах до громади вже 24 лютого, але їхні перші колони, що готувалися до переправи через Айдар, розбила українська артилерія. Завдяки цьому місцеві жителі отримали кілька дорогоцінних днів на евакуацію.
- За 8 років ми звикли до війни, до усілякої військової техніки та присутності у нас силовиків, – веде далі Наталя Петренко. – Тому більшість місцевих жителів не боялися російських атак. А дарма… Я наполягала на виїзді тих, кому при росіянах «світили» тільки тюрма, тортури та розстріл. Найкраще мене почули так звані внутрішньо переміщені особи – ті, хто втік до нас з «ЛДНР». Вони добре знали, що таке російське нашестя. Сім’ї військовослужбовців та волонтери теж виїхали доволі швидко. Я можу сказати, що практично весь проукраїнський актив врятувався, окупанти змогли схопити лише небагатьох. Ми б вивезли документи і техніку, якби отримали чіткі вказівки з району. Чотири заправлених по вінця шкільних автобуси були готові виїжджати будь-якої миті. Але так і не виїхали. Згодом окупанти забрали їх до Старобільська.
27 лютого жителі Шульгинської громади почули далекий гул від руху десятків одиниць російської військової техніки.
Росіяни зупинилися коло місцевої заправки, визначили, з якого стовпа йде напруга і наказали танку звалити його. А для вірності ще й пустили автоматну чергу по електродротам, залишивши таким чином частину вулиць села без світла. Ніхто з місцевих не міг зрозуміти, яке ж військове значення мала ця дія. Але пізніше усвідомили, що росіяни просто нищили все, що могли.
Цю картину Валентина Папка «Навіть не снилося. 22 червня 1941» Наталія Петренко розмістила на своїй сторінці у Facebook. Вона дуже точно відбиває почуття мешканців Шульгинської громади 24 лютого 2022 року
- Насамперед немита російська орда почала руйнувати своїми танками наші новенькі дороги, побудовані за проєктом «Велике будівництво», наші відбійники та дорожні знаки, котрі ми встановлювали з таким трудом, – з гіркотою у голосі розповідає Наталя Петренко. – Потім вона увірвалася до нашого ЦНАПу, який був одним з найкращих в області, й почали все там трощити, зриваючи таблички з назвами спонсорських структур, написані англійською мовою. Для них англійська мова була наче червона ганчірка для бика. А ще окупанти чомусь називали наш ЦНАП Пентагоном. Ось так вони і воювали – проти наших ЦНАПу та електромереж. У мене всередині все кипіло, коли я дивилася на це. Та коли російський танк під’їхав, щоб повалити флагшток з українським прапором перед будівлею сільської ради, я зірвалася.
Шульгинський ЦНАП окупанти назвали Пентагоном. Він був одним з найкращих у цілій Луганській області
Під здивованими поглядами кількох односельців Наталя Петренко кинулася напереріз російському танку і почала батькувати росіян на чому світ стоїть.
- Друзі згодом питали, чи було мені страшно, – згадує пані Наталя. – Ні, не було, я тоді не думала про наслідки. Звісно, те, що я робила, було цілковитою дурістю, але інакше я не могла. Я кричала, як скажена, я хотіла показати всім, хто мене чув, що росія – це не про свободу, не про розвиток, що росіяни, які прийшли вбивати нас, нам не брати. Я була, як дика кішка, і напряму волала, щоб «визволителі» забиралися від нас геть, вимагаючи віддати мені наш зірваний прапор.
Російський танк зупинився і хтось з бійців, які їхали у ньому, закричав пані Наталії: «Руки вверх!». Тоді вона розстібнула куртку і закричала: «Стріляй!» Росіяни не наважилися вистрілити. Вони були надзвичайно вражені такою зустріччю, бо кожен з них вважав, що на них в Україні чекають. Але ні квітів, ні усміхнених облич не побачили. Після розгрому ЦНАПу російські військові пограбували салон мобільної техніки, аптеку та магазин, у якому перевзулися у нові чоботи-«дутіки» з опушкою зі штучного хутра.
- Я ледве стримувала огиду і здивування, коли одна з цих потвор казала мені пихато: «Ми – елітна ростовська дивізія!» – згадує Наталя Петренко. – А сам – чмоня у крадених у нас «дутіках»! Чому він не взяв хоча би мешти? А чому «еліта російського війська» влаштувала вбиральню просто перед будівлею, у якій жила, причому за кілька кроків від туалету? Те, як вони гадили просто перед дверима, як пхали до свого БТРа наш принтер та іншу техніку, зафіксували відеокамери, встановлені у центрі громади у рамках програми з підвищення безпеки.
Коли орки зрозуміли, що їх знімають, вони порозбивали камери та викинули у багнюку відеореєстратор. Однак наступного день працівники молодіжного центру знайшли його, завдяки чому відео російських «подвигів» збереглося.
Наталія Петренко зупиняє російський танк
Коли окупанти закричали Наталії Петренко: «Стой! Стрелять буду!» вона розстібнула куртку і відповіла: «Стріляй!»
Після того, як «ростовська дивізія» попрямувала далі, її змінили бійці «ЛНР»: «народна міліція», «прокуратура», «комендатура» тощо.
- У мене досі у голові не вміщується, як таке могло трапитися з нашою громадою! – каже у відчаї Наталя Петренко. – Ось ми будували для себе таке життя, яке хотіли, запроваджували чудові реформи, такі, наприклад, як реформа децентралізації. Все, що ми будували, мало залишитися нашим дітям. І що ми отримали? Командир «деенеріців» сказав мені: «Забудьте про вибори! У вас тут тепер будуть лише «смотрящі» з району!
Цей командир спочатку не повірив, що молода жінка може бути головою великої громади. Він звик до поважних чоловіків на таких посадах, з начальницьким животом і постійною готовністю виконувати накази згори.
- Де «налік»? – було його перше запитання.
Пані Наталя не одразу зрозуміла, що він має на увазі, а коли командир пояснив, що шукає чорну бухгалтерію і «ті гроші, які вам привозять з Києва», мало не розсміялася. Потім вона довго пояснювала, що у її громаді вже давно всі послуги оплачуються за безготівковим розрахунком, що Шульгинська сільська рада має міжбюджетні відносини зі столицею та областю і жодної чорної бухгалтерії не веде. А від готівки люди потрохи відмовляються задля зручності, тому навіть торговці на базарі часто мають платіжні термінали.
- Ти гроші з бюджету крала? Де вони? – суворо запитав «деенеровець».
- Електронні гроші в мішки не наскладаєш, – усміхнулася у відповідь сільська голова.
- Кляті америкоси! Зламали всю систему! – вилаявся розчарований командир.
Коли над сільською радою окупанти збили прапор України, весь її колектив демонстративно залишив приміщення. Однак працювати він не припинив, організувавши Гуманітарний штаб, куди місцеві жителі одразу ж почали зносити одяг та харчі. Усього цього дуже потребували численні біженці з Попасної, Лисичанська, Сєвєродонецька, Рубіжного яких з кожним днем ставало дедалі більше. Не маючи можливості виїхати на вільну від окупантів територію і не бажаючи проходити фільтрацію перед виїздом до «рашки», вони стікалися до сіл, подібних до Шульгинки. Щоб розселити їх, працівники сільради створили банк житла.
Головна вулиця Шульгинки до російського вторгнення
Одного разу, коли Наталя Петренко, разом з усіма сортувала у гуманітарному штабі речі, до неї підійшла немісцева жінка, якій з вигляду можна було дати років з шістдесят.
- Не хвилюйтеся, – сказала вона. – Скоро «наші» «нациків» виб’ють, і все буде добре.
- Лиши негайно речі, які взяла, – сердито відповіла їй пані Наталія. – Ти приїхала до української Шульгинської громади. «Нацики» – це ми!
Жінка мовчки вийшла, і вже невдовзі до Петренко прийшли з обшуком. «Народна міліція» перевернула догори дригом усі речі, проте найбільшим «компроматом» виявилися українські прапорці та гербові бланки сільської ради. Та цього, мабуть, виявилося достатньо, щоб вони почали регулярно приходити до її будинку з обшуками. Перекидаючи знову і знову її речі, «деенерівські міліціонери» казали прямо: «Поки ти не їдеш до районного начальства на «затвердження» своєї кандидатури, ми будемо до тебе навідуватися».
Так звані «силовики» мали при собі списки воїнів АТО з райсобезу і завзято шукали їх. Коли нікого не знайшли, змусили родичів військовослужбовців зносити до центру села всю військову амуніцію, яку їм вдалося знайти при обшуках: берці, бушлати, комуфляжні рибальські штани тощо. Увечері цього ж дня
Наталю Петренко забрали на допит до Старобільського райвідділку.
- Якщо поїдеш за ними, тебе розстріляють на першому ж блокпості, – пригрозили непрохані гості її чоловікові.
У Старобільску Наталі Петренко показали донос «свідомої громадянки з Рубіжного», у якому та писала, що сільська голова «змушувала її говорити українською, а гуманітарку видавала лише обраним». Одні вимоги окупантів були очікуваними: перейти на їхній бік і співпрацювати з новим районним начальством. А інші дуже здивували пані Наталю: від неї вимагали роздачі тих речей, які принесли до Гуманітарного штабу місцеві жителі, під російськими прапорами.
