Сім’я Іванових 3 27 лютого по 2 квітня рятувалася у підвалі й у драмтеатрі, а згодом дивом зуміла вибратися на територію, підконтрольну українському уряду.

Автор: Дмитро Синяк

---

В одному з класів львівського ліцею №17 вже десять днів живе маріупольська сім’я Іванових: чоловік і дружина – Раїса та Андрій, – а також їхній 16-річний син Ілля. Сплять на матрацах, постелених на підлозі, навпроти класної дошки, на якій, наче на годиннику, що зупинився з початком війни, позначено останній мирний день: «23лютого. Домашня робота. Вправа 24…» Майже сорок днів Іванови провели в оточеному Маріуполі, рятуючись від бомб і снарядів. До останнього не хотіли залишати свій будинок, який купили два роки тому. У 2014-му вони так само втекли з Донецька. Раїса розповідає про всі їхні поневіряння відносно спокійно. Сльози у її очах з’являються лише раз, коли я питаю, чому її родина не схотіла повернутися у Донецьк, а обрала небезпечну, охоплену вогнем Україну. «Як ви не розумієте! – з відчаєм кричить Раїса. – Ми мали мільйон можливостей повернутися до Донецька і жити там! Але ми не можемо! Ми не приймаємо те, що там! Ми – українці! Ми не згідні з тою владою! Не згідні з тим, що вона робить!» Розмову з Раїсою Івановою я записав дуже близько до тексту, намагаючись залишити її невимушену, вбивчу простоту.

 

Раїса та Ілля Іванови з Маріуполя

 

Донецьк

Ми з Андрієм, моїм чоловіком, народилися та виросли у Донецьку. Обоє ми наполовину росіяни, а моя мама – взагалі татарка. Незважаючи на це, я все життя вважала себе українкою. Коли у 2014-му почалися обстріли міста, нашому синові Іллі було вісім років. Він дуже важко переносив ці обстріли, на нервовому ґрунті у нього навіть почали відмовляти ноги. У Донецьку ми жили у Куйбишевському районі, куди увесь час щось прилітало, і міни деколи падали просто поруч з нашим будинком. Хоча тепер я розумію, що ті вибухи були дрібницею у порівнянні з тими, дію яких відчули на собі у Маріуполі.

Там жили наші родичі: троюрідні брат і сестра, які одразу ж сказали, що приймуть нас і допоможуть в усьому. Спершу ми гостювали у них по кілька тижнів, чекаючи, доки закінчаться обстріли. Але згодом втомилися від постійних переїздів. Що не приїдемо у Донецьк, то починаються обстріли. Колишня столиця Донбасу почала потроху занепадати. Всі постійні клієнти мого чоловіка – він у мене майстер на всі руки, і сам робить комплексний ремонт квартир – переїхали до Києва. У Донецьку рідко кому були потрібні майстри. Не працював і бізнес: залишилися тільки комунальні та соціальні структури.

Останньою краплею було святкування нового 2015-го року: замість салюту ми знову почули артилерійську канонаду.

 Після цього вирішили вже не повертатися у Донецьк. Спершу жили у рідних чоловіка, а два роки тому, наскладавши грошей, купили невеличкий будиночок у селищі Моряків, що входить до складу Приморського району Маріуполя. Гроші збирали тяжко, не шикували, купували тільки мінімально потрібний одяг. Але таки втілили мірю свого життя: придбали будиночок на узгір’ї між аеродромом і морським портом. Чудове місце, у віконце видно море. Згодом чоловік зробив у будинку гарний ремонт. Ми також купили машину – старенький Hyundai 1994 року.

Моя мама таки лишилася у Донецьку, боячись, що нашу квартиру можуть відібрати, якщо не жити у ній. Таких випадків вже багато. А до постійних обстрілів мама звикла. Вона наполягла, щоб ми залишили донецьку прописку, щоб потім успадкувати квартиру.

27 лютого на західній околиці Маріуполя, протилежній нашій, почалися бої. Ми ще тоді уважно переглядали новини в інтернеті, сподівалися, що все скоро закінчиться. А потім наш світ почав валитися, як кістяшки доміно. 28 лютого зникло світло, 1 березня– вода, 2 березня – газ. Тоді ми почали готувати їжу на мангалі. Снаряди весь час літали просто над нашими головами. Одні летіли з порту до аеродрому, інші – з аеродрому до порту. Ми тішилися, що це «не по нас».

Коли ще могли зідзвонюватися з мамою, то почули від неї, що у Донецьку йде повальна мобілізація: чоловіків призовного віку хапають просто на вулицях і тягнуть до військоматів. Через це багато чоловіків просто сидять удома. Не ходять на роботу, навіть до магазинів не ходять. Молоді священники не їздять на похорони та хрестини, бо забирають і їх. А на мирній частині України жодних родичів та близьких ми не мали. Та й не тільки ми, всі наші сусіди прагнули залишатися і нікуди не тікати.

