Експерт з питань освіти Центрального офісу реформ при Мінрегіоні Сергій Дятленко розвіює міфи щодо шкільної освіти в об'єднаних громадах та розповідає, як школа «зшиває» громаду.
Автор: Дмитро Синяк
Сергій Дятленко понад 13 років працював на різних посадах у Міністерстві освіти. Він говорить, що реформування галузі протягом цього часу ніколи не припинялося. Однак тільки зараз у ньому змогли взяти участь територіальні громади, роблячи школу саме такою, якою вона потрібна батькам та учням. Нині пан Сергій працює експертом з питань освіти Центрального офісу реформ. Мабуть, він найбільше в Україні знає, як найкраще поєднати реформу середньої освіти та децентралізацію в окремо взятій громаді.
Противники об’єднання громад часто кажуть, що за цим об’єднанням неминуче слідуватиме оптимізація шкільної мережі. Чи це справді так?
- Закриття шкіл з малою наповнюваністю жодним чином не залежить від об’єднання громад. Такі школи треба закривати у будь-якому разі. Адже якщо на початку 1990-х в Україні було понад 7 млн учнів, то тепер – менше 4 млн. А школи за останні 25 років не дуже-то й закривали: якщо учнів стало менше майже удвічі, то шкіл – лише на третину. Тобто це питання зовсім не політичне, а радше демографічне… Тепер давайте поговоримо про закриття шкіл в об’єднаних громадах, які за визначенням працюють, керуючись виключно здоровим глуздом, і завдяки цьому кошти акумулюються на якісь більш важливі проекти, ніж утримання малокомплектної школи.
Але ж хіба утримання школи не є важливим проектом?
- Давайте не поспішати з висновками і спробуємо розібратися у цьому питанні. Чи можна виховати навичку працювати у команді в класі з шести учнів? Навряд чи. Чи можна назвати освіту у такій школі якісною? Навряд чи. Чи можна виховати у класі з шести учнів вміння швидко соціалізуватися? Навряд чи. Нещодавно я говорив з дівчатками, які раніше навчалися у школі, котру згодом понизили у ступені. Тепер цих дівчат привозять до опорної школи автобусами. Так-от, я запитав, де їм краще: у старій школі, чи у новій. І знаєте, що вони мені відповіли? «У старій школі ми мали тільки 2-3 подружки, а тут – цілих 20!» Розумієте, про що я кажу?
Мабуть, те, що один вчитель веде по кілька предметів у малокомплектних школах, – однозначний негатив. Однак якщо вчитель добрий, а у його класі – три учні, що тут поганого? Адже такі уроки подібні до індивідуальних занять.
- На жаль, практика зовсім інша. Маленькі школи дуже рідко забезпечені належним чином. Адже управління освіти насамперед забезпечувало великі школи, і це правильно. Вчителі у таких школах теж зазвичай працюють упівсили. Бо коли у селі немає дітей, то немає і вчителів. І тоді до села доїжджають з довколишніх містечок та селищ ті, хто програв конкурентну боротьбу у себе вдома. Вони не змогли влаштуватися до найближчої школи і змушені їхати світ за очі. Вчитель має постійно підвищувати свою кваліфікацію. Адже з’являються нові методики, нові технічні засоби навчання, нові підручники та навчальні програми. Якщо у школі немає конкуренції, то який сенс вчителеві витрачати на це час?
Невже у малокомплектних школах не може бути добрих вчителів?
- Вони є, звичайно, але їх меншість. Трапляється, що в таких школах працюють ті вчителі, які просто відбувають свій час на уроках і чекають на пенсію. Вони знають, що їх за жодних обставин не звільнять, і ведуть уроки будь-як, маючи свою ІІ категорію. Я був свідком того, як в одній школі мало не почубилися між собою її директор, начальник відділу освіти та голова громади. Усе сталося через вчителя фізкультури, який проявив себе талановитою та соціально активною людиною: провів якийсь захід, мобілізував дітей та дорослих… Голова та керівник відділу освіти відразу ж запропонували йому посади у своїх установах, а директор не хотів відпускати. Повірте, на хорошого вчителя завжди є попит і він буде затребуваним навіть якщо закриють його маленьку школу.
Хорошому вчителю нема де розвернутися у маленькій школі?
- Так. Є також іще один момент. У класі з 30-ти дітей вчителі мусять ретельно планувати урок, бо заминка на одну хвилину може привести до його зриву. У класі з 6-ти дітей, такого можна не робити, і вчителі користуються цим. Повторюся, що виключення бувають, але вони лишень підтверджують загальне правило.
Що б ми не говорили про якість середньої освіти у сільських школах, ми маємо усвідомлювати, що фраза «село без школи приречене на вимирання» має під собою певний ґрунт. Що ви можете сказати про це?
- Фраза про те, що село живе, допоки у ньому діє школа, є чи не найпоширенішим міфом. Назвіть мені хоч одну школу, яка врятувала село. От її не закрили, і село почало стрімко розвиватися, і тепер є великим, потужним, має чимало жителів… Села рятують не школи, а робочі місця. Якщо вони є, у селі працюватимуть молоді люди, створюватимуть сім’ї та народжуватимуть дітей. От тоді школа оживає. А якщо школа є найбільшим роботодавцем у селі, то можна з упевненістю говорити, що село вже давно приречене. І закриття школи – це діагноз, наслідок, а не причина. А причина, справжня хвороба, – це демографічна ситуація у селі. Лікар, який ставить такий діагноз, не винен. Школу закривають не тому, що громада об’єднується, а тому, що раніше у ній навчалося 200 дітей, а зараз – тільки 20.
Але ж школа – це теж частина інфраструктури села. Чи поїдуть до села фахові працівники з сім’ями, якщо у селі ніде навчати дітей?
- То може, не чекати того моменту, коли закриття школи стане суворою необхідністю? Дуже часто від кандидатів на голову громади вимагають обіцянки за жодних умов не закривати школу. Ніби-то існування школи може щось змінити у селі. Насправді треба вимагати створення робочих місць. Бо коли вони будуть, оживе і школа. Вона стане потрібною, і про її закриття вже не йтиметься. Хто, скажіть, виграє у разі незакриття школи у вмираючому селі? Тільки ті, хто у ній працюють. Ці люди висмоктують з громади кошти, прикриваючись необхідністю надання освіти дітям, але по факту освітню послугу надають неякісно. Хто найбільше страждає у цій ситуації? Діти. Бо у маленькій школі вони апріорі не можуть отримати освіти гідного рівня.
Може, не треба бути таким категоричним? Чимало сільських голів з вами не погодяться.
- Давайте говорити про факти. У якій, скажіть, малокомплектній школі діти знають, що таке спортивна зала? Чи можуть вони, наприклад, грати у ній у баскетбол взимку? Чи знають вони, що таке внутрішня вбиральня? Завгосп одної з опорних шкіл розповідав мені, що перші два тижні навчання учнів з довколишніх сіл він пояснює їм, як користуватися туалетом, їдальнею та іншою шкільною інфраструктурою, де можна гуляти, як поводитися на перерві тощо. У якій малокомплектній школі є фізичні та хімічні лабораторії? У якій працюють вчителі вищої категорії?.. Повторюся: не закривати школу вимагають ті, хто у ній працює. Страждають від цього діти, які могли б отримати кращу освіту, але не отримують її.
Тобто оптимізація шкільної мережі є неминучою?
- Так. В об’єднаних громадах, так само, як і в необ’єднаних. З 1 січня цього року освітня субвенція нараховується по-новому. Для кожної громади, району чи міста визначена розрахункова наповнюваність класів, яку готова профінансувати держава. Вона залежить від відсотка сільського населення та густини учнів на квадратний кілометр. Але мінімальна розрахункова наповнюваність – 10 учнів у класі. Тобто 110 учнів у 11-річній школі. Чи може бути менше? Думайте самі.
А звідки ж взявся норматив, що найменше учнів, скільки може мати школа 1-2 ступеня, аби отримати державне фінансування, – це 25?
- Ця норма з’явилася позаминулого року як рядок у законі про бюджет. Але відразу виявилося, що вона недосконала, бо не враховує місцевих особливостей. Наприклад, на Кінбурнській косі у Миколаївській області є село, поєднане з материком за допомогою порому. Дороги туди немає. Восени море часто штормить, і пором по кілька днів не ходить. Закривати малокомплектну школу у такому селі, мабуть, не варто. Так само, як і подібні школи у гірській місцевості, звідки проблематично підвозити дітей до опорних навчальних закладів. Розумієте, з Києва не видно, як краще організувати освітній процес на місцях. Отже, це має робити громада. Для таких шкіл можна застосовувати інші освітні норми, організовувати у них так звані класи-комплекти, у яких можуть навчатися діти різного віку. Так, це гірше, ніж окремі класи для кожних трьох-п’яти дітей, але ж вихід треба шукати.
А може не варто винаходити велосипед, а подивитися на міжнародний досвід?
- Коли я у 2011 році відвідав урок у п’ятому класі одної зі шкіл Сполучених Штатів, то був щиро вражений. Кожен учень займався на уроці чим хотів: хтось слухав вчителя, хтось малював, хтось дивився у вікно або, сидячи під стінкою, читав книжку, не пов’язану з уроком. Так, звісно, навчати дітей важче, зате у дитини виховується почуття свободи. Тобто їй змалку кажуть: ти вільна людина, і сама обираєш свій шлях у житті. Її не змушують робити правильно, а лишень підштовхують до цього. Але скажіть, що було б, якби так проводили уроки в Україні – скажімо, в одинадцятому класі? Діти б дуже швидко «забили» на навчання взагалі, бо у нас зовсім інша ментальна модель освіти. Наш вчитель – змушує, а діти намагаються весь час вийти з-під його контролю. Але якщо дітей по-іншому виховувати з першого класу, вони сприйматимуть іншу модель як норму. Власне, нова українська школа, яка стартує 1 вересня 2018 року, дає дітям набагато більше свободи. Діти не повинні списувати, не повинні боротися за оцінку та зубрити. Вони мають будувати власне майбутнє, набуваючи потрібних для цього вмінь та навичок.
А що ви можете сказати про польський досвід? Адже поляки за своєю ментальністю є дуже близькими до українців. Як у Польщі вирішили проблему малокомплектних шкіл?
- Поляки теж закрили чимало таких шкіл і теж передали їх на утримання громадам. Щоправда, далі ці школи деколи йшли іншим шляхом, ніж наші. Наприклад, батьки у них могли погодитися на скорочення посади сторожа з тим, щоб самим нести чергування у школі – безоплатно. Вони також могли брати на себе зобов’язання самостійно ремонтувати школу і забезпечувати її усім необхідним. Так чи інакше, школа вкладалася у визначений державою обсяг фінансування одного учня. Щоправда, такі кроки самі батьки сприймали як тимчасові. Вони брали на себе зобов’язання за рік-два зробити свою школу конкурентною, і тоді до неї переходили діти з інших ґмін, після чого вона вже переставала бути малокомплектною. Але якщо цього зробити за кілька років не вдавалося, школу таки закривали.
У селі Руське Поле Тячівської ОТГ доводиться добудовувати школи, бо населення у селі зростає, а вчити дітей нема де. Як за таких умов створювати опорні школи?
- Мабуть, ніяк. Опорна школа потрібна там, де багато маленьких сіл довкола центру. Якщо такої ситуації немає, опорні школи непотрібні. Не варто створювати їх для галочки. І з цього року держава вже не виділяє коштів саме для опорних як бонус.
