Начальник Гуляйпільської міської військової адміністрації Сергій Ярмак про складності евакуації, цілковите знищення міста російською армією та сподівання мешканців будь-що повернутися туди

Автор: Дмитро Синяк

 

Невеличке містечко Гуляйполе ось вже майже чотири роки стоїть кісткою у горлі російської окупаційної армії. Як не намагалася вона подолати українську лінію оборони, зведену коло Гуляйполя, нічого не виходило, а всі штурми зазвичай ставали для російських солдатів дорогою в один кінець. За надзвичайну стійкість та визначну роль в обороні держави 1 жовтня цього року президент присвоїв Гуляйполю почесну відзнаку «Місто-герой України». Однак протягом останніх місяців фронт критично наблизився до Гуляйполя, яке продовжує героїчно триматися. Про надскладні умови, в яких живе і бореться громада, ми поговорили з начальником Гуляйпільської міської військової адміністрації Сергієм Ярмаком.

 

Фото 1. Начальник Гуляйпільської міської військової адміністрації Сергій Ярмак під час онлайн-нагородження учасників дитячого конкурсу «Краща новорічна іграшка для гуляйпільської ялинки», 4 грудня цього року

 

У місті жодного вцілілого будинку, але у руїнах живуть близько 150 мешканців

Понад два роки тому ви сказали в інтерв’ю Децентралізації, що Збройні Сили України любите не менше, ніж своїх дружину, дітей та батьків. Чи залишилася ваша любов такою ж міцною, незважаючи на наближення фронту?

- Вона зросла ще більше! Бо я на власні очі бачу, як дорого коштує росіянам кожен метр української землі! Які шалені втрати вони несуть! Гуляйполе стало могилою для тисяч і тисяч московських зайд. Але росіяни беруть кількістю і не зважають на втрати, тому, на жаль, поволі просуваються. Орки зараз наступають з боку Донецька і намагаються оточити Гуляйполе й те угруповання українських військ, яке там зараз знаходиться. Але якби не такі фортеці, як наша, московські зайди були б зараз у Дніпрі, у Києві чи навіть у Львові. А так ми зупиняємо їх тут. Щоправда, за це теж доводиться платити дорогою ціною. Багато наших хлопців та дівчат загинули, а від нашого чудового і затишного колись містечка лишилися самі лише руїни. Обстріли не припиняються ні на день. Артилерія, хмари дронів, КАБи… Бувають дні, коли по місту прилітає по 15-20 КАБів.

Скільки ж тоді будинків у місті зруйновано?

- Запитайте краще, скільки ще лишилося неушкодженими! Мабуть, жодного не лишилося... Найбільше шкода тих, які мали архітектурну цінність, наприклад, наш краєзнавчий музей, будинок нашої міської ради, у якому колись була земська управа; паровий млин «Надія»... Розбито все. Два тижні тому я був у місті і вкотре бачив це на власні очі. Те, що ми колись з таким трудом зводили, нині знищено. У нас було дуже гарне і чисте місто, ми до останнього прибирали вулиці. А тепер вони ущерть засипані битим камінням. Отаку ціну заплатило Гуляйполе за захист цілої України. Насамперед за захист тих людей, які живуть у Львові чи Києві, ходять на роботу, їздять у відпустки, купують меблі чи побутову техніку до своїх квартир. Нашим мешканцям вже нікуди купувати це все, бо вони стали безхатьками. Навіть ті, хто ще залишилися у місті, фактично не мають житла, бо живуть у підвалах.

У Гуляйполі ще лишилися люди? У пунктах незламності?

- Так, залишилося близько 160-ти осіб. А загалом у громаді – 173 особи. Я чотири роки прошу їх про евакуацію і, чесно кажучи, вже трохи втомився від цього. На моє переконання, це або ждуни або люди віком 70+, які просто хочуть «померти вдома». Російська армія радо надає всім бажаючим таку можливість, у тому числі й тим, хто чекає на неї. Бо практика така, що КАБ, який заживо поховає тебе у твоєму підвалі, дочекатися набагато простіше, ніж російського солдата, який ще й невідомо, чи залишить тебе у живих. Військова адміністрація вже не доставляє до міста ані гуманітарну допомогу, ані продукти. Я не буду заради цього ризикувати своїми людьми. А пункти незламності давно не працюють, бо все розбито.

Виходить, ті, хто залишилися у місті, приречені на голодну смерть?