 

 

Драмтеатр

Перший обстріл на нашій вулиці стався 8 березня. Щось таке прилетіло до сусіднього будинку, від чого цей будинок буквально вигнуло дугою. Однак у ньому ніхто не загинув, бо тоді його мешканці сиділи у підвалі.

 

Фото перших обстрілів селища Моряків у Маріуполі, яке дивом збереглося у телефоні Іллі Іванова

 

Тоді ми подумали, що нам безпечніше буде у центрі міста. Головною центральною спорудою Маріуполя здавна був драмтеатр. Коло його величезної будівлі, що стояла на пагорбі, найвищій точці міста, завжди вирувало життя. Ми подумали, що коли хтось захоче організувати евакуацію з Маріуполя, він обов’язково починатиме з драмтеатру. І тоді ми зможемо врятуватися.

Коли ми приїхали до драмтеатру, там вже жили близько 400 осіб. Однак щодня волонтери привозили нових людей – з цілого міста. Згодом знайти вільний клаптик підлоги, на якому можна було переночувати, стало вважатися великою удачею. Ніхто не мав ані карематів, ані чогось подібного – всі спали просто на паркеті. Вдень волонтери ламали театральні крісла і готували їсти на вогнищах. Деколи приходили українські військові, просили взяти участь у зборі мертвих тіл по місту, яких вже тоді було багато. Але як збирати мертвих під постійними обстрілами? Всі чекали від військових дозволу залишити місто. Але вони його не давали, бо обстріли не припинялися.

Два дні ми жили «на поверсі» театру, а потім одна родина, яка вирішила повернутися додому, віддала нам свої три місця у підвалі під сценою, звідки піднімали театральні лаштунки. Там начебто було безпечніше, ніж деінде, але зовсім темно і дуже холодно.

З кожним днем ситуація ставала дедалі гіршою. До артилерійських обстрілів, потужність яких весь час зростала, додалися авіаційні: літаки почали скидати на місто бомби. Одна з них вразила пологовий будинок №3, що знаходився неподалік драмтеатру. Згодом чимала міна вдарила у величезну ялину поруч із театром, розрізавши її навпіл. Всі вікна у театрі на тій стороні, що виходила на цю ялину, повилітали. Чоловіки до ночі стукали молотками, забиваючи їх. Тоді вже всі поверхи були зайняті людьми, яких було не менше тисячі.

Згодом хтось бачив чоловіка, котрий ходив довкола театру, знімаючи все на телефон. Я не знаю, хто це був і для чого знімав. Але я відчула, що рано чи пізно театр обов’язково стане ціллю для російських літаків та гармат. На п’ятий день близько обіду зі мною трапилася істерика. Я бачила, що авіаудари наносяться дедалі ближче до театру, я кричала, що нас тут вб’ють. Чоловік із сином обурювалися, кажучи, що ми не зможемо добратися додому під обстрілами. Та я навіть бити їх почала. Я вимагала повернутися. Звідкись знала, що ми маємо негайно залишити це місце. Ми добралися додому якимось дивом у проміжку між артилерійськими атаками. Це було 13 березня. А 16 березня росіяни скинули на драмтеатр авіабомбу.

 

Руїни драмтеатру у Маріуполі, розбомбленого російськими віськами

 

«Вони стріляли по нас…»

За кілька днів раптом з’явилася можливість залишити місто власним автомобілем. Ми бачили сотні машин, які прямували на виїзд з Маріуполя. Але ми з ними не поїхали. По-перше, тому що боялися, по-друге, бо обстріли зменшилися, а по-третє, ми вже достатньо намучилися. До того ж, ми почали думати, що наш підвал врятує нас у разі чого. Та час показав, що ми зробили велику помилку.

 

Маріуполь - фото війни

 

Обстріли посилися знову. В останні 5-7 днів, тобто десь з 25 березня по 2 квітня, ми навіть вже їсти не готували, бо снаряди, бомби та міни рвалися щохвилини. Фактично з 6 ранку до 8 вечора стріляли весь час, а в останні дні почали стріляти навіть і вночі. Найстрашнішим було те, що осколочні снаряди замінили запалювальні, навіть, можливо фосфорні. Вони вибухали відносно тихо, але від них розпочиналися страшні пожежі, які було майже неможливо загасити. Причому в один і той самий будинок могло потрапити по кілька таких снарядів. Я тільки сиділа і молилася: «Господи, відведи цей страхітливий дощ хоч на кілометр убік!»

Двері до нашого підвалу завжди були відкриті, бо якщо їх закрити, вибухові хвилі могли вирвати їх разом з дверною коробкою. Вибухи були такої сили, що мало не лускали барабанні перепонки. Ми не милися, ми місяць не бачили хліба. Згодом у нас почала закінчуватися і вода. Криниця була поруч, на вулиці, але на шляху до неї загинуло багато людей, і ми не наважувалися йти до неї.

Коли одного разу обстріл припинився, я вийшла з підвалу й мало не знепритомніла: майже всі будинки довкола палали, а посеред сусіднього двору стирчала ракета, що не вибухнула.

 

 

1 квітня надвечір фосфорний снаряд потрапив у дах нашого будинку. Гасити пожежу під обстрілом було неможливо. Чоловік мовчки заходився зносити речі до машини, щоб їхати геть. І от якоїсь миті, коли він пішов за новою порцією речей, у машину влучив снаряд. Вона у нас була на газу і одразу ж вибухнула. Ми з чоловіком схопили по сумці, син взяв шестилітрову пляшку з водою, і ми побігли геть. Досі бачу цю картину: ось ми біжимо по схилу до моря, я озираюся назад і бачу наш палаючий дім, а поруч із ним – охоплену вогнем машину. Бігти нам довелося палаючими вулицями, всіяним воронками і осколками різного розміру. Деколи можна було побачити величезні шматки металу, які ще курилися димом.

Якимось дивом ми зуміли спуститися до порту, звідки до міського пляжу йшла асфальтова дорога. Там було вже не так страшно, бо снаряди рвалися угорі, на пагорбі, з якого ми спустилися. Ми вирішили спробувати вийти з міста по кромці води. Від рибалок чули, що берегом іти не можна, бо він замінований. А мілину начебто не мінують. Тому ми роззулися й пішли по воді, що була дуже холодною.

І тут раптом згори нас помітили й почали стріляти. Ми бігли, падали, повзли, ховаючись за все, що тільки можна. Під час одної з перебіжок наштовхнулися на сімейну пару. Чоловік і дружина розповіли нам, що через приплив вийти з міста неможливо, а також що у них поруч є дідусевий будиночок, у якому можна заночувати. Ми разом із цією парою, падаючи з кожним вибухом та ховаючись від осколків за камінням, дісталися цього будиночку, коли вже зовсім стемніло. Наші чоловіки забили дошками вибиті вікна, бо було страшенно холодно, і сяк-так ми змогли переночувати.

Наступного ранку продовжили йти берегом, хоч вода і не стала нижчою. Незабаром зустріли дівчину, яка розповіла нам, що селище поруч захоплене військами «ДНР» і що у ньому більш-менш спокійно, тому там рятуються тисячі маріупольців. Ми знову пішли по берегу, заледве долаючи високу воду й гори піску, що утворилися через обвали берегу після вибухів. Особливо важко було переходити піщані болота, у яких цілком можна було і втопитися, бо часом вони бували глибокими і могли затягнути до себе.

 

«ДНР»

Десь за дві години у селищі Рибацькому нас гукнули з високого берега військові «ДНР». Коли ми підійшли, вони змусили чоловіка та сина роздягнутися, щоб можна було перевірити, чи не мають вони якихось українських татуювань на тілі – тризубу чи чогось такого. Великою проблемою виявилося те, що чоловікові документи згоріли у машині. Добре хоч я мала копію його паспорта. Коли військові побачили нашу донецьку прописку, вони відпустили нас, показавши дорогу до великого села – Мелекіного. Принагідно сказали, що йшли ми просто по мінах, «бо воду заміновано так само, як і берег». А ще гордо заявили, що «зараз починається фінальний штурм порту».

У селищі Портовському бійці «ДНР» запропонували нам іти до села Мангуш, де «відбувається фільтрація, після якої можна буде виїхати у Донецьк». Ми, було, пішли у тому напрямку, але, не змовляючись, зупинилися. Ми зрозуміли, що не хочемо туди. І вирушили далі до Мелекіного.

На блокпосту у Мелекіному нас скерували до школи, де вже жили багато маріупольців, які одразу ж зібралися довкола нас. Питали: «Чи не ви бачили таких-то? А що з такими-то вулицями? А що з таким-то районом?» Жінки плакали. Це було дуже тяжко. Ніхто нас не годував і навіть не питав, чи хочемо ми їсти.

Наступного ранку, 3 квітня, чоловік пішов по воду, а я побачила якісь автобуси. «Куди їдете?» – запитала я просто заради цікавості. «До Запоріжжя. Сідайте! Безкоштово!» – відповіли мені. Я не могла повірити! Невже ось так просто можна вихати до Запоріжжя!? Я чула, що цих автобусів чекають тижнями.

