Славутицький міський голова Юрій Фомічев про те, як за рахунок міжнародної співпраці подвоїти місцевий бюджет і залучити інвестиції на прикордоння, а також про допомогу військовим та майбутнє, заради якого треба зберегти міську інфраструктуру.
Автор: Дмитро Синяк
Славутич подібний до дитини із заможної впливової родини, якій із народження пророкували чудове безхмарне майбутнє. Однак доля двічі обманула її, мало не перетворивши на жебрака. Тепер ця дитина, яка вже стала дорослою, намагається за допомогою власної праці повернути собі колишній статус. І має у цьому неабиякі успіхи.
Славутич є чи не наймолодшим містом України: рішення про його будівництво ухвалили невдовзі після аварії на Чорнобильській атомній станції, яка сталася у квітні 1986 року. Нове місто мало замінити залишену Прип’ять, ставши новим домом для атомників. Тоді від Славутича до станції проклали залізницю, яка частково йшла по території Білоруської СРСР. Оскільки все відбувалося в одній державі, Радянському Союзі, цьому ніхто не надав особливого значення. Але тепер, коли білоруський уряд підтримав росію у війні проти України, це зіграло злий жарт з працівниками ЧАЕС.
Першим тяжким ударом долі для Славутича стало закриття Чорнобильської атомної у 2000 році. Тоді багато працівників станції втратили роботу, а місто – свої доходи: один енергоблок давав майже 1 млн доларів тільки валютної виручки. Другим ударом стало російське вторгнення, яке відбувалося, у тому числі, через територію Чорнобильської зони. Коли «Децентралізація» два роки тому спілкувалися зі Славутицьким міським головою Юрієм Фомічовим, місто атомників було на грані голоду, а Чорнобильська АЕС – на грані катастрофи. На ній тоді хазяйнували орки, набираючись у Рудому лісі та в інших заражених місцях, про небезпеку яких навіть не чули, української радіації. Тим часом висококваліфіковані атомники мусили палити меблі на вогнищах у власних дворах, щоб якось прогодувати власні родини.
Щойно окупанти відкотилися на північ, Славутич відродився. Маючи й надалі найбільшим платником податків Чорнобильську атомну станцію та підприємства, які обслуговують атомну галузь, місто вкладає шалені кошти у будівництво власної енергетичної незалежності. Воно робить усе можливе, щоб стати центром тяжіння на заході Чернігівщині й повернути собі колишній статус одного з найперспективніших міст України, навіть незважаючи на війну. А Юрій Фомічев знову сповнений амбітних планів, які вже почав реалізовувати.
Треба додати, що зважаючи на важливість Славутича для нормального збереження Чорнобильскої атомної станції, уряд у червні 2020 року фактично надав місту особливий статус, дозволивши йому утворити громаду, не приєднуючи жодних населених пунктів. Завдяки цьому величезний за мірками малих міст бюджет у 420 млн грн, з яких понад 300 млн грн – власні надходження, повністю залишився у розпорядженні 22 тис. жителів.
Міський голова Славутича Юрій Фомічев
Навіщо Славутичу кінноспортивна база і два басейни?
Що змінилося з того часу, коли Славутич нагадував острів, бо фактично був відрізаний від решти України, хоча й тривалої окупації не зазнав? Орки контролювали Славутич лише три дні
- Ох, все змінилося! Все життя стало іншим! Люди, щоправда, до всього звикають. Якщо два роки тому під час виття сирени повітряної тривоги люди бігли до укриттів та підвалів, то тепер вони навіть не звертають на неї уваги. До речі, ось і зараз повітряна тривога. Чуєте, як реве? Ми звикли… Звикли настільки, що бізнес навіть відкрив два нових супермаркети… З іншого боку, працювати на станції стало набагато важче. Якщо раніше туди зранку й увечері йшла електричка, то тепер шлях через Білорусь закритий, а залізничні мости підірвано. Люди мають добиратися на роботу автобусами через Київ, і цей шлях у 350 км в один бік забирає більше шести годин. Тим, хто раніше міг вранці поїхати на роботу на станцію, а увечері повернутися додому, тепер доводиться жити у Чорнобилі по 10 днів і більше, працюючи вахтовим методом. А там же нічого з інфраструктури не залишилося, хіба що невеличкі саморобні спортзали. Важко там людям, багато хто не витримує і звільняється.. Місто, до речі, теж відчуває тривалу відсутність працівників станції. Раніше місто завжди оживало після прибуття електрички увечері: хтось ішов по магазинах, хтось – до кафе. Тепер цієї динаміки більше немає.
