Райський куточок для туристів

 

Сільський зелений туризм стає найбільш поширеним видом відпочинку у країнах Європейського Союзу. У Польщі, Німеччині та Франції, наприклад, кількість його прихильників перевищує навіть кількість охочих відпочити на морі. Але сільська гостинна садиба — це не лише екзотичне дозвілля мешканців мегаполісу на свіжому повітрі, серед квітучих трав та щебетання птахів. Це ще й головний важіль розвитку сільських територій.

 

 

Експерти Європейського банку реконструкції та розвитку підрахували, що вартість облаштування в місті одного сільського мешканця обходиться у двадцять разів дорожче, ніж створення умов для його проживання та працевлаштування в селі. Крім того, дохід, отриманий від одного ліжко-місця «зеленої» садиби, еквівалентний річному доходу фермера від однієї корови. Мабуть, саме тому сьогодні в Західній Європі ліжко-місць у приватних сільських оселях стільки ж, скільки й у дорогих готелях.

 

Ранчо «Койріс»

 

З одним із господарів таких садиб, литовцем Янушем Койрісом, ми познайомились у Польщі. Дорогу до його ранчо поблизу Ольштина добре знають туристи з Польщі, Німеччини та Росії. З України, каже Януш, майже не буває. Назустріч нашій делегації (а це були українські журналісти — учасники телерадіофестивалю «Калиновий спів») він вийшов у найкращій своїй вишиванці.

Те, за чим їдуть до «Койріса» мандрівники і за що щедро платять у євро, не знайти в жодному місті. Це справжнє селянське господарство з кіньми, вівцями, козами, кролями, гусьми й курми. Є городи, на яких ростуть картопля, огірки, пшениця. Є чудове блакитне озеро, а навколо — ліс. Навколо щебечуть зяблики, дзижчать комахи, снують ящірки. Час від часу лунає дзвінке кудкудакання, мекання, гавкання. Троє веселих гусей слідують за вами буквально по п’ятах.  

 

 

Зустрічає гостей запряжена кіньми бричка, якою править дівчина в національному вбранні. Дорогою до ранчо люди милуються високими соснами, радіють незнайомим ароматам та звукам.

Тут вони можуть відпочити від міської суєти, покататися верхи, винести кізяк із конюшні або ж подрати яйця з курятника. Тут усе дозволено, нічого не заборонено. Можна впасти у траву й лежати, примруживши очі, а можна розвести вогонь і посмажити ковбаски, а потім пообідати під відкритим небом.

А коли ситі гості заходять до дерев’яної стодоли, на них чекає фольклорна програма з піснями, танцями та забавами. До речі, провідний артист і перший помічник господаря — наш земляк Дмитро Шпаков, або, які він себе називає, «Діма з Крима». Звучать українські, польські, німецькі пісні. Сам же Януш виконує соло на акордеоні, а потім ще й пригощає гостей власноруч приготовленим вином і національними стравами.

 

 

Туристи в захваті, господарі задоволені. Туристичний бізнес, яким Януш займається 30 років, приносить йому прибутки. Януш Койріс народився в Польщі, куди його батьки, заслані до Сибіру за радянського режиму, перебрались після смерті Сталіна. Польща стала для литовської родини другою Батьківщиною. Землю їм держава дала одразу після поселення. Сьогодні ранчо «Койріс» розташоване на 30 га землі. Гроші на розвиток справи дістались від батька. На них Януш купив двох орловських скакунів та сідла до них. Особливих труднощів у веденні господарства не відчувалось.

— Спокійно було тоді, — каже Януш. — Не було високих податків, спокійне село. Потім, у міру того як розвивався бізнес, зростали й податки.   

Офіційно бізнес Януша існує 30 років. Перед тим пробував себе, допомагав батькові на фермі, навчався. На запитання, чим допомагає держава, дивується: навіщо?

— Я працюю і справно сплачую податки. В місяць виходить сума, якої б вистачило для утримання однієї кобили. Та все одно туристичним бізнесом займатися вигідно. Туристи їдуть до мене, бо тут усе добре організовано. Гарна природа. Вже другий рік німці купують тематичні програми: «Селянське весілля», «Катання на санях», «Козацький вечір» та інші. Такий туризм можна назвати професійним. Всі знають, що буде далі, програма розписана буквально похвилинно.

— Найкраще, що в мене є — це коні, — ділиться Януш. — Я виводжу селекцію розумних, спокійних коней, яким люди можуть довіряти. Була в мене улюблена конячка на ім’я Галина, з породи орловських рисаків. Дуже розумна, спокійна і швидка. Я з нею дружив, в озері плавав, з руки годував. На жаль, уже померла…

 

 

Раніше у стаді було двоє жеребців — англійський та польський. Сьогодні ж залишились самі кобили. Займатись одночасно розведенням коней і зеленим туризмом невигідно. Треба обирати щось одне.

Що у перспективі? Сьогодні Януш готує собі зміну.