Побігла будити сина. Ми схопили сумки, полетіли до автобусів, а чоловіка все нема і нема. Нарешті він прийшов із повними бутлями води. Та коли почув про автобуси, заперечив: «Я не поїду, бо не маю документів. На першому ж блокпості мене заберуть, кинуть «на підвал», катуватимуть…» І волонтери, ті що привезли автобуси, теж засумнівалися: «Без документів ми ще нікого не возили».

Таких пар, як наша, було багато, бо люди часто втрачали документи, рятуючись з пекла. У нашому автобусі навіть залишилися три вільних місця: люди хотіли їхати, але останньої миті передумали. І на кожному російському блокпості до нас чіплялися через це: «Ви що, хочете взяти ще когось по дорозі?!»

Від Мелекіного до Запоріжжя близько 240 км. Чотири наших автобуси долали цю дорогу 13 годин. Ми проїхали 24 блокпости, причому лише 6 з них були українськими. Я бачила чеченців, бурятів, осетин, які стояли на блокпостах нетільки під російськими, але й під своїми прапорами. Син казав, що вони були одягнені у форму «ДНР». Також ми бачили дуже багато російської військової техніки, котра рухалася як у напрямку Запоріжжя, так і у напрямку Маріуполя. Танки, БМП, БТРи…

Нас віз хлопець із Дніпра, який погодився на цю небезпечну справу, щоб тільки вивезти своїх батьків з Маріуполя. Він сподівався побачити їх серед біженців, але так і не побачив.

Ми довго кружляли польовими дорогами, щоб, за можливістю, уникати блокпостів. Мало не на кожному російському блокпості чоловіків змушували роздягатися – знову ж таки шукали патріотичні татуювання. А оскільки мій чоловік не мав документів, до нього приглядалися особливо прискіпливо.

Волонтери попереджали нас, щоб ми повидаляли з телефонів всі фотографії, так чи інакше пов’язані з війною. Всі фото палаючих будинків, навіть димів на горизонті. Тим більше треба було видалити фото військової техніки та солдатів. Мій телефон згорів у машині, але телефони чоловіка та сина переглядали дуже ретельно. Один з російських бійців на блокпості запитав: «Ну що, Маріуполь ще не звільнили?» Я багато хотіла сказати йому, але промовчала, щоб не ризикувати життям – своїм та рідних. Одного хлопця з нашого автобусу кілька разів мало не розстріляли. Він показував посвідку, де було зазначено, що він працює на заводі «Азовсталь». Щойно росіяни чули «Азов», вони починали шаленіти. І тому хлопцеві доводилося щоразу розповідати про величезний завод, на якому до війни працювали десятки тисяч людей і від якого тепер залишилися самі руїни.

 

Запоріжжя та Львів

У Запоріжжі нас зареєстрували, нагодували і розмістили на ніч у дитсадочку. Там ми вперше за останній місяць помилися. Гаряча вода видавалася манною небесною. Наступного ранку нас знову погодували і відправили потягом до Львова. Той потяг був ущерть забитий: на кожній лавці сиділи по чотири пасажири – і всі з Маріуполя. По дорозі також підсаджувалися пасажири із сіл Запорізької області, де, за чутками, росіяни почали чинити те ж саме, що і у Бучі. Усі тамтешні пасажири були із сумками, гарно вбрані. Ми зі своїми двома сумками, у брудному одязі виглядали бомжами порівняно з ними.

5 квітня ми приїхали до Львова й оселилися у ліцеї №17. Тепер хочемо зняти квартиру. Синові цього року поступати до вишу. А за кордон без чоловіка я не поїду. Через блокпости ми пройшли тільки тому, що нас було троє: ось дружина, ось син. Самого чоловіка ні за що б не пропустили.

У Львові нам непросто. Ми погано говоримо українською, а наша російська викликає у місцевих жителів не найкращу реакцію. Я не нарікаю на них, але мову за кілька днів не вивчиш. Чоловік дуже обмежений тим, що не має документів. Йому щодня доводиться оббивати різні пороги, щоб відновити ті чи інші папери. Щоб почати працювати, йому також потрібні інструменти, а грошей на них немає. Тому ми поки що живемо у школі. Щоб не гаяти часу, плетемо маскувальні сітки, бо не можна допустити, щоб росія прийшла і до Львова. Ми не хочемо втрачати третього житла, яке з часом, напевно, будемо намагатися отримати у Львові.

Місцеві жителі намагаються зрозуміти нас, але це, на жаль, неможливо. Так само нас не зрозуміють і біженці з неокупованих міст. Тільки ті, хто як ми, пройшли через пекло, здатні зрозуміти, що ми думаємо і чому діємо так, а не інакше. Маріуполь і наш місяць під бомбами на все життя залишиться у наших душах кривавою раною. І найбільше я зараз хочу навіть не загоювання цієї рани. Я хочу нарешті втекти від війни, яка останні вісім років ходить за нами по п’ятах.