Начальник Лазурненської селищної військової адміністрації Херсонської області Олексій Марченко про громаду, яка тимчасово втратила фізичну територію, але зберегла свою інституційну спроможність; про зв'язок із мешканцями та ефективне піклування про них; про майбутнє громади і про те, що найбільше об’єднує людей

 

Автор: Дмитро Синяк

 

Селище Лазурне Херсонської області до повномасштабного вторгнення було перспективним, швидко зростаючим курортом у Каркінітській затоці Чорного моря. Відпочивальники  могли отримати тут всі ті ж послуги, що й у сусідніх містах Залізний Порт та Скадовськ, але за нижчими цінами. Хоча море у Лазурному було таким ж, до того ж, у селищі зберіглася непогана інфраструктура, що включала понад тридцять баз відпочинку. Зараз у Лазурному замість баз відпочинку – військові бази окупантів, по яких регулярно прилітають українські ракети та дрони. А пляжі, на яких раніше яблуку не було де впасти, цілком порожні, бо щільно заміновані росіянами. Що відбувається на окупованій території, як нестандартно можна вирішувати проблеми біженців і чому колишні мешканці обов’язково повернуться на рідну землю по закінченню війни, «Децентралізації» розповів начальник Лазурненської селищної військової адміністрації Олексій Марченко.

 

Начальник Лазурненської селищної військової адміністрації Олексій Марченко

 

Туристичні бази Лазурного у руїнах, пляжі заміновано

Лазурненська громада добровільно об’єдналася ще у квітні 2018 року. Що принесла їй реформа децентралізації? І що – на противагу цій реформі – приніс їй «руській мір»?

- Завдяки реформі децентралізації наша громада буквально розквітла. Ми ж – курорт, тож чималі надходження до нашого бюджету давали земельний податок, дохід від проданих земельних ділянок та курортний збір. Я вже не кажу про сільгоспвиробників! Наша громада, як і вся Херсонщина, – знаменитий аграрний край, де вирощують чудові помідори, цибулю, перець, капусту, баклажани, пшеницю, ріпак, а найголовніше – кавуни та дині. Так-от, щойно ми об’єдналися, як одразу ж включилися у роботу з розвитку туристичної інфраструктури. Розуміли, звісно: що більше буде відпочивальників, то більше зароблять наші люди і то більше, відповідно, податків до нашого бюджету вони сплатять. При цьому ми завжди показували людям, на що йдуть їхні податки: ось тут облаштовується парк, тут ремонтується дорога, тут будується тротуар чи дитячий майданчик. Також, завдяки реформі децентралізації, ми могли активно співпрацювати з різноманітними державними та недержавними програмами й заводити різноманітні кошти. Повірте, якби не повномасштабна війна, Лазурне зараз було б серед топ-курортів України.

А що тепер?

- А тепер із 8 тис. жителів у громаді залишилося насилу 2-3 тис., переважно пенсіонери. Інші виїхали – хто на територію, підконтрольну українському уряду, хто – до Європи. До росії, наскільки я знаю, не поїхав жоден. Всі наші чудові пляжі росіяни замінували. Ще у 2022 році на одному із цих пляжів на очах у своїх маленьких дітей загинули наші мешканці, чоловік і дружина, підірвавшись на російській міні. Тому зараз купатися і засмагати на сонці під плюскіт морських хвиль ніхто особливо й не рветься. Цьому є також інша причина. Щойно хтось і з’являється на березі моря, як його хапають і тягнуть до підвалу. Бо в орків на узбережжі багато різної військової інфраструктури, яку час від часу, до речі, успішно утилізують наші дрони. Тож орки бояться шпигунів.

В Олешках, що знаходяться буквально за 50 км, – голод. Чи не голодують люди у Лазурному?