- О, ні! Ми завезли до Гуляйполя стільки продуктів та різноманітної гуманітарки, що  їх вистачить мінімум на півроку. Завезли ми й дуже багато питної води, а також наповнили водою всі водонапірні башти, які були на території міста. Її можна використовувати як технічну, або пити після кип’ятіння. Також люди мають генератори, акумулятори та певний запас пального… Але я хочу наголосити: ми попереджали всіх заздалегідь про припинення підтримки, причому багато разів попереджали. Просили і навіть благали про евакуацію. Люди відмовилися. Це був їхній свідомий вибір.

 

Багатоквартирний будинок у Гуляйполі – до війни і зараз

 

Гуляйпільський краєзнавчий музей – до війни і зараз

 

Культурно-спортивний комплекс «Сучасник» у Гуляйполі – до війни і зараз

 

Архітектурна візитівка Гуляйполя – млин «Надія», побудований наприкінці XIX століття – до війни і зараз

 

Міст у Гуляйполі – до війни і зараз

 

Так зараз виглядає центральний готель Гуляйполя

 

Дитячий садок «Сонечко» до війни…

 

… і після прильоту.

 

«Евакуація тепер стала складною і ризикованою логістичною операцією…»

Чим же тепер займається Гуляйпільска військова адміністрація?

- У нас три основних напрямки роботи: допомога Збройним Силам України, евакуація мешканців та допомога нашим переселенцям. До повномасштабного вторгнення у Гуляйполі жили близько 15 тис. осіб і ще близько 5 тис. осіб у селах громади. Хоча вони тепер розсіяні по цілому світу, більша частина їх залишилася в Україні. Їм потрібна допомога, вони мають знати, що не залишені напризволяще.

Ви сказали, що займаєтеся евакуацією, але також сказали, що зі 173 мешканців, які ще лишилися у зоні бойових дій, ніхто не хоче виїжджати. Як це зрозуміти?

- Люди чекають до останнього. От коли від хати залишилося згарище, тоді вони дзвонять і просять про евакуацію. А евакуація тепер це вже не приїзд автобусу на «точку збору». Це складна логістична операція, до якої задіяні військові, поліцейські, рятувальники ДСНС, волонтери, сапери, працівники міської ради… Потрібна «броня», РЕБи, «мавіки», які летять попереду і дивляться, чи можна взагалі проїхати у потрібне місце. Я вам навіть не можу розповісти про весь комплекс заходів, бо це закрита інформація. Та можу сказати, що навіть якщо все проходить ідеально, все одно евакуація залишається лотереєю. Бо випадковий дрон на оптоволокні цілком може поцілити в евакуаційний автобус, або ще гірше – у бронеавтомобіль ЗСУ, надзвичайно цінний для оборони. (Я маю на увазі насамперед людей, які у ньому їдуть). Та ми не можемо покинути напризволяще тих, хто хоче виїхати, і змушені рятувати їх, наражаючи на небезпеку своїх працівників, а також захисників міста. Тому так, час від часу ми таки проводимо евакуацію мешканців, які «дозріли» до неї. Для цього, до речі, ми зараз терміново потребуємо мікроавтобус. Може, хтось може з нами поділитися, напишіть, будь ласка, про це у своєму виданні.

Куди ви евакуюєте місцевих жителів?

- У Запоріжжі є спеціальний розподільчий центр, і ми насамперед веземо людей туди. Там з ними працюють працівники нашого ЦНАПу, соціальні працівники, психологи тощо. Ми відновлюємо людям втрачені документи, збираємо інформацію про їхні потреби, надаємо всі необхідні соціальні послуги, а потім розселяємо їх по гуртожитках, якщо вони не мають іншого житла – наприклад, у родичів.

  

Складна логістична операція з евакуації населення тепер становить чималий ризик для рятувальників

 

Особливо складно евакуювали маломобільних людей

 

Сергій Ярмак (у центрі) вмовляє останніх жителів Гуляйполя евакуюватися, літо цього року

 

 

Три з половиною роки у підвалі

62-річна мешканка Гуляйполя Августина Чердоклеєва, яка до серпня цього року жила у підвалі міської багатоповерхівки, мріє знову повернутися до міста

Я жила у Гуляйполі понад сорок років, на вулиці Цвітній. А працювала на харчосмаковій фабриці. Москалі залишили від неї тепер самі  лише руїни. Ще навесні 2022 року, коли обстріли не були такими страшними, як зараз, я під час кожної повітряної тривоги бігала до підвалу у будинок напроти. Оскільки обстріли бували і вночі, я дедалі частіше стала залишатися там на ніч. Потім перетягла до цього підвалу свої найцінніші речі, бо там для них було безпечніше. У моїй квартирі  на першому поверсі вікна тоді вже повибивало вибухами. Згодом я остаточно переселилася до підвалу. Там вже були й інші жильці. Спершу нас там було п’ятеро, потім дев’ятеро... 

