Начальниця військової адміністрації окупованої Шульгинської сільської громади Луганської області Наталя Петренко принципово не приймає на роботу чоловіків, вважаючи, що їхнє місце – на фронті. Її робота теж є частиною боротьби з російською агресією. Вона дізнається про ситуацію в окупованій громаді, допомагає людям виїхати звідти й гуртує переселенців, намагаючись зберегти місцеву українську ідентичність.

Автор: Дмитро Синяк

 

Село Шульгинка – між Сіверодонецьком і Старобільском, у 120 км від кордону з росією. У травні 2018 року воно стало центром успішної та перспективної громади, що об’єднала 12 довколишніх населених пунктів. Але у лютому 2022 року Шульгинську громаду окупували російські війська, які одразу ж повернули захоплені села до старої радянської системи централізованого управління. Голова громади Наталя Петренко тоді вирішила залишитися, аби захищати своїх людей там, де це буде можливо. Проте вона мала серйозний недолік: бачачи несправедливість, ніколи не могла змовчати. Тому про її невдоволення політикою нової влади, скоро стало відомо окупантам. Одного дня вони влаштували пані Наталії чотиригодинний допит у Старобільському райвідділі, після якого вона зрозуміла, що наступного разу на неї чекатиме підвал.

Вибравшись на неокуповану територію, Наталя Петренко долучилася до боротьби з російськими окупантами вже у якості начальниці Шульгинської військової адміністрації. Від самого початку на роботу до адміністрації приймають виключно жінок. Такою є принципова позиція Наталії Петренко. «Чоловіки потрібні на фронті», – просто пояснює вона. І чоловік, і старший син пані Наталії, власне, зараз в армії, а загалом на 14 працівниць адміністрації припадає 7 військовослужбовців.

 

Начальниця Шульгинської військової адміністрації Наталя Петренко

 

Як «віджимають» житло на окупованих територіях

Два роки тому ми з вами говорили про військові адміністрації окупованих громад як основу для майбутнього звільнення загарбаних росією українських територій. Якими ви бачите основні функції цих адміністрацій тепер, коли зі звільненням все ще більше невизначено, ніж раніше?

- Ця функція базису для повернення територій у військових адміністрацій залишилася, але акцент трохи змістився. Зараз головна мета адміністрацій – зберігати зв'язок з людьми, які залишилися на окупованих територіях. Ми також маємо знати, що там відбувається. Адже коли маєш точну інформацію про дії ворога, можеш виробити їм ефективну протидію.

Проте такий зв’язок є дедалі небезпечнішим для мешканців цих територій, чи не так?

- Так. Тому ми вживаємо дуже багато заходів для того, щоб наших інформаторів ніколи не було викрито. Люди часто навіть не здогадуються, що я спілкуюся з їхніми сусідами, друзями, дітьми – така сувора у нас конспірація. З іншого боку, я не спілкуюся зі своїми родичами, бо знаю, що їх у разі чого перевірятимуть першими. Однак, на щастя чи на жаль, у нас із чоловіком на окупованих територіях фактично не залишилося близьких родичів, бо і його, і мої батьки померли.

А що з вашим майном у Шульгинці?

- Власне, за ним не було кому приглянути, тому його забрали. Банально віджали. Чи зможемо ми ще колись повернути батьківську хату? Чи вціліє вона до закінчення війни? Ми домовилися у своїй родині не говорити про це, щоб даремно не рвати серце. Бо це таки дуже тригерить. Я знаю, що у нашому будинку зараз живуть немісцеві люди, поселені туди окупаційною владою. У Шульгинці зараз так само, як і на підконтрольній українському уряду території, багато переселенців, котрі тікають з інших українських зруйнованих війною міст і сіл – переважно із Сєвєродонецька, Бахмута, Лисичанська, Рубіжного, Сватового та їхніх околиць. Вони зайняли місце тих, хто виїхав на неокуповану територію та за кордон, – до країн Балтії, до Польщі, Норвегії, Швеції... Близько 2 тис осіб виїхали, і стільки ж приїхали.

Чи можна продати свою нерухомість на окупованих територіях і вивезти звідти гроші?

- Жити без росіянського паспорту на окупованих територіях неможливо, тож люди вимушені брати його. А тепер уявіть собі, що я маю продати свою хату. Для цього мені треба приїхати до Шульгинки, взяти російський паспорт, а тоді оформлювати продаж. Але ж кожному зрозуміло, що мене ще з кордону відправлять до в’язниці. Та й навіть якщо б мені вдалося якимось чином уникнути спілкування з ФСБ, що б сказали на мій російський паспорт в Україні? Та й це ганьба для мене – цей паспорт, я ніколи б не стала його брати.