- Наш мальовничий курорт росіяни перетворили на військовий логістичний вузол, куди цивільній особі тепер важко заїхати і звідки важко виїхати. Але цей статус логістичного центру полегшує постачання продуктів. Та й до Скадовська, де концентрується окупаційна влада, у нас, грубо кажучи, кілька кроків. Тобто люди таки можуть якісь свої нагальні проблеми вирішити. Але треба також сказати, що власних продуктів у нашої громади набагато менше, бо підрив окупантами в ніч на 6 червня 2023 року Каховської ГЕС завдав катастрофічного удару по агросектору. Адже сільське господарство Херсонщини напряму залежить від зрошувальних систем, а вони не працюють, бо Каховське   водосховище – порожнє.

Як відбивається на окупантах паливна криза, що загалом змінила перебіг війни?

- Насамперед вона вдарила по місцевих підприємцях, яких давно змусили оформитися за російським законодавством. Їм треба працювати у полі, а пального нема. Чи то, пак, серйозно бракує, і ціни на нього високі. Через це й продукти почали надходити з перебоями. Майже всю минулу зиму у громаді не було світла: його подавали раз на 4 дні з 5-ї до 12-ї години вечора, а бувало так, що й люди сиділи без світла тижнями, виживаючи суто завдяки пічкам та генераторам. Але ж без пального тепер і генератор не заведеш. Крім того, зараз спека, а холодильники не працюють, тож продукти псуються. За таких умов до голоду й справді недалеко.

Що зараз із базами відпочинку та дитячими таборами Лазурного?

- Усі вони стоять уздовж берега, тобто є дещо віддаленими від наших сіл. Це використовують російські військові, селячи у них свій особовий склад. Тому по цих базах час від часу прилітають українські дрони та ракети. Отже після деокупації більшість із цих об’єктів потребуватимуть відновлення.

 

 

Презентаційний ролик Лазурного, зроблений селищною радою для Тік-Току, 2021 рік

 

Вулиця у Лазурному. Фото Андрія Храброго, 2021 рік

 

Стела у Лазурному, одному з найперспективніших українських курортів Чорноморського узбережжя, літо 2021 року

 

Лазурне з висоти пташиного польоту, літо 2021 року

 

Вид на пляж Лазурного із санаторію «Чайка». Автор – Макс.Вас.

 

Бази відпочинку Лазурного, літо 2021 року

 

Переповнений пляж Лазурного, літо 2021 року

 

Екстремальний досвід кризового менеджменту

Окупаційні медіа часто показують картинку «тихого життя» на узбережжі, але нам добре відомо про страшний тиск з боку окупантів, про примусову паспортизацію,  про обмеження надання медичної допомоги та інших послуг нашим людям. Як ви як лідер балансуєте у публічній комунікації, щоб підтримати тих, хто в окупації?

- Ми підтримуємо всіх наших людей – і тих, хто виїхав, і тих, хто у громаді. Різниця лише у тому, що людей на підконтрольній території можна підтримати не тільки словами, але й матеріально, і для цього ми маємо чимало різноманітних програм. А тим, хто залишився в окупації, ми весь час повторюємо: рано чи пізно громаду буде звільнено від загарбників. Бо на нашому боці весь цивілізований світ!

Як мешканці громади в окупації зреагували на новину про частковий відступ окупантів з Кінбурнської коси і встановлення там українського прапора?

- Звісно, зраділи, але мусять про це мовчати. Бо контроль росіян, які бояться ударів ЗСУ, досить серйозний. Та я все одно знаю, що будь-яка новина «про добрий український дрон», що завдає шкоди окупантам, надихає наших людей. Всім їм цей руській мір остогид, всім він стоїть поперек горла. Причому не лише мешканцям нашої громади, а й загалом усім жителям окупованих територій.

До повномасштабного вторгнення ви були першим заступником голови селищної ради Сергія Бєліка. Він зрадив Україну та перейшов на бік ворога, відповідно, отримавши підозри у держзраді та колабораціонізмі. Як ви спілкувалися з ним? Чи він був проросійськи налаштований до великої війни? 

- Ні, я не можу такого сказати. Ніхто у нас у селищній раді не виявляв жодних симпатій до держави-агресора. Але про мотиви саме Сергія Бєліка я говорити не можу. Це вам його треба питати.

Коли колишній керівник зрадив присязі й перейшов на бік окупантів, вам довелося брати всю відповідальність на себе і перезапускати систему управління громадою фактично з нуля. Що у цьому було для вас найважчим – юридична невизначеність чи моральний тягар?

- Не можу сказати, що все це було для мене надважким. Ми швидко зібрали хорошу команду з надійних ідейних людей, які все відновили та перезапустили. Мені пощастило, що я не потрапив до окупації, бо саме у цей час, тобто на момент початку повномасштабного вторгнення, був у відпустці – не на території громади. А потім я одразу включився у роботу. Хоча ви праві, часом працювати справді було непросто, особливо беручи до уваги, що всі документи селищної ради згоріли разом з її приміщенням.

Ваш досвід кризового менеджменту в умовах військової адміністрації є справді екстремальним. Які головні управлінські уроки ви винесли для себе за роки великої війни? Чого ваш досвід може навчити ваших колег із глибокого тилу?

- Відразу після звільнення Правобережжя Херсонщини усіх керівників військових адміністрацій окупованих громад відрядили до звільнених територій. Мене, наприклад, відрядили до Білозерської громади, і з перших днів деокупації я разом із місцевою владою відновлював там нормальне життя. Ми, зокрема, налагоджували постачання гуманітарних вантажів, запускали критичну інфраструктуру й керували розмінуванням. А головне – опікувалися людьми. Я думаю, що така співпраця дуже важлива: громади, які знаходяться практично на лінії фронту, – громади-форпости – здобувають підтримку людей з боку тих, хто лише мріє про звільнення своєї малої батьківщини. І тому працює так, як ніхто. Це справді можна назвати екстремальною практикою. Але завдяки їй, я та моя команда підготувалися до звільнення нових територій. Ми відновимо їх дуже швидко, щойно повернемо, повірте.

 

Лазурне на карті DeepState

 

Відновлення нормального життя у Білозерській громаді. Осінь 2022 року

 

Під час видачі будівельних матеріалів у Білозерській громаді. Осінь 2022 року

 

Паливні брикети для Білозерської громади, до отримання і роздачі яких мав пряме відношення Олексій Марченко. Осінь 2022 року

 

Про гуманітарний центр для чотирьох громад і неформальне змагання щодо кількості новонароджених дітей

Ваша громада стала співзасновником великого гуманітарного центру у Миколаєві. Розкажіть про цей досвід міжмуніципальної співпраці. Чи цей кейс об'єднання зусиль кількох окупованих громад може стати прикладом для інших?

- Так, цілком! Створення таких центрів (їх, до речі, у Миколаївській області вже 13) є надзвичайно важливою та новаторською ініціативою обласної військової адміністрації. Завдяки об’єднанню зусиль кількох муніципалітетів, наші люди – неважливо, чи вони з Лазуренської громади чи з будь-якої іншої – можуть отримати більше допомоги. Отже це дуже своєчасний і правильний крок. Нехай ці люди прийдуть і візьмуть все, що їм потрібно, нехай вони отримують всі послуги! І нехай вони відчують спільність з іншими українцями. Ця спільність дає силу, яка так потрібна зараз! Співзасновниками нашого центру, крім обласної військової адміністрації та нашої громади, стали ще Скадовська, Чулаківська, Бехтерська та Великокопанівська громади. Щоправда, Скадовська громада нещодавно від’єдналася від нашої п’ятірки, відкривши власний центр в Одесі. Але Скадовськ – велике місто порівняно з нами, тому я думаю, ті громади, що лишилися, вже триматимуться одна за одну.

