19 June 2024
Децентралізація
Як волонтер, котрий врятував 1200 українців, очолив військову адміністрацію і навіщо йому це потрібно

Історія Андрія Селецького, який нині очолює Нововоронцовську військову адміністрацію, а до війни був місцевим бізнесменом, активістом, істориком та краєзнавцем

Автор: Дмитро Синяк


Як і у багатьох українців, у житті Андрія Селецького, працівника херсонської майстерні з реставрації предметів антикваріату та менеджера й екскурсовода місцевого туристичного агентства, все змінилося 24 лютого минулого року. За звичайною логікою, щойно все почалося, він мав би негайно сісти у свій BMW X3 (машину, про яку давно мріяв і яку нарешті купив у кредит у жовтні 2021 року), й терміново вирушити на північ, на свою малу батьківщину. Там, за 160 км від Херсона угору по Дніпру, у селищі Нововоронцовка, на нього чекали дружина та п’ятирічний син. Вранці 24 лютого з Херсона ще можна було вільно виїхати, увечері – з великим трудом, а вранці 25-го виїхати вже було практично неможливо. Андрій виїхав 27-го – по останній ще неперерізаній окупантами польовій дорозі.

 

Андрій Селецький на тлі головного символу громади – пам’ятника кавуну

 

Суперсила

- Коли почалася війна, я несподівано відкрив у собі суперсилу: небезпека лишень загострювала мою готовність діяти, я був далеким від паніки,– розповідає Андрій Селецький. – Натомість я багато разів бачив цю паніку в очах людей на переповнених заправках, паніка паралізувала їхню волю. У мене такого і близько не було, я почувався практично як завжди. Осягнувши, що маю таку унікальну природну стійкість до стресу, я не міг просто так поїхати з Херсона і, допомігши спершу колегам, заходився допомагати військовим. Одного дня я навіть вирішив розвідати ситуацію на Антонівському мості, хоч ніхто і не давав мені такого завдання. Ризик був шалений: окупанти мали би мене вбити, бо я крутився коло їхніх машин...

Як виявилося згодом, цей ризик не був даремним: Андрієві вдалося непомітно винести з мосту залишену росіянами батальйонну рацію, яку, за статутом, радист мав би знищити за найменшого ризику втрати. Згодом за допомогою цієї рації українська розвідка могла слухати всю російську авіацію окупованого Півдня. У квітні Андрій спеціально поїхав до Херсона, щоб вивезти цінну знахідку. Якби росіяни знайшли її при обшуку, найкраще, на що мав би розраховувати Селецький, це розстріл на місці.

У рідній Нововоронцовці Андрій цілком міг би «обкластися консервами та свічками» й чекати, що буде далі. Але він не міг забути про те, скільки людей відгукнулися на його пропозицію у Facebook виїхати із Херсона: замість 2-3 повідомлень, на які він очікував, Селецький отримав понад 70! Й у кожному із них відчувалося майже безнадійне волання про допомогу. Між тим Андрій мав чудовий повнопривідний автомобіль, добре знав дороги Херсонщини і, що найголовніше, з ним була його суперсила. Так він зрозумів, яким є його місце у цій війні

 

Андрій Селецький переважно вивозив людей до Нововоронцовки з окупованих Херсона та Осокорівки

 

- Щойно орки окупували велике село Дудчани, що за 40 км від Нововоронцовки, я почав возити туди гуманітарну допомогу, – згадує Андрій Селецький. – Не знаю, чому росіяни дозволили це. Полковнику «ДНР», вірменину за національністю, нічого не заважало відправити мене «на яму» під час першої ж моєї поїздки. Але він сказав, що не буде проти, якщо я вивозитиму з окупованої території дітей, жінок та літніх людей, натомість постачатиму туди дитяче харчування, «гігієну» та медицину. Продукти возити заборонив, сказавши: «Мы тут сами всех накормим». Коли я виїжджав з Херсона ще 27 лютого, то попросив дівчат, з якими працював у турагентстві, намалювати три великих червоних хрести на білих простирадлах, які я сяк-так начепив на свою машину. Згодом я був вражений магією цього знаку: побачивши його, деякі орки починали ставитися до мене поблажливіше. Щоб було легше рятувати людей і возити на окуповані території гуманітарку, я 1 березня вступив до загону швидкого реагування Херсонського відділення Товариства Червоного Хреста України.