До окупованих територій все ж можна їздити? Окупанти пропускають місцевих?

- Десь місяці два тому мене запросили у гості мої земляки, котрі, як і я зараз, знімають квартиру у Києві. Вони розповіли мені таку історію. Одна жінка час від часу їздила до своєї доньки у Новоайдар. Але тепер їй у Шеремтьєво на допиті сказали: «Ти їдеш востаннє! Маєш «апрєдєлітся», з ким ти». При цьому, звісно «ефесбешники» аналізують соцмережі й таке інше тих, кого допитують, і якщо знайдуть лайк під проукраїнським постом, поставлять у паспорт «депортацію» і заборонять в’їзд на 5 чи 10 років. Тому люди й бояться їздити за кордон, бо це одна зі схем заволодіння чужою нерухомістю. Певні особи, близькі до «уряду», надсилають прикордонникам інформацію про «небажаність» тої чи іншої людини, і її не пропускають – ані до росії, ані до Білорусі. І згодом ці певні особи віджимають у цієї людини її «порожню» хату чи квартиру.

Відомо, що до Маріуполя переселилися багато азіатів. Чи є такі люди у вашій громаді?

-  Так, є, на жаль. От недавно у сім’ї тувінця, який, власне, переїхав до нас, народилася дитина. Офіційно це називається «вассаєдінєніє с сємьйой». Приїдуть рідні відвідати російського військового, пооглядаються довкола, а потім кажуть: «Дивись, як у хохлів добре! Давай тут залишимося!» І все! Якщо чоловік служить десь поруч, його рідним цілком можуть віддати «порожню», а за фактом віджату квартиру чи будинок. А рідні російських військових, природно, далеко не завжди є хоча би етнічними росіянами. Цікаво, що окупанти не їдуть в окуповані Луганськ чи Донецьк, бо їм там, бачите, некомфортно. Вони їдуть до нас. Це якось... гидко. А ще гидкіше, коли росіяни приїжджають до нас по зерно, картоплю та інші продукти – скуповуватися. Причому приїжджають часом дуже здалеку і купують продукти цілими «камазами». Вони у шоці від того, скільки всього у нас росте, як щільно у нас все засаджене. Дуже багато таких людей приїздить...

 

Ілюстрація з Facebook-сторінки Наталі Петренко. Під нею вона написала: «Хто хоч раз відвідав Шульгинку, той береже ці спогади у своєму серці»

 

Під тотальним контролем

Як би ви охарактеризували нинішню ситуацію у вашій громаді?

- Насамперед треба сказати, що всі громади північної Луганщини знаходяться у зовсім іншому становищі, ніж ті, на території яких йшли бойові дії. Внаслідок такої собі «тихої окупації» ці громади зберегли практично всю свою інфраструктуру і майже все населення, переважно працівників фермерських господарств, які не схотіли нікуди виїжджати. З іншого боку, ці громади суттєво різняться від окупованих у 2014 році: за 8 років війни їхні мешканці добре відчули різницю між Україною та росією. Саме тому випускники шкіл півночі Луганщини намагаються потрапити до українських, а не до російських вишів й, незважаючи на всі складності шляху, пробираються до Києва, Харкова та Дніпра. Причому зробивши такий вибір, вони змушені припинити спілкування з власними батьками. Бо знову ж таки, це спілкування для батьків небезпечне. Якщо й спілкуються, то намагаються говорити про погоду, про здоров'я та про якісь абстрактні речі.

Ви писали на своїй сторінці у Facebook, що сіверодонецькі окупанти дозволяють дзвонити з мобільних лише на номери екстрених служб. Я також знаю, що вони блокують інтернет, щоб не можна було розмовляти з мешканцями територій, підконтрольних українському уряду. Розкажіть, будь ласка, про це докладніше. Що відбувається зі зв'язком у Шульгинці?

- Ані WhatsApp, ані Viber там вже не працюють. А оптоволоконний інтернет тотально прослуховується. Цікаво, що найбільш захищеними від прослуховування є старі телефони, які люди ховають, щоб спілкуватися з «вільною землею». ФСБ теж це знає, тому сама наявність такого телефону – це вже підозра в «ізмєнє родінє». Крім цього, за роки окупації з росії понавозили дуже багато китайських смартфонів, у яких вже встановлені й Однокласники, й ВКонтакті, й Макс. Й системи контролю, вочевидь, теж. Ці телефони є дуже небезпечними з огляду на прослуховування.

Вся Україна знає, як розквітла ваша громада внаслідок реформи децентралізації. Як багато було у вас різних інфраструктурних проєктів! Скільки позабюджетних коштів ви залучали! А що робить окупаційна влада? Чи покращує вона хоч трохи життя у громаді?

- Та що ви! Це просто катастрофа! Росіяни у перший же рік повивозили все, що ми нагромадили з часу об’єднання. Та й не тільки ми. Старобільська громада, наприклад, мала у своїй лікарні багато найсучаснішого обладнання. Все воно поїхало до Ростова. Ми мали чудові сучасні карети швидкої допомоги. Їх у нас забрали і натомість дали нам старі «буханки-уазики». Всі наші мобільні ЦНАПи і поштові відділення також зникли у Ростові. І тепер за кожною довідкою люди, як за радянських часів, мають їхати до райцентру. Причому довідки ці видаються не так, як було у нас, за 10 хвилин, а замовляються зарання, і на них треба чекати тижнями. Найсмішніше, що ті об’єкти, які поробили ми, потрапили на «раша-тв». Тобто усілякі там спортивні і дитячі майданчики, сквери тощо. Нова влада повісила на них стрічки й урочисто перед камерами ці стрічки перерізала. Люди сміються, але що з того! Коли вони питають владу, чому у громаді нічого не ремонтують, не будують і не вдосконалюють, їм відповідають просто: «Тому що війна».

Невже місцеві мешканці цього всього не бачать?

- Звісно, бачать! Але проти ніхто не виступає, бо поруч стоять люди з автоматами. Навіть у чатах і Телеграм-каналах всі принижено мовчать. І варто лише комусь висловити своє «фе», як на нього накидаються різні «патріоти»: «Молода республіка саме на ноги стає, а ти!..» Тобто різниця з Україною величезна.

 

Сервісний центр Шульгинської громади, що об’єднує Центр культурних послуг і  Центр надання адміністративних послуг. Фото 2021 року

 

Мирна Шульгинка, літо 2013 року

 

Фото 6. Шульгинка перед великою війною, осінь 2021 року

 

«Тиха окупація» й Україна у серці

Ви сказали про «тиху окупацію» північної Луганщини. Розкажіть, яким чином росія намагається інтегрувати ці території? Чи вдається їй це?

- Не надто оригінально намагається: кнутом і пряником. Тих, хто був налаштований більш радикально, публічно позбавлили волі, показуючи згодом по телебаченню сюжети про те, як «упіймали зрадників». Таких людей вивезли углиб росії, а усі інші швидко засвоїли ці уроки й замовкли. Та від цього вони не стали проросійськими. Я знаю людей на окупованих територіях, які досі їздять на українських номерних знаках. Звісно, на блокпостах вони кажуть, що то черги були у МРЕВ, то часу не було, але насправді це вияв непокори окупантам і водночас – сигнал нам з вами про підтримку. Хоча я ніколи не раджу бути аж настільки відвертими. Краще зачаїтися і не ризикувати собою. Ще прийде час… Я також бачу, як багато моїх колишніх односельців переглядають мій Facebook. Однак вони ніколи не залишають коментарів, лайків і такого іншого, бо це дуже небезпечно. Проте ці люди мають у серці Україну.

Чи досі відбуваються на окупованих територіях арешти проукраїнськи налаштованих осіб?

- У Шульгинській громаді останнім часом був тільки один арешт: забрали чоловіка, який у 2014 році був причетний до батальйону «Айдар». Чому він з таким минулим залишився під москалями, для мене загадка. Адже переслідували всіх, хто належав бодай до якихось силових структур, а тут «Айдар»! Той чоловік, щоправда, жив собі тихенько у селі й, так би мовити, нікого не рухав, але хтось його таки здав. Зараз триває слідство і скоро буде суд. Ми вже звернулися щодо цього до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця з проханням включити того чоловіка до списків на обмін. На підконтрольній українському уряду території у нього немає родичів, тож крім нас, це нікому зробити.

Судячи з ваших слів, життя на окупованих територіях зовсім не мед. Теоретично, люди мали б потроху тікати звідти. Чи тікають?

- Та ні, тікають, як я вже сказала, туди – переважно із Сіверодонецького та Бахмутського районів. Ну, і частина наших людей, які попервах повтікали до рашки, тепер повертаються. Вони думали, що їх там сприйматимуть, як рівних собі. А виявилося, що там вони просто «хахли». До речі, мешканці українських територій, окупованих ще 2014 року, теж часто не сприймають «нових співгромадян молодої республіки». Багато хто дивиться на них з-під лоба й питає, де вони були, «кагда восемь лєт дамбілі бамбас!» Деколи навіть лікарі у Луганську відмовляються приймати наших людей.