Яку конкретно допомогу можуть отримати люди у вашому гуманітарному центрі?

- Будь-яку можливу допомогу, починаючи від гуманітарки і закінчуючи зверненнями до юристів та психологів. Також у центрі діють навіть курси англійської мови та курси комп'ютерної грамотності для дітей та дорослих. А іще у нас понад 30 меморандумів про співпрацю з різноманітними організаціями та громадськими фондами, тож ми маємо чималі можливості у тому, що стосується отримання різноманітної допомоги. Але інші громади також мають партнерів, тож наш сили різко зростають, коли ми разом. Щось знаходять одні громади, щось інші. Ми обмінюємося і послугами, і продуктами, і досвідом. Ми разом фінансуємо цей наш центр врешті-решт. У нашій базі понад 10 тисяч родин, поділених на категорії. І якщо приходить будь-яка допомога, ми знаємо, куди цю допомогу спрямувати, знаємо, хто її найбільше потребує. По суті, ми збудували не хаб, а координаційний центр, що робить пошук та надання допомоги особливо ефективним.

Не наведете якийсь приклад такої ефективності?

- Будь ласка, ось перше, що прийшло у голову. Кожна громада відправляє дітей на відпочинок. Та коли громади об’єднують зусилля, дітям від цього набагато краще. Якщо котрась із громад нашого центру знаходить, приміром, безкоштовні путівки до нашого карпатського «Артеку», ми відправляємо туди не аби-кого, а тих, хто найбільше цього потребує – з усіх громад Херсонської області, мешканці яких зареєструвалися у нас. З іншого боку, ми можемо швидше зібрати потрібну кількість дітей: є, приміром, 40 путівок на екскурсію до Львова – вже наступного дня ми маємо всі прізвища тих, хто їде.

Всі мешканці Херсонщини, зареєстровані у вашому центрі, отримали так звану Карту херсонця. Розкажіть про цю ініціативу. Звідки вона походить?

- Це теж ідея обласної адміністрації. Ця карта номерна, індивідуальна, що дає можливість точкового надання послуг. Обласна військова адміністрація підписала угоди з кількома десятками компаній, які надають за цими картами знижки. От приходить людина, наприклад, до пекарні, до аптеки, до магазину побутової хімії і за цією картою отримує товари чи послуги дешевше. Залежно від віку і соціального статусу особи знижки можуть становити 5, 10, 20 чи навіть 30 відсотків. Деколи за цією картою можна також отримати безоплатно певні продукти раз на квартал. А іще за Картою херсонця родини з дітьми можуть отримати набори до школи. Як на мене, це дуже крута ідея, що чудово працює.

Які головні потреби ВПО закриває ваша громада?

- Знаєте, у нас є такі люди, які повинні були лишити на окупованих територіях усе і виїхали буквально з одною сумкою речей. Такі люди й потребують усього – від одягу до фінансової допомоги. Завдяки нашому партнеру, благодійній організації ADRA протестантської Церкви адвентистів сьомого дня, кожна така людина може отримати 12,3 тис. грн. Це на перший час, щоб купити щось найнеобхідніше чи сплатити за перший місяць оренди житла. Також ми можемо забезпечити таких людей і певними речами: одягом, ковдрами, подушками, предметами гігієни, памперсами, дитячим харчуванням, які ми акумулюємо у нашому гуманітарному центрі. У нас там навіть іграшки для дітей є. На загал це хороша ознака, що, незважаючи на таку складну ситуацію, у нас народжуються діти. Скажу вам по секрету, між громадами є навіть певне неформальне змагання: у кого більше дітей народиться.

 

Олексій Марченко на одному із заходів, присвяченому відновленню громад

 

Вказівник у Лазурному, спотворений окупантами. Точнісінько так само вони спотворили життя курортного селища, насильно зробивши його частиною «руського міра»

 

Міжнародне співробітництво заради майбутнього

Пане Олексію, європейські муніципалітети звикли до класичного партнерства – наприклад, до обміну культурними програмами чи до спільних інфраструктурних проєктів. Але територія вашої громади зараз недоступна. Навколо яких ідей ви будуєте діалог з іноземними колегами?

- Ну, перше, про що я намагаюся розповісти, це про величезний потенціал нашої громади. Це справжня майбутня туристична перлина, і той, хто інвестує у неї у майбутньому, може непогано заробити. У нас також можна розвивати не тільки туризм, а й також зелену енергетику та агросферу: маємо родючі землі, сильні вітри і багато сонця. Минулоріч я поїхав до Польщі на Х Європейському конгресі органів місцевого самоврядування, щоб знайти там для нас партнерів із Франції. Річ у тім, що наше селище заснував у 1803 році француз Вільгельмом Рув'є, який під час Великої французької революції втік на Херсонщину й успішно займався там вівчарством. Рув'є назвав своє поселення на честь своєї старшої доньки – Софіївкою. Згодом радянська влада переназвала його спершу на Новоолексіївку, а потім, аж у 1975 році – на Лазурне. Тож я сподівався, що ця наша історія зацікавить когось із Франції. І я не помилився: до нашої громади виявив серйозний інтерес депутат французького парламенту Фредерік Піті. Зараз він шукає по французьких архівах, хто саме був у команді Вільгельма Рув’є. А як знайде, ми звернемося до тих французьких громад, звідки вони походили. Також після моєї поїздки французька делегація побувала у нашому центрі, а згодом підписала договір про співпрацю з обласною адміністрацією. Завдяки цьому, тепер вся вільна від орків Херсонщина отримує чимало допомоги з Франції. Громада, як ви правильно зауважили, це ж не тільки територія. Це також і люди. Вони ж нашим найбільшим капіталом. І завдяки таким друзям ми можемо проявити турботу про них.

Як ви пояснюєте потенційним партнерам, чому важливо підтримувати Лазурненську громаду вже зараз, не чекаючи на її звільнення?

- Чи є ризик, що нашу громаду можуть дуже не скоро звільнити? Є, але також її можуть звільнити і доволі швидко. Бізнес це завжди ризик, тож це нікого з наших партнерів не лякає. Серед них є навіть такі, які готові інвестувати у Лазурненську громаду буквально на наступний день після деокупації. Частково й через це вони вкладають кошти у відпочинок наших дітей, у закупівлю для наших людей ліків та гуманітарки. Прийде час, і ми віддячимо їм за цю допомогу.

Європейські колеги не мають досвіду роботи в умовах війни та окупації, отже фактично ви зараз ділитеся з ними навичками унікального кризового менеджменту. Що саме з вашого досвіду збереження громади «в екзилі» найбільше вражає іноземних партнерів під час зустрічей? Які уроки української стійкості вони можуть перейняти у вашої команди?

- Неважливо, де саме ми знаходимося, але на підконтрольній українському уряду території ми почуваємося вдома. Ми об'єднуємося і живемо тим, що завтра наші території буде звільнено, і ми туди повернемося. І наші люди все для цього роблять. Але треба виховувати це розуміння. Це такий місцевий патріотизм, який водночас пов’язаний із патріотизмом державним. Ось що дає сили стояти стільки, скільки буде треба.

 

На Х Європейському конгресі органів місцевого самоврядування у Польщі

 

Разом з литовськими партнерами, які привезли мешканцям Лазурненської громади гуманітарну допомогу

 

Депутат французького парламенту Фредерік Піті (у центрі) та начальник Лазурненської селищної військової адміністрації Олексій Марченко (праворуч) під час Х Європейському конгресі органів місцевого самоврядування у Польщі

 

Про партнерів, з якими громада стоїть «Пліч-о-Пліч»

Де і як ви шукаєте партнерів? Чи не відмовляються вони від співпраці з вами, дізнавшись, що вашу громаду окуповано?

- Ну, декі партнери навпаки – прагнуть допомогти саме окупованим громадам. Наприклад, наші партнери за проєктом «Пліч-о-Пліч», у рамках якого ми підписали угоди з кількома громадами вільної від орків Херсонщини, – з такими, наприклад, як Білозерська чи Нововоронцовська. Також ми маємо угоду із Зеленською та Білоберезською громадами Івано-Франківщини, а ще – із Тульчинською громадою Вінницької області. Там живе багато наших людей. Івано-Франківщина допомагає нам насамперед із оздоровленням дітей та з коштами для наших захисників. А ми, зі свого боку, допомагаємо їм, чим можемо. От недавно ми частково профінансували купівлю спецтехніки для Нововоронцовської громади, а також створення ветеранського простору у Білозерські громаді.

Звідки ж у вас кошти? Адже місцевий бізнес, мабуть, не працює?

- Ну, треба сказати, що до 2023 року ми отримували чимало ПДФО від військової частини, над якою взяли шефство. Також деякі наші підприємства, навіть переїхавши до Києва чи Одеси, ще довший час сплачували нам податки. Зрештою, ми ощадливо розпряджалися коштами і тому залишки мали ще доволі довго. Ну, а зараз тримаємося на плаву завдяки державній дотації.

Органи місцевого самоврядування зазвичай мають дуже багато справ із місцевою господаркою. У вас цієї господарки немає, зате є люди. Чи можна сказати, що турбота про них є вашою єдиною задачею?

- Ну, принаймні, головною задачею. Ми допомагаємо прифронтовим громадам, громадам-форпостам і займаємося евакуацією звідти населення. Якщо хтось хоче виїхати з окупації, ми надаємо їм поради щодо маршрутів, контактів тощо. Адже є міжнародні організації, які займаються цим, до них лишень треба зголоситися. Зазвичай коли люди виїжджають, вони їдуть до родичів. Інша категорія людей їде на лікування. Тим, хто не має житла, ми допомагаємо із гуртожитками по партнерських громадах, і наші партнери за проєктом «Пліч-о-Пліч» ніколи не відмовляють нам у таких проханнях. Ще один пріоритет нашої роботи – підтримка військових, проте я не хочу докладно розповідати про це напрямок.

Чи мають право мешканці окупованих громад на виплати від держави за втрачене житло і чи грає тут якусь роль Лазурненська військова адміністрація?

- На разі мешканці Лівобережжя, які мають статус учасника бойових дій, можуть отримувати до 2 млн грн на купівлю житла – за умови, що вони жодного житла на вільній від окупантів території не мають. Але ми вже маємо інформацію, що список пільговиків розширятиметься. Треба тільки, щоб ця програма отримала належне фінансування. Адже у нас кількадесят мешканців не можуть реалізувати свої житлові сертифікати саме через недостатнє фінансування. Та як на мене, набагато кращий варіант – звільнення окупованих територій, щоб усі змогли повернутися до своїх домівок.

 

Підписання меморандуму про співпрацю у рамках проєкту «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади» між Лазурненською громадою та Зеленською громадою Івано-Франківської області

 

Тренінг з мінної безпеки у Гуманітарному центрі Лазурненської громади

 

Чому люди обов’язково повернуться до Лазурненської громади

Трагедія Джарилгача – це біль не лише вашої громади, але й усієї Європи, адже йдеться про втрату природи унікального безлюдного острова. Відомо, що окупанти засипали протоку і з'єднали острів з материком, що змінило всю його екосистему. Чи доведеться у майбутньому відновлювати протоку?

- А вона вже відновилася – сама. Справді, навесні 2023 року орки засипали цю протоку, щоб облаштувати на Джарилгачі, у Національному природному парку, полігон. Але ж ця протока була там не дарма – її сформували течії та хвилі. Тому після кількох штормів все повернулося на круги своя. Тобто Джарилгач знову став островом, і російського полігону там більше немає. Але під час навчальних стрільб вигоріло 1500 га заповідного лісу, що завдало величезної шкоди всій острівній екосистемі. Це справді приклад сучасного екоциду, такий самий, як і на Кінбурнській косі. Одразу після деокупації ми плануємо залучити світові інституції, щоб створити на Джарилгачі міжнародний центр вивчення та регенерації природи, куди з'їжджатимуться вчені з усього світу. Зрештою, Джарилгач – не тільки природна, але й історична пам’ятка: про нього писали ще античні історики  Пліній  Старший, Птоломей, Геродот… У давнину Джарилгач єднався з Тендрівською косою були об’єднані, і цю велику об’єднану косу греки називали Біг Ахілла.

До війни Лазурне асоціювалося виключно із класичним пляжним туризмом та базами відпочинку. Зрозуміло, що через мінування узбережжя повернення до цієї моделі займе роки. Яким буде нове «переосмислене» Лазурне? На які альтернативні економічні ніші ви плануєте опиратися у перші сезони після повернення?

- Без розмінування нікуди не подітися. Це потрібно і аграріям, і енергетикам. І для розвитку туризму це обов’язковий крок. Але можна вже сказати, що акцент буде на приватних пансіонатах, які стрімко розвивалися до війни: їхні власники будували басейни, нові корпуси, відкривали лікувальні підрозділи тощо. Ці пансіонати можна буде дуже швидко очистити від мін і дати їм зелене світло для роботи. Я думаю, після звільнення українських земель від загарбників вони розвиватимуться удесятеро швидше, ніж раніше.

Для багатьох децентралізація – це про квадратні кілометри, дороги та майно. Але ваш випадок доводить: громада – це передусім люди. Що є тим клеєм, який тримає лазурненців разом, попри те, що вони розкидані по всій країні та по всьому світу?

- Я повторюся: усіх нас найбільше мотивує надія на повернення додому. Надія на те, що ми знову будемо жити у рідних оселях, поруч зі своїми рідними та близькими, яких залишили в окупації. І саме це нас єднає найбільше.

Чи ви вже маєте конкретні плани розвитку своєї громади після звільнення?

- Ми не тільки маємо такий план, ми відпрацювали його на прикладі Білозірської громади, підкоригувавши всі помилки та неточності.

Уявімо день деокупації, на який ми всі чекаємо. Якими будуть ваші перші рішення? Чим насамперед ви займетеся, повернувшись на рідну землю?

- Першим кроком буде розмінування. Другим – забезпечення людей всім необхідним. Третім – відновлення критичної інфраструктури. Четвертим – відновлення повноцінного місцевого самоврядування. Знаєте, в інших громадах, я думаю, буде більше проблем із поверненням людей, ніж у нас. У нас же курорт, справжня морська перлина, золоте дно. Я навіть не сумніваюся, що близько 90% наших людей повернуться. Бо таких умов, як у нас, таких заробітків і таких перспектив для розвитку вони більше ніде не знайдуть. До речі, поки що більшість будинків у громаді вціліли, приватний сектор практично є неушкодженим. Тож на разі людям є куди вертатися і заради чого жити. Треба тільки знову підняти над узбережжям Чорного моря український прапор.

 

Унікальний острів Джарилгач з висоти пташиного польоту. Росіяни облаштували на ньому навчальний полігон, спаливши 1500 га заповідного лісу

 

Люди мріють про час, коли над Лазурним, як і до 2022 року, замайорить український прапор

 

Фотостела Лазурного, виготовлена до 2022 року. Тепер на її фоні нікому фотографуватися. Проте місцеві жителі переконані, що так буде не завжди.

 

Панорама пляжу Лазурного в останнє передвоєнне літо. Автор – Askad.skynet