Славутич було побудовано як місто енергетиків-атомників, які мають працювати на Чорнобильській атомній станції. Щоб потрапити на станцію з міста, треба було проїхати поїздом через територію Білорусі. За радянських часів це не становило проблем, та й за часів Незалежності особливого клопоту з цим не було.

 - Однак у перший день війни росіяни підірвали міст, а дороги на Вишгород та Чернігів виявилися заблокованими через бойові дії, - розповідає міський голова Славутича Юріій Фомічев. - Ми фактично опинилися у тилу ворога. Через це працівники атомної станції вже протягом двох тижнів не можуть потрапити на ЧАЕС, щоб змінити персонал на ній. ЧАЕС – одна з небагатьох станцій у світі, виведених з експлуатації. Робота на ній не подібна на роботу на інших станціях.

Однак російські військові, на жаль, не можуть усвідомити рівень потенційної небезпеки. Вони вільно їздять через Чорнобильську зону, навіть не замислюючись про небезпеку радіоактивного ураження. Вони не розуміють, що таке радіація, що таке атомна станція, чому безпека на ній є такою важливою. Я боюся говорити про те, що може бути з ними за деякий час. Мало того, вони рознесли радіоактивний пил по дорогах України, і самі першими надихалися ним. Та пил – ніщо, порівняно з проблемами, які можуть виникнути на станції через те, що зараз вона є знеструмленою: два дні тому через бойові дії було пошкоджено високовольтні лінії електропередач.

Чорнобильська станція з 2000 року не виробляє електроенергії, а лише споживає її. Тому через знеструмлення припиняється охолодження ядерного пального. Вибух на атомній станції у японському місті Фукусіма стався якраз через те, що власне, припинилося охолодження ядерного пального. Але там довкола було море, і пальне згодом охолоджували морською водою. На ЧАЕС жодної води немає: ставок довкола станції давно осушили. Тобто у разі трагедії ядерне пальне не буде чим охолоджувати.

Також, оскільки у Славутичі немає інтернету, станція вже другу добу не подає інформацію до МАГАТЕ. Для того, щоб зарядити телефони, ми вмикаємо дизельні електростанції, однак пального у нас залишилося не так багато, і привезти його неможливо.

Зараз у місті немає ані ліків, ані продуктів. Близько двадцятьом інсулінозалежним мешканцям загрожує смерть. Ситуація дуже погана, бо газу у Славутичі ніколи не було. Коли закінчиться дизельне пальне, життя у нас повністю зупиниться. Зараз ми повністю відрізані від України. Ми наче на острові. Якщо найближчими днями російські війська не організують для нас гуманітарний коридор, ми почнемо голодувати і замерзати. Енергетики, фахівці найвищого рівня, зараз змушені рубати дрова і готувати їжу на вогнищах. 25 тис. мешканців міста перетворилися на російських заручників.

Ми маємо негайно відновити сполучення з Україною через Чернігів або через Вишгород. Ґрунтовими дорогами до цих міст їхати вантажівками неможливо. А позашляховиками багато продуктів не перевезеш, та й це дуже небезпечно: ніхто не може гарантувати, що водій повернеться живим.

Можна, звичайно, вийти до України через білоруське місто Гомель, однак ані я, ані мешканці Славутича не хотіли б цього, зважаючи на те, що з Білорусі до України щодня летять ракети і військові літаки, які бомблять наших рідних. Ми також могли б переправлятися через Дніпро на човнах, якби нам їх надали і гарантували б безпеку. Уряди України та Росії мають негайно домовитися про розблокування нашого міста. Адже йдеться не тільки про реальний голод у Славутичі. Йдеться про небезпеку нової аварії на Чорнобильскій атомній.