Чи не даються взнаки на Луганщині бойові дії? Чи не бояться люди повертатися?

- Наші військові б’ють по цілях дуже точно. Через обстріли жодного житлового будинку не постраждало, все летить у цистерни з пальним, у склади боєприпасів, в усіляку військову техніку. І зараз у Новому Айдарі, Лисичанську, Рубіжному, Сватовому, Старобільську оркам трохи спекотно.

 

Наталя Петренко виступає на панельній дискусії «Стратегічне бачення ролі Луганщини під час чи після окупації», що була частиною конференції про релокацію та стійкість Луганської області. Грудень цього року

Довоєнна Шульгинка

 

Як українці з діда-прадіда живуть у резервації

Наскільки поширеною була українська мова у вашій громаді до окупації? І наскільки вона поширена там зараз?

- Я маю доступ до кількох Телеграм-каналів, створених окупаційною владою. Люди, звісно, знають, що їх там контролюють, і намагаються писати російською. А вони ж її ніколи не вчили і поняття не мають, що як російською сказати чи написати. І часом там таке пишуть, що я за живіт хапаюся. У нас же і при Союзі всі школи були українськими. Моя мати ходила до української школи, я і мої діти ходили до української школи. І у Шульгинці люди століттями розмовляли виключно українською. Тим потворніше виглядають зусилля окупаційної влади, яка ламає людей, доводить їм, що мови, якою вони все життя розмовляли, ніколи не було. І що самі вони насправді росіяни, хоч ніхто з наших людей ніколи себе до росіян не зараховував.

Отже українську мову окупанти одразу ж виключили зі шкільної програми?  

- Ні, не одразу. Її факультативно вивчали у перший рік окупації. А потім орки дістали із запилених полиць свого «Толстоєвського» та всяких давно забутих письменників і поетів, і переконують усіх, що це «прєкрасна і красіва». Вони також кажуть, що «ваш Шевченко думал на рускам», що «ваш Гоголь» – «душой рускій». Це так дико і сумно! Українські діти вимушені слухати і вчити цю маячню. Мені от такий випадок переповіли. Один хлопчик повинен був вчити російські «падєжи». З часом йому це настільки остогидло, що він просив маму «ніколи не казати цього ідіотського слова при ньому» і закривав вуха, коли мама питала, чи він вже «ці падєжи знає». Кажу вам, у нас росіян немає, у нас всі – українці з діда-прадіда.

Чи багато дітей начаються зараз у Шульгинці?

- На жаль, багато, у нашому ліцеї – 270 осіб. З іншого боку, десь така ж кількість виїхала на неокуповані території та до Європи. Ми підтримуємо зв'язок із ними. Я сама прихильниця офлайн-навчання, я розумію, що в Україні є умовно безпечні громади, де можна відвідувати школи, замість того, щоб цілий день сидіти перед комп’ютером. Але разом із цим, ми не маємо морального права позбавляти дітей, які живуть в окупації, можливості отримати українського освіту. Нехай навіть цих дітей небагато...

Небагато це скільки?

- Кожного року 2-5 дітей знаходять можливість зв'язатися з нами і скласти іспити з усіх предметів, щоб отримати атестат українського зразка. Навчання відбувається у суворій секретності, через зашифрований зв’язок, багато завдань учні виконують самостійно та відправляють на перевірку. Саме такі діти згодом виїжджають на територію, підконтрольну українському уряду. Цьогоріч, наприклад, дві дитини приїхали, успішно склали Національний мультипредметний тест і вступили до вищих навчальних закладів на вільній від орків території України.

Як ставляться до цього вибору батьки цих дітей?

- Батьки їх підтримують. Ви просто не уявляєте, що таке «ЛНР». Це справжня резервація! Якийсь виш Ростова – це вершина мрій для її мешканців. Та й то, хлопців туди не випускають, вони навіть коло кордону з рашкою на мають права з’явитися без спеціального дозволу. Також там доводиться складати іспити за всіма російськими правилами. А як, наприклад, може скласти російську мову дитина, яка ніколи нею не говорила і не писала?..

У Facebook є новина про те, що школярів та студентів з «ЛНР» долучили до першості зі складання БПЛА. Що ви можете сказати про мілітаризацію дітей на окупованих територіях?

