У Новоселицькій ОТГ Чернівецької області, де українське населення є нацменшиною, не розрізняють національностей, а у спілкуванні вільно переходять з одної мови на іншу. І жодних етнічних проблем та проявів сепаратизму тут ніколи не було.

---

Автор: Дмитро Синяк 

 

Історія з мовою

 

Кілька років тому, коли я у якості журналіста приїхав на лінію зіткнення коло міста Широкіне, зі мною трапився такий випадок. Щойно я вийшов з УАЗику прикордонників, який на шаленій швидкості (щоб часом не влучили) приїхав на передову, мене миттєво оточили кілька «зелених чоловічків» у камуфляжних «скафандрах». Вони були немов прибульці з іншої планети: однакові, грізні, по вуха запаковані у захисне спорядження та обвішані різноманітною зброєю. Й усі у балаклавах, лише у декого очі не закриті тактичними окулярами. Поки я, вражений, намагався підібрати слова, щоб пояснити, ким є і для чого сюди приїхав, в одного з «чоловічків» задзвонив мобільник. Він відповів – чужою, гортанною, невідомою мені мовою. «Хто це? Найманець? Чеченець? Араб?!» – майнуло у мене в голові.

- Іштван, говори українською, а то журналіст потім напише, що у нас тут воюють румуни!

- Або цигани!

Зелені чоловічки розреготілися під своїми балакавами.

- Айно! Зато менше сепаратисти-м туй будут лазить! – весело відповів Іштван, відхиливши від свого смаглявого обличчя телефон і усміхаючись самими лише очима. Він виявився угорцем із Закапарпаття, відрядженим у Донецький прикордонний загін…Подібне відчуття небезпеки, змішане із подивом, виникло у мене тоді, коли я, приїхавши на кордон із Румунією, у містечко Новоселицю, адміністративний центр Новоселицької ОТГ Чернівецької області, почув російську мову. Нею говорили, здається всюди: портьє у готелі;  адміністратор, яка видавала мені ключі; водій, котрий привіз мене до готелю. А поруч із готелем сяяв яскравою назвою ресторан під назвою «Плакучая Ива».

Хто ці росіяни і звідки вони тут взялися? Чи не підтримують вони заколотницьке Придністров’я та проросійського президента Молдови, до якої тут рукою подати? Чи не траплялося з 2014 року у цих місцях проявів сепаратизму? Ці питання я відразу ж виклав голові Новоселицької ОТГ – Марії Нікорич, строгій, смаглявій та витонченій жінці. Вона говорила чудовою українською мовою і мала начебто українське прізвище, через що я вирішив, що їй можна довіритись.

- Ну що ви, які тут у нас росіяни! – заспокоювала мене пані Марія. – Вам, мабуть, це здалося! У нас же 60% мешканців громади – румуномовні молдавани. Усі решта – українці, є ще трохи євреїв. А росіян зовсім немає…

- Мария Ильинична, мне только подписать! – вривається до кабінету дебелий чолов’яга призовного віку.

- Вам, может, чайку? – звертається до мене усміхнена секретарка, поки Марія Іллівна підписує папери.

І тут раптом голова громади несподівано відповідає секретарці не українською і не російською мовами. Так само, як і п’ять років тому на Донбасі, я знову чую невідому гортанну мову.

 

Про молдован, які говорять румунською

 

Виявилося, що Марія Іллівна – стовідсоткова молдованка. Її прізвище – молдавське, і її рідною мовою є румунська. Нею вона розмовляє вдома, а часто і на роботі.

У цьому місці треба зробити невеличкий екскурс в історію. До 1940 року, коли Йосиф Сталін захопив Молдову та Північну Буковину, вони були частинами Румунії. Сама румунська держава постала після об’єднання Молдовського та Валахського князівств у 1859 році. Тому до 1940-го більшість жителів Молдови говорили румунською й ідентифікували себе як румуни.

Щоправда, існував певний місцевий колорит, такий ж самий, який існує в Україні на Галичині, на Волині чи у Закарпатті. Спираючись на цей колорит, Сталін заявив про «звільнення молдован з капіталістичного ярма». А щоб підкреслити їхню відмінність від румунів, наказав перевести румунську мову на кириличну графіку і назвав її молдавською мовою. Отже, насправді молдовани розмовляють румунською, і вони це визнають. Натомість румунами вони себе вже не вважають, усіляко підкреслюючи свої національні особливості.

