Як вчителі Харківщини продовжили навчати за українськими програмами під окупацією і дали дітям найважливіший урок у житті

Автор: Дмитро Синяк

---

Освіта – це більше, ніж просто знання. Коли російська навала вразила Слобожанщину, українські прикордонні містечка та села в усіх відношеннях опинилися чи не у найгіршій ситуації. Через територію Липецької громади день і ніч йшли російські війська: буряти, чеченці, дагестанці, татари. Магазини закрилися, світло зникло (його немає досі). Суцільна темрява на вулицях з новенькими ліхтарями, встановленими завдяки реформі децентралізації, стала одною з ознак путінського нашестя. Проте вчителька молодших класів ліцею П.В.Щепкіна Ольга Істоцька продовжила працювати навіть за таких умов, і це стало частиною її спротиву.

 

Матеріал підготовлений у межах кампанії "Громади і освітяни у війні" за підтримки Швейцарсько-українського проекту «Децентралізація для розвитку демократичної освіти» DECIDE.

 

 

<= Ольга Істоцька родом зі Слов'янська Донецької області. Впродовж 17 років вона жила у Липцях, з яких сім працювала вчителем початкових класів.

 

«Дивися, у них на глобусі росії немає!»

- Ви даремно робите з мене героїню – я нічого особливого не зробила, – ніяковіє пані Ольга. – Я переконана, що таких, як я, було багато. Практично кожен з вчителів нашої громади намагався зробити все можливе, щоб захистити дітей і вберегти школи...

Росіяни захопили Липецьку громаду надто швидко, і майже ніхто з її мешканців не встиг виїхіти. Шлях на росію для більшості місцевих був неприйнятним, а контрольовані українським урядом території відрізала лінія фронту.

Російські війська поводилися у селах Липецької громади так само, як всюди: грабували, знущалися, катували. На усіх нових вивісках окупанти зазначали, що «село Липці відноситься до Білгородської області». Оскільки вільних будинків було мало, адже місцеві не встигли виїхати, солдати влаштовували свої казарми у школах, які теж завзято грабували.

 

Спортзал Липецького ліцею після перебування у ньому росіян =>

 

У перші ж дні окупації Ольга Істоцька підійшла до російського командира розквартированих у Липецькому ліцеї підрозділів і сказала, що їй треба забрати власні речі з класу. Він здивувався, що жінка прийшла сама: виявляється, її вже розшукували.

- Чого це у вашому класі на стіні – український прапор?! – суворо запитав росіянин.

- А який ще прапор має там бути? – здивувалася пані Ольга. – Це прапор моєї країни. Хіба у російських школах немає російських прапорів?

- Є, але ваш прапор явно з АТО! Це видно неозброєним оком!

- Не з АТО, а з Антарктиди, з української дослідницької станції «Академік Вернадський», – заперечила Істоцька. – Ви подивіться уважно: на ньому антарктичні штампи й підписи полярників. Там кілька разів зазначено: «Антарктида».

Командир орків нахмурився, але більше сперечатися не став. Він виділив пані Ользі двох озброєних бійців, у супроводі яких вона й увійшла до свого класу. 

- Я забрала все найцінніше: нашивки учасників антарктичної експедиції, подарунки від канадських та німецьких школярів, з якими ми листувалися, листа до нашого класу від фрейліни королеви Англії Єлизавети ІІ, книгу художніх творів наших учнів і навіть яйце пінгвіна, котре нам привезли полярники, – розповідає пані Ольга. – Я не змогла забрати тільки дві речі. Перша – це, власне, той антарктичний прапор зі станції «Академік Вернадський». Орки навідріз відмовилися віддавати його, сказавши, що коли я наполягатиму, то у мене «можуть бути проблеми». Один з російських бійців раптом заборонив мені його брати, вочевидь, поклавши на нього око. Згодом проєктор зник. Коли я виходила, то сказала, щоб росіяни поливали квіти, провітрювали клас і тримали його у чистоті. Вони слухняно покивали. (За кілька днів, коли я проходила мимо школи, якийсь солдат сказав, що «квіти в класі полили»). Хоча чесно кажучи, мені тоді здалося, що у школі вони ніколи не вчилися. Я чула, як один з них, показуючи на фізичний глобус, сказав іншому: «Дивися, у них на глобусі навіть росії немає!»

