Сьогодні виповнюється 309 років від написання першої у Європі Конституції, автором якої став український гетьман у вигнанні Пилип Орлик. Він запропонував таку модель держави, за якої регіони отримують більше влади, а державні чиновники не можуть втручатися у самоврядування міст, що мають магдебурське право.

---

 

​​​​​​Автор: Дмитро Синяк

 

Бажаючи схилити на свій бік усі верстви українського суспільства, Пилип Орлик, що прийшов на зміну Іванові Мазепі, у 1710 році оприлюднив чи не найвизначніший український документ: договір зі старшиною та козацтвом цілої України, яку він називає також Малою Руссю та Військом Запорізьким. Написаний давньоукраїнською та латинською мовами, цей договір визначав основні права та свободи українців, ставши першою Конституцією у цілій Європі. Сама його назва – Конституція походить від дослівного перекладу латинської версії: Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis (Договори і постанови прав та вольностей Війська Запорозького).

Цікаво, що у тексті документу є згадки про посилення місцевої та послаблення центральної влади. Про це порталу «Децентралізація» розповів завідувач відділу актової археографії Інституту української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України, доктор історичних наук, професор Віктор Брехуненко, який є одним з найвідоміших сучасних дослідників історії козацтва.

- У Конституції Пилипа Орлика проголошувалася виборність полковників, тобто керівників тогочасних адміністративно-територіальних одиниць – полків, – зазначив пан Віктор. – До прикладу, Іван Мазепа призначав полковників своїми указами, але Пилип Орлик свідомо відмовився від цього, зменшивши владу гетьмана і повернувши регіонам право обирати своїх очільників. Разом із тим, автор першої європейської Конституції запровадив у полках інститут спеціальних представників гетьмана, які мали наглядати за законністю дій місцевої влади, запобігати проявам сепаратизму тощо. Таких представників цілком можна порівняти із префектами, посади яких планують запровадити в Україні.

Новий гетьман прийшов до влади, перебуваючи у місті Бендери, що нині знаходиться на території Молдови, а тоді було у складі Османської імперії. Саме туди після поразки у битві під Полтавою втік зі своїми прихильниками Іван Мазепа. Однак навіть після смерті Мазепи його послідовники не збиралися миритися з поразкою. Вони мріяли про всенародне українське повстання, завдяки якому московське ярмо буде скинуте, а давні козацькі вольності – повернуті. Тому Пилип Орлик мав запропонувати народу таку модель держави, яка б сподобалася і козацькій старшині, і низовому козацтву.

«Стольне місто Київ та інші українські міста з магістратами своїми і з усіма правами та привілеями, законно їм наданими, повинні бути непорушно збережені. Це ухвалюється спеціальним актом і доручається підтвердити у подальшому гетьманською владою».

- У містах козацької держави, особливо у тих, які мали магдебурське право, часто виникали конфлікти між представниками місцевого самоврядування та козацької адміністрації, – веде далі Віктор Анатолійович. – І Конституція Пилипа Орлика, власне, мала гармонізувати ці стосунки. Згідно з нею, полковники позбавлялися права втручатися у господарські справи міст… За часів Пилипа Орлика елітою суспільства були козаки. Вони «сплачували податок кров’ю», тобто воювали, і за це не обкладалися жодними зборами до казни. Крім цього, на відміну від селян та міщан, козаки мали право обіймати державні посади. Однак специфіка України була у тому, що до козаків було надто багато. Через це у козацькому стані були певні розшарування: старшина, неурядова старшина, низове козацтво тощо. Старшина прагнула отримати якнайбільше вольностей, а іншим прошаркам дати якнайменше. Однак представники цих прошарків, звісно, виступали із протестами. Пилип Орлик у тексті своїй Конституції запропонував поширити вольності на весь козацький стан.