- «Юнармія» – головна структура для цієї мілітаризації – була чи не першою, що зайшла до нас після військових. І тепер так, на уроках праці діти складають дрони. Причому це відбувається не тільки на окупованих територіях, але й в усіх росіянських школах. Тепер можна повернутися до початку нашої розмови – щодо місії військових адміністрацій. Використовуючи зв’язок з людьми, ми просимо їх виїжджати – щоб дихати і почуватися вільно, щоб говорити своєю мовою.

 

Минулорічне зібрання Ліги лідерів U-LEAD. На такому ж зібранні ще до повномасштабного вторгнення Шульгинська громада залучилася підтримкою 25-ти інших громад України

 

Наталя Петренко у дверях гуманітарного хабу у Чернівцях, де мешканці Шульгинки можуть отримати допомогу

 

Як відірвати українця від його хати?

Вдається вмовити людей виїжджати?

- Цих людей було би набагато більше, якби існувала бодай якась можливість для них отримати житло. Коли б Шульгинська громада була зоною бойових дій, де все летіло в тартарари, виїхали б майже всі. А коли хата ціла, а тобі пропонують у кращому разі кімнату у гуртожитку невідомо де, історія зовсім інша. Ну, знову ж таки… Ми ж українці... А який українець отак просто залишить свою хату?! Адже все наше життя так чи інакше обертається довкола неї.

У росії у 18 років  всіх хлопців забирають в армію. Як до цього ставляться батьки старшокласників, які залишаються на окупованих територіях?

- Вірять у дві речі: що війна закінчиться і що вдасться вчасно виїхати. Але це безглуздя, бо виїжджати дедалі складніше. У росії чітка установка: кожен чоловік повинен «атдать дань родінє», тобто повоювати за неї. На територіях, окупованих з 2014 року, більшість чоловіків давно вигребли і, багато з них з них вже спочиває на цвинтарях.

Чи мобілізують людей з окупованих територій до російської армії?

- Повним ходом! Там іде тотальна мобілізація, хоч і не оголошена офіційно. Тобто немає навіть розпоряджень якихось там гауляйтерів. Але загальні правила такі: щойно ти щось порушив, не платиш, наприклад, аліменти, одразу ідеш на фронт. Ну, і звісно, добровольців теж охоче приймають. Але тут можна навести таке порівняння: з 5 тис. наших мешканців добровольцями до української армії пішли не менше 50-ти осіб – і це лише ті, про кого я знаю. А от з іншого боку у російську армію пішли одиниці – маргінали, яких росія заманила різноманітними «коврижками» на кшталт іпотечних кредитів та кредитів на купівлю китайських машин. Над могилами деяких з таких любителів легких грошей вже давно майорять прапори.

Ви сказали, що зараз знімаєте квартиру у Києві. Чи є бодай якась перспектива отримати квартиру?

- Це мій найбільший біль. Адже коли оголосили евакуацію у 2022 році, я взяла на себе відповідальність за людей, які не хотіли нікуди виїжджати. Я переконала їх. Навесні 2022 року лише родини військовослужбовців виїжджали без зволікань, всі інші їхали дуже неохоче. Але ж українці, як ви пам’ятаєте, слухали казку Арестовича про 2-3 тижні й вірили у неї, бо дуже хотіли вірити...

А як же програма «Є-Оселя» й електронні ваучери для військовослужбовців?

-  На перший внесок за цією програмою – а це щонайменше 200 тис грн – мало хто має гроші. Оформлення документів коштує дуже дорого. А люди ще й знімають квартири: ну, де їм взяти гроші? Військові справді можуть отримувати електронні ваучери на житло. Але з ними чимало проблем. От подаєшся ти на такий ваучер, а система каже, що твій партнер має це подання підтвердити через «Дію». А у «Дії» часто не підтягується статус учасника бойових дій. Коли ж ти намагаєшся додзвонитися до Міністерства у справах ветеранів, то виявляється, що гаряча лінія не працює «через велику кількість дзвінків». Третьою проблемою є неспівпадіння даних з партнером. Якщо котрась дрібниця не співпадає, підпис блокується, і ти не можеш навіть зрозуміти, що не так. До того ж, допомогу можуть отримати лише перші 4 тисячі осіб. Все це розчаровує.

 

Наталя Петренко та голова селища Нікольське Маріупольського району, член Ради з питань ВПО при Київській міській військовій адміністрації Василь Мітько. Під цим фото Наталя Петренко написала: «Тільки ті, хто втратив все (але не втратив віру в Україну) внаслідок війни та тимчасової окупації наших громад руським окупантом, повністю розуміють проблеми наших мешканців…»

 

Ріка Айдар у Шульгинці, довоєнне фото

 

Колаборанти

Як почувається місцевий бізнес, зокрема фермери, які були основою економіки вашої громади?