 

Перші червоні хрести на машині Селецького були намальовані на простирадлах

 

Тут варто сказати, що Товариство Червоного Хреста України зі штаб-квартирою у Києві не має нічого спільного з Міжнародним комітетом Червоного Хреста, головний офіс якого знаходиться у Женеві. Міжнародний комітет не раз звинувачували у проросійській позиції, тож цілком можливо, що російські війська отримали наказ від свого командування лояльно ставитися до представників цієї організації. Але різниці між товариством і міжнародним комітетом ті, вочевидь, не бачили.

Згодом Андрій Селецький наніс червоні хрести на свою машину фарбою, і цей крок щонайменше двічі захистив його машину: побачивши, що фарба заводська, окупанти, які поклали око на дорогий автомобіль, відступалися. Привласнення машини Червоного Хреста було надто сміливим кроком навіть для них.

- Кожна поїздка на окуповану територію відрізнялася від попередньої, так само, як і російські солдати на блокпостах, – веде далі Андрій Селецький. – Деякі з них навіть ставилися до мене з повагою: мовляв, молодець, піклуєшся про людей! Інші були байдужими, їх обходило тільки те, щоб я не возив нічого забороненого. Особливо ретельно перевіряли ліки, бо непокоїлися, що я можу возити перев’язочний та шовний матеріали для лікування поранених бійців ЗСУ, які цілком могли переховуватися десь по селах. Серед росіян були такі, хто змушували мене роздягатися і доводити, що я не маю синців на плечах від тривалого носіння зброї та бронежилета, й перевертали все догори дригом у моїй машині. А були потвори, які відверто знущалися з мене. Від них я натерпівся стільки, що навіть не можу тепер розповідати вам про це – надто важко це для мене…

 

Під час перших поїздок на окуповану територію

 

Набагато важче, ніж самому зносити знущання, Селецькому було мовчки спостерігати за тим, як російські окупанти катують на його очах інших українців. Він бачив і чув, як ті принижуються, благають не робити з ними того чи іншого, і – мовчав. Бо щойно він казав хоч слово на їхній захист, як чув у відповідь триповерхові матюки з прямими погрозами життю. Всі ці жахи допомагало пройти переконання, що він робить добру справу, а значить, точно правий. Це робило удесятеро сильнішим.

У той час медіапростір був наповнений фотографіями зі звільненої Бучі. Андрій Селецький розумів, що з ним на будь-якому блокпості можуть вчинити так само, як з безневинними мешканцями Київщини, але все одно знову і знову їхав на окуповану територію. Він просто не міг залишити напризволяще людей, які були готові буквально молитися на нього. Він привозив інсулін інсулінозалежним, памперси породіллям і навіть корм залишеним без нагляду собакам та котам. Тринадцять (!) котів та кішок він забрав собі, бо просто не міг залишити їх на вулиці. З тих, кого він вивозив з окупованої території, Андрій не брав грошей, просив лишень за можливості заплатити за пальне, ціни на яке стрибнули до небес. Проте переважно поїздки були «мінусові», через що третина власних коштів, відкладених на відкриття столярної майстерні у Нововоронцовці, розчинилася, як дим. Одного разу у його п’ятимісній машині було дев’ять (!) пасажирів. А загалом з окупованих територій Селецький вивіз понад 1200 (!) осіб.