— Зараз почав знайомих, друзів, рідних учити всьому, що вмію сам, — каже він. — Хочу передати їм свої знання, досвід. Це найголовніше. Здавалося б, що тут такого? Взяв декілька конячок, запряг і поїхав. Та колеги з навколишніх сіл пробували братися за цю справу, а потім кидали. А я зі своїми кіньми щодня, з самого пуп’янка. Вирощував їх, навчав, вивчив їхню психологію, щоб спілкування з кіньми було безпечним для людей. Сьогодні мої конячки не лише катають туристів, а й лікують хворих дітей. Є фахівець, який займається популярним нині напрямком — іпотерапією. У цьому проекті працюють найстаріші, найспокійніші коні, яким можна довіряти. Але все це тяжка праця. Рано вставати, пізно лягати.

— Цікаво, коли ви ходите у відпустку? — запитую.

— Не знаю, що це таке, — відповідає Януш. — Це важка робота без вихідних і відпусток. Але я не можу цим не займатися. Це моя місія. Місія дарувати людям радість і любов до життя.

 

 

Наполеон у поміч

 

Свьонтки — сільська гміна в Польщі, яка входить до Ольштинського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства. Тут мешкає трохи більше чотирьох тисяч чоловік. Та мала кількість жителів ще не означає, що «пропало все». Цей маленький населений пункт почав розвиватися по-європейськи, передусім, завдяки розвитку туризму.

— Свого часу в наших краях перебував імператор Наполеон, — розповідає завідувачка бібліотеки Дорота Пшекоб. — Наполеон під час військового походу ночував у цих місцях із шостого на сьоме червня 1807 року. Тут загинув у битві з козаками його славетний генерал. До 200-річчя цієї історичної події ми розробили туристичний маршрут, який приваблює все більше польських та іноземних туристів.

Пройти стежками Наполеона можна пішки або ж проїхати на велосипеді. Виготовили вказівники, меморіальні таблички, туристичні мапи та інші атрибути, які допомагають туристам орієнтуватись.

Пані Дорота розповіла, що в бібліотеці створили інформаційний та культурно-освітній центри. Тут проводять виставки, майстер-класи, концерти та інші заходи. Родзинкою бібліотеки є студія гончарства, де всіх охочих навчають ліпити з глини. До речі, в рамках одного з просвітницьких проектів, ініційованих бібліотекою, було створення каталогу капличок, розташованих у гміні. Їх відтворили не лише на світлинах, а й створили мініатюрні глиняні фігурки, які продають туристам та гостям Свьонток.

 

 

Цікаво, що бібліотека увійшла до всепольського рейтингу як одна з кращих.

— Це дуже престижно, і ми пишаємося тим, що зробили чимало успішних проектів, — каже директорка. — А тепер чекаємо, коли завершиться будівництво нового, більшого і сучаснішого приміщення бібліотеки.

Секретар гміни Ярослав Мілевський каже, що питання розвитку інфраструктури туризму є пріоритетним для громади.

 

 

— За дотації з єврофондів ми за три роки реалізували кілька важливих проектів, що роблять життя мешканців громади ще більш комфортним, — каже він. — Крім того, ми зробили пішохідні та велодоріжки, збудували сауну. Люди її відвідують безкоштовно. Дитячий садочок малеча також відвідує безоплатно. Батьківських внесків тут не сплачують, бо немає потреби. При школі відкрили пункт вивчення української мови.

 

 

А ще на даху сільської школи встановили близько 300 сонячних панелей, які забезпечують навчальний заклад екологічно чистою електроенергією. Надлишки продають. У центрі села закладають дендропарк, який, за словами війта гміни Славимора Ковальчика (до речі, етнічного українця), має всі шанси стати улюбленим місцем для численних туристів. А їх, до слова, минулого року відвідало Польщу більше шести мільйонів. Якщо умовно врахувати, що кожен з них залишив у країні бодай один злотий, то неважко підрахувати, скільки коштів іде до державної казни. Відтак розвивати сільський туризм — вигідно.

 

 

Зараз у Польщі приймають туристів сотні домашніх господарств, міні-готелів, садиб та сільських розважально-оздоровчих комплексів. Цікаво, що польські закони не вважають надання послуг сільського зеленого туризму підприємницькою діяльністю. Тому прибутки їхніх господарів не обкладають податком на додану вартість. Взагалі, тамтешні закони дуже лояльні до громадян, які працюють у сфері сільського зеленого туризму. Тому з кожним роком стає все більше охочих приймати в себе іноземних гостей — німців, французів, італійців, росіян.

Щодо німців, то вони воліють відвідувати так звані понімецькі землі, розташовані на півночі Польщі. Тут жили їхні предки, тому й цікаво побувати в місцях, пов’язаних із родинною історією. Кмітливі поляки навчились використовувати цей фактор з користю для себе. Тому й побудували розвинену інфраструктуру, заточену під німецького бюргера.

Втім, польський досвід уже запроваджують і в Україні, але це зовсім інша історія.

 

 

Як українську садибу зробити гостинною

 

Всеукраїнська спілка сільського зеленого туризму виникла у 1996 році. Власне, ця громадська організація стала генератором розвитку нового для України напрямку, який активізувався з набуттям чинності Угоди про асоціацію з ЄС.