За радянських часів молдовани вивчали у школах свою рідну мову, а разом із нею – російську. Так тривало і за незалежної України, аж до кінця 1990-х, коли російську мову у школах замінили українською. І тепер усі діти з молдавських сіл Буковини добре говорять нею. Але ті, хто закінчив школу до 2000 року, знають тільки російську, а українську у кращому разі просто розуміють. От як сталося, що чимало молдован Новоселицької ОТГ, коли хочуть порозумітися з українцями, розмовляють російською.

- Я і сама не відчуваю, як переходжу – з румунської на російську, з російської – на українську, а потім знову на румунську, – зізнається пані Марія. – Для мене немає жодної різниці між цими мовами. І ніколи в житті у нас тут не було ані сепаратизму, ані румунофільства, ані симпатій до Росії. Ми – не румуни, хоча й маємо тісні зв’язки із Румунією, їздимо туди, наприклад, із концертами. Також маємо економічну співпрацю, у межах загальноєвропейських програм та програм транскордонного співробітництва.

За словами пані Марії, Новоселицька ОТГ постала тому, що її жителі у певний момент вирішили, що така конфігурація громади буде найбільш економічно доцільною.

- Чому вас зацікавив саме етнічний бік об’єднання? – обурюється Марія Нікорич. – У реформі ж стільки позитивного, а ви, певно, вишукуєте якісь негаразди! Та у нас їх немає! Бо в усіх молдавських селах, що знаходяться в Україні, з українцями живуть так само, як колись при Союзі, – дружно. І ніхто навіть не замислюється над тим, якої національності сусід… А знаєте, скільки мешканців нашої громади побували в АТО? Понад 100, і переважно це – молдовани…

Я не встигаю відповісти – секретарка пані Марії, теж етнічна молдованка, приносить чай.

 

Москаль, угорці та болгари

 

Тема поліетнічності громад іноді використовується як нібито перепона для створення на їх основі спроможних громад. До прикладу, серед угорських громад Закарпаття поки не спостерігається активного процесу добровільного об’єднання громад. Там вистачає чиновників, які стверджують, що різнонаціональні громади чомусь не можуть спільно розвивати свою територію.

«Чи може об’єднання територіальних громад стати підґрунтям для сепаратизму? Ми цього не виключаємо», – заявив в інтерв’ю «Українські правді» очільник Закарпатської області наприкінці березня минулого року. – «Хтось, наприклад, румуни об’єднаються в єдину тергромаду, а потім об’являть собі національну автономію. За ними скажуть словаки: «А ми чим гірше?». А потім скажуть угорці або роми скажуть, що хочуть «Автономну Народну Республіку» в Закарпатті…»

Національна автономія на рівні громади, навіть такої великої, як Новоселицька, виглядає доволі смішно, проте очільник Закарпаття цього не помічає. З іншого боку, коли Росія, Угорщина чи будь-яка інша країна захоче роздути «етнічні проблеми» та спричинити до провокацій, вона зробить це незалежно від того, до яких адміністративно-територіальних одиниць належать села національних меншин.

ЗМІ, особливо російські, також часто повідомляють про «етнічні проблеми» у болгарських селах на Одещині. Натомість СБУ не раз заявляла про вдалу протидію спробам влаштувати фейкові  протести болгар Одещини, в організації яких підозрювалися російські спецслужби. А Міністерство закордонних справ України у 2017 році навіть виступило із заявою, засудивши «використання болгарської національної меншини для дестабілізації ситуації на півдні Одеської області». Використовуючи «болгарську карту», противники об’єднання громад говорили, що коли, наприклад, головою болгарської громади стане українець, він не відстоюватиме інтересів болгар. І навпаки: що болгарин не стоятиме горою за українців.

Так-от, аби розібратися у тому, чи впливає національність голови громади на ставлення до будь-яких національних меншин і чи можуть ці національні меншини у «своїх» об’єднаних громадах розвивати сепаратистські рухи, я й вирушив у Буковину, у те місце, де сходяться кордони трьох держав: України, Румунії та Молдови.

…В Україні 24 населених пункти під назвою Новоселиця і лише один з них – місто. Воно, мабуть, нічим не відрізняється від інших маленьких українських містечок. Такі самі невеличкі вулички, більшість з яких не можуть похвалитися недавнім ремонтом, такий самий базар у центрі і навіть такий самий пам’ятник Тарасові Шевченку на центральному майдані, де колись стояв Ленін. Щоправда, новоселицький Шевченко відрізняється від інших великими кошлатими вусами і чималою бандурою.

