Згідно з індексом гендерного розриву, який опублікував Всесвітній економічний форум, жодній країні світу досі не вдалося досягти повної гендерної рівності. Ближче всього до цього показника підійшла Ісландія, яка має 88% гендерного розриву. За нею йдуть Норвегія, Фінляндія, Руанда і Швеція. У першу десятку ввійшли також Нікарагуа, Словенія, Ірландія, Нова Зеландія й Філіппіни. Україна в цьому списку займає 61 місце.

Гендерна експертка й тренерка Шведсько-українського проекту "Підтримка децентралізації в Україні" Юлія Савельєва у матеріалі Wonderzine розповіла про те, як у територіальних громадах реагують на політику гендерної рівності, що роблять для того, щоб голоси людей із вразливих груп бути почутими і як розвивають жіноче лідерство.

---

Матеріал створений у партнерстві з проєктом ООН Жінки «Просування гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок в рамках реформи децентралізації в Україні», який фінансує Міністерство закордонних справ Канади

 

Як розвивати жіноче лідерство в територіальних громадах?

Почнемо з того, що таке лідерство. Лідерство – це здатність людини брати на себе відповідальність за справи, які вона виконує на своєму рівні. Може здатися, що про це вже дуже багато сказано, проте ми досі маємо обмаль прикладів такого лідерства. Як наслідок, ми маємо вкрай недостатню кількість жінок у Верховній Раді України, а починати вони мали б з місцевого рівня, рухаючись вгору до парламенту. Тож поки ми не маємо в парламенті хоча б 30% жінок, говорити, що з жіночим лідерством у нас усе гаразд, підстав немає, на жаль. Так само з іншими урядовими структурами.

Щодо територіальних громад, то саме в них найкраще починати роботу з виховання лідерок. У цьому напрямі може бути корисним досвід так званих «шведських гуртків» – гуртків для дорослих, які дозволяють розвивати сильні сторони людини й формувати в неї лідерські навички. Особливість цих гуртків у тому, що, збираючись, люди між собою розподіляють відповідальність за наповнення змістом зустрічей. Відповідно, кожна людина з цієї групи має підготувати одну тему зустрічі, організувати її й провести. Такі гуртки часто влаштовують у бібліотеках, а перші теми, які пропонували жінки, були присвячені рукоділлю. Цей досвід тісно пов’язаний із відповідальністю й готовністю ухвалювати рішення, а «шведські гуртки» (разом із тим, що вони, здавалося б, зовсім приземлені) використовуються у Швеції як інструмент виховання лідерства в дорослих. Така відповідальність – це перший крок до лідерства. Це той формат лідерства, коли ти відповідаєш за те, що у твоїх силах змінювати.

 

Про роль жінок у децентралізації й об’єднанні територіальних громад

Якщо говорити про децентралізацію в тому розумінні, яке ми вкладаємо у своїх проєктах, підтримуючи громади в інтеграції гендерного підходу й підходу, заснованого на правах людини, це насамперед реформа, яка мала намір максимально наблизити послуги до людей.

Також це можливість для громад складати власні бюджети, враховувати й скеровувати кошти на потреби, інтереси, цілі й добробут тих людей, які проживають у громадах. І якщо об’єднати ці пункти, це і є той людиноцентризм, який має звучати у всьому, що стосується змін, які стали наслідком децентралізації. Усе для людини в її місці проживання.

Разом з ООН Жінки та Всеукраїнською асоціацією об’єднаних територіальних громад у реформу децентралізації ми інтегруємо гендерно чутливі підходи, а саме: стратегію врахування потреб, інтересів, досвіду різних груп жінок і чоловіків у плануванні й реалізації політик і програм. На перший погляд, може здатися, що жінка в сільській громаді дуже активна, часто займає керівні посади, але останніми роками конкуренція збільшилася. Після впровадження реформи децентралізації, коли у громад почали з’являтися кошти й інші ресурси, чоловіки активніше почали конкурувати й кількість жінок-голів громад зменшилася. Тому нам зараз дуже важливо підсилювати жіноче лідерство й підтримувати жінок на місцевому рівні. Ресурс, який надає ООН Жінки у цьому напрямі, – це навчання й консультації, які допомагають підвищити можливості жінок до лідерства.