«За цей час сформовано поняття та термінологію, набули чинності прийнятні для розвитку нормативно-законодавчі акти, впроваджені методичні і практичні напрацювання та програми для власників осель і підручники для студентів, десятки реалізованих проектів, власні продукти — програми категоризації «Українська гостинна садиба» та екомаркування «Зелена садиба», передплатний журнал «Туризм сільський зелений», організація і проведення всеукраїнських виставок-ярмарків «Українське село запрошує», конференцій і регіональних тренінгів та семінарів, сформована всеукраїнська мережа  садиб сільського туризму тощо», — йдеться в офіційному паспорті організації.

Відтак, ще задовго до початку процесу євроінтеграції зелені українські садиби почали наближати Україну до Європи.

— На початку діяльності у нас були контакти з Угорською федерацією сільського туризму, — розповідає голова правління Української спілки сільського зеленого туризму Володимир Васильєв. — Ми задумались: а чим ми гірші за них? Почали вивчати угорський, польський, французький, а пізніше канадський досвід і побачили, що у всьому світі є цей термін. Особливо актуальним він став у ХХІ столітті, коли з’явилась проблема зайнятості сільського населення. Частка незайнятих селян почала збільшуватись, бо в аграрному секторі не потрібна така кількість людей. А що робити з населенням, яке там мешкає? У нас відповідь однозначна: виїздити. А у країнах Європейського Союзу створювались всі умови для того, щоб сільські території розвивалися. Там діє політика розвитку позааграрних видів діяльності. Тобто фермер надає інші послуги — у сфері гостинності та сільського туризму.

Коли у 1996 році ми виступили засновниками громадської організації, угорський президент Джакі Чаба порадив додати до назви слово «зелений», щоб підкреслити чистоту і привабливість українських сільських територій. З того часу з’явилась назва нашої спілки, і потім у нормативно-правових актах цей термін набув сили: сільський зелений туризм.

 

 

Після цього почали створювати обласні відділення Всеукраїнської спілки. За десять років вони були практично в усіх областях та Автономній Республіці Крим. Нашими партнерами були й залишають всі міністерства й центральні органи виконавчої влади. Ми почали плідно працювати з центрами зайнятості, Мінагро, туристичним відомством, яке постійно мінялось і переходило до різних структур. Ми розуміли (і це підтверджував досвід інших країн), що це соціально-економічне явище, де родина має право взяти свою садибу, підготувати кімнату з ліжком та приготувати страву з власноруч вирощеної городини. Щоб люди з міста могли приїхати, скуштувати сільські страви, подихати чистим повітрям і відчути радість життя. Надалі послуги стосуються активного відпочинку, оздоровчого і так далі.

Люди асфальту — мешканці урбанізованих міст — відчувають тягу до землі. Треба давати їм можливість разом з дітьми поїхати в село, щоб побачити живу корову. Щоб дізнатися, що молоко — це не вода, розведена з білим порошком, а яйця несуть кури, а не виробляють на фабриці. Так відбувається повернення людей до природного, натурального, етнічного середовища.

Сільська людина має все для того, аби створити «зелену» садибу і почати приймати туристів. Просто у неї немає знань про те, як бути гостинним. Двадцять років тому, коли ми разом з угорцями проводили перші зустрічі на Закарпатті, сільський голова запитував: «Як це до нас приїдуть чужі люди? А якщо вони привезуть нам хвороби?». Але минув час, і ті, хто вийшов на стежку сільського зеленого туризму, стали успішними господарями і процвітають.

Першопрохідцям сприяли міжнародні фонди, які надавали допомогу не на будівництво, а на знання: як бути успішним? Як робити ціноутворення, як готуватись до прийому гостей, бути гостинним?

Нещодавно запроваджена система категоризації на базовому рівні закріпила всі стандарти, в тому числі європейські, у сфері сільського зеленого туризму.

У господаря все є: садиба, город, льох. Тільки треба, щоб подвір’я мало привабливий вигляд. Висадити квіти. До свиней і корів прокласти доріжки, облаштувати місце, де можна було б юшку зварити на вогнищі, полежати в гамаках — тобто створити умови для відпочинку. Продумати, куди повести гостей — на рибалку чи до лісу, чи дати велосипеди й поїхати з ними до сусіднього села. Дати людині косу, щоб вона відчула дух справжньої сільської роботи. Це дуже подобається іноземцям. Вони із задоволенням ідуть подоїти корову, згрібають граблями сіно, ліплять глиняні горщики чи клепають у кузні підкову — так, як це робили наші пращури.

— Чи сприяє розвитку сільського зеленого туризму українське законодавство?

— Ще років десять тому я б відповів позитивно, коли були прийняті перші постанови та Укази президента щодо цього напрямку. У 2003 році був прийнятий закон «Про особисте селянське господарство», де йдеться про право селянина надавати послуги сільського зеленого туризму. І це було чудово! Але лише перші десять років.

Проблема ось у чому. Стаття 89 цього закону декларує, що власник селянського господарства набуває обов’язку суб’єкта підприємницької діяльності без створення юридичної особи. Він має сