Бердичівська громада невелика ― два села та лише одне місто, але доволі індустріальне: є підприємства, фабрики, власний пивоварний завод, меблева фабрика та м'ясокомбінат. Попри повномасштабне вторгнення, місцеві підприємства не зупинились і навіть прийняли у себе релокований бізнес з прифронтових територій України.
Про виклики, які постали перед громадою та як їх вдалося подолати розповідає голова громади Сергій Орлюк.
“Війна ― це страх, з яким люди жили”
Війна ― це навіть не землетрус, який прийшов, побув кілька хвилин і далі ти долаєш наслідки. Це страх, з яким люди жили. Усі, перш за все, кинулись робити фортифікаційні споруди. Усі підприємства були спрямовані на одне ― захистити місто та громаду.
В цей період на підприємствах був економічний спад, тому що не час займатися виробництвом. Було бажання просто вижити. Водночас усі розуміли ― не відстоїмо нашу громаду та Україну, то для кого ці підприємства лишаться? Тож співпраця була і між собою, і між підприємствами, і між громадами.
Сергій Орлюк, голова Бердичівської громади
На одному з перших засідань ми скасували орендну плату за комунальне майно, щоб людям було легше фінансово пережити цей період. Підприємства, які здавали в оренду приміщення, теж знизили плату. Усі йшли назустріч.
Оптимізму додавало й те, що усі іноземні інвестори, які були до війни, лишилися. Ми чим могли, допомагали. Наприклад, організували розвіз працівників або ж пересування в комендантський час ― старались реагували на усі прохання дуже оперативно.
“Вони не чужі, вони ― наші”
Бізнес завжди каже ― “ви головне нам не заважайте, ми зробимо все самі”. З такої позиції приходили й підприємці з інших областей, які рятували свою справу. Наше завдання було - сконтактувати з місцевим бізнесом і максимально сприяти: розширити майданчики для будівництва, допомогти знайти партнерів, які можуть надати приміщення в оренду, домовитися. Щоб вони розуміли, що нам не все одно. Ми йдемо з вами, ми готові допомогти на будь-якому етапі співпраці. Вони ж не чужі, вони наші. Зараз не час ділити ― правобережна, лівобережна, схід, захід.
Є бізнес, в який люди вклали душу, серце, гроші. На сьогодні їм треба допомогти вижити. Адже за цим бізнесом стоять люди, за якими діти, батьки. Якщо в нас ситуація краща, ніж в прифронтовій зоні, ми зобов'язані допомогти.
І що важливо, це теж про економіку України. Ми думаємо про громаду, про те, як буде Україна жити після війни. А війна обов'язково закінчиться, і переконаний ― нашою перемогою.
“З такою підтримкою нам не страшно йти вперед”
Говорити про економіку громади, не маючи перспектив й планів ― це говорити ні про що. Ми повинні розуміти, як рухаємось далі. Тут нам дуже допомогли експерти Програми “U-LEAD з Європою”.
Щойно ми відійшли від першого шоку від війни, почали роботу над інвестиційним паспортом. Важливо, що ми не працювали з чистого листка. В “U-LEAD з Європою” нам надали професійні консультації: що потрібно зробити, щоб не вигадувати велосипед і не наступати на граблі інших. Повірте, усі ці наради, які проводилися, презентації ― вони вчать, і ми намагаємося брати найкраще.
До війни у нас було всього два міста-побратими. Для Бердичева це дуже мало. Тож одним із перших завдань було шукати дружні стосунки з Європою. Ми вже багато де були, хтось нас бачив, хтось ні. Але, що важливо, тоді у нас не було інвестиційного паспорта.
Сьогодні він ― це перший обов`язковий документ, з яким вирушаємо за кордон у пошуках інвесторів. Ось, наприклад, в Литву дуже результативно з'їздили, перемовини були зараз в Польщі. Робота йде постійно. Тим більше ми де не приїжджаємо, завжди беремо з собою підприємців, які можуть розказати про свій бізнес.
Одне з великих наших надбань сьогодні ― це співпраця з польським містом Ченстохова. Величезне місто з 250 тис. населення. Тож, коли ми підписали меморандум про співпрацю, інші міста вже трішки по-іншому до нас ставляться, знаходять нас самі. Ще маємо напрацювання з литовським містом Алітус та двома німецькими містами.
Читайте також: Як громада зуміла не лише знайти шляхи утримання локального бізнесу, але й залучити нових інвесторів
