Пологи – під рашистським чоботом. Як пологівці виживають у пеклі окупації

Авторка: Настя Лісовська


Маленьке містечко Пологи, розташоване у Запорізькій області, за 18 кілометрів від Гуляйполя і 124 кілометри від Маріуполя.

Російські війська зайшли у місто 3 березня, з напрямку Токмака. Пологівська територіальна оборона як могла відстоювала своє місто, але сили були нерівні. Кількість техніки з літерами «Z», що заїжджала в Пологи, місцеві навіть не рахували, її було безліч.

З перших днів окупації населений пункт обстрілюють з «Градів» та різних видів зброї. Хати – зруйновані, городи — у вирвах, на будівлі, що знаходяться у самому центрі – боляче глянути, Місцева друкарня та редакція газети «Пологівські вісті» - згоріли вщент, зруйновані місцева двоповерхова бібліотека, ринок «Хитрий», дитячий садочок, школи без вікон, подвір’я районної лікарні заміноване... У центрі міста важно знайти «живе місце». Багато руйнувань зазнало село Пологи, що знаходиться лише в кількох кілометрах від міста. Таке враження, що російські окупанти спеціально знищили важливу інфраструктуру Поліг. Ось такі наслідки «руського міра».

 

Спалений рашистами Пологівський військкомат

 

Місто після обстрілів

 

Ніхто не рахував, скільки людей вже покинуло Пологи за два с половиною місяці окупації. Але приватні будинки, багатоповерхівки у своїй більшості вже стоять пусткою. Хтось говорить про те, що 70% населення виїхало. Ті, хто залишився в місті, стверджують, що половина земляків точно ще живуть в Пологах. Але те, що більшість пологівців уже покинули свої домівки - факт.

Пологівчанка Марина зі сльозами на очах розповідає, що кожного дня Пологи та села, що розташовані поруч, обстрілювали нещадно з різних видів зброї. Причому сирена в місті не працювала з самого початку війни. Людей про можливі обстріли сповіщали гудки тепловозів, так як містечко є залізничним вузлом. 

Марина розповідає про жахіття окупації і стверджує, що до кінця життя пам’ятатиме все до дрібниць, бо не має права забути.

 

Перші жертви війни

 

«Коли в перших числах березня вулицею Червоною пішли російські танки та різна техніка – чутно було дуже далеко. Тоді ж і почалися жертви серед мирного населення. Мешканець цієї вулиці мав необережність виїжджати зі свого двору на старенькому автомобілі, його застрелили прямо в машині, хлопцю було лише близько 30-ти років. Це перша жертва, про кого почула серед місцевих. Потім таких смертей було багато. Пологівці із жахом переповідали один одному, що знали: вбили в один день молоде подружжя, люди приїхали на хрестини з Києва, чоловік ввечері вийшов на вулицю покурити, його застрелили окупанти. Перелякана дружина написала на папірці ім’я та прізвище свого мертвого чоловіка і зі своєю дворічною дитиною заскочила в автомобіль та почала тікати, росіяни і їх вбили біля місцевого магазину. У своїй квартирі загинула молода дівчина, ворожий снаряд залетів у помешкання чотирьохповерхівки на мікрорайоні Аврора. Таких випадків дуже багато, про них можна розповідати безкінечно. А скільки пропали безвісти! Мені боляче думати про кількість загиблих земляків. Скільки їх, невідомо», - ділиться жінка.

Ходять чутки, що до рук окупантів потрапили «розстрільні списки». У цих паперах прізвища учасників АТО, місцевої самооборони, активістів з проукраїнською позицією, волонтерів, що активно допомагають армії, журналістів та громадських діячів, які впливають на думку земляків. З цими списками окупанти ходили за певними адресами. До когось – з обшуками, когось – викрадали. Полонені знаходились у підвалі місцевого підприємства. Мій земляк, колишній поліцейський, теж потрапив у цей підвал, побачив там багатьох закатованих, але живих знайомих. Багатьох з них шукали родичі. Але кількох чоловіків знайшли вбитими у місцевих посадках. 

Найстрашніші дні були 6 та 7 березня. Майже всі пологівці цілодобово сиділи у підвалах. Гатили так, що багато хто прощався з життям!

«Ніколи не забуду слова свого свояка, коли вся наша сім’я з 13 чоловік сиділа у підвалі і молилася: «Закривайте вуха, відкривайте роти, щоб не було контузії!». В нас усіх була думка, що вже все, життю кінець. Згадували всі молитви, що знали. Просили Бога залишити нас живими, саме тоді зрозуміла, що подивилася в очі смерті», - ділиться Марина.

 

Такі написи залишають російські військові на пологівських будівлях

 

Без світла, води та зв’язку

 

Майже з перших днів окупації в оселях пологівців зникло світло. Російські загарбники навмисно пошкодили лінії електропередач. Ремонтувати їх під обстрілами було дуже проблематично. Дійшло до того, що у періоди затишшя, з електриками виїжджав ремонтувати світло голова Пологівської громади Юрій Коноваленко, щоб гарантувати безпеку працівникам РЕМу.

 

Центральна бібліотека. Колись була окрасою міста

 

Зникла вода з кранів, так як водонапірні насоси працювали від електрики. Почали глушити мобільний зв’язок, інтернету, відповідно, теж не було. Люди, як могли — кучкувалися. Сім’ї на цей тяжкий період з’їжджалися жити разом, бабусі з дідусями, діти, онуки, правнуки. Всі разом і ховалися у погребах та підвалах. Інформації про ситуацію в Україні майже не було.

«Для нашої родини єдиним порятунком стало радіо. Його включали ввечері, при свічці, слухали лише по півгодини, батарейки сідали, а купити ніде. Як тільки темніло, зашторювали вікна і лягали спати, бо ночі були дуже гучні, росіяни стріляють та й гатять до нинішнього часу – без розбору. Спати доводилося одягнутими, бо можна було й не встигнути вискочити у підвал»,  –  розповідає Марина.

Поліція з перших днів окупації перестала працювати. Росіяни, тільки зайшли в місто, одразу ж почали вибивати двері магазинів та красти продукти і цигарки. Місцеві швидко зметикнули, що можна і їм тягнути всі товари і це залишиться безкарним. Тому безбожно крали все, не лише продукти, а й взуття, памперси, пиво тощо. Мережеві магазини, такі як «АТБ», «ЄВА», «Аврора» «винесли» в першу чергу, потім не постидалися залазити до торгових точок дрібних місцевих підприємців.

 

Двоповерхівку біля кінотеатра «Юність» розбили в перші дні окупації

 

Саме з цього моменту почалася паніка, страх померти не лише від куль, а і від голоду. Торгувала лише одна ятка на весь центр. Місцевий підприємець Сергій, ризикуючи життям, під обстрілами, їздив щодня до Запоріжжя за продуктами. Через кілька тижнів Сергія не стало, хтось говорить, що підірвався на міні, хтось стверджує, що застрелили росіяни, коли той перевозив товар з області. 

Те, що незабаром почнеться гуманітарна катастрофа, розуміли майже всі. Міська влада разом з небайдужими людьми, які допомогли борошном, дріжджами, цукром та сіллю відновили випікання хліба у місті. Згодом — ще кілька місцевих підприємців долучилися до постачання продуктів. Але цього катастрофічно не вистачало. Не вистачало у людей і грошей, щоб купити найнеобхідніше. Готівки у місті немає й досі, ніхто не ризикує її доставляти в Пологи, всі кошти у людей на картах. Більшість товарів можна купити лише за «живі гроші». Люди, які мають готівку, точно зараз не голодують. Але дуже жаль пенсіонерів, вони пенсії не отримують, «Укрпошта» в Пологах не працює. Є місцеві ділки, які переводять кошти в готівку під 8%, тобто – доведеться заплатити 80 грн за кожну виведену з карти тисячу гривень. Дуже прикро і неприємно, що скориставшись панікою людей у Пологах з’явились так звані перевізники, які пропонували вивезти будь-кого до Запоріжжя. Одне місце коштувало 7 тисяч гривень! З родини у складі трьох чоловік за вивіз до Запоріжжя брали 20 тисяч гривень. Люди ладні були віддати останнє, аби лише виїхати з того пекла.

 

Один з прильотів у оселю пологівців

 

Наша сила – в єдності

 

Пізніше безкоштовно вивозили пологівців та доставляли різноманітні вантажі і гуманітарну допомогу волонтери, жителі Поліг. Від початку війни десятки пологівців частково або повністю змінили свої мирні професії. З лікарів, вчителів, журналістів вони стали волонтерами та роблять те, що потрібно у такий непростий час – сортують гуманітарку, допомагають тим, хто залишився без їжі та ліків.

Одна з них Лілія М. Жінка не вважає себе волонтеркою, стверджує, що так повинен робити кожен українець, допомагати чим може і як може.

Лілія – місцева, до війни мала свою рекламну агенцію та була успішним фотографом. Має дорослого сина, який мешкає за 100 км, у Запоріжжі. Коли в Пологах не було зв’язку, жінка, ризикуючи життям, через російські блокпости,  поїхала до області, щоб переконатися, що з її дитиною все гаразд. Потім вирішила повернутися додому. Через кілька днів до Поліг повезла необхідні ліки, продукти харчування та засоби гігієни. Лілія ніколи раніше не займалася волонтерською діяльністю, але в якийсь момент зрозуміла, що потрібно зайняти свій час, щоб не збожеволіти, ця справа врівноважила психологічний стан жінки.

«Я не могла вчинити інакше, – говорить волонтерка. Я ж не одна така, у нас ціла команда, це Віктор, Толік, Тетяна та Володимир, Юлія, Ірина, Наталія, всіх не перелічити. Вдячна кожному, хто доставав, фасував, доставляв. Хлопцям доводилося ризикувати навіть більше ніж дівчатам, їх постійно роздягали на російських блок-постах, обшукували та погрожували вбити. По кілька днів доводилося водіям чекати, доки відкриють зелений коридор до Поліг, вдома майже не жили. Ніхто не зламався. Жінки ж збирали інформацію про необхідні ліки та продукти. Дехто, під обстрілами, на велосипедах розвозили гуманітарну допомогу лежачим інвалідам та людям похилого віку. Ці люди – герої нашого часу. Пишаюся своїми земляками».

 

Центр міста Поліг після обстрілу

 

Пологи – це Україна

 

В окупованих Пологах щодня, щогодини неспокійно. Вдень і вночі росіяни випускають ракети в українські позиції. Саме через Пологи йде дорога на Маріуполь.

Пологівці, що залишилися, навчилися жити серед небезпеки та постійних обстрілів. Часто без світла, води та мобільного зв’язку.

Але люди знають, де знайти і в кого купити продукти, коли і де видають гуманітарну допомогу. Навчилися відрізняти, як далеко почали гатити, коли бігти в підвал, а коли можна й зачекати, бо «прилітає» ще неблизько. Окупанти постійно прицільно б’ють у цивільну інфраструктуру.

60-річна Оксана залишається жити у Пологах. На те у жінки свої причини: не хочуть виїжджати її старенькі мама та свекруха. Вона майже щодня долає кілька кілометрів на велосипеді, щоб привезти мамам найнеобхідніше. А ще й умудрилися разом посадити городи під обстрілами. Люди бояться майбутнього голоду. Тому викручуються, як можуть.

«У страшному сні не могла уявити, що не лише наше місто, а й долі та душі перетворяться на суцільні руїни. Зараз Пологи – це суцільна зона бойових дій. Пологівці намагаються зайвий раз не виходити з дому. Тільки якщо є нагальна потреба. Якщо все ж доводиться йти у місто, то потрібно одягати білі пов’язки, руки в карманах тримати теж категорично заборонено, того вимагають окупанти. На автомобілях майже ніхто не їздить, бо машини «віджимають». Авто навіть забирають із дворів та приватних гаражів. Квартири та домівки пологівців інтенсивно обшукують. Не дай Боже знайдуть військову форму, зброю чи компромат у комп’ютері та телефоні. У новинах тільки й чути про Бердянськ, Мелітополь, Токмак, Бучу, Київ. Про Пологи та багатостраждальне Гуляйполе майже не згадують. Коли вже прийдуть сюди наші, українські військові? Маємо надію та дуже-дуже сподіваємося, що незабаром наше місто звільнять від російської нечисті. Бо так жити, вже немає сил», – поділилася невеселими думками Оксана.

Пологівці, які залишились у місті бояться обстрілів, бояться росіян і внутрішніх колаборантів, не знають, чого від них чекати. Але земляки зараз єдині, як ніколи. Ті, хто говорив російською, намагаються переходити на українську. Допомагають один одному. Разом зі страхом з’явилося почуття відповідальності за ближніх, тих, хто не зміг виїхати. Пологівці впевнені, що попри всі випробування, Пологи були є ї будуть - українським містом. Вони чекають на звільнення та вірять, що незабаром, дуже скоро, це станеться. Треба лише трішечки зачекати, і над містом знову замайорять українські прапори.

Теги:

історії війни війна

Область:

Запорізька область

Громади:

Пологівська територіальна громада

Джерело:

Читайте також:

24 грудня 2024

Світло Різдва та місія безбар’єрності: історія Івана Космини

Світло Різдва та місія безбар’єрності: історія...

Чи не єдиний в Україні штатний радник міського голови з питань безбар’єрності Іван Космина працює у місті Чортків...

24 грудня 2024

Громада на всі 100: як Шевченківська громада відновлює водогін, а Вознесенська — створює нові робочі місця

Громада на всі 100: як Шевченківська громада...

10 листопада завершилося голосування та вибір 40 фіналістів серед територіальних громад, які подалися на конкурс...

24 грудня 2024

24 грудня 2024

Мінрозвитку ініціювало серію дискусій щодо стратегічного розвитку громад та регіонів

Мінрозвитку ініціювало серію дискусій щодо...

Міністерство розвитку громад та територій України об’єднало понад 500 представників влади, експертів та громадськості...