Якщо у Славутичі відкрилися два супермаркети, значить, бізнес почувається більш-менш добре, і з наповненням бюджету все гаразд?
- Як вам сказати… Одним з головних наповнювачів нашого бюджету була частина Національної гвардії, що охороняє Чорнобильську атомну станцію, але тепер ці кошти у нас забрали. З іншого боку, до нас переїхали близько 1,5 тис. внутрішньо переміщених осіб, які створили додатковий попит і майже перекрили втрату тих, хто виїхав, рятуючись від війни. Тому торгівля працює непогано, а от кафе та ресторани ледве зводять кінці з кінцями, бо людям зараз не до них: майже щодва тижні ми ховаємо когось із наших жителів, які стали на захист держави. Війна також поставила хрест на самій ідеї залучення серйозних інвестицій, бо жоден великий інвестор тепер не хоче вкладати гроші у місто, що знаходиться за 8 км від кордону з Білоруссю. З іншого боку, у нас є певна подушка безпеки з податків, які сплачують державні підприємства, пов’язані з Чорнобильською атомною станцією. Але навіть маючи цю подушку, я можу констатувати, що 25-30 млн грн ми цього року точно не доотримаємо.
Ви маєте чималий бюджет чи не так? Понад 300 млн грн власних надходжень…
- Начебто і багато, але разом із цими грошима ми маємо також величезну інфраструктуру, побудовану ще за радянських часів. У комунальній власності, до прикладу, 6 дитячих садочків, і всі вони з басейнами. П'ять шкіл і деякі теж обладнані басейнами. Крім цього, ми маємо ще два міських басейни; маємо п'ять спортивних комплексів, палац спорту і 50 спортивних майданчиків. А ще палац дітей та молоді, школу мистецтв, кіноконцертний комплекс, будинок культури, музей та навіть кіноспортивну базу і яхт-клуб. Останній, щоправда, зараз не працює, бо опинився у прикордонній зоні. Тож виходить, що ми багаті і бідні водночас.
Кіноспортивна комунальна база? Ви серйозно? Навіщо вам це обтяження для бюджету?
- Не ви перший задаєте мені таке запитання. Річ у тім, що другого такого міста, як наше, в Україні немає, тому алгоритми, які працюють для цілої держави, нам не підходять. Ну, давайте почнемо з кіноспортивної бази. Її ніхто не купить за 8 км від кордону з Білоруссю, а просто закрити її, як на мене, не дуже правильно. Хоч ми тоді й зекономимо 1,3 млн грн на рік, але втратимо унікальні можливості, наприклад, для реабілітації військових та хворих дітей. Ми можемо повністю закрити один з двох міських басейнів. Ми можемо закрити дві школи та два садочки, щоб забезпечити високу наповненість груп і класів, зекономивши таким чином ще кілька мільйонів гривень на рік. Це буде дуже добре, бо освітня сфера забирає близько 60% нашого бюджету. Але що ми, скажіть, будемо робити з будівлями шкіл та басейну? Якщо роками охороняти їх від вандалів, економії не буде, бо на охорону теж треба витрачати чималі кошти. А якщо залишити їх на поталу грабіжникам та хуліганам, вони знищать все за лічені місяці. У цих будівлях не буде не те що вікон та розеток у стінах, а навіть електричних кабелів. Це вже перевірено на прикладі поліклініки, яку ми закрили, оскільки вона була нам непотрібна. Тепер там гуляє вітер.
