Автор: Олена Снігова, доктор економічних наук, провідний науковий співробітник
ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

У світі відбувається оновлення промислової політики. Сучасні виклики економічного розвитку - від «подвійного переходу» до геоекономічної фрагментації - формують у науковців та практиків розуміння, що лише класичними ринковими механізмами неможливо вирішувати структурні проблеми, долати депресивність окремих територій або забезпечувати економічну безпеку країн. Це змушує уряди відходити від покладання на ліберальну модель завдань ринкового саморегулювання на користь впровадження принципів стратегічного планування, за яких головним трендом та базовим вектором промислового розвитку стає його чітка територіальна обумовленість. Таке «заземлення» промислових стратегій на рівень конкретних регіонів та громад вказує на зміну парадигми забезпечення промислового розвитку, коли національні промислові стратегії адаптуються під реальні потреби й можливості конкретної території та потребують системного зв’язку з регіональною політикою.

Чому регіональна політика стає критично важливою для індустріального розвитку?

Місцеві екосистеми замість «абстрактних» ринків. Сучасна промислова політика промислово розвинених країн світу (зокрема, США та ЄС) більше не фокусується лише на абстрактній підтримці секторів економіки, а зміщується на конкретні регіони та громади. Успіхи у реалізації національних стратегій відтепер пов’язується з розвитком локальних промислових екосистем. За даними OECD, саме субнаціональна влада (муніципалітети та регіони) відповідає за майже 60 % усіх публічних інвестицій і впроваджує національні плани промислового розвитку на місцях.

Кооперація замість деструктивної конкуренції. Сучасна регіональна політика заперечує взаєморуйнівну конкуренцію між територіями за обмежені ресурси та людський капітал. Вона спрямована на подолання зосередженості лише на власних економічних інтересах, що послаблює загальну систему, і пропонує інструменти міжрегіональної синергії для генерування нової доданої вартості. Ставка робиться на взаємодоповнюваність та співпрацю. Зокрема, в ЄС стратегії «розумної» спеціалізації стимулюють кожен регіон розвивати його унікальні сильні сторони, інтегруючись у загальноєвропейські ланцюжки доданої вартості, щоб разом виходити з будь-яких «технологічних пасток».

Національна конкурентоспроможність через подолання регіональних дисбалансів. Вирівнювання регіонального розвитку та забезпечення національної конкурентоспроможності - дві сторони однієї медалі. Інвестування в економічно слабші регіони - це не заходи щодо пасивного дотаційного утримання, а стимулювання розкриття прихованого соціально-економічного потенціалу цих регіонів. Розвиваючи промисловість у регіонах, держави сприяють зменшенню економічних дисбалансів та структурних проблем - від надмірного тиску на інфраструктуру великих міст до високих локальних соціальних видатків. Їх усунення вирівнює умови ведення бізнесу, оптимізує використання ресурсного потенціалу територій та підвищує загальну інвестиційну привабливість держави на світових ринках.

Нові правила гри. Сучасна реконфігурація глобального простору демонструє очевидний пріоритет економічної безпеки над ліберальними засадами економічного розвитку. Замість глобальних ланцюгів доданої вартості держави обирають інструменти локалізації. Прагнення країн забезпечити стійкість ланцюгів постачання та створювати робочі місця через вимоги щодо локалізації свідчить, що збереження виробництва, технологій та робочих місць у межах конкретних територій стає вагомішим чинником розвитку, ніж відкритість до глобальних ринків.

Чи готова сучасна регіональна політика стати драйвером нової індустріалізації? Відповідь на це запитання є позитивною, бо сучасний промисловий розвиток забезпечується політикою, прив’язаною до території. Перемагатимуть ті країни, які дають субнаціональним владам стимули та ресурси для розвитку унікальних порівняльних переваг їхніх територій.