 

Незламні

Згодом пані Ольга, трохи оговтавшись від шоку, почала розшукувати своїх учнів, щоб розпочати навчання.

 

Один з малюнків учнів Липецького ліцею

 

- Мабуть, ці уроки були більше потрібні мені, а не дітям, – згадує пані Ольга. – Я повинна була щось робити, щоб не збожеволіти. Ні, навіть не так, я мала чинити спротив окупації! Для мене проведення уроків було елементом боротьби. Я хотіла показати, що ми, місцеві жителі, не здалися, не схилили покірно голови. Ми хочемо повернути наше колишнє життя і хочемо довести росіянам, що у них нічого не вийшло. Звісно, я розуміла, чим ризикую, і мені було страшно. Але я не могла інакше.

На щастя, у перші місяці війни загарбникам було не до місцевих жителів. Вони не планували відкривати школи і не сподівалися, що липецькі вчителі зможуть організувати навчальний процес не тільки без інтернету, але й без світла. Та вони помилилися.

- Навчаючи дітей у себе вдома, я зрозуміла, що таке справжнє дистанційне навчання, – усміхається Ольга Істоцька. – Не таке, яке ми мали під час коронавірусу, а навчання без принтерів, проєкторів, ноутбуків – лише із самими зошитами й підручниками. З ґаджетів ми використовували тільки мобільні телефони, якими діти фотографували адаптовані для них конспекти уроків. Ці телефони час від часу можна було зарядити у тих мешканців села, які мали дизель-генератори. Спочатку я ходила разом з чоловіком по своїх учнях – другокласниках – і роздавала їм завдання. Але це було проблемно і небезпечно. Тоді я запропонувала всім дітям, які можуть безпечно дістатися мого дому, приходити до мене.

Ця новина розійшлася селом, і до будинку пані Ольги потяглися діти. Їм було дуже цікаво – коли ще можна буде потрапити додому до вчительки! Зазвичай збиралися по 5-10 дітей, виконуючи протягом кількох годин завдання з математики та української мови. Ці предмети пані Ольга вважала головними. Вона знала, що може бути, коли орки дізнаються про її увагу до української мови, але все одно продовжувала навчати.

 

Так виглядала домашня школа Ольги Істоцької

 

- Одна дуже важлива для мене людина ще на початку моєї вчительської кар’єри сказала мені: «Справжній учитель – той, який на війні серед куль встане й буде вчити», – каже Ольга Істоцька. –  Я тоді на все життя запам’ятала ці слова, але ніколи б не подумала, що у моєму житті вони втіляться цілком буквально.

Щоб стежити за ситуацією, пані Ольга протягом уроків завжди широко відкривала вікно, і коли поруч починали лунати вибухи, наказувала дітям хутко одягатися й бігти до сусідського підвалу – власного у будинку не було. Для малих це була захоплююча пригода, якій вони надзвичайно раділи, й тільки пані Оля розуміла, чим кожен обстріл може обернутися для усіх них. Рахунок загиблих від обстрілів жителів громади тоді йшов на десятки.

Коли обстріли посилилися, люди почали потроху тікати з окупованої території. Тоді пані Ольга оголосила, що навчатиме всіх бажаючих учнів початкових класів – з будь-якої школи. Залишати рідні місця вона не хотіла ні за що. Аби утвердитися у цьому своєму рішенні, Ольга Істоцька вирішила захистити звання вчителя-методиста. Його було заплановано на березень, але потім відсунуто на невизначений час через бойові дії.

- Думаю, так ще ніхто не отримував звання вчителя-методиста, – сміється Істоцька. – У червні подзвонити від нас можна було тільки з сусідського городу – там ще якимось дивом працював мобільний зв’язок. Але про інтернет-зв’язок годі було й мріяти. Тоді я зателефонувала колезі й попросила її записати мою доповідь на диктофон і потім передати до Харківської академії неперервної освіти. Я начитувала свою доповідь, розвісивши аркуші з текстом на паркані. І таки захистила звання.

 

Латвія

Однак у липні Ольга Істоцька була змушена визнати, що настав час виїжджати з громади.

- Спочатку ми дуже чекали наших хлопців, – згадує жінка. – У травні навіть були такі дні, коли всі мешканці Липців були переконані, що українська армія за кілька днів вже буде у нас. Але, на жаль, так не сталося. Натомість росіяни стали набагато злішими. Вони почали ходили по домівках місцевих жителів з обшуками. Два обшуки влаштували у нашому домі, а одного разу навіть забрали «на перевірку» мого чоловіка. Іншого разу ці істоти зірвали нам урок. Тоді вони сказали, що мають забрати нашу машину. Я мусила перервати навчання, яке щойно розпочалося, і вийти до них разом з чоловіком, щоб спробувати переконати. Нам потрібно було це авто. У результаті ми вислухали двогодинну промову про те, як вони ненавидять всіх інших слов’ян: українців, білорусів, поляків, але українців, звісно, найбільше. Вони відверто казали, що із задоволенням вбили б нас, але бояться свого, російського правосуддя. Чоловікові загрожували насильною відправкою на розмінування доріг. Коли вони таки забрали машину, я сказала чоловікові, що більше не хочу переживати таке. До того ж, хтозна, чи наступного разу росіянам вдасться впоратися із бажанням вбити нас.

Після кількох спроб Ользі Істоцькій разом зі своїми двома дітьми вдалося нарешті виїхати з громади – у кузові вантажівки. Її чоловіка не випустили. (Згодом він став свідком визволення села українською армією). З Липців відкритим залишався тільки один шлях – до росії. Але пані Ольга зробила все, щоб якнайшвидше перетнути кордон з Євросоюзом. Вона навіть не заїхала до своїх російських родичів. І за кілька днів вже була у Латвії.

Перше, що зробила пані Ольга, коли отримала тимчасове житло, це написала своїм учням та їхнім батькам. За деякий час вона зібрала добру половину класу й оголосила про початок дистанційного навчання у «коронавірусному» форматі. Але насправді це навчання виявилося набагато цікавішим. До уроків у онлайн-режимі долучалися українські військові, вже знайомі дітям антарктичні полярники та німецькі друзі пані Ольги. Кілька разів, «щоб вчитися було веселіше», вона провела уроки увечері, у форматі «піжамної вечірки». Незважаючи на особливості онлайн-формату, вмудрилася проводити на вулиці уроки фізкультури. Зараз вчителька працює над підготовкою вистави – з костюмами, глядачами та гостями, і це теж в онлайн-форматі.

 

Біолог антарктичної станції «Академік Вернадський» Сергій Глотов на онлайн-уроці пані Ольги

 

- Зараз набагато важче працювати, ніж під час коронавірусу, – зізнається Ольга Василівна. – Коронавірусна «дистанційка» за визначенням мала кінець: всі ми знали, що рано чи пізно таки повернемося за парти, що буде вакцина і таке інше. А зараз про наше майбутнє невідомо нічого. Коли ми повернемося? Що буде з приміщенням нашого ліцею і взагалі – з нашою громадою? Що буде з нашою Україною? Але ми віримо у перемогу і дуже хочемо, щоб вона настала якнайшвидше.

 

Екран монітора під час одного з онлайн-уроків Ольги Істоцької, у якому взяв участь волонтер з Харкова Михайло Озеров.

 

Протитанкові їжаки бюрократії

Коли я питаю, чи не хоче пані Ольга повернутися до України, вона відповідає, що буквально мріє про це. Але не розуміє, як прожити на рідній землі: останню зарплату вона отримала за лютий. Натомість у Латвії українська вчителька є надзвичайно затребуваною, бо там «багато хто переконаний, що незабаром українська буде потрібна всім». Тож зараз вона безкоштовно навчає групу дорослих латишів, а на життя заробляє онлайн-уроками української – для українських дітей, розпорошених по різних країнах.

- Я знаю, що повернуся додому, – каже пані Ольга. – Все витримаю і – повернуся. Але, мабуть, зараз їхати ще зарано…

 

Урок Ольги Істоцької для дорослих мешканців Латвії включає вивчення рецептів української кухні. Вивчення теми «овочі» під час спільного приготування борщу.

 

З проханням прокоментувати ситуацію з виплатами зарплат вчителям «Децентралізація» звернулася за коментарем до начальника відділу освіти Липецької громади Ярослава Костьовича. Виявляється, отриманню виплат заважають протитанкові їжаки української бюрократії.