Може, краще знести цю будівлю і побудувати на її місці щось нове, потрібне громаді, або запропонувати цю ділянку інвесторам?
- Тут ми знову повертаємося до того, що за 8 км від кордону з Білоруссю ніхто не вкладатиме кошти. А для того, щоб знести будівлю, теж потрібні чималі гроші. Де їх взяти? Та й що будувати на цьому місці? І знову ж таки, за які кошти? Бачите, це непроста історія. Тому ми прийняли іншу стратегію: зберегти існуючу інфраструктуру і знайти способи завантажити її. Наприклад, поруч із нами 300-тисячний Чернігів, у якому зараз не працює жоден басейн. Тому ми намагаємося залучати до занять з водних видів спорту у Славутичі чернігівські групи. Це тільки один приклад. Інший приклад: ви думаєте, до нас приїхали б 1,5 тис. переселенців, якби ми не мали такої розвинутої інфраструктури? Саме вона робить наше місто привабливим. Потрібні лише робочі місця, й тоді все, що ми маємо, буде затребуваним. До речі, щодо будівлі поліклініки… Наступного року ми маємо отримати на її відновлення 430 млн грн за програмою Міжнародного інвестиційного банку. Туди повинна переїхати наша міська лікарня, а її площі, близько 27 тис. кв. м, буде віддано різноманітним медичним структурам, переміщеним з окупованих територій. На мою думку, це дуже вдале рішення. Але чи було б це так, якби ми просто понищили і позносили непотрібні нам лікарняні площі? Ми, до речі, отримали у спадок від Радянського Союзу 52 тис. кв. м різноманітних «медичних» площ, ціле місто в місті. Це все було побудоване для ліквідаторів Чорнобильської аварії. Ми зберегли ці площі, і тепер маємо простір для маневру.
Сонячна електростанція на даху однієї з комунальних будівель
Наші школи завжди мали протирадіаційні укриття
Але закриття шкіл не є чимось надзвичайним. В Україні їх закривають вже багато років, і у цьому напрямку є непогані напрацювання. Насамперед освіта стає кращою.
- Якщо би ми підходили зі стратегією, яку ви пропонуєте, до Славутича у 2000 році, жителям треба було би залишити місто. А для чого воно, коли Чорнобильська АЕС вже не працює? Там багато персоналу вже не потрібно. Нехай би до станції з цілої країни вахтовим методом возили працівників. І не треба морочитися з тим, що робити з містом атомників. Розумієте про що я? Давайте підійдемо до цього питання з іншого боку. Як швидко відбудується Україна після війни? Коли, наприклад, у Бахмуті відкриють міський басейн? Для цього ж потрібно багато років, навіть за найкращих умов, чи не так? А ми вже можемо запропонувати нашим мешканцям два басейни! Щодо закриття шкіл. У нас найменша школа має 270 учнів, погодьтеся, не так вже й мало. Тому ми не закриваємо школи. Навпаки, ми намагаємося зараз відокремити початкову школу від середньої, щоб першачкам було комфортніше. На базі іншої школи спільно з «Енергоатом» ми хочемо відкрити технічний ліцей для підготовки фахівців в енергетичній галузі та інших сферах. Це дасть поштовх для розвитку міста. Рано чи пізно люди повернуться, треба тільки, щоб було куди. Я вже отримую багато сигналів від наших жителів про готовність повернутися.
Для цього насамперед треба щоб всі школи були обладнані укриттями. Як із цим?
