На прикладі Тульчинського кластеру експерт з питань публічних послуг та моніторингу Швейцарсько-українського проекту «Підтримка децентралізації в Україні» DESPRO Вячеслав Сороковський розповів про те, як мають поводитися з відходами в Україні.

Автор: Дмитро Синяк 

Кожен українець щорічно генерує понад 300 кг різноманітного сміття, а вся країна – понад 11 млн тонн. Їх складують на офіційних чи неофіційних сміттєзвалищах, загальна площа яких охоплює 5% території України, що приблизно дорівнює території Чернівецькій області. При цьому в Україні діє тільки один сміттєспалювальний завод – «Енергія» у Києві, потужностей якого недостатньо навіть для обслуговування столиці. Що робити зі сміттям? У 2011 році Швейцарсько-український проект «Підтримка децентралізації в Україні» DESPRO вирішив показати, як через співробітництво громад можна прийти до європейської моделі поводження з відходами. У Тульчинському районі протягом п’яти років фахівці DESPRO створювали унікальну систему, яка поміж іншим включає полігон, збудований за державними стандартами. Про те, як зараз працює цей проект і чи поширюється його досвід на всю Україну, порталу «Децентралізація влади» розповів експерт з питань публічних послуг та моніторингу Швейцарсько-українського проекту «Підтримка децентралізації в Україні» DESPRO Вячеслав Сороковський.

Наскільки гострою є для України проблема твердих побутових відходів? Чому швейцарсько-український проект вирішив приділити їй увагу?

- Тому що ми живемо у глобалізованому світі, й забруднення України нікому у Європі не потрібно. Власне, метою DESPRO було створити зразок, на якому могла б вчитися вся Україна. Навколо «сміттєвої» проблеми досі виникає чимало дискусій. Хтось звертає увагу на її екологічний бік, хтось – на фінансовий. Одні фахівці концентруються на попередженні утворення відходів, інші – на їхньому сортуванні, ще інші – на повторному використанні, захороненні тощо. DESPRO намагається розглядати цю проблему в усій її повноті, застосовуючи концепцію Інтегрованого поводження з побутовими відходами. У цій програмі найбільше нас цікавила управлінська складова. Незважаючи на те, у 2011 році, коли ми розпочинали цю програму у Тульчинському районі, органи місцевого самоврядування були дуже фрагментовані й недостатньо спроможні, ми вирішили просувати ідею співробітництва територіальних громад, щоб на основі цього співробітництва вирішити проблему поводження з відходами.

Експерти давно кажуть про необхідність законодавчо зобов’язати громади великих міст та довколишніх ОТГ й необ’єднаних сіл спільно розв’язувати проблеми пов’язані з поводженням з твердими побутовими відходами. Кластер у Тульчині побудовано на такому співробітництві?

- Ця проблема стосується не тільки великих міст, але й усіх тих, у яких є послуга зі збору сміття. Бо завжди поруч є такі населені пункти, у яких цієї послуги немає, і ці другі населені пункти паразитують на перших. Припустимо, я живу у передміському селі. Сміття там не викидаю, бо нікуди. Та коли я їду до міста, беру із собою мішок зі сміттям і залишаю його коло першого-ліпшого смітника. На практиці зазвичай виходить так, що великі та малі міста платять за збирання та утилізацію сміття, зібраного з усіх довколишніх сіл. Звичайно, що ці села нічого за це не платять, і їх така ситуація влаштовує. Так відбувалося і у Тульчинському районі. Держава повинна змусити агломерації через договори міжмуніципального співробітництва мати спільну послугу зі збирання та утилізації сміття. У Франції з аналогічної форми співробітництва неможливо вийти. За таким форматом можна було б створювати ефективну систему.

Розкажіть докладніше про Тульчинський проект. Чому вирішили створювати зразкову систему саме у Тульчині?

- Йшлося не тільки про районний центр – місто Тульчин Вінницької області, а й про два сусідніх села, у яких ніхто тоді навіть не збирав сміття. Ми розпочали цей проект у Тульчинському районі у тому числі й тому, що там вже була ділянка під майбутній полігон, поруч з діючим полігоном.. Разом із тим, у райцентрі існувала  система поводження зі сміттям. Нехай вона була недосконалою, але все ж нам треба було починати не з нуля.

Якщо сміття у довколишніх селах не збирали, то куди ж воно дівалося?

- Власне! Багато сільських голів у цілій Україні вважали тоді і вважають зараз, що коли вони раз на місяць винаймають якусь – не спеціалізовану, а звичайну! – вантажну машину, для збору сміття по дворах, то послуга зі збору сміття у їхньому селі є. Чисто у селі – та й добре! Десь за цю ходку кожен двір платить по кілька гривень, десь витрати перевізника покриває сільрада чи, принаймні, знаходить пальне для машини.. Головне, щоб сміття вивезли за територію села.

На сміттєвий полігон?

- Слово полігон може бути застосоване до лічених місць захоронення відходів в Україні. У кращому разі сільради скидають сміття на існуючі сміттєзвалища чи на так звані ділянки для тимчасового зберігання відходів... У гіршому разі перевізник скидає сміття у яри за селом. Між реальністю і тим, як має бути, в Україні величезна прірва.

А у Тульчинському районі вдалося зробити все так, як має бути?

-Для нас як для проекту було важливо, аби захоронення відходів відбувалося належним чином і законно.  Насамперед за співфінансування DESPRO було побудовано новий сміттєвий полігон площею 2 га, який відповідає усім українським стандартам. Полігон – можливо, і не складний технологічний об’єкт, але трудомісткий. Уявіть собі колован такої площі глибиною в 4,5 м. Згодом дно та стінки котловану було вистелено спеціальною пластиковою плівкою – протифільтраційним екраном, який захищає ґрунтові води від потрапляння у них небезпечних речовин зі сміттєзвалища. Також на Тульчинському полігоні ми облаштували систему збирання та відведення фільтрату – рідини, яка збирається з часом від сміттєвої маси та атмосферних опадів. Плануємо також зробити ваговий комплекс, щоб машини, які приїжджають на полігон, могли б зважуватися до і після розвантаження. Завдяки цьому комплексу можна точно визначити обсяг сміття на полігоні. На 99% українських сміттєзвалищ цей обсяг визначають на око, множачи кубічні метри, які привозить сміттєвоз, на середню щільність сміття. Відтак мало хто знає, скільки відходів збирається, скільки захоронюється, і як наслідок – ніхто не знає, скільки витрачається на поводження зі сміттям.

Сміттєвий полігон – лише ланка у довгому ланцюжку правильного поводження зі сміттям?

- Незважаючи на те, що у Тульчині до нас відразу ж звернулися з пропозицією збудувати полігон – на той момент діючий полігон був майже заповнений, і влада шукала йому заміну – ми наполягли на створенні повного циклу збирання та утилізації сміття. Такого, як у передових країнах Європи. Адже повноцінна система поводження з відходами – це не тільки полігон, це низка управлінських, технічних та фінансових рішень, від яких залежить, у тому числі, й повноцінне функціонування того ж полігону. Ми багато змінили у роботі комунального підприємства, яке займається збиранням і вивезенням сміття у Тульчині. Якщо раніше у ньому навіть не знали, хто і скільки сплатив цього місяця за збирання та утилізацію сміття, то тепер, щоб дізнатися про рівень сплати будь-якого жителя громади, достатньо двох секунд.

Скільки коштує створення повноцінної комплексної системи правильного поводження зі сміттям?

- Ця вартість є дуже індивідуальною. Наприклад, у Тульчинському районі вже було комунальне підприємство з певною технікою, яке займалося вивезенням та утилізацією сміття, – треба було тільки модернізувати його. Була земля під новий полігон. Були контейнери для сміття. Була певне клієнтська база. У сільській ОТГ, яка не має нічого, вартість буде набагато більшою. Окремо треба сказати про полігон. Вартість його побудови у Тульчинському районі у 2016 році сягнула 13 млн грн. Проте я хочу наголосити: подібні полігони мають обслуговувати не одну, а кілька громад. Тоді їхні витрати на створення та утримання системи поводження зі сміттям не будуть надто обтяжливими для однієї окремо визначеної громади.

Зараз чимало громад купують сортувальні лінії сміття. Яке місце можуть зайняти такі лінії у загальній системі поводження з відходами?

- Я б не радив кожній ОТГ купувати власну сортувальну лінію сміття. Хоча зараз це дуже популярно: громада, з одного боку, начебто вирішує сміттєву проблему, з іншого покращує екологічний стан та ще й створює нові робочі місця. Так, місцевій владі часто вигідно придбати сортувальну лінію, щоб показати усім мешканцям громади свою господарність та заробити політичні дивіденди. Але часто такий крок насправді є неефективним використанням коштів.

Але ж сортувальна лінія не коштує так багато, як полігон. А сміття вистачає у кожній громаді.

- Треба дуже ретельно все порахувати. Бо сортувальна лінія, як і вся система поводження з відходами, є чутливою до масштабу. Якщо обсяг відходів незначний, то операційні та інвестиційні витрати жодним чином не перекриють їх, і з часом недовантажені сортувальні лінії можуть стати чималим тягарем для громад. Іншими словами, це може бути вкрай невигідний проект. Одна лінія має обслуговувати не одну, а кілька ОТГ, територія яких у Національній стратегії поводження з відходами, прийнятій у листопаді минулого року, називається кластером. Такий кластер має охоплювати від 150 до 400 тис. населення залежно від економічних, географічних, транспортних та інших особливостей громад. Стратегією передбачається, що протягом двох років усі області мають розробити регіональні плани поводження з відходами, а для цього визначити у себе ці кластери. Кожен кластер повинен мати полігон, сортувальну лінія, перевантажувальні станції тощо.

А перевантажувальні станції для чого? В Україні, здається нічого подібного немає…

- Ці станції дадуть можливість економити транспортний ресурс. Тобто спочатку менша машина буде привозити сміття до перевантажувальної станції, де його мають сортувати. Можливо, навіть, частину сміття на місці перероблятимуть, наприклад, у паливні пелети. Залишкові відходи відправлятимуть вже на субрегіональний чи кластерний полігон великими вантажівками.

Як закладати кошти на закриття полігону в умовах перманентної інфляції? Де вони мають накопичуватися?

- Це доволі складне запитання. По-перше, на сьогодні тариф не передбачає можливості накопичення коштів на витрати майбутнього періоду на тривалий термін. Національна стратегія поводження з відходами, тим не менше, ставить завдання розробити таку схему. Але навіть за наявності такого механізму інфляція може ці накопичення звести нанівець. Можливим варіантом є гнучка схема, за якої громада – власник полігону – накопичує кошти на рекультивацію полігону, але витрачає їх на інші цілі, дотичні до поводження з відходами, так би мовити, у поточному періоді. Проте згодом витрати на рекультивацію ця громада буде нести вже самостійно. Втім, це тільки один із можливих варіантів.

Що виграє місцева влада від долучення до правильно побудованої системи поводження з твердими побутовими відходами?

- Це складне питання. З одного боку, громада за існуючих умов нічого не витрачає на поводження зі сміттям, скидаючи його в умовні яри чи навіть відвозячи на недосконалі сміттєзвалища. Але з іншого боку, вона накопичує цим чимало проблем – нормативних, соціальних, екологічних. Наприклад, чинне законодавство зобов’язує громаду мати систему поводження з відходами, яка відповідає державним стандартам. Отже, не маючи такої системи, громада порушує закон.

Хіба проблема поводження з відходами не є проблемою областей та районів? Якщо вона і стосується якоїсь конкретної громади, то тільки тієї, на території якої є сміттєвий полігон.

- Важливо сказати, що увесь комплекс поводження з побутовими відходами – це відповідальність громад. Не районів та областей. Кожна громада відправляє власні відходи на те чи інше сміттєзвалище. І рано чи пізно їй доведеться стикнутися з тим, що це сміттєзвалище переповнене. Причому, можливо, ця проблема виникне раптово, як, наприклад, на Грибовицькому сміттєзвалищі під Львовом. Більше того, коли полігон заповнений, треба виконати цілий комплекс робіт з його рекультивації та закриття. Існує, на жаль, багато прикладів, коли недбале ставлення до організації поводження з відходами в окремо взятій громаді спричиняє негативні «зовнішні ефекти», тобто проблема виходить за межі такої громади. Відповідно, так чи інакше у подібних випадках виникає вже проблема у району та області. Припустімо, регіони мають ресурси – кошти екологічного фонду. Однак «боротьба з непрацюючим полігоном» зазвичай триває кілька років. І протягом цього часу довколишні громади де-факто є зонами екологічного лиха.