Кадирівці сміялися з татуювання кавуна на лівому передпліччі Андрія, «деенерівці» забирали все, що їм подобалося, з гуманітарних вантажів, але щоразу швидше пропускали вже добре знайомий BMW з червоними хрестами на капоті та багажнику.

 

Репортаж Телебачення Торонто про те, як Андрій Селецький рятував людей з окупованих територій

 

 

 

Криза волонтера

Тим часом Нововоронцовка перетворилася на форпост надії для цілої Херсонщини, залишившись єдиним адміністративним центром, який не змогли захопити орки. Це додавало сил, але докладати їх вже майже не було куди. Бажаючих виїжджати з окупованих територій ставало дедалі менше, натомість росіяни ставали дедалі злішими. Під час рейсу 30 квітня вони мало не розстріляли Андрія. Його і раніше кілька разів водили на розстріл, аби залякати, але завжди відпускали. А тут раптом лякати не стали: просто сказали, що він «доїздився», перевантажили гуманітарку з його машини до іншої і наказали чекати. Андрій, інтуїція якого за час нескінченних рейсів стала дуже гострою, відчув «запах смерті».

Його врятували українські артилеристи, які саме у цей момент відкрили ураганний вогонь по позиціях окупантів. Ті поховалися, а Селецький сів за кермо і дав газу. Вслід йому запросто можуть полетіти кулі, але, на щастя, окупантам було не до нього. Так чи інакше, з’являтися після цього на російських блокпостах він уже не міг. А тут іще й друзі з окупованих територій почали дзвонити йому і казати, що ним цікавиться ФСБ. Проте суперсила не давала спокою. Й тоді Андрій вирушив піти в армію.

 

Допомога від волонтерки Наталії Чермашенкової, яку Андрій Селецький згодом привіз на окуповану територію і роздав людям

 

- У той час я переживав так звану кризу волонтера, – розповідає він. – Раптом мене охопило відчуття, що вся моя допомога ні до чого не призводить, що я недостатньо корисний, що я неефективний. Друзі казали: «Видохни, знайди час для себе, і все буде добре!». Але тут обстріли щодня, ну який там час для себе? Що мені, на риболовлю під обстрілами ходити, чи що? А тут я саме познайомився з місцевими хлопцями, які з початку повномасштабного вторгнення вивчали курс «дроновода», й почав потроху переймати їхню майстерність. Та коли я сказав, що хочу повноцінно долучитися до них, вони відправили мене до військкомату. Там мені задали лише три запитання: «Служив?» «Бойовий досвід маєш?» «Стріляти вмієш?». Коли я на всі ці запитання відповів негативно, відрізали: «Ти вільний! Як знадобишся, ми тебе повідомимо».

У цей час до Селецького прийшов лист від волонтерської організації «Файна Юкрайна», яку з у німецькому місті Гамбург заснувала колишня мешканка Херсонщини Анна Ремпель. Вона саме зібрала кошти на купівлю мікроавтобуса. Заступник голови Херсонської військової адміністрації Дмитро Бутрій, єдиний з усіх високих місцевих чиновників, який залишився у регіоні, підписав йому дозвіл на виїзд за кордон. Згодом Андрій поїхав за наступною машиною, потім ще за одною. Загалом він пригнав з Євросоюзу вісім автомобілів для потреб волонтерів, лікарів та військових. Останнім був реанімобіль BMW X5 з того ж таки Гамбурга.

 

Андрій Селецький (крайній праворуч) та заступник голови Херсонської військової адміністрації Дмитро Бутрій (крайній ліворуч) разом з представниками Кочубеївської громади, якій було вирішено передати реанімобіль з Гамбурга

 

Андрієві було шкода залишати його у Нововоронцовській громаді, на яку тоді щодня сипалися до тисячі снарядів та мін різних калібрів, і він запропонував машину сусідам. А коли голова сусідньої громади відмовився «від цієї мороки з розмитненням і таким іншим», Селецький був вражений до глибини душі. Він начебто тільки зараз зрозумів, якою може бути роль місцевої влади у розвитку громади. Може, саме тому, коли за кілька днів Дмитро Бутрій запропонував йому очолити новостворену Нововоронцовську військову адміністрацію, Селецький без вагань погодився. Наприкінці жовтня минулого року, у той час як останні російські війська вже виходили з Херсона, наказ про призначення підписав президент Володимир Зеленський.