У Недобоївській ОТГ Чернівецької області давно не можуть побудувати школу, якої потребує центр громади. Коштів на це немає. Як бути?
- Вартість побудови школи – це 6 бюджетів Недобоївської ОТГ. Це не так просто для маленької Недобоївської громади, і зараз її голова, наскільки я знаю, шукає варіанти вирішення цієї проблеми. Можна, звичайно, закидати: чого ж ви, мовляв, об’єдналися, якщо не можете збудувати школу! Але, як на мене, це відверте блюзнірство. Об’єдналися, бо так краще. Але саме лише об’єднання не може вирішити усіх проблем на раз. Хоча я впевнений, що Недобоївська громада знайде кошти на зведення нової школи: наприклад, за допомогою Фонду регіонального розвитку.
Зусилля громад щодо покращення шкільної освіти часто зводяться до ремонтів шкіл та забезпечення їх різноманітним обладнанням – від ноутбуків до специфічного лабораторного інвентаря. Але ж погодьтеся, на якість освіти усе це впливає доволі опосередковано…
- Зараз вперше за роки незалежності держава звернула увагу на центральну фігуру навчального процесу – вчителя. З цього року усіх вчителів перших класів різними способами змушують здобувати нові знання та засвоювати нове розуміння навчального процесу. Держава виділила на це 360 млн грн. Директори шкіл вже працюють на контракті у громади, а з часом такі контракти мають підписувати, на мою думку, і вчителі. Якщо ти доводиш, що потрібний громаді, ти працюєш. А якщо ні, шукай інше місце праці. Учитель не має бути «урокодавцем», він повинен дбати за кінцевий результат: знання та навички учнів. Коли вчитель на контракті, з нього можуть запитати насамперед його замовники – батьки. Тоді якість освітньої послуги буде принципово іншою.
У Семенівській ОТГ Житомирської області я був на засіданні селищної ради, коли депутати вимагали від директора школи та вчителів готувати старшокласників до ЗНО так, щоб їхні батьки не мали б потреби витрачатися на репетиторів. Але директор та вчителі відповідали, що це неможливо. Бо є програми, вимоги Міністерства, а ЗНО – це дещо інше. Чи це справді так?
- Це відвертий обман, спроба показати, що ані вчитель, ані директор не відповідають за якість знань своїх учнів. А за що ж вони тоді отримують зарплату? За те, щоб розповідати, ніби Міністерство не дає їм готувати дітей до ЗНО? От я в одній громаді розповідав про якість знань. Там з 17 випускників 16 склали Державну підсумкову атестацію у формі ЗНО на низький та середній рівень. Вчителі казали: то такі діти. А що, в інших школах діти інші? Одна зі шкіл у місті Калуш Івано-Франківської області, наприклад, публічно взяла на себе зобов’язання перед батьками: за два роки забезпечити високий рівень складання ЗНО без репетиторів. От як треба працювати! А знаєте, чому калуська школа пішла на цей непростий крок? Бо вона веде складну конкурентну боротьбу з іншими школами, і будь-що хоче виділитися. Вчителі мають відповідати за результат, а не за «надання уроків». І нагадувати їм про це має якраз громада.
Голова Тячівської ОТГ Іван Ковач в інтерв’ю порталу «Децентралізація» сказав буквально наступне: «Нещодавно у нас забрали гроші на фінансування техпрацівників в освіті. Начебто передали це повноваження обласній адміністрації. А вона виділила нам цього року 13% від потреби. Чого було не дати ці кошти громадам напряму, як решту субвенцій?»
- В одному районі до реформи у школах працювали 119 двірників, а після реформи їх стало 39. Чому так? Бо раніше держава платила за всіма рахунками, де треба і де не треба. А коли у районі до влади прийшли об’єднані громади, кошти почали витрачатися ощадливо. Бо голова громади краще, ніж Міністерство, зорієнтується, скільки технічних працівників потрібно школі насправді. ОТГ внаслідок реформи отримали чималі фінансові ресурси. Отже, на мою думку, повноваження щодо утримання шкіл, які включають також утримання технічних працівників, треба також повністю передати на місця. А от з вчителями, до прикладу, картина цілком інша. Щоб голова громади не міг скорочувати кількість вчителів, бо хоче зекономити бюджет, держава гарантує вчителям зарплату. Утримання вчителів – це справа державна.
Як ви вважаєте: варто об’єднаним громадам створювати власні управління освіти, чи краще, можливо, залишити освітню галузь району?
- А навіщо ж тоді взагалі створювати об’єднані громади? Їхнє управління є набагато ефективнішим, ніж управління району. Методичне забезпечення, так, можна залишити району, чи створити спільне на декілька громад, але загальне управління освітою має здійснювати тільки громада.
Школа у громаді ще сто років тому була певним культурним центром, де проходили загальні збори, свята тощо. Чому зараз так не відбувається?
- У нас чомусь звикли до того, що школа має стояти десь на пагорбі, мов церква, і ніхто туди не має заходити «у неробочий час». Між тим школа є ресурсом громади, джерелом можливостей, складовою інфраструктури. Часто у селі є три церкви, а школа занепадає, бо люди переконані, що нею має займатися держава. Тепер школи передано на утримання громадам. І цілком можна організувати все так, щоб у фінансуванні школи була частка держави, частка громади, частка батьків тощо. І тоді всі будуть зацікавлені у якості освіти. А зараз часто буває так, що якість освіти за державного фінансування жителів села не цікавить.
Яку роль відіграє школа в об’єднанні громади?
- Виняткову! Школа «зшиває» громаду. Якщо села зазвичай конкурують між собою, то школа, навпаки, об’єднує учнів з різних сіл. Це дуже важливий фактор, який треба взяти до уваги керівникам ОТГ. Також школа має можливість готувати кадри на місцях. Куди не поїдеш, всюди кажуть, що бракує молодих, креативних, ініціативних. Але ж таких людей можна готувати у школі. Потрібне тільки суспільне замовлення. Спочатку до роботи на благо свого села дітей можна залучати через шкільне самоврядування, молодіжну раду тощо. Така рада, наприклад, успішно працює у Теребовлянській ОТГ Тернопільської області, налічуючи 35 осіб. Багато вихідців з цієї ради згодом йдуть працювати до органів місцевого самоврядування. Одного разу мера Теребовлі запитали: «Чи ви не боїтеся, що от ви навчите всьому дітей, і вони не залишаться у громаді, а поїдуть працювати до Тернополя, Києва, Варшави?» А він відповів: «Я не боюся, що я їх навчу, і вони поїдуть. Я боюся, що я їх не навчу – і вони залишаться».
26 листопада 2024
Молоді потрібні знання і віра у власні сили: досвід громад Житомирщини
Молоді потрібні знання і віра у власні сили:...
Українська молодь у громадах потребує знань і уваги до своїх потреб, а інколи ще й невеличкого поштовху, щоб повірити...
26 листопада 2024
«Інтеграція до ЄС – це довга дорога. Треба мати...
25-26 листопада відбувся Другий щорічний Львівський форум муніципального партнерства. Цьогоріч подія...
26 листопада 2024
29 листопада - вебінар «Що таке «Шкільний громадський бюджет» та «Громадський бюджет на дитячі мрії»
29 листопада - вебінар «Що таке «Шкільний...
Як зробити освіту ще ближчою до дітей та громади. 29 листопада 2024 року о 14:00 розпочнеться вебінар...
26 листопада 2024
У Кропивницькому обговорили впровадження реформи старшої школи
У Кропивницькому обговорили впровадження...
21 листопада у Кропивницькому відбулося громадське обговорення реформи старшої школи, організоване Міністерством...