- Славутич – молоде місто, ще й супутник атомної станції, тому всі наші школи та садочки будувалися одразу із протирадіаційними укриттями. Але до 2022 року ці укриття, як, мабуть, і всюди у нашій державі, використовувалися для зберігання парт та спортивного інвентаря. Їх треба було суттєво оновити, забезпечити нормальними туалетами, світлом, інтернетом й загалом зробити придатними для навчання, до того ж, доступними для людей на візках. Нам ще треба також забезпечити їхню енергетичну стійкість: купити для них теплові насоси, сонячні батареї, зробити виходи для підключення дизель-генераторів і все таке інше. Я думаю, до кінця цього року ми ці завдання по укриттях виконаємо, за допомоги, звичайно, держави. Самі не впораємось. До речі, укриття в одному садочку нам допомогла зробити ЮНІСЕФ, за що ми їй щиро вдячні. Мушу сказати, що за час повномасштабного російського вторгнення концепція укриттів дуже сильно змінилася: якщо у перші місяці ми вважали, що в укриттях діти повинні лише перечекати небезпеку, то тепер розуміємо, що вони мають там навчатися. Наприклад, у наших дитячих садочках діти вже вдень лягають спати в укриттях…
… Щоб їх не треба було будити під час повітряних тривог?
- Такі тепер наші реалії. Після того, що я вже вам сказав, смішно визнавати, що у зв’язку з війною ми маємо збільшити нашу інфраструктуру, хоч і начебто маємо її більше, ніж треба. Бо війна потребує специфічної інфраструктури. Але ми сприймаємо це як виклик. Наша позиція така: ми не відмовлятимемося від тої чи іншої інфраструктури, але маємо максимально здешевити її утримання. Саме тому ми намагаємося скорочувати енерговитрати, запроваджувати енергоощадні технології, підключати альтернативні джерела енергії: теплові насоси, сонячні електростанції. І вже маємо непогані результати у цьому напрямку https://decentralization.ua/news/13932.
Теплові насоси для обігріву води басейну садочку «Калинка», придбані за допомогою японської агенції Jica та компанії Panasonic
Як міжнародна співпраця робить Славутич удвічі багатшим
Розкажіть про це, будь ласка, докладніше. Скільки коштів можна зекономити, завдяки енергоощадним технологіям?
- За цей рік ми у двох дитячих садочках поставили у басейни теплові насоси. Цьогоріч, думаю, ще в одному встановимо сонячні батареї, а на наступний рік – в іншому. На це загалом заплановано близько 5.5млн грн міжнародної допомоги, натомість економія складе щонайменше 1,5 млн грн на рік. Проте хочу наголосити: йдеться не стільки про економію коштів, скільки про енергетичну безпеку та енергетичну незалежність. Ми добре запам’ятали, що таке жити без світла, коли навесні 2022 року наші мешканці шість днів готували їжу на вогнищах у дворі, спалюючи буквально все, що горіло. Це не має повторитися. Тому ми закуповуємо дизель-генератори, а також когенераційні установки, які працюють на природному газі, та розвиваємо альтернативні джерела енергетики. Маємо місцевий план енергетичного розвитку, за яким через 10 років наша громада повинна повністю живитися з таких «зелених» джерел. Як на мене це дуже символічно: місто атомників першим відмовиться від електроенергії, виробленої з викопних джерел енергії.
Які саме кроки ви плануєте робити для досягнення такої амбітної мети?
- До весни наступного року ми побудуємо муніципальну сонячну електростанцію потужністю в 1,8 МВт з акумулятором на 1 МВт. Це дасть нам можливість трансформувати сонячну електроенергію у теплову, забезпечуючи нею насамперед теплові насоси, які, у свою чергу, примножують кількість електроенергії майже учетверо. У результаті місто влітку отримає гарячу воду. Цього літа її не було, надто дорого це виходило, але, сподіваюся, наступного, саме завдяки цим технологіям, буде. Ці насоси бувають найрізноманітнішими. Деякі з них використовують тепло землі, деякі – тепло води на дні озер, яка не вистигає взимку настільки сильно, як поверхнева. Ми використовуємо насоси, які отримують тепло з повітря. Це працює, так би мовити, як «холодильник навпаки» і коштує від 230 тис. грн для приватного будинку. Для середнього розміру школи такий насос обійдеться у близько 3-4 млн грн. Щоправда, ми свої насоси не купували. Нам їх подарували японські партнери.
Як ви знайшли цих партнерів?
- Міжнародна співпраця – наша постійна робота. З 2000 року ми реалізували понад 60 міжнародних проєктів у цілком різних галузях. Деякі проєкти були, наприклад, у рамках Угоди мерів щодо клімату та енергії, метою якої є зниження викидів СО2. Нам вдалося зменшити ці викиди за рахунок зменшення споживання електроенергії. Є відповідні формули перерахунку… А японці знайшли нас самі. Японське агентство міжнародного співробітництва «Джайка» (JICA), яке займається міжнародною співпрацею побачило наші успіхи у тому, що стосується енергоефективності, й реалізувала у нас пілотний проєкт з утеплення дитячого садка. Його реалізувала відома японська компанія Panasonic.
Чи є комерційна складова у зеленій енергетиці?
- Нашу центральну котельню електроенергією живить когенераційна газова установка, цьогоріч ми плануємо встановити ще три таких: дві по 350 КВт, і одну, для лікарні, на 70 КВт. Під час російської окупації ми вижили завдяки саме такій когенераційній установці, яка забезпечувала подачу води й опалення міста, коли не було електроенергії. Це все ми робимо, до речі, у річищі так званої Зеленої європейської угоди, згідно з якою до 2050 року вся електроенергія має надходити з альтернативних джерел. Й саме ця угода дозволяє привести навіть у такі регіони, як наш, великі інвестиції. Я переконаний, що після війни індустріальні парки, які мають незалежне зелене енергопостачання, користуватимуться попитом. Тоді можна буде казати: «Шановні інвестори, дивіться, ось у нас є ділянка, де ви можете реалізувати свій інвестпроект, і ми дамо вам сюди на 100% зелену енергію, тому ви зможете сертифікувати свою продукцію для продажу у Європі певним чином і мати додатковий прибуток…» Ми вже ведемо діалоги про це з польськими та японськими компаніями, які працюють на європейському ринку. Але для реалізації цього проєкту нам ще потрібно мирне небо над нашою країною!
Укриття в садочку Калинка, яке Славутицька міська рада оновила за допомогою коштів ЮНІСЕФ
Може, пошукати ці кошти за кордоном? Як взагалі відбувається робота із залучення позабюджетних коштів? Скільки загалом їх вдалося залучити за минулий рік?
- Близько 420 млн грн. Я вважаю, що це непоганий результат. Ми фактично подвоїли власний бюджет, якщо рахувати його разом із субвенціями. Від Європейського Союзу ми отримали 2,5 млн євро на будівництво сонячної електростанції та 1,2 млн євро на термосанацію спортивного комплексу – з утепленням стін, даху, із сонячними панелями та тепловими насосами. Також ми зараз проводимо санацію дитячого садочку – це близько 1,5 млн євро. Встановлення індивідуальних теплових пунктів на кожен будинок із системою автоматичного регулювання в одному з кварталів міста – ще десь 2,5 млн євро. Адмініструє ці кошти Євросоюзу Північна екологічна фінансова корпорація NEFCO, з якою у нас давня дружба. Це я кажу тільки про найбільші гранти. О, мало не забув! Інвестор, компанія «Енерготехінвест», вклала 30 млн грн у втілення енергоефективних заходів у нашій лікарні.
А який зиск цій компанії з того, що ваша лікарня буде енергоефективною?
- Це дуже цікавий кейс, який я рекомендую всім громадам України. Ми активно співпрацюємо з Олексіє Корчмітом, головою Української асоціації енергосервісних компаній, так званою ЕСКО. Як працює ЕСКО? От, умовно кажучи, ми витрачаємо на утримання будівлі нашої лікарні 1 млн грн на рік. ЕСКО каже: «Ми зменшимо ці ваші витрати удвічі, але просимо повернути нам наші інвестиції в енергоефективність вашої будівлі протягом кількох років. З прибутком, звичайно. При цьому ви не матимете додаткових витрат, бо сплачуватимете за утримання лікарні той ж 1 млн грн, просто половину з цієї суми будете вже сплачувати нам, доки не розрахуєтеся. А щоб вам було і самим цікаво економити власні енергоресурси, 10% від зекономлених грошей залишайте собі». Це чудова модель! До цієї асоціації входить багато компаній, і вони беруть на себе повну відповідальність за якість своєї роботи. Бо коли вийде так, що економія складе не 50%, а скажімо, 40%, компанія, яка виконала замовлення, автоматично отримає менше грошей. А коли ми повністю розраховуємося з нею через кілька років, то отримуємо чисту економію у 50% по кожному об’єкту. Це дуже вигідно, особливо якщо враховувати постійне і дуже неприємне зростання цін на енергоносії. От як виходить, що навіть знаходячись на кордоні з Білоруссю, ми зуміли притягнути до громади інвестиції.
