Експерт з питань освіти Сергій Дятленко переконаний, що українській освітній галузі бракує децентралізації та аудиту якості.

Автор: Дмитро Синяк

---

«Тату, я так би хотів забрати цю школу до України!», – зізнається мій молодший десятирічний син, який вже близько місяця навчається у спеціальній державній школі для дітей емігрантів в одній з європейських держав. – «Уявляєш, тут немає уроків і перерв. Точніше, вони можуть тривати скільки завгодно – бути довшими чи коротшими. Нам тут так цікаво!», – додає старший, тринадцятирічний.

Я дуже здивувався, що мої діти, для яких похід до звичайної київської школи давно перетворився на обов’язкову щоденну нудну каторгу, раптом полюбили навчання. Щоправда, у Європі воно сильно відрізняється від українського. У школах там не задають домашніх завдань, на дітей не кричать, до них ніколи не звертаються за прізвищем. Навантаження на учнів там явно менше, ніж у нас. Однак разом із цим про європейців ніколи не скажеш, що вони неуки. Адже тамтешні випускники без проблем вступають у вищі, а згодом легко знаходять роботу. Старшокласники завжди добре розмовляють англійською.

Я хотів розповісти про це класній керівничці старшого сина, та коли зателефонував до неї, з’ясувалося, що вона зовсім не цікавиться, як і де його навчають. Найбільше, що її непокоїло, це щоб син обов’язково приніс довідку про те, де він навчався, щойно знову з’явиться у Києві. Довідка має бути написана мовою тої країни, у якій відбувається навчання, а я повинен згодом забезпечити фаховий переклад цього документа, вочевидь, теж завірений відповідною перекладацькою компанією.

Цей контраст змусив мене визнати, що з українською середньою освітою явно щось не те. Як можна змінити цю ситуацію, я поцікавився в експерта з питань освіти Сергія Дятленка, який багато років займався питаннями реформи освіти у команді Офісу підтримки децентралізації при Мінрегіоні. Виявилося, що Сергій не тільки давно розмірковував над цією проблемою, але й має пропозиції щодо її вирішення. Про це і була наша розмова.

 

Йде війна, Україна щодня зазнає ракетних ударів, руйнуються школи та виші. Чи на часі взагалі говорити про потребу реформування української освіти?

- Звісно ж, на часі! Бо війна, як би страшно це не звучало, відкриває вікно можливостей для ґрунтовних реформ. Те, на що у мирний час потрібні десятиліття, протягом війни чи одразу ж після Перемоги можна втілити дуже швидко. Війна діє як надзвичайно потужний каталізатор, і у нашому випадку вона ще й змінює цілий світ. Але ми, українці, маємо теж змінитися. Зміни мають торкнутися цілого нашого суспільства й усіх галузей нашого життя: армії, поліції, медицини і, звичайно ж, освіти. Причому освіта є особливо важливою, бо від неї напряму залежить майбутнє нашої держави. Українська система освіти – одна з цінностей, яку захищає наша армія. Саме тому перше, що роблять росіяни на захоплених територіях, це запроваджують своє, російське навчання у школах.

Але хіба Україна не реформувала власну систему освіти протягом останніх семи-восьми років?

- Реформувала, але ці зміни так і не стали глобальними. По-перше, у процесі впровадження навіть з найкращих ідей зазвичай вихолощується найцінніше, бо виникає потреба догодити дуже багатьом одразу: батькам, освітянам, фінансистам… А по-друге, багатьох цілком задовольняє існуюча система. Між тим, нам давно треба змінювати підходи до навчання. Щоб уникнути вихолощування, хороші та різні ідеї найкраще запроваджувати на місцях, а не насаджувати згори. Десь ці ідеї виявляться кращими, десь гіршими, але сам пошук неможливо переоцінити, бо конкуренція ідей призводить до розвитку. Тут можна провести паралель з реформою децентралізації, у яку, до речі, на початках мало хто вірив. Головним здобутком цієї реформи, як на мене, є те, влада на місцях почала брати на себе відповідальність. Зауважте різницю: якщо раніше голова райдержадміністрації казав, що він робить те чи інше, бо «так сказали згори», «так прописано у нормативних документах» тощо, то тепер голова громади орієнтується на людей, на своїх виборців. І разом з депутатським корпусом приймає рішення про те, що треба і чого не треба робити. У різних громадах люди мають різні можливості і хочуть різного, тому й дії місцевої влади різні. Але у будь-якому разі результатом всюди є зростання загального добробуту та задоволення місцевих мешканців. Те ж саме має бути і з освітою.