- Я обурювалася: як так можна? Не дати ні копійки, і при цьому вимагати, щоб я вихваляла їхню щедрість? – згадує Наталя Петренко. – Чотири години на мене безперервно тиснули, двоє слідчих залякували, двоє лагідно пропонували домовитися. Одним словом, як у кіно. А коли отримали остаточну відмову, пригрозили відправити мене з мішком на голові до Луганська, де зі мною вже «поговорять по-іншому».
У своїх розмовах Шульгинська сільська голова вже була набагато обережніша, і намагалася не говорити зайвого. Лише з одним слідчим, якому було років двадцять, дала волю почуттям.
- Коли він заявив мені, що українців придумав ленін, я мало зі стільця не впала, – каже пані Наталя. – Я кажу: «Дитинко, тебе ж іще й на світі не було, як розпався радянський союз, куди ви всіх нас так завзято тягнете. Що ти про нього знаєш? А що ти знаєш про леніна? Що ти бачив, крім комендантської години і піонерських таборів, у яких дітей насамперед вчать рити окопи та розбирати автомати?» Він не мав що відповісти.
О 2 ранку Наталю Петренко відпустили, а вже о 5 вона разом з родиною виїхала з дому, прямуючи на підконтрольну територію України, у напрямку Дніпра. А наступного дня майже весь колектив сільської ради також виїхав з окупації. Лишень одна староста перейшла на бік росіян. «Дорога життя» у напрямку Лиману була відкрита до 13 квітня, коли загарбники закрили її, обстрілявши тих, хто хотів вибратися з окупації.
- Окупована Луганщина нагадує резервацію, у якій люди не мають ані прав, ані майбутнього, – розповідає Наталя Петренко, яка завдяки особистим зв’язкам знає про все, що відбувається у громаді. – Варто власнику автомобіля звернутися за якоюсь послугою до МРЕВ, як йому насильно поміняють номер. А на «еленерівських» номерах виїхати з Луганської області неможливо. Якщо ж ти не поміняв номери і, скажімо, потрапив у ДТП, машину можуть конфіскувати. Без російських паспортів не надають жодних послуг, не виплачують пенсій та матеріальних допомог. А всі кошти привозять зі Старобільська готівкою у мішках. Банкомати не працюють, але коло кожного з них сидить міняйло і за грабіжницьким курсом видає з кишені готівку в обмін на карткові перекази. Дев’яності відпочивають! Замість якісних українських продуктів на полицям місцевих магазинів з’явився російський непотріб, після якого у нас часто нудить навіть котів і собак. Те ж саме і з ліками.
За словами пані Наталі, загарбники повернули площам пам’ятники леніну, які валялися по комунгоспах, а вулицям – старі радянські назви. Тепер по селах знову з’явилися вулиці леніна, Комсомольська, Героїв Праці тощо. Натомість зі шкіл вивезли всі інтерактивні дошки та все новітнє обладнання.
З освітою ситуація навіть гірша, ніж за часів срср, бо у школах громади почали викладати люди не те що без освіти, але й без жодного відношення до навчання та виховання дітей. Першим, що зробили ці люди, було знищення українських підручників історії. Наступною «реформою» стало запровадження обов’язкового співу щопонеділка гімну росії. Також при першій ж нагоді нове керівництво шкіл організовує покладання квітів до бюстів леніна, які з’явилися, зокрема і у школі. При цьому багато учнів продовжують онлайн-навчання в українських школах, зокрема, в евакуйованому Шульгинському ліцеї, кількість учнів якого зараз сягає 320 осіб. Батьки таких учнів розуміють, що український атестат про отримання середньої освіти важить набагато більше від нікчемного папірця, який можуть видати по закінченню школи в окупації.
Місцевий бізнес працює на чверть колишніх потужностей: техніку деяких найбільших сільськогоспвиробників вивезли до Чечні, про що свідчать дані вмонтованих у неї GPS-маячків. Але працювати вона там не може, бо господарі дистанційно заблокували її двигуни. Від підприємців вимагають сплати податків до бюджету «ЛНР», але деякі підприємства сплачують податки і до бюджету України.
Тим не менше, місцеві жителі продовжують чинити спротив, часто з ризиком для життя.
- Двох цивільних чоловіків зі Старобільщіни восени того року повісили у лісі, – розповідає Наталя Петренко. – Спочатку, коли ми побачили їхнє фото, думали, що це – фейк. Але потім упізнали їх. На повішених були таблички із написом: «Они предали «ЛНР» чи щось у цьому роді. Річ у тім, що коли звільняли Харківщину, місцеві жителі дуже активно передавали координати російської військової техніки українським військовим, причому не завжди робили це безпечно. Днів за десять після того, як українські війська зупинилися на березі Оскола, почалися репресії. На території колишнього ковбасного цеху окупанти облаштували катівню. Один наш мешканець, який пройшов її, зізнався, що й уявити не міг, що з людським тілом можна робити те, що роблять там. Одні мої знайомі отримали 12 років «за виступи проти молодої республіки» і зараз сидять у тюрмі у Луганську… Хоча й до звільнення Харківщини репресій було чимало. Голова громади з нашої області двічі опинявся «на підвалі» за свою громадянську позицію. Мені хочеться вірити, що він живий, хоча зв’язку з ним зараз немає. А мого колишнього заступника, який не зміг виїхати вчасно через особисті проблеми, били струмом і катували за те, що я відправила йому – для всієї громади – коробку з ліками.
Бачучи це все, навіть ті молоді та перспективні люди, які спершу хотіли лишитися у Шульгинській громаді, протягом року все одно виїхали.
Наталія Петренко бере участь у зборі гуманітарної допомоги для мешканців Луганщини, які вибралися на вільні від окупантів території
На початку вересня минулого року Наталя Петренко успішно пройшла співбесіду у Генеральному штабі, після чого була призначена головою новоствореної Шульгинської військової адміністрації. Щоб уникнути звинувачень в узурпації влади, пані Наталя ініціювала створення дорадчих комісій, які дають рекомендації щодо фінансування того чи іншого напрямку. Одним з гуманітарних хабів «Моя Луганщина» Шульгинська військова адміністрація опікається у Чернівцях.
- Зараз ми створюємо матеріальні резерви, щоб було з чим повертатися додому, – зазначає пані Наталя. – Для цього ми насамперед активізуємо нашу співпрацю з різноманітними міжнародними партнерами та благодійними організаціями. Я нещодавно побувала з робочими поїздками у Польщі та Німеччині, де вже планують відбудову України. У пошуку різноманітних зв’язків нам надзвичайно допомагає і головна платформа реформи децентралізації – портал www.decentralization.ua. Саме через неї я виходжу на небайдужих голів громад і згодом укладаю з ними угоди міжмуніципального співробітництва. Реформа децентралізації – колосальна перспектива для вільної України, яка дає їй можливість стати одною з найкращих держав у Європі. Головне, щоб ця реформа не зупинялася і навіть навпаки – набирала обертів.
Пані Наталя просить наголосити на двох проблемах. Перша – невизначені до кінця повноваження військових адміністрацій. Отже, Верховна Рада повинна допрацювати документи, які пов’язані із цим. Другий – виплата пенсій колаборантам і прислужникам ворогів, які тривають досі. Начальник Шульгнської військової адміністрації переконана, що фінансування зрадників на фоні величезного дефіциту державного бюджету виглядає огидно.
- Я пишаюся Луганщиною, яка під час російського вторгнення продемонструвала власну українськість, – підсумовує Наталя Петренко. – Так, багато з нас зазнали русифікації, багатьом втовкмачили у голова, що «Пушкін і Лєрмонтов – это великое», а Тарас Шевченко та Леся Українка – це про проблеми поневоленого селянства. Та окупація довела, що ці тези не вкорінилися у нас. Багато з нас не поїхали до Європи, ми плетемо маскувальні сітки, волонтеримо, релокуємо бізнес, а наші хлопці, у тому числі й мій чоловік, боронять Україну у складі Збройних Сил. І б’ються вони, як леви. Для багатьох з них, особливо для тих, хто були змушені ще у 2014 році тікати з Донецька та Луганська, перемогти рашку – справа принципу. Разом ми зуміємо повернути свої села і не дамо зробити їх частиною «лугандонії». Луганщина, де сонце сходить найраніше в Україні, була, є і буде її невід'ємною частиною нашої країни.
Український танк, яким керують мешканці Шульгинки
Пам’ятний знак, встановлений у Шульгинці, до війни, нагадував людям про боротьбу за волю, яку вели їхні предки
Tags:
war stories report war stories special project
Область:
Луганська областьГромади:
Шульгинська територіальна громадаSource:
Пресцентр ініціативи "Децентралізація"
21 November 2024
Громади Хмельниччини долучилися до обговорення реформи старшої школи
Громади Хмельниччини долучилися до обговорення...
15 листопада в Хмельницькому відбулося громадське обговорення впровадження реформи профільної середньої освіти. Захід...
21 November 2024
Програма Polaris провела інформаційну сесію для громад Житомирщини
Програма Polaris провела інформаційну сесію для...
20 листопада у Житомирі відбулася інформаційна сесія Програми Polaris «Підтримка багаторівневого врядування в...
21 November 2024
Стратегія безбар’єрності: експерт розповів про цифрову доступність
Стратегія безбар’єрності: експерт розповів про...
Цифрова безбарʼєрність – один із шести ключових напрямків розвитку, визначених у Національній стратегії зі створення...
20 November 2024
Mayors’ Congress in Paris: at least 7 new partnerships are being established
Mayors’ Congress in Paris: at least 7 new...
Just imagine the scale of the Mayors’ Congress in Paris for local government leaders: 1,200 French mayors are...