Ви не подумайте, ми не бомжі якісь, у нас все там було чистенько й акуратненько! Раз на тиждень ми навіть милися у куті за занавіскою, воду у каструлях гріли. У нас і газова плитка була, і балон з газом, а для обігріву – пічка-буржуйка на дровах. А світло йшло від великої стрічки з галогеновими лампами, яку ми підключили до автомобільного акумулятора. А сам акумулятор заряджали від дизель-генератора, що лежав у нас під сходами. Продукти волонтери привозили нам безкоштовно, так що виходило, що у цьому підвалі нам було легше вижити, ніж, наприклад, у Запоріжжі.

 

Августина Чердоклеєва неподалік свого підвалу у Гуляйполі. Літо цього року

 

Крім того, підвал був дуже надійний, з товстими стінами, і ми почувалися у ньому безпечно. Але у серпні цього року бомбардування стали дуже вже дошкульними. І всюди почали шниряти російські дрони. А будинки поруч перетворилися на руїни. Мій також. К кінці кінців нам довелося роз’їжджатися. Я була серед чотирьох останніх мешканців, яких забирали волонтери. Коли їхала, то, звісно, плакала. Адже я прожила у цьому підвалі три з половиною роки – частину свого життя. А саме моє життя пройшло у Гуляйполі, на яке тепер було страшно дивитися.

Зараз я у Вижниці, у Чернівецькій області, у невеличкій хатинці. Слава Богу, безкоштовно. А деякі з жителів нашого підвалу знімають зараз квартири у Запоріжжі за 5-6 тис. грн на місяць. У мене пенсія 4 тис. грн, тож де мені взяти такі гроші? У Запоріжжі, правда, живе моя донька, але у неї чоловік і двоє дітей, куди їм ще мене?!

Ми по сьогоднішній день зідзвонюємося з тими, з ким жили у тому підвалі. Деколи плачемо і кажемо крізь сльози: «Боже! Яке хороше врем’я було! Як дружно ми жили – душа в душу! Як ми варили їсти військовим, як ховалися від обстрілів, як жартували одне з одним!» І всі сходимося на тому, що одразу ж, як перестануть стріляти, повернемося до Гуляполя знову. Зберемося тоді разом, накриємо стіл і будемо довго-довго згадувати все, що пережили...

 

 

«З нами «Пліч-о-Пліч» стоять 15 громад України…»

Чи співпрацюєте ви з міжнародними організаціями стосовно отримання допомоги для ваших переселенців?

- Так, і найбільше нам допомагають GEM і «Проліска». Ось зараз ми ведемо з ними перемовини щодо виділення нашим мешканцям гігієнічних наборів. Більшість наших людей осіли у Запоріжжі – майже 7,5 тис. осіб. Тож і допомагати їм простіше. Ми маємо у Запоріжжі хаб, через який розподіляємо допомогу. Те, що люди не втекли за кордон і навіть не поїхали на захід України, багато про що говорить. Вони не хочуть залишати рідних міст та вірять у ЗСУ. Весь час говорять про те, що війна ось-ось має закінчитися. Принаймні, вони дуже на це сподіваються.

Чи бере Гуляйполе участь у проєкті «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади»?

- Так, і ми систематично отримуємо від наших партнерів за цим проєктом різноманітну допомогу: фахівців, автомобільну техніку, гуманітарку, кошти… Причому у нас близько 15 партнерів, так що я сходу, мабуть, і не зможу всіх назвати. Це добре, що Гуляйполе підтримує вся Україна, що вся Україна розуміє, наскільки важливо зупинити орків тут. Найбільше, мабуть, нам допомагає Івано-Франківська міська рада. Нещодавно, наприклад, ми отримали від неї вантажний автомобіль з гідробортом для перевезень гуманітарної допомоги.

Чи пропонують ваші партнери за проєктом «Пліч-о-Пліч» житло переселенцям з Гуляйпільської громади?

- Так, Івано-Франківськ і Теребовля приймають наших мешканців до своїх гуртожитків. І хоча, як я вже сказав, масово наші люди на  західну частину України не їдуть, сама ця пропозиція дорогого варта. Вона про те, що ми справді відчуваємо плече партнерської громади. Підтримка стосується, до речі, і працевлаштування. Наш комунальник, наприклад, нещодавно влаштувався до комунгоспу Івано-Франківська.

Чи отримує ще ваша громада ПДФО від зареєстрованих у Гуляйполі підприємств?