- Чесно кажучи, я зрадів цій пропозиції, – зізнається Андрій Селецький. – Адже я і до війни весь час надокучав місцевій владі своїми ініціативами: «А давайте сортувати сміття!» «А давайте не псувати фасади будинків кондиціонерами!» «А давайте створимо на набережній пішохідну зону!». Тепер я нарешті міг втілити свої ідеї у життя. З іншого боку, я був свідомим того, що громада фактично лежить у руїнах і що грошей у її бюджеті немає. Проте також для мене було очевидним і те, що коли хтось інший на цій посаді працюватиме абияк, громада може померти. Одні люди не повернуться сюди, а інші переїдуть у кращі, зручніші для них місця. І все.

 

Начальник військової адміністрації

Хоча один робочий день начальника військової адміністрації не подібний на інший, у них є багато спільного. Зокрема, практично цілодобова зайнятість.

- У мене сьогодні перший день відпустки, але незважаючи на це, я приїхав з роботи о восьмій вечора, – розповідає Андрій Селецький. – І завтра, як і завжди, я розпочну день приблизно з 7 години ранку, коли треба буде зателефонувати поліцейським та військовим, щоб, так би мовити, актуалізувати задачі. Часто буває так, що ці дзвінки затягуються на годину-дві, до сніданку. Часом я снідаю і переписуюся з кимось у месенджерах. Сніданок – дуже важливий для мене, бо обіду і вечері може не бути, це вже як пощастить. До роботи мені метрів сто, але я проїжджаю їх на машині – на ці ж моїй BMW X3, червоні хрести на якій довелося заклеїти. Я ж тепер працюю у військовій структурі! Машина завжди стається при нагоді, адже після планерки зазвичай треба кудись їхати: то на очисні споруди, то на свердловини, то у якесь село, то когось зустрічати… Деколи доводиться вибиратися і подалі: до Херсона, Берислава, Одеси чи навіть до Києва.

Селецький замовкає на мить, замислившись про щось.

- Багато проблем можна вирішити за допомогою телефону, тому на розмови по ньому припадає більшість мого робочого часу, – продовжує він. – От, зараз нам, наприклад, треба робити санітарну обрізку дерев, і для цього з Херсона прислали бензопили. Але щоб обрізати дерева, потрібна ще й автовишка. Вона є в обленерго, та коли я телефоную туди, там кажуть, що мені потрібно забезпечити усім необхідним робітників, які сьогодні приїдуть підключати трансформатор у селі Любимівка. Я телефоную до Любимівки, а до тамтешнього старостату, виявляється, якраз привезли дрова, які нема як розвантажити. Я телефоную на агропідприємство, що має єдиний автонавантажувач у громаді, прошу позичити його. Там кажуть: «Автонавантажувач дамо, але пальне для нього – ні». Тепер я шукаю пальне… А починалося все з обрізки дерев!

 

Андрій Селецький та директор КП «Комунсервіс» Сергій Пилипенко невдовзі після звільнення Херсона

 

Головним своїм здобутком за рік роботи Андрій Селецький вважає формування команди військової адміністрації: шестеро осіб, «з якими не страшно ні у вогонь, ні у воду». А у Нововоронцовській селищній раді тепер працюють переважно молоді люди, у трудовій книжці яких графа про роботу є першою.

За словами очільника військової адміністрації, члени його команди роблять багато такого, чого б ніколи не робила «стара гвардія». Наприклад, ця «гвардія» о 16:50 вже замикала двері селищної ради і йшла додому. Бійці Селецького не йдуть з роботи доти, доки не зроблять те, що запланували. Однак це варто того.