Головні українські освітні проблеми – це?..

- … це насамперед відсутність відповідальності вчителя і школи (якщо ми говоримо про середню освіту) за результат. Педагога привчили до того, що головним його завданням є дати урок. Таким чином освітній процес перетворився на урокодавство. Друга проблема – повна відсутність системи моніторингу результатів навчання. Для вирішення першої проблеми потрібна децентралізація навчального процесу, тобто надання можливості самостійної побудови  навчального процесу у кожному регіоні й навіть у кожній школі. От у зв’язку із карантином ми вимушено почали запроваджувати елементи дистанційної форми навчання. У когось це виходило краще, у когось гірше, але найважливіше, що ми зрозуміли: такий підхід також має свої переваги та може використовуватися за певних умов. Тепер ми маємо зрозуміти, що навчати дітей не обов’язково за партами і не обов’язково по 45 хвилин з кожного предмету: класно-урочна система не може бути єдиною формою організації навчання. Вона зручна для контролю вчителя та нарахування йому заробітної плати: якщо вчитель відпрацював 18 годин на тиждень – ось йому зарплата. Але якщо говорити про якість знань, мотивацію, врахування індивідуальних особливостей дітей, індивідуальну освітню траєкторію, то ця система стрімко втрачає свої позиції. У європейських школах часто немає чітко визначених уроків – діти просто спілкуються з учителем. Один урок може тривати цілий день. І нічого.

Як же бути? Скасувати класно-урочну систему? Але чим її замінити?

- На це питання немає єдино правильної відповіді. Кожен навчальний заклад і кожен вчитель має відповідати на нього самостійно, обираючи між індивідуальними, груповими, класними заняттями, дистанційною чи самостійною роботою, урочною системою, лекційною чи поденною… Державу за таких умов не повинно цікавити, як школа навчає учнів, її має цікавити виключно цільове використання коштів та результат. Таким чином акценти з форми освіти зміщуються на її зміст. Мета вчителя – добре навчити учня. Крапка!

Але ж на місцях явно не готові до створення якихось нових підходів до освіти. Невже умовна Зачепилівська громада почне запроваджувати різні новітні методики, скасовувати класно-урочну систему чи перетворювати уроки літератури на уроки читання, як, наприклад, це часто роблять у США?

- На місцях справді не вміють брати відповідальність, до того ж, там часто нікому розробляти новітні підходи. Але згадайте, з реформою децентралізації спершу було те ж саме. Пам’ятаєте, як держава заохочувала громади до об’єднання? Так само вона може заохочувати і до зміни освітніх підходів. Ті, хто впроваджують зміни, беручи на себе відповідальність за результат освіти, можуть, наприклад, отримувати кошти зі спеціального фонду на розвиток своїх освітніх програм. В Україні вже є багато хороших шкіл, куди навіть потрапити на навчання складно. Зазвичай вони працюють за власними навчальними планами, у цих школах працюють круті вчителі, які застосовують новітні методики. Якщо такі школи в принципі могли з’явитися, то чому їх не може бути більше? Головна ідея наступна: неважливо, як навчати дітей, важливо таки навчити їх, показати результат. Загалом все вже відпрацьовано на реформі децентралізації, отже нам вже є від чого відштовхуватися.

Що ж таке результат освіти і як його виміряти?

- Тепер ми переходимо до другої проблеми. В Україні наразі немає жодного відомого широкому загалу механізму моніторингу результатів навчання. Чимось подібним є ЗНО, але ж то тільки в 11-му класі. Крім того, ЗНО є лише елементом контролю окремих знань з окремих предметів, а я кажу про комплексний аудит. Питання моніторингу не може бути вирішено, доки не з’являться чіткі вимоги до результатів навчання з боку держави на кожному ключовому етапі для кожної освітньої ланки. На основі таких вимог вже мають розроблятися комплексні завдання, завдяки яким можна буде перевірити досягнення цих результатів. При цьому варто зазначити, що є вимірювані результати освіти, а є такі, які практично неможливо виміряти. І тут вже моніторити потрібно процес.