- На сусідній з нами Сватівщині, де були запеклі бойові дії, фермерські господарства дуже постраждали. З іншого боку, на багатьох фермерів тиснули, і вони виїхали. А на території нашої громади майже всі фермери залишилися. А оскільки фермери були основними роботодавцями, залишилися і люди. Звісно, фермери перереєструвалися, бо якщо ти не перереєструєшся, у тебе все одразу віджимається. Дуже простий підхід.

Чи є це колаборацією на вашу думку?

- Тут як подивитися. Якщо говорити про те, що за гроші, які сплачують фермери, росіяни згодом купують патрони і снаряди, то це, звісно, робота на ворога, колаборація. А якщо сказати, що фермери забезпечують сталість українського населення на цій території та унеможливлюють голод, то можна сказати, що вони працюють у гуманітарній сфері.

Чи порушує Шульгинська військова адміністрація кримінальні справи стосовно колаборантів?

- Це те, що мені болить. Я дуже хотіла б, щоб ці люди понесли повну відповідальність за свої дії. Тому я, власне, беру участь у підготовці закону стосовно відносин з людьми, що виїхали або досі проживають на тимчасово окупованих територіях. На чолі робочої групи, що працює над цим документом, народна депутатка України Таміла Ташева, яка до листопада минулого року була постійною представницею президента України у Криму. У складі робочої групи є також представники Міністерства розвитку громад та територій. І от ми намагаємося напрацювати норми, які були б у цій ситуації справедливими. Зазвичай ми довідуємося про колаборацію тих чи інших людей з російських Телеграм-каналів. Однак засудити таких осіб, виявляється, не так вже й просто.

Чому непросто? Було би добре, якби ви навели якийсь приклад.

- Будь ласка! Один чоловік пішов в окупаційну адміністрацію працювати начальником певного другорядного відділу. Він все життя, мабуть, про цю посаду мріяв, а, може, й навіть мріяти не міг про таке. І тут йому відкрилося «вікно можливостей». І от цей чоловік наполегливо виконує свої посадові обов'язки, ходить на всі офіційні заходи окупаційної влади, позує на фотографіях з георгіївськими стрічками і загалом чудово почувається. Ми подаємо на цю людину до суду. І тут раптом на судовий процес приходить його законний представник – українська адвокатка. Тобто ці люди, зрадники Батьківщини, виявляється, мають право на адвоката! І от ця адвокатка розбиває в пух і прах мої свідчення про добровільну співпрацю цієї людини з ворогом. Вона запевняє, що цього чоловіка змусили до співпраці силою, що йому мало пальці у двері не запихали, що він бідний, нещасний, хворий і не може залишити літніх батьків. А жити на щось треба! Насправді ж його батьки також працюють на ворога! Я не витримала і кажу адвокатці: «У мене таке відчуття, що ви за путлера і проти української державності!» А вона спокійно так відповідає: «Та ні, це лише моя робота!» От вам про доступ до справделивого правосуддя! Ну, як таке можливе? Може, ми ще путіна запросимо для дачі показань? Нехай розкаже високому суду про «нацистів» в Україні та «утиски російськомовного населення»! А суд його виправдає. Це просто якийсь сюр! Нам треба ще дуже багато працювати над такими справами! Ми маємо вироки щодо колаборації старост, директорів шкіл, прибиральниць. А де вироки, що стосуються тамтешньої еліти? Їм максимум оголошують підозру. Жодну з крупних фігур-колаборантів не засуджено. Україна лише оголошує їм підозри, а вони щиро сміються з цього і продовжують свою гнилу і криваву справу. Виходить, що ми через млявість та невизначеність нашого законодавства протягом всіх 12 років війни сприяємо їм.

 

Мешканці Шульгинської громади на святі, організованому Шульгинською військовою адміністрацією, у музеї «Пирогово» у Києві

 

«Пліч-о-Пліч» із цілою Україною

Ви часто берете участь у різноманітних форумах, присвячених проблемам місцевого самоврядування. Наскільки це важливо для вас як для очільниці окупованої громади?

- Знаєте, у мені закарбувалося бажання говорити про людей з окупованих територій. Я не хочу, щоб українці казали: «Це все через них!» Бо ми ніколи не кликали путіна, ми завжди говорили українською, ми були і є патріотами. Дуже багато хто з нас.

Що для вас і вашої громади зараз найважливіше, коли ви думаєте про майбутнє?

- Для мене найчесніша відповідь: все дуже складно. Нам треба повністю облікувати все те, що ми втратили, до найменшої дрібниці. А втратили ми не тільки території... Здавалося б, що таке улюблена чашка, улюблена кімната, будинок, у якому ти виріс? А це ціле життя! Я розумію, що виходить дещо високопарно, але інакше не скажеш. Рідні стіни, відчуття дому – для українця це надзвичайно важливо! Для українця його дім – фортеця!.. А ще ми втратили зв’язок із предками. Адже я не можу не те що відвідати могилу своєї матері, я не можу навіть нікого про це попросити. Бо його потім спитають, яким чином я сконтактувалася з ним. Це наша жертва – свідома чи вимушена – заради збереження нашої країни, державності, ідентичності тощо.

Голова Охтирської міської ради Павло Кузьменко в інтерв’ю Децентралізації виступив проти збереження військових адміністрацій окупованих територій – заради економії коштів. Головним його аргументом було те, що працівники цих адміністрацій фактично не мають, що робити, а питанням переселенців у будь-якому разі повинні займатися ті громади, у яких вони живуть. Що ви думаєте про це?

- Я розумію подібні зауваження. Вони справді виникають не на порожньому місці. Але важливо дивитися трохи глибше, не спрощувати все до рівня «потрібно – не потрібно». Проблема ж не в самих лише адміністраціях, а у тому, що держава досі не визначила чітких правил гри: хто за що відповідає, які повноваження мають адміністрації, як вони фінансуються тощо. Через цю невизначеність багато наших рішень виглядають формальними, а реальні потреби людей часто губляться за звітами. Попри це, ми зробили дуже багато: відновили документи та реєстри, організували медичну і соціальну допомогу нашим мешканцям. Тепер вони потребують житла та соціальної підтримки... Релоковані військові адміністрації не створювалися як щось «особливе». Їхній сенс у тому, щоб держава не зникла з життя громад, навіть коли ці громади тимчасово окуповані. Є речі, які ніхто інший не може зробити замість них. Наприклад, захистити інтереси громади у судах, вести облік дітей, зберігати комунальне майно, планувати відновлення, підтримувати своїх людей, навіть якщо вони не мають статусу ВПО. І ще одне важливе. Ми говоримо про людей, які залишаються громадянами України, працюють у нашому правовому полі, платять податки, допомагають армії. Для них громада – це не абстракція. Це дім, навіть якщо він зараз під окупацією. Тут йдеться про людей, про історичну пам’ять, про відповідальність і про майбутнє відновлення.

Багато громад на лінії фронту та на кордоні з росією отримують допомогу за проєктом «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади». Чи беруть громади окупованих територій участь у цьому проєкті?

- Спершу нас там не бачили. Ми ж не фортеці на кордоні «з мороком», а почасти глибокий тил російської армії. Проте очільники окупованих громад виступали за включення їх до цього проєкту. І нещодавно нас таки долучили до «Пліч-о-Пліч». Шкода, що ми втратили стільки часу... Тому що один з напрямків нашої роботи – створення матеріальних резервів для переселенців, а також для можливого повернення додому після деокупації наших громад. Ми розробили плани цього повернення, на кожен тиждень, на кожен місяць. Ми також придбали багато різного майна: і генератори, і пальне, і лопати, і ліхтарі, і навіть надувні човни, витративши на це чималі кошти. Все відповідно до діючих постанов уряду. Будь ласка, шановні урядовці, внесіть зміни до постанови про використання матрезерву, дозвольте використовувати це майно у приймаючих громадах! І тоді ми залюбки віддамо все це нашим громадам-партнерам за проєктом «Пліч-о-Пліч». Тим паче, що зараз, під час блекаутів, все це їм дуже потрібно.

Отже, ви вже обрали партнерів за цією програмою?

- І так і ні. Одного разу, ще до повномасштабного вторгнення, U-LEAD зібрав на навчання 25 лідерів громад. Ми подружилися там і по закінченні курсу підписали меморандум про співпрацю одне з одним. Тобто я вже маю до кого звертатися за проєктом «Пліч-о-Пліч». Я думаю, першим нашим партнером буде Нововолинська громада, де наша молодь нещодавно реалізовувала чудовий проєкт від того ж U-LEAD щодо вирощування мікрозелені. Також у Нововолинську наші молоді люди отримали уроки фінансової грамотності, комунікацій тощо. Ну, і звісно, у них з’явилися друзі й можливість залишитися у Нововолинську, дуже гарному і перспективному місті.

 

Мешканці Шульгинської громади на святі, організованому Шульгинською військовою адміністрацією, у музеї «Пирогово» у Києві

 

«Всі чоловіки мають служити, а ми дамо раду самі...»

Що ви вважаєте своїм найбільшим здобутком на посаді начальника військової адміністрації?

- Внесення до Національного реєстру нематеріальної культурної спадщини нашого храмового свята і традиції випікання так званих пиріжків із сопкою. Вони робляться із борошна, перетертого зі свинячими шкварками. Свого часу саме такі пиріжки рятували людей під час Голодомору, а потім сподобалися і стали місцевою кулінарною родзинкою. Ми також провели цьогоріч у музеї «Пирогово» велике свято. Наші мешканці на нього навіть з-за кордону поприїжджали. І от саме тоді, дивлячись на цих людей, ми могли сказати: «Ось вона, наша громада!» Бо громада – це люди. Ми підтримуємо зв’язок із нашим земляцтвом у Європі, це один із аспектів нашої роботи. Знаєте, коли людину, яка знаходиться десь там у Португалії, раптом вітає з днем народження голова її громади, це вартує дуже багато. Я впевнена, що старше покоління, особливо ті, хто мав певний статус в Україні, повернуться, щойно перестануть стріляти. А от за дітей доведеться поборотися…

Як перемогти у цій боротьбі?

- Ми повинні зацікавлювати молодь, долучати її до прийняття рішень... На першій же сесії Шульгинської громади я запропонувала депутатам створити у нас молодіжну раду. А депутати, знаєте, переважно люди вже поважного віку, натомість жартома відповіли, що вони краще підтримають створення раду старійшин. Та ми все ж створили і молодіжну раду і молодіжний простір для неї, ми дали молодим людям можливість вирішувати щось у громаді. А потім, коли створили Інститут третього віку, літніх людей навчала працювати на комп’ютерах якраз та молодь, котру ми виховали. Вийшла чудова синергія: старші люди побачили, що молодь може бути і серйозною і корисною, що це не просто розбишаки там якісь. А юнаки та дівчата, зі свого боку, побачили у дідусях і бабусях, власне, людей, які не тільки повчають, а ще й самі люблять вчитися. От, як ми маємо перемогти у боротьбі за молодих людей. Я ще можу навести приклад мого молодшого сина. Він дуже любить свою країну, він хоче жити саме тут. Він каже мені: «Нам самим потрібно любити свою державу так, щоб це бачили інші люди у цілому світі. Й тоді вони їхатимуть до нас і вкладатимуть сюди кошти. Тоді Україна буде для них, наче магніт...» Моєму молодшому синові зараз 17, і мені вже тут деякі радять, що, мовляв, треба його вивозити за кордон, поки не пізно. Коли він почув про це, то відрубав: «Який закордон! Якщо мої батько з братом там, я нікуди не поїду з України!» Я – мама, я найбільше непокоюся за нього, але що я маю робити? Це його вибір!

Ваші чоловік і старший син – в армії?

- Так. У нашій адміністрації працюють виключно жінки. Такою була моя принципова позиція із самого початку. Не треба нам «незамінних» фахівців, ми зможемо кожного замінити. Чоловічі руки, чоловіча сила потрібні зараз на фронті. Це насамперед стосується тих, хто жив на окупованих територіях. Ці люди мають першими битися за свою землю. Не треба ховатися від цього на «стратегічно важливих» посадах. Це нечесно і нещиро. Тому у нас на 14 дівчат, працівниць військової адміністрації, 7 військовослужбовців: чоловіки, брати або навіть батьки...

Чи шкодуєте ви про щось? Чи були у вас протягом цих страшних чотирьох років війни якісь втрачені можливості?

- Ні, я не про що не шкодую. Якби зараз був лютий 2022 року, я все зробила б так само. Ця війна – тотальне зло, яке росія чинить нам. Якщо хтось з наших співвітчизників цього не бачить, йому просто бракує української ідентичності. Зараз же не 2014 рік, коли багато хто ще мав якісь ілюзії. Зараз все очевидно. І якщо хтось каже: «До нас іще далеко!», він помиляється так само, як колись ми. Для того, щоб протистояти росії, нам треба сплести разом, наче у дівочій косі, свої ідентичність, гідність, відповідальність, все своє українство... Тоді ми зробимося набагато сильнішими.

 

Наталя Петренко з чоловіком та синами. Старший син разом із батьком зараз служать у Збройних Силах України