- Коли ми запровадили роздільний збір сміття, спершу у баки для пластику люди кидали що треба і не треба, але за кілька тижнів все прийшло у норму, – розповідає Андрій Селецький. – Тепер ми складуємо пластик, чекаючи, доки набереться тонна, – саме стільки може безкоштовно забрати переробний завод. Але якби ми мали ще й прес, то могли б зберігати пластик у кубах і заробляти на його здачі. Цей прес коштує лише 86 тис. грн, але у нас і цього немає. На 9 населених пунктів громади у цьогорічному бюджеті закладено лише 99 млн грн, причому власних надходжень зовсім небагато – переважно трансферти, дотації та залишки за якимись програмами. Наприклад, нещодавно різні області України надіслали нам 12 млн грн, але усі ці кошти пішли на виготовлення проектно-кошторисної документації для відновлення зруйнованих комунальних закладів. За таких умов ми буквально здуваємо пилинки з місцевого бізнесу, який сяк-так працює. І річ тут навіть не у податках, які цей бізнес сплачує до нашого бюджету, а у робочих місцях. Бо буде робота – будуть люди. А працювати у нас ох, як непросто. Ми все ж таки на передовій – за Дніпром стоять орки.

 

Андрій Селецький (праворуч) та його команда (у камуфляжному одязі) разом з італійськими журналістами

 

Комісія з незібраного врожаю

До повномасштабного вторгнення бюджет Нововоронцовської громади переважно наповнювали аграрії. Але цьогоріч аграрний сектор не сплатив до бюджету жодної копійки.

- Вперше за всю відому нам історію України наша громада минулого року мала мертвий врожай, – розповідає Андрій Селецький. – Тобто зерно зійшло, заколосилося, але зібрати його не змогли, і воно просто осипалося на землю. У різні часи Нововоронцовська громада зазнавала різних лих, але такого не було ніколи. У 1933 році величезний врожай конфіскували більшовики, спричинивши Голодомор; у 1941 році частину врожаю зібрали більшовики, частину – нацисти. У 1942 і 1943 роках, під окупацією, врожаї теж збирали. Але такого, як зараз, не було ніколи.

Зрештою, річ не тільки в обстрілах: землі громади сильно засмічено мінами, осколками і залишками різноманітних боєприпасів; сільськогосподарську техніку спалено або вкрадено. Щоб компенсувати збитки фермерів, начальник військової адміністрації ініціював створення комісії з незібраного врожаю, яка зафіксувала недоотриманий фермерами прибуток: наразі це майже 184 млн грн. Андрій Селецький сподівається, що цю суму мають включили до репараційних виплат з боку росії.

Найнагальніші проблеми голові адміністрації допомагають вирішити його колишні партнери з часів волонтерства. Селецький цілком може поїхати у гості до друзів в Одесу, забивши машину подарунками від фермерів – кавунами. А назад ця машина вже їде забитою різноманітним потрібним у громаді майном: від лопат до електричних кабелів. Мало того, подібне майно завантажене ще й до щойно подарованого автомобільного причепа. Приблизно у такий ж спосіб Селецький «затягнув» до громади трактор, сміттєвоз, водовоз та понад сто одиниць сучасної оргтехніки.

 

Комунальна техніка, яку «наволонтерив» Селецький

 

По-козацький вільний від природи, Андрій страшенно не любить бюрократії, хоч і розуміє її потрібність у будь-якій державній системі. (Не дарма ж саме слово бюрократія має давньогрецьке походження!) Однак його надзвичайно дратує закостенілість державного апарату, те, що доводиться обходити десятки кабінетів та збирати десятки підписів, щоб зробити те, що волонтер може зробити «за три дзвінки». Разом із тим, Селецький зізнається, що набагато більше його демотивує не бюрократія, а перешкоди з боку місцевих мешканців у будівництві нової України, яку він бачить дуже чітко.