- Проблема нашої громади у тому, що її відділ освіти не є розпорядником коштів, – сказав пан Ярослав. – Так зробили із самого початку, і це дуже заважало нам у роботі: за кожним платежем я мав звертатися до сільради. Я не раз казав про це на сесіях та засіданнях виконкому, але все залишилося, як було. Тож власних грошей наш відділ освіти не має. Ось, наприклад, зараз ми отримали 65 новеньких ноутбуків від ЮНЕСКО. Але для того, щоб передати їх тим вчителям, які знаходяться не у громаді, наприклад, тій ж самій Ользі Істоцькій до Латвії, теж, мабуть, знадобляться кошти. Будемо думати, як вирішити цю проблему…

Голова Липецької сільської ради Олексій Слабченко розповів, що кошти для виплат зарплат вчителям громади вже давно на рахунках сільської ради. Але перерахувати їх учителям не могли, бо росіяни знищили всі документи й вкрали всі комп’ютери. Не залишилося ні штатного розпису, ні навіть переліку тих, кому заборгували зарплатню. Все  це довелося відновлювати з нуля, й це відновлення могло розпочатися лише з середини першого місяця осені: російські війська залишили Липці лише 11-го вересня. Натомість працівників у сільській раді майже не залишилося: Олексієві Слабченку довелося розраховувати лише на себе і на бухгалтера, котра якимось дивом не виїхала під час окупації. Та коли нарешті потрібні документи було відновлено, указом Президента України від 1 жовтня цього року у Липцях було створено військову адміністрацію.

- Якби у цьому указі було зазначено, що новостворена військова адміністрація може розпоряджатися бюджетом Липецької сільської ради, проблем би не було, – розповідає Олексій Слабченко. – Але оскільки цього не вказали, тепер військова адміністрація не має права заплатити зарплати вчителям за документами, підготовленими для сільської ради. Треба все переробляти.

Щоправда, Олексій Слабченко має ще надію на Верховну Раду, яка повинна визнати правонаступництво для всіх військових адміністрацій Харківської області. Український парламент вже зробив це для громад Херсонщини. Та коли буде його постанова, невідомо.

 

Розстріляні школи

- До окупації у нас було 10 закладів середньої освіти, з яких зараз працюють у режимі онлайн лише чотири ліцеї, – каже Липецький сільський голова. – У цих ліцеях навчаються 640 учнів, хоча до війни було 1100. Більшість вчителів нам вдалося зберегти, проте чимало

шкільних приміщень пошкоджено. Одна школа у Липцях, одна у Веселому і одна у Терновій зазнали значних руйнувань, а у школі селища Глибоке трапилася пожежа, й частина шкільних приміщень вигоріла. Зараз спеціальна комісія сільської ради та Харківської обласної адміністрації проводить огляди всіх шкіл, складаючи акти щодо завданих збитків. А навесні, сподіваюся, почнеться поступова відбудова.

 

Російські «подарунки», залишені у Липецькій громаді

 

Щоправда, зараз дуже важко передбачити, скільки сімей і, відповідно, дітей повернуться до рідних місць. Цілком можливо, що стільки шкіл, скільки було, громаді вже не знадобляться. Наприклад, у Липцях, головній садибі громади, залишилися 860 із 3,5 тис. жителів; у селі Веселому – 136 з 1360 жителів; у селі Перемога, де колись мешкали 650 осіб,  залишилися двоє; а село Тернова, у якому до війни жили понад 600 мешканців, знелюдніло повністю. Незважаючи на це, Олексій Слабченко налаштований оптимістично.

- Зараз у нас справді дуже мало людей, але більшість тих, хто виїхали, хочуть повернутися, – розповідає він. – Я мало не щодня отримую запитання «Чи можна вже їхати додому?» Всім намагаюся пояснити, що на разі не варто поспішати. Газ є ще далеко не всюди, світла, як не було, так і немає, а інтернет працює від єдиного «Старлінку», у якому треба весь час міняти акумулятори. Росіяни вкрали вісім шкільних автобусів і всі легкові автомобілі сільської ради. Тож краще вже тим мешканцям, які виїхали, дочекатися весни. Проте коли потепліє, людей буде вже не втримати. Вони обов’язково повернуться до рідних країв, бо завжди робили так, куди б їх не закидало життя. У наших місцях є щось особливе, їх дуже важко залишити назавжди…

 

Довоєнні фото з архіву Ольги Істоцької