«Чималий тягар на міста українські лягає і через те, що багато сіл, які раніше їм належали і надавали допомогу у виконанні громадських робіт, до різних державців духовних та світських у приватне володіння повідходили. Жителі посполиті міст у малолюдстві залишилися, то мають тепер ті ж самі повинності виконувати, що раніше за допомогою відібраних сіл виконувались. Тому, як заспокоїться наша Вітчизна від смути воєнної і після звільнення її, дай Боже, від підданства московського, спеціально обраними комісарами має бути проведена генеральна ревізія всіх маєтностей, що знаходяться у володінні можновладців, а результати її подані до Генеральної Ради, що при гетьманові. На ній і буде вирішено, хто має право, а хто не має права військовими угіддями та маєтностями користуватися та які повинності і послушенства підданські можновладцями мають виконуватися».

- Певні податкові надходження за часів козацької адміністрації залишалися на місцях, хоча вони не були такими значними, як зараз, – веде далі Віктор Брехуненко. – Це можна порівняти із панщиною для селян, яку, до прикладу, Іван Мазепа обмежив двома днями на тиждень, та й то у сезон. Для порівняння: за радянських часів селяни мали безкоштовно працювати у колгоспах шість днів на тиждень. Пилип Орлик у такі деталі не заглиблювався, однак давав зрозуміти, що податки та повинності будуть не більшими, ніж за часів Мазепи. За моделлю Пилипа Орлика, селяни повинні були мати досить-таки добре життя: віддавати частину врожаїв та власного часу державі, а потім працювати скільки завгодно  задля власного збагачення. При цьому залежні селяни разом із своїм земельним наділом за власним бажанням могли перейти від одного поміщика до іншого.

За Конституцією Пилипа Орлика, законодавча влада мала належати не гетьманові, а Генеральній Раді, що фактично виконувала роль парламенту. До неї повинні були входити генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків «з людей розважливих і заслужених»), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі. На своїх зборах Генеральна Рада мала розглядати питання державної безпеки та «спільного блага», заслуховувати звіти гетьмана, піднімати питання про недовіру йому й обирати за гетьманським поданням генеральну старшину (уряд).

«Якщо у діях Ясновельможного гетьмана буде помічено щось несумісне з правами та вольностями, шкідливе та некорисне для Вітчизни, тоді Генеральна Старшина, полковники і генеральні радники будуть уповноважені вільними голосами чи приватно або, якщо виникне така необхідність, й публічно на раді висловити Його Вельможності докір щодо порушення прав та вольностей без осудження та найменшої образи високої регіментарської честі. На ті докори Ясновельможний гетьман не має ображатися та мститися, а навпаки, намагатися виправити недоладності».

Загалом увесь твір Пилипа Орлика пронизано ідеєю обмеження повноважень гетьмана та його найближчого оточення. Відповідно до положень орликівської Конституції, гетьман  не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову та  зовнішню політику. У якості зарплати йому передавалися певні державні маєтки з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

Українська Конституція 1710 року передувала конституціям Сполучених Штатів Америки, Франції і Польщі, явно випереджаючи свій час. Можливо, саме через це вона так і не була ратифікована.

Пилип Орлик довший час жив у Швеції, куди переїхав на запрошення Карла ХІІ. Саме у Швеції під час розкопок було знайдено латиномовну копію Конституції Пилипа Орлика, загорнуту у сувій і сховану до глиняного горщика. На думку шведських учених, документ переписав сам Пилип Орлик для вручення дипломатам європейських держав. Сувій готували для транспортування, однак через певні обставини були змушені закопати його. Зараз цей документ знаходиться у Національному архіві Швеції у Стокгольмі, а україномовний оригінал зберігається у Москві.

Залишивши Швецію по смерті Карла ХІІ, Пилип Орлик жив у Німеччині, в Австрії, у Речі Посполитій та в Османській імперії. До своїх останніх днів він не припиняв шукати підтримки різних європейських держав, постійно порушуючи питання відновлення української державності. Його Конституція стала одною з перших задокументованих спроб віднайти певний баланс між різними рівнями влади, у тому числі за допомогою децентралізації повноважень.