 

Про недобудовану набережну й місцевих політиків «старої генерації»

- Я – політик нової генерації, з новим баченням, з новим розумінням прекрасного, з європейським досвідом (я багато разів був у Європі і спілкувався там з місцевими політиками), – каже Андрій Селецький. – Але на жаль, я часто бачу, що це будівництво є майже неможливим. Чому? Насамперед через неосвіченість наших людей. Проте якби хоч хтось хоч щось читав, люди, можливо б зрозуміли, наприклад, що таке стратегія розвитку громади, і долучилися до її створення. Ви ж, мабуть, знаєте, що коли цю стратегію напишу я і принесу людям, як Прометей – вогонь, вона не матиме жодної сили. У її створенні має брати участь вся громада, бо стратегія – це вибір! Але люди просто не розуміють цього. Вони чекають на те, що я побудую для них рай на землі, а вони лишень сваритимуть мене і займатимуться своїми справами. Так не буває!

Найбільше Андрій засмутився, коли його почали звинувачувати у марнотратстві під час створення пішохідної зони на набережній. Раніше там лежав потрісканий корявий асфальт, який час від часу підлатували, але не міняли, бо великого трафіку там ніколи не було. І от одного разу після сильного дощу частину асфальту розмило, відкривши старовинну бруківку. Начальник адміністрації наказав зняти частину асфальту з набережної і відкрити бруківку. Коштувало це не більше, ніж поточний ремонт покриття, але дуже багато місцевих мешканців не оцінили цей крок. На розповіді Селецького про неповторний колорит Львова та Андріївського узвозу у Києві, де лежить така ж сама бруківка, вони лише махали руками: «Навіщо нам це? Тобі нема чим зайнятися? Зроби, як було! Було краще!» Врешті-решт роботи довелося призупинити.

У зв’язку із цим очільник військової адміністрації сумнівається, чи треба йому балотуватися на посаду голови громади, щойно з’явиться така можливість.

 

Начальник Нововоронцовської військової адміністрації на набережній

 

- Я однозначно буду розвивати громаду, от тільки не факт, що на посаді місцевого очільника, – щиро каже Андрій Селецький. – Бо я часом почуваюся як скульптор, роботи якого закидають лайном, причому сам він розуміє, що створює дещо вартісне. Інший момент: я маю певну відразу до передвиборчої агітації під час війни, а часом таки бачу, як колеги цим займаються. Це ріже очі всім, включаючи донорів та волонтерів. Я точно цим займатися не буду. Третій момент: моя криза волонтера ще не вщухла. Я дуже гостро відчуваю цю війну, українську вітчизняну. Маючи певні знання з аеророзвідки, я щодня звинувачую себе у тому, що сиджу тут, а не вбиваю орків десь під Бахмутом. Одного разу я навіть попросив нашого воєнкома: «Мобілізуйте мене!» А він розсміявся: «Тебе, друже, заборонено призивати, ти маєш бронь, погоджену Генеральним штабом. Голів військової адміністрації призивати заборонено». Але якщо громада активно виступатиме проти моїх ідей, я звільнюся і піду на фронт.

Разом із цим, Андрій Селецький визнає, що не пробачить собі, якщо на його місце прийде політик «старої генерації».

 - Я досі не можу спокійно розповідати про те, що директор нашої найкращої школи, місцевий політик з десятирічним стажем, у перші дні повномасштабного вторгнення просто зібрала речі і поїхала світ за очі, – розповідає він. – При цьому вона не заховала ані офісну техніку, якої було дуже багато у школі, ані інтерактивні дошки, ані плазми. Й коли по цій школі вдарив російський «Іскандер», усе це загинуло під руїнами. Місцева влада, до речі, теж майже одразу виїхала, хоч Нововоронцовка так і не була окупованою. Такі-от у нас були політики, і я дуже боюся, що хтось із них знову очолить громаду. Тоді все, що я робив, може звестися нанівець.

