«Мова розвитку» — це спільний голос багатьох: від ключових європейських інституцій до урядів держав-членів, від регіонів та громад до керівних органів програм регіонального розвитку. Нею описують цілі та принципи політики згуртованості ЄС, формують фінансову та управлінську архітектуру регіональної політики.

Тому, якщо у першій частині описового довідника політики згуртованості ЄС йшлося про основи й принципи підходу ЄС до зменшення диспропорцій між регіонами, у другій — про фонди та інструменти, у третій частині ми окреслимо ключових «носіїв» цієї мови: які інституції формують політичний курс, як працює Європейська комісія,  як  забезпечується відбір проєктів, моніторинг і оцінка їх виконання.

Для України це знання має практичну вагу вже сьогодні. Відновлення, інтеграція у внутрішні політики ЄС і підготовка до майбутньої участі у політиці згуртованості потребують не лише розуміння пріоритетів і фондів, а й уміння працювати з інституційною системою: знати, де формується порядок денний, як проходять рішення, у кого які мандати, і як правильно вибудовувати взаємодію з органами управління програмами.

Автори не ставили за мету охопити все. Це не енциклопедія і не офіційний документ. Швейцарсько-український проєкт UCORD у співпраці з Європейською асоціацією регіонального розвитку EURADA та порталом «Децентралізація» взяли найважливіші терміни політики згуртованості та пояснили їх не ізольовано, а у зв’язку між собою.

Відповідальність за зміст цього матеріалу несе виключно автор. Погляди автора не обов’язково відображають погляди Швейцарської агенції розвитку та співробітництва або NIRAS Sweden AB.

Ключові інституції політики згуртованості ЄС

У першу чергу, маємо окреслити '. Вона охоплює 7 інституцій, 9 органів та понад 30 децентралізованих агентств, спільна мета яких — захист європейських інтересів. Повноваження, сфера відповідальності та порядок роботи цих установ закріплені в установчих договорах: Договорі про функціонування ЄС (1957 р.), Договорі про Європейський Союз (1992 р.), а також у Лісабонському договорі (2007 р.).

Чотири головні інституції ЄС виконують різні функції, проте тісно взаємодіють між собою, визначаючи політичний курс та координуючи законотворчий процес:

• Європейський парламент (Європарламент) наділений законодавчими, контрольними та бюджетними повноваженнями. Цей орган ЄС обирається прямим голосуванням громадян та складається із 720 депутатів. Європарламент спільно з Радою ЄС (не плутати із Європейською радою) ухвалює закони, здійснює нагляд за діяльністю інших інституцій, затверджує міжнародні угоди та розширення Союзу, а також формує бюджет ЄС.
• Європейська рада визначає стратегічні політичні орієнтири та пріоритети ЄС. До неї входять глави держав або урядів країн-членів. Рада не ухвалює закони напряму: натомість вона доручає Європейській комісії підготувати відповідні пропозиції або передає питання на розгляд Раді ЄС. Вона вирішує ключові питання високого рівня, формує спільну зовнішню та безпекову політику, а також призначає кандидатів на керівні посади в структурах ЄС.
• Рада Європейського Союзу (Рада) — разом із Європарламентом є основним органом ухвалення рішень. Вона затверджує законодавство та координує спільну політику. До складу Ради входять профільні міністри урядів усіх країн ЄС. Головування в Раді здійснюється кожною країною по черзі протягом 6 місяців. Рада веде переговори та ухвалює законодавство і бюджет ЄС спільно з Європарламентом, координує політику держав-членів, розробляє зовнішню та безпекову політику відповідно до вказівок Європейської ради та укладає міжнародні угоди від імені ЄС спільно з Європарламентом.
• Європейська комісія (Єврокомісія) — виконавчий орган, що ініціює законопроєкти, стежить за їх виконанням та керує бюджетом Союзу. Комісію очолює колегія комісарів (по одному від кожної країни). Єврокомісія розробляє нові закони для подальшого затвердження Парламентом і Радою, впроваджує політику ЄС, спільно з Судом ЄС контролює дотримання європейського права та представляє інтереси Союзу на міжнародній арені.

Діяльність цих ключових інституцій доповнюють ще три важливі установи:

• Суд Європейського Союзу гарантує, що право ЄС тлумачиться та застосовується однаково в усіх державах-членах, а країни та інституції не порушують закон. Структурно він складається з двох ланок: власне Суду, який розглядає преюдиційні запити від національних судів, а також певні позови про скасування актів та апеляції, і Суду загальної юрисдикції, який розглядає позови від фізичних осіб, компаній та іноді урядів.
• Європейський центральний банк (ЄЦБ) відповідає за стабільність валюти євро та цін, а також проводить економічну й монетарну політику. Разом із національними банками країн ЄС він регулює відсоткові ставки, контролює грошову масу та інфляцію, наглядає за фінансовою стабільністю, управляє валютними резервами та дає дозвіл на випуск банкнот.
• Європейський суд аудиторів (ЄСА) виконує роль незалежного зовнішнього контролера. Він не має владних повноважень, проте допомагає Єврокомісії краще керувати бюджетом. ЄСА проводить аудит доходів і видатків ЄС, контролює використання коштів ЄС, повідомляє про порушення та підозри в шахрайстві, надає аудиторські звіти та експертні поради інституціям ЄС для покращення фінансового управління та підзвітності. Основна увага приділяється аудиту Європейської комісії при тісній співпраці з національними органами влади, які спільно керують більшістю фондів ЄС.

Серед 9 допоміжних органів ЄС особливу роль відіграють два консультативні органи. Вони забезпечують представництво інтересів громадян, регіонів та громадянського суспільства у владних кабінетах. Ці органи аналізують пропозиції Єврокомісії (зокрема щодо політики згуртованості) та готують висновки, які впливають на фінальні тексти законів, що їх ухвалюють Парламент та Рада ЄС.

Європейський комітет регіонів (European Committee of the Regions, CoR) представляє місцеві та регіональні органи влади із усього Союзу. Оскільки політика згуртованості здебільшого реалізується на регіональному та місцевому рівнях, Комітет регіонів відіграє ключову роль у забезпеченні відповідності політик ЄС потребам, викликам і можливостям на місцях.

Європейський економічно-соціальний комітет (European Economic and Social Committee, EESC) представляє роботодавців, працівників і широкий спектр організацій громадянського суспільства. Він стежить за тим, щоб нові ініціативи враховували реалії бізнесу, соціальних партнерів і громадян.

Комітети здійснюють свій внесок, але саме в Європейській комісії формують, координують і контролюють політики, у тому числі й політику згуртованості. Усередині Комісії роботу поділено між спеціалізованими підрозділами, відомими як генеральні директорати (Directorates-General, DG). Кожен генеральний директорат відповідає за окрему сферу політики й очолюється єврокомісаром.

Політика згуртованості охоплює роботу кількох генеральних директоратів, однак деякі з них мають центральне значення:

Генеральний директорат з політики розвитку регіонів і міст (Regional and Urban Policy, DG REGIO) очолює розробку та реалізацію політики згуртованості. Він відповідальний за переговори щодо програм із державами-членами, здійснює моніторинг їх виконання та стежить за тим, щоб інвестиції відповідали пріоритетам ЄС.

Генеральний директорат з економічних та фінансових питань (Economic and Financial Affairs, DG ECFIN) формує макроекономічну й фіскальну рамку, що підтримує інвестиційні рішення через моніторинг економік держав-членів, координування економічних політик та забезпечення того, що фінансування згуртованості сприяє сталому зростанню, фіскальній стабільності й довгостроковій конкурентоспроможності.

Генеральний директорат із зайнятості, соціальних справ і залучення (Employment, Social Affairs and Inclusion, DG EMPL) розробляє та впроваджує стратегії ЄС у сфері зайнятості, соціальної інклюзії та розвитку навичок, гарантує, щоб інвестиції політики згуртованості підтримували створення робочих місць, адаптацію робочої сили, соціальний захист і рівні можливості, зокрема через Європейський соціальний фонд.

Генеральний директорат зі зміни клімату (Climate Action, DG CLIMA) відповідає за інтеграцію кліматичних цілей у всі ключові програми видатків ЄС, заохочуючи профільні генеральні директорати активніше впроваджувати кліматичні підходи у своїх програмах, зокрема й в межах політики згуртованості.

Разом ці генеральні директорати формують політичну рамку, визначають пріоритети фінансування та стежать за тим, щоб дії в межах політики згуртованості узгоджувалися з ширшими економічними, соціальними та кліматичними амбіціями ЄС.

Водночас найвідчутніший вимір політики згуртованості формується значно ближче до громадян — на національному, регіональному та місцевому рівнях. Саме тут керують фондами, відбирають проєкти й забезпечують результати. Наведені нижче визначення органів, задіяних у реалізації програм політики згуртованості, ґрунтуються на Регламенті (ЄС) 2021/1060.

У центрі системи перебувають органи управління (Managing Authorities). Це, як правило, міністерства, регіональні органи влади або спеціалізовані агентства, які відповідають за ефективне управління та реалізацію операційних програм. До їхніх основних завдань належать передавання даних про виконання, забезпечення відповідності профінансованих заходів установленим критеріям, перевірка співфінансованих продуктів і послуг, ведення оперативних даних та оцінювання результативності програм.

Держави-члени також зобов’язані призначати моніторингові комітети (Monitoring Committees) для програм фінансування політики згуртованості. Вони збираються щонайменше раз на рік і включають представників регіонального, й місцевого рівнів, а також міського, економічного, та соціального секторів і громадянського суспільства. Моніторингові комітети відповідають за оцінювання ефективності програм, затвердження критеріїв фінансування, перегляд прогресу, аналіз результатів, пропонування змін та оцінювання комунікаційних заходів.

Спільні секретаріати (Joint Secretariats), які часто створюють у межах транскордонних програм, зокрема таких як Interreg, підтримують органи управління та моніторингові комітети у виконанні їхніх повноважень. Вони координують оголошення конкурсів проєктів, надають технічну підтримку та сприяють співпраці між партнерами з різних регіонів або країн.

У межах програм політики згуртованості держави-члени також призначають аудиторські органи (Audit Authorities) — державні установи, відповідальні за перевірку ефективного функціонування систем управління та контролю та за моніторинг відповідності проєктів національним і європейським регламентам. До їхніх повноважень входять системні аудити, спрямовані на оцінювання ефективності, операційні аудити, зосереджені на задекларованих видатках, а також забезпечення належного розмежування функцій між центральними органами.

Насамкінець, національні контактні пункти (National Contact Points, НКП) створюються як точки доступу для потенційних бенефіціарів, надаючи консультації щодо можливостей фінансування, критеріїв відбору та процедур подання заявок.

Наочним прикладом практичного втілення цієї багаторівневої структури можемо навести, наприклад, програму Interreg NEXT Польща-Україна 2021-2027, яка наразі активна у шести українських областях (Волинській, Львівській, Закарпатській, Рівненській, Тернопільській та Івано-Франківській). На сайті програми наведемо опис установ та розподіл ролей в управлінні цією програмою відповідно до визначень, наданих вище.

У підсумку ці інституційні механізми забезпечують, що політика згуртованості не є лише директивою згори, а спільною роботою, яка приносить відчутні результати на всіх рівнях врядування — від Брюсселя до місцевих громад.