- Так, але з кожним роком дедалі менше, бо громади, до яких ці підприємства релокувалися, теж хочуть його отримувати. І на відміну від нас, громади мають на ці підприємства вплив, адже вони надають їм свою інфраструктуру, землю, приміщення тощо. Тож частка власних доходів у нашому бюджеті стрімко падає, а державної допомоги навпаки – стрімко зростає. Майже всі свої власні надходження ми віддаємо Збройним Силам України. Лише цього року перерахували близько 20 млн грн спеціальному фонду, створеному при обласній військовій адміністрації для допомоги ЗСУ.

На російських форумах Гуляйполе деколи називають «злим містом», маючи на увазі те, що загарбницька армія вже четвертий рік ламає об нього зуби. Чи вплинула на цю унікальну стійкість історична пам’ять? Адже саме у Гуляйполі у 1920-х роках була столиця республіки батька Махна, найпотужнішої постаті українського отаманського руху?

- Я думаю, вплинула. Наші люди справді дуже злі на росію – переважно у нас саме така реакція на те, що відбувається протягом останніх чотирьох років. А якщо люди злі, вони не будуть тікати, вони будуть боротися. У центрі нашого міста про часи батька Махна нагадував пам’ятник, який ще стояв, коли я був у Гуляполі останній раз. Це була вражаюча картина: довкола руїни, згарища, а батько Махно стоїть посеред усього цього з шаблею в руках та українським прапором, обкладений мішками з піском, наче на бойовій позиції, і все йому нічого…

 

Роздача гуманітарної допомоги переселенцям із Гуляйполя у Запоріжжі

 

Підписання меморандуму про співпрацю між Гуляйпільскою громадою та Національним Конгресом Українських Асоціацій Італії, 2025 рік

 

Підписання меморандуму про співпрацю між Гуляйпільскою громадою та італійським муніципалітетом San Pio delle Camere у регіоні Абруццо, на схід від Риму, 2025 рік

 

Сергій Ярмак та голова Зарічненської громади Рівненської області Богдан Квачук підписують меморандум про співпрацю у рамках проєкту «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади»

 

Сергій Ярмак та голова Ірпінської громади Київської області Анжела Макеєва підписують меморандум про співпрацю у рамках проєкту «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади»

 

Ключовим партнером Гуляйполя за проєктом «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади» є Івано-Франківськ. На фото Сергій Ярмак (праворуч) та Івано-Франківський міський голова Руслан Марцінків

 

Сергій Ярмак (другий справа) та делегація Теребовлянської громади – партнера Гуляйполя за проєктом «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади», літо цього року

 

 

Республіка на тачанках

У 1918-1920 роках в Україні виникли кілька невеличких селянських республік: Переяславська, Дерманська, Мліївська, Пашковська, Баштанська тощо. Але Гуляйпільська різко виділяється серед них не тільки порівняно великою площею, але й тим, що її очільник Нестор Махно спробував створити особливу форму громадського устрою, котра сягає корінням у часи Запорізької Січі. Особливістю Гуляйпільщини було те, що на початку XX століття 99,5 % її надільних земель залишалися у колективній власності й не підлягали продажу. Їх обробляли спільно – громадою, а потім так само громадою ділили врожай. Таким чином Гуляйполе здобуло величезний досвід самоврядування, що згодом став у нагоді при створенні селянської республіки.

 

Нестор Махно у 1919 році (йому 31). Найбільшою помилкою отамана була співпраця з більшовиками та відмова від співпраці з українським урядом

 

Нестор Махно, якого селяни поважно називали батьком, очолив Комітет порятунку революції, який займався усіма справами республіки. Він також розпочав реформу шкіл, прагнучи відокремити їх від держави, і влаштував водночас кілька курсів ліквідації неписьменності. У Гуляйполі почали випускати кілька газет, друкувати листівки, проводити лекції на різні теми, навіть влаштовувати вистави. Крім класики, ставили дві щойно написані п’єси – «Життя махновців» та «Шлях махновця». Комітет порятунку революції також заснував армію, яка у часи свого розквіту нараховувала понад 80 тис. осіб. Оскільки вона дуже швидко рухалася, вигідно використовуючи знання степового ландшафту і численні тачанки – ресорні повозки з кулеметами, то і контролювати територію могла лише вибрану і час від часу. Тому махновське державне утворення іноді називають «республікою на тачанках». Саме ця армія перешкодила більшовикам забирати у селян хліб під час продрозверстки, чим врятувала від Голодомору 1921 року.

 

 

Таким запам’ятав пам’ятник батьці Махну Сергій Ярмак, коли останній раз був у Гуляйполі

 

Сергій Ярмак поруч із бетонною скульптурою Нестора Махна у центрі Гуляйполя, літо цього року

 

Сергій Ярмак та делегація Теребовлянської громади – партнера Гуляйполя за проєктом «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади», літо цього року