ООН Жінки дають можливість фахового розвитку тим, хто потім працюватиме на місцях. Частково це навчання для тренерок/-ів і частково для представниць/-ків виконкомів. Це й інструкції, і методичні рекомендації, і покроковий алгоритм дій. Це дозволяє втілити отримані жінками знання в практики на місцях.

 

Про реакцію в територіальних громадах на впровадження політики гендерної рівності

У громадах реагують по-різному - часом,  це здивування й нерозуміння, навіщо ставити таке питання, бо, здається, що гендерна рівність встановлена, а жінки мають такі ж можливості, як і чоловіки. Але питання гендерної рівності – це насамперед про цінності: важливість справедливості, належна оцінка внеску жінок і чоловіків у різні сфери життєдіяльності, визнання й повага до людини незалежно від статі.

Наприклад, хтось не сприймає фемінітиви й починаються суперечки. Комусь цікавіше займатися сім’єю й дітьми, а не ходити на роботу. Але ми підтримуємо будь-який вибір людей. Головне, щоб це не порушувало права іншої людини. Проте хтось досі думає, що нормально, коли чоловік отримує більшу зарплату, ніж жінка, бо він годувальник сім’ї. Тому нам щоразу доводиться пояснювати причини й прояви нерівності, доводити, що ця несправедливість не є даністю, що все можна й варто змінювати, якщо нас це не влаштовує.

Найбільш запам’яталася історія: у нас був дводенний тренінг в одній із громад, у якому брав участь староста. І він сильно сперечався буквально з кожним нашим твердженням. Ми наводили аргументи, статистичні факти. Здавалося б, ну, як проти статистики сперечатися, але: «Та ні, ви все вигадали. Як це так, жінка в нас має менше можливостей рішення ухвалювати? Це все не так, от у мене, у брата, у свата все по-іншому». У нас цілий день тривав цей армреслінг, але, починаючи вже з другого дня, почалося якесь просвітлення, прийшло розуміння того, що це про справедливість, яку ми намагаємося забезпечувати в суспільстві загалом і для жінок зокрема.

На перший же погляд, здається, що все добре: жінка має право працювати, має право голосу, а копнути глибше – нижчий рівень оплати праці, нерівний розподіл домашньої праці, домашнє насильство, економічні обмеження, з якими стикаються жінки, – це все не на поверхні, і ми намагаємося ці питання висвітлювати на зустрічах.

Або ж інший приклад: була ситуація з жінкою-головою громади, яка сприймалася командою Асоціації об’єднаних територіальних громад як людина, яка поділяє принципи гендерної рівності і є рольовою моделлю жінки-лідерки. І для нас стало великою несподіванкою, коли на тренінгах вона почала сперечатися з нами. Тобто жінка демонструє своєю діяльністю життєвий приклад феміністки, успішної лідерки, але водночас заперечує ідеї рівності. І на таких кейсах ми теж вчимося й шукаємо способи, як із цим працювати.

Коли стикаємося з нерозумінням того, наскільки важливий гендерний підхід, ми намагаємося пояснювати на простих прикладах важливість того, щоб і жінки, і чоловіки могли рівно ухвалювати суттєві рішення. Наприклад, будівництво дороги. Чоловіки частіше, ніж жінки, пересуваються автомобілем і мислять як водії, для них важливо, щоб було хорошим дорожнє полотно. А жінки, діти, люди похилого віку частіше є пішоходами, пересуваються тротуаром. Для них важливо, щоб дорога мала тротуар, щоб було витримано відступ від будинків до проїжджої частини, щоб було безпечно для дітей, щоб перехід був у доступному місці, а біля нього стояв світлофор. І коли починаєш на таких наочних прикладах пояснювати про зв’язок уваги до людей з гендерною рівністю, то й реакція, і ставлення до питання рівності змінюється.