Під час візиту благодійної організації Focus Ukraine до Славутича
Focus Ukraine передають колісні крісла Славутицьким лікарні та соціально-психологічному центру
Про допомогу армії й вільну економічну зону
Розкажіть, будь ласка, як Славутич допомагає армії?
- Наша позиція така: ми намагаємося допомагати кожному бійцю особисто і майже не відправляємо гроші військовим частинам через субвенції. Наші юристи та фінансисти категоричні щодо цього. Закон, який би дозволяв це робити, досі не підписаний. Тому ми передали минулого року військовим частинам лише 2 млн грн і виключно субвенцію. Натомість виділили на допомогу бійцям 20 млн грн. Кожен з них мав право отримати близько 30 тис. грн, які міг витратити за власним розсудом. Якщо є запит на більші кошти, ми теж його розглядаємо. Не відмовляємо нікому. Також утримуємо Добровольче формування територіальної громади. У перші місяці повномасштабного вторгнення таких формувань по всій країні утворилося дуже багато, а потім вони розпалися. Наше працює досі, отримує бойові завдання від військових, забезпечує протиповітряну оборону, допомагає прикордонникам. Багато бійців нашого ДФТГ, здобувши військові навички, згодом переходять до регулярних частин. Це, я вважаю, теж допомога фронту.
Як ваша громада допомагає ветеранам, та членам сімей військовслужбовців?
- Не думаю, що ми тут чимось відрізняємося від інших громад. У напрямку соціального забезпечення ветерани у нас зараз – номер один. Ми робимо все для більшої інклюзивності нашого міста, щоб особа на колісному кріслі могла всюди потрапити. Так звану програму безбар'єрності ми фінансуємо ще з 2020 року. У нас також є центр життєстійкості, який приділяє особливу увагу вразливим категоріям населення, до яких ми включили й сім’ї військовослужбовців. Ми розуміємо, наскільки важлива для них наша допомога, особливо на початках – після того, коли чоловіка забрали в армію. Нам також пощастило, у нас є державний соціально-психологічний центр, один з п’яти подібних центрів в Україні, відкритий невдовзі після Чорнобильської аварії. Там працюють професійні психологи, послугами яких користуються, зокрема, й військові. Наприклад, нацгвардійці з Чорнобильської станції, які побували у російському полоні. Також наша громада планує адаптувати робочі місця для тих, хто отримав поранення на війні. Це ще один виклик для нас.
Які б закони ви рекомендували прийняти чи допрацювати Верховній Раді? Що могло би допомогти вам працювати і зменшити ваші проблеми?
- Я би просив прийняти закон про вільну економічну зону для прикордонних і прифронтових територій. Без нього нам буде дуже важко розвиватися. Інвестори охоче прийдуть до індустріальних парків біля Львова, Вінниці, Житомира. Але затягнути їх до Славутича дуже непросто. Я був би вдячний, якби держава полегшила нам цю працю. Ми вже мали такий досвід залучення інвестицій після зупинки Чорнобильскої АЕС і він був дуже позитивний. Зрештою, ми зараз ще почуваємося непогано завдяки станції. А деякі сільські громади не мають зовсім нічого. Без таких механізмів вони просто зникнуть.
Юрій Фомічев виступає на засіданні Ради безбар’єрності, створеної для того, щоб зробити місто доступним для всіх категорій його жителів
Нагородження військових до Дня Славутича
Передача допомоги бійцям Збройних Сил України