А ще у Новоселиці є громіздкий торговий центр, стоянка таксі і просто грандіозний бенкетний зал, подібний на палац якогось герцога чи барона. Через все місто тече потічок, назву якого не знає ніхто з місцевих, зате знають Гугл-карти: він називається Старою Границею. Ця назва – історична: до 1918 року коло Новоселиці, так само, як і зараз, сходилися три кордони, однак країни були іншими: Російська імперія, Австро-Угорська імперія та Румунія. З цих трьох вціліла тільки Румунія. Вона починається за кілька кілометрів від міста, за Прутом, що наче вуж, швидко ковзає улоговинами.

 

Молдованка з Новоселиці

 

Особливість Новоселиці – у її молдавському колориті. Він проявляється у двомовних назвах (українською та румунською) різноманітних установ, у двомовних вивісках та у пам’ятнику видатному румунському поету-романтику, публіцисту та громадському діячеві Міхаю Емінеску. Й імена у жителів Новоселиці незвичні для українського вуха: Трандафір, Ґеорґіна, Еріка, Марчел, Мірелла, Міліца, Фєлуца, Деомид, Флоря…

Розмовляють тут переважно румунською, проте українську всі розуміють, і навіть вільно переходять на неї. Принаймні, так робить власниця кафе у центрі – Наталія Ґерґеліжіу. Вона каже, що вивчила українську на філологічному факультеті Чернівецького університету.

- Коли я пішла до школи, то всі предмети там викладали румунською мовою, – розповідає пані Наталія. – Лише четвер був «днём русского языка», коли ми усі – і вчителі і діти – переходили на російську. Природно, що за таких умов ми зовсім не знали української мови. Але тепер все інакше: українську вчать у кожній школі, а російську – забувають…

На питання, чи не хоче вона виїхати до Румунії, пані Наталія реагує дуже гостро:

- Мої діди жили за Румунії, а я – не хочу! Адже я не румунка, а молдованка, і я живу я в Україні, це моя держава і я її люблю! За Прутом, де, до речі, у мене чимало родичів, я почуваюся чужою, навіть незважаючи на відсутність мовного бар’єру. Тому мої діти і навчаються у школі з українською мовою викладання. Я переконана, що румунську вони і так знатимуть, бо ми розмовляємо нею вдома. А українську нехай вивчають, щоб краще скласти ЗНО! Я хочу, щоб мої діти не їхали за кордон, а залишалися вчитися і працювати в Україні. Бо тут теж можна жити не гірше, ніж у Румунії. Треба тільки мати голову на плечах і клепку у цій голові.

Коли я питаю, що має Румунія і чого не має Україна, пані Наталія відповідає одразу.

- Дороги! Нам би тільки їхні дороги і більше нічого не треба! Зрозумійте, ми там – «недорумуни», і ставляться до нас дуже часто зневажливо. Натомість в Україні ж ми не соромимося своєї національності. А тих, хто розповідають анекдоти про недолугих молдован, ми питаємо: «Скільки мов ви знаєте?» Бо, наприклад, я, молдаванка, крім рідної, румунської мови, вільно володію російською та українською. А через те, що румунська мова належить до романської групи, я також добре розумію іспанську, португальску, італійську і трохи французьку мови. То хто з нас є недолугим?

 

Софія Ротару, Іво Бобул, Джон Рід

 

Новоселиця межує зі славетним молдавським селом Маршинці. Славетним тому, що звідси походять аж троє народних артистів: співаки Софія Ротару, Лілія Сандулеса та відомий цимбаліст Георгій Аґратіна – усі народні артисти України. Згадують тут, одруженого із Лілією Сандулесою Іво Бобула та уродженця Новоселиці Миколу Мозгового. А іще згадку про Маршинці залишив у своїх дорожніх нотатках американський письменник Джон Рід, автор книги «Десять днів, що потрясли світ». Він був тут під час своїх мандрів у 1915 році.

Матеріали про усе це зібрано у музеї села, який очолює на громадських засадах Аурелія Бордіян. Вона також працює завідувачкою сільського клубу і вже сім років очолює народний аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Церенкуца» (з румунської: селяночка). Пані Аурелія теж дивується, коли я питаю її про можливі проблеми у стосунках між українцями та молдованами. Вона вибачається, що не говорить українською, проте розуміє мене без перекладу.

- Мы объездили всю Молдову и Румынию бывали в Болгарии и Германии, часто ездим по Одесской области, – розповідає вона про гастролі свого колективу. – Недавно вернулись из Луцка, а нас уже ждут приглашения из Италии и Греции. Если найдём спонсоров, обязательно поедем… Мы не только румынские песни поём, но и украинские. Обычно исполняем песню о Маршинцах. Чтобы правильно петь её по-украински, мы даже специально занимались с учителями украинского из местных школ…

- У нашому селі зовсім немає українців, але ми всі українську розуміємо, а багато хто нею і вільно розмовляє, – додає з усмішкою маршинецький староста Георгій Нікітович, який з 2011 по 2014 очолював Новоселицьку райдержадміністрацію. – Я пам’ятаю такий час наприкінці 1990-х, коли усе керівництво області примусово проходило курси румунської мови – щоб добре розумітися з місцевим населенням. Тому будь-які заяви про утиски – угорської, болгарської, молдавської чи інших національних меншин – я особисто вважаю спекуляціями. У нашому селі протягом останніх чотирьох років румуномовні класи поступово зменшуються, а україномовні – зростають. І це без жодного примусу – так вирішують батьки. Наприклад, минулого року у школі Маршинців було тридцять дітей-першачків, і тільки батьки одного школяра виявили бажання віддати його до румуномовного класу.

- Чому батьки молдаван не відправляють своїх нащадків на навчання до Кишинева та Бухареста? – питаю я.

- Наша громада це вже проходила у 1990-х – 2000-х, – відповідає пан Георгій. – Тоді майже всі місцеві молдовани відправляли дітей на навчання за кордон. Але вони робили так не через велику приязнь до Молдови чи Румунії, а тільки тому, що їхні діти зазвичай не знали української. Проте тепер ситуація інакша: молдавани володіють українською деколи краще, ніж українці. А навчання, проживання та харчування за кордоном коштують дорого, набагато дорожче, ніж в Україні, і далеко не кожен має гроші на це.

 

Українські народні молдавські танці

 

Цього дня у Новоселиці свято – великий шкільний концерт. О другій годині дня величезний будинок культури повен-повнісінький дітей: за словами Марії Нікорич, у Новоселицькій ОТГ кожен другий або танцює, або співає.

Більшість дітей – в українських вишитих строях.

- З чим ви сьогодні виступаєте? – питаю я у дівчат, які жваво спілкуються у коридорі.

- Я співаю українську пісню «Край», – відповідає смаглявка, яка представляється Мирославою Лунд, молдаванкою. – Мій номер у програмі – шостий.

- А ми танцюємо українські народні танці, – відповідають мало не хором молдованка Еріка Русой та українка Віка Тімашова, які спілкуються між собою українською.

- Чи маєте вдома молдавські національні строї? – задаю «провокаційне» питання.

- Маємо, звичайно, – відповідають дівчата. – Коли на початку березня у нас проходить молдавський фестиваль «Мерцішор» (у перекладі з румунської це означає молодий березень. – Авт.), ми у них виступаємо. Тоді у нас дуже гарно, і кожен повинен мати на одязі червону та білу квітки. Це – символ «Мерцішора». Приїжджайте подивіться, не пошкодуєте…

- Україномовні класи у нас з’явилися на прохання батьків – етнічних молдован, – розповідає, перекрикуючи галас у фойє, директор Новоселицького районного ліцею Інна Каліструк, батько якої є молдаванином, а мати – українкою. – Вони вважають українську мову перспективнішою. Сама Румунія жодним чином не підтримує вивчення румунської мови в Україні, натомість ми вже другий рік беремо участь у проекті білінгвальної (двомовної) освіти від ОБСЄ та українського Міністерства освіти. Його суть у тому, щоб українці, які мешкають у громаді, знали б румунську, а молдовани – українську…

Того дня мені пощастило зустріти одного з небагатьох представників чисельної колись єврейської діаспори: до ІІ Світової війни Новоселиця вважалася єврейським містечком. Великий, круглий, мов м’яч, і завжди усміхнений Семен Вайнберґ знає не тільки українську, російську та румунську, але ще й ідиш.

- У Новоселиці лишилося близько десяти єврейських родин, які ще не забули цю мову, – розповідає він. – Ми намагаємося триматися разом, святкуємо спільно хануку та інші єврейські свята. Але мушу констатувати: все, що лишилося від нашої культури у Новоселицькій громаді, це єврейські національні танці, які, ото, виконують під час різноманітних свят діти.

---

Скільки я не питав молдован та українців про будь-які національні проблеми, так і не почув жодної скарги: жителі Новоселицької громади не розрізняють національностей. Відтак беру на себе сміливість сказати, що коли б у громади об’єдналися угорські та болгарські села, від цього не було б жодної шкоди, а тільки користь. Принаймні, у буковинській Новоселиці це вже перевірили.