А як же можна провести сам моніторинг?

- Схематично це може виглядати так: прийшли до класу кілька осіб, поставили відеокамери, щоб уникнути звинувачень у нечесній грі, і роздали завдання. Згодом, якщо результат задовільний, школа продовжує реалізовувати свою освітню програму та отримує від держави гроші на  свої освітні ініціативи. При цьому яким чином вона навчає своїх учнів, немає жодного значення. А якщо результат незадовільний, через рік має відбутися наступне, глибше вимірювання, після якого вчитель та керівництво школи отримають  рекомендації щодо покращення ситуації. А коли ще через рік все залишиться на тому ж рівні, можна вже піднімати питання кадрових змін.

Але ж такий аудит має бути по всіх предметах, в усіх класах. Виходить, державі треба створити доволі велику аудиторську службу?

- По-перше, в моніторингу насамперед має бути зацікавлений заклад освіти та його засновник, щоб бачити результати освітньої діяльності на кожному етапі. А по-друге, держава мала б підключатися до цього лише, коли побачить проблеми. Для того, щоб не створювати надто великого навантаження на бюджет, має працювати громадський та навіть приватний моніторинг результатів навчального процесу. Приватний моніторинг потрібен на той випадок, коли школа захоче перестрахуватися та провести позаплановий моніторинг знань її учнів. У деяких випадках можна залучати до моніторингу міжнародні проєкти. Крім того, перевірка знань, вмінь та навичок має бути комплексною, тобто перевірити знання можна одразу з кількох предметів. Наприклад, можна дати дитині не один, а три тексти з єдиним переліком запитань до них. Можна додати до тексту схему, таблиці чи, наприклад, геометричну фігури. Можна запропонувати дітям розрахувати, скільки шпалер і клею потрібно, аби обклеїти шпалерами кімнату. Для цього знадобляться знання і з геометрії, і з математики, і з трудового навчання… Перевірка знань не має обмежуватися питаннями на кшталт: «У якому році була така-то битва?» і «Скільки буде два на два?» Все має бути набагато глобальніше.

Але хіба Державна служба якості не проводить аудит шкільної освіти?

- Вона перевіряє, як ведуться журнали, скільки проходить занять – одним словом, усе, крім знань, навичок і компетентностей дітей. Між тим, наприклад, має вчитель конспект чи ні, є другорядним фактором. Якщо він може навчити дітей без конспекту, і це підтверджують аудитори від освіти, то у чому проблема? Головне – результат! В освіті радянського зразка перевіряється лише форма освіти, а не її зміст. Скільки вчитель дав уроків? Чи має він конспекти до всіх тем? Чи добре він веде журнал? Чи застосовує новітні методики? Перевіряють все, що завгодно, тільки не те, чи змогла школа, власне, навчити дітей.

Можна провести тести з математики, але як перевірити якість знань та вмінь з таких предметів, як музика, фізкультура, трудове навчання?

- Знання, вміння й навички з цих предметів мають входити до комплексних завдань з інших освітніх галузей. Також потрібен моніторинг і практичних навичок. Однак важливо зрозуміти, що кінцевою метою, приміром, викладання фізкультури у школі є не виконання учнями тих чи інших нормативів, а розуміння, як за допомогою фізичної активності підтримувати своє здоров’я, володіння правильною технікою виконання тих чи інших вправ. А результатом якісного трудового навчання має бути не вміння пришивати ґудзики чи забивати цвяхи, а вміння вирішувати завдання, застосовуючи доцільний арсенал технологічних операцій.

Чи є подібні системи якості освіти за кордоном?

- Тут насамперед варто згадати про PISA*. Коли таке дослідження відбулося в Україні у 2018 році, то виявилася дуже велика розбіжність між кращими та гіршими результатами залежно від соціального статусу учнів, місця розташування школи та її «елітарності». Така ситуація була зафіксована тим же дослідженням у Німеччині ще на початку 2000-х. Згодом німці вдалися до кількох кроків, і розрив між кращими та гіршими результатами у дітей зменшився. Україна після проведення дослідження нічого для виправлення ситуації не робила, а відтак при наступному дослідженні картина не зміниться. Це вказує на те, що не проглядається зв'язок між контролем якості та реакцією зацікавлених сторін.

У професійній та вищій освіті ситуація та ж сама?

- Там автономія глибша, особливо у вищій освіті. Але у вищій освіті особливо важливим є контроль знань та вмінь по завершенні навчання. Держава має розуміти, чи вдалося навчальному закладу підготувати фахівця. Система вищої та професійної освіти апріорі не повинна видавати дипломи неукам. Пам’ятаєте, який спротив був з боку освітян, коли Уляна Супрун (Виконувачка обов'язків міністра охорони здоров'я України з серпня 2016-го по серпень 2019-го. – Авт.) намагалася запровадити єдиний іспит для випускників медичних вишів? Тому що всі розуміли, що випускник медуніверситету насправді ще далеко не лікар. Між тим, він мав би ним бути. Це ж стосується й інших професій, у тому числі тих, яким навчають заклади професійної освіти Чи може кожен випускник ПТУ з дипломом електрозварювальника працювати електрозварювальником? А має.

Як виглядатиме ця модель у дошкільній освіті? Здається, вона вже є доволі децентралізованою…

- Так, у дошкільній освіті втручання з центру у процес навчання є мінімальним. Але є інша, можна сказати, «спадкова» проблема. У суспільстві сформувалася думка, що до дитячого садочка дітей «здають» на «перетримку», поки батьки зайняті. Між тим, давно відомо, що дошкільний вік є найкращим для освіти дитини. Тільки не варто зводити освіту  до читання, письма та заучування віршиків до свят.

Можливо, Україна досі не має системи моніторингу якості знань, бо вона є дуже дорогою? Адже перевірки у школах треба проводити у кожному класі та з кожного предмету. А є ще виші та професійно-технічні училища…

- Радше проблема у тому, що ця система дуже складна. Крім того, вона перевертає догори дригом всі уявлення про навчання функціонерів від освіти. Адже за нової моделі вони мають працювати геть по-іншому. Контролювати не конспекти та журнали, а виключно якість знань. І нехай на цьому етапі в одній школі буде литовська модель освіти, в іншій канадська, а ще в іншій – швейцарська. Це не повинно мати значення. Важливим є тільки рівень знань учнів. Не треба боятися, що учень не вивчить саме цей вірш – він може вивчити інший вірш чи навіть прозовий уривок. Головне – розвиток пам’яті та загальний розвиток особистості. Не важливо, чи знає дитина табличку множення як таку, важливо, чи вміє вона множити цифри. Розумієте?

Коли можна буде запровадити модель, про яку ви розповідаєте?

- Ну, насамперед усім треба наближати Перемогу, щоб закінчилася війна, або, принаймні, щоб зникла загроза обстрілів українських міст, ракетних ударів. Також треба взяти до уваги, що освітні заклади через безпекові моменти будуть по-різному працювати у різних областях. Також потрібна воля держави: закони, підзаконні акти, постанови та рекомендації Міністерства освіти. Адже йдеться про перебудову цілої освітньої галузі. Згодом треба закласти на цю реформу кошти до бюджету, причому без міжнародної фінансової допомоги нам буде дуже важко. Ну, а поки війна триває, можна зайнятися підготовкою всіх документів, а також конкретних вимог до якості освіти: «Учень п’ятого класу має знати з математики те-то, вміти робити те-то». Якщо з’являться конкретні вимоги, то якості можна буде й вимагати. І тоді неодмінно зміниться акцент – з форми освіти на її зміст.

---

*  (Programme for International Student Assessment, Програма міжнародного оцінювання учнів). Це міжнародне дослідження якості освіти, яке започаткувала у 1997 році Організація з економічного співробітництва та розвитку (OECР). PISA надає доказові дані про якість освіти, допомагаючи урядам країн світу змінювати освітні політики там, де це потрібно. Дослідження проводиться раз на три роки, починаючи з 2000-го. У ньому беруть участь 15-річні підлітки, оскільки саме у цьому віці у більшості країн світу діти закінчують здобуття обов’язкової освіти.