 

Про роботу з вразливими групами

Як правило, людей із певними ознаками вразливості об’єднує спільне бажання відстояти свої інтереси. Вони незавжди створюють громадські організації, але об’єднуються в групи й мають у своєму колі лідера чи лідерку, які розв’язують питання групи. Ми працюємо з такими групами, як жінки з інвалідністю, матері-одиначки, ромські жінки і намагаємося сформувати необхідні стартові навички для того, що вони могли реалізувати своє право бути включеними в різні суспільні процеси, що стосуються їхнього життя.Тобто коли ухвалюються якісь рішення в громадах, важливо, щоб ці люди не залишалися поза увагою.

Мету, яку ми собі поставили, – це донесення важливості уваги до людини і її потреб в умовах децентралізації, а також пояснення того, як це може бути реалізовано. А для того, щоб голоси вразливих груп населення були почутими, ми використовуємо різні інструменти. Зокрема, проведення цими групами моніторингу надання послуг, діалоги з владою, аудити безпеки тощо.

Часто під час обговорення люди користуються штампами, не замислюючись, що за цим стоїть. Повернімося до того ж прикладу з дорогою, запитуєш:

- Що потрібно?

- Щоби була інфраструктура.

- Що таке «інфраструктура»?

- Ну, щоб була дорога гарна.

І навіть не дуже замислюються, з якою метою потрібна дорога саме їм. Й от ми розкручуємо «для чого?», то знову ж таки: «Ну там, щоб доїхати було добре, а не на ямах цих стрибати». Проте зручність, яка їм персонально необхідна, не згадується. Як, наприклад, наявність рівного тротуару, щоб можна було безпечно пересуватися на колісних кріслах, щоб можна було везти дитину у візочку, не відчуваючи кожну яму. І нашою метою було, щоб люди взагалі допустили думку, що зручність для них – це не якась забаганка, а це те, на що вони мають право претендувати, і заявляти, і запитувати про це.

Я завжди кажу, що ми не для того влаштовуємо тренінги й зустрічі, щоб люди конфліктували з владою, а щоб навчилися вести конструктивний діалог. Людина має знати, що в неї є можливість звернутися до влади не просто з претензією, а ще й з ідеєю, яку вона має щодо того, як вирішити проблему. Зараз багато людей втратили роботу, і ми часто чуємо фразу: «Дайте мені роботу». Нерідко водночас навіть не вдаються в деталі, яка це робота, а що я вмію, а що мені треба для цього: чи довчитися, чи перевчитися, чи знайти можливість придбати комп’ютер. Тобто предмет нашої роботи в тому, щоб люди розуміли власні потреби, знали, що про них можна й варто говорити, як саме це робити, щоб вони могли реалізовувати свої плани не лише в межах проєкту, а й щоб у подальшому застосовували вміння розбудовувати комунікації з владою й іншими зацікавленими сторонами.

Пригадую, як ми працювали з однією ромською спільнотою. Громада мала відносно велике поселення, яке спілкувалося ромською мовою. Тому вони висловили потребу до освітян, щоби були факультативи ромської мови для їхніх дітей. Спочатку такий факультатив працював, але через ковід і пов’язану з ним економію ресурсів його скоротили. Серед цих ромів була активістка, з якою ми прямо організували співпрацю. І від неї надійшов запит місцевій владі про поновлення факультативу ромської мови, адже ромські спільноти мають рівні права з іншими етнічними спільнотами в Україні, мають свою культурну спадщину, яку їм важливо зберегти. Крім того, вони звернулися ще до влади із запитом на приміщення, де вони могли б збиратися для розв’язання своїх питань. І третя проблема, яку вони сформулювали, – це те, що соціальна служба, куди вони звертаються, часом ставиться до них з неповагою, не беруть до уваги той факт, що не всі ромські жінки можуть правильно оформити запит на допомогу, чітко сформулювати думку. Отже, це ставало на заваді отримання ромками соціальних послуг.

Таким способом конкретно сформульовані потреби були покладені в основу моніторингу проблемної ситуації, що йшло з подачі самих людей, які мають нереалізовані потреби, а не від сторонніх експертів й експерток. Ці потреби були оформлені у вигляді невеличкого звіту, і на зустрічах із владою, ініційованих ООН Жінки, підняли це питання. Представництво ромської спільноти взяло участь у цих діалогах з владою. Обидві сторони вчилися вести комунікацію й втілювати свої рішення в конкретні плани.