 

Одне з нових укриттів Нововоронцовської громади

 

Про музей Нововоронцовки і роботу на майбутнє

За часів свого волонтерства склад гуманітарної допомоги Андрій Селецький влаштував у приміщенні, де хотів відкрити музей Нововоронцовки. Понад 10 тис. експонатів для нього – від золотих та срібних монет до козацьких кресал і кераміки XVIII століття – він підбирав давно і ретельно, відвідуючи старожилів, прочісуючи інтернет-аукціони та навіть пірнаючи на дно Каховського водосховища. Тепер очільник військової адміністрації переконаний, що цей музей може стати одним з елементів розвитку громади.

- Мої дослідження доводять, що вже у XVIII столітті Нововоронцовка була не якимось закинутим глухим кутом, а розвинутим промисловим центром, у якому на повну вирувало життя, – захоплено розповідає Андрій. – Особисто для мене найдорожчим експонатом є конверт, який було відправлено з Нововоронцовської аптеки Аарона Баруховича Гурфінкля до Швейцарського інституту бджолярства. Я купив його на міжнародному аукціоні у Швейцарії у 2018 році на останні гроші. Причому у той час я не мав роботи, а моєму синові щойно виповнився рік. Дружина дуже образилася, батьки, у яких ми тоді жили у приймах, дивилися на мене, як на божевільного. Але я розумів, що гроші я ще зароблю, а от цей конверт вже ніколи не зможу купити. Ми вже маємо багато напрацювань з туризму, які після перемоги зможуть суттєво пожвавити життя у громаді. Про такі речі треба думати вже зараз, так само, як і про те, чим зацікавлювати інвесторів та як створювати нові робочі місця. Щоб коли вдасться відігнати орків з Лівого берега, ми б вже були на коні, у різних міжнародних грантових та кредитних проєктах, та розсилали пропозиції конкретним потенційним інвесторам.

 

Пляж у Нововоронцовці

 

Вдалеку лунає вибух, і Андрій Селецький уважно прислухається до нього. Місяць тому росіяни знову почали мало не щодня обстрілювати берегову лінію Нововоронцовської громади, причому переважно з важкої артилерії. Переважно стріляють в обід, і люди вже звикли до цього, підлаштовуючи свої справи під ці щоденні обстріли.

- У нас постійно кажуть: «От хлопці повернуться, порядок наведуть!» – поновлює розмову очільник військової адміністрації, – Причому це кажуть часом із надією, а часом із погрозою. Мовляв, якщо ви мені не дасте стільки-то гуманітарки, я хлопцям пожаліюся. Так-от, коли наші хлопці та дівчата повернуться з фронту, ми маємо бути готовими до цього. Насамперед я маю на увазі створення комфортного середовища для життя, інакше вони одразу ж поїдуть до Києва чи навіть до Європи. Адже кожен з них тепер зможе служити, до прикладу, у французькому Іноземному легіоні, куди їх радо візьмуть. Інші повернуться без рук і ніг, з контузіями, з психологічними проблемами, і для них та для членів їхніх родин ми маємо створити центри психологічної допомоги. Така допомога потрібна і звичайним мешканцям громади, адже війна калічить усіх, без розбору. Знаєте, серед врятованих мною котів один дуже довго не міг нявчати, лишень шипів. Я думаю, це наслідки контузій та пережитого стресу. Так-от зараз, десь через рік після порятунку, він знову почав ледь чутно нявчати. Всі мешканці громад на лінії фронту тепер, як цей кіт. Нам ще потрібно буде багато років нормального спокійного життя, щоб відновитися. Й місцева влада відіграє у цьому дуже важливу роль.

 

Місцеві чотирилапі коло пам’ятника кавуну, де точилися найзапекліші бої

Views: 1549
Comments:
*To add comment you should be authorized or sign_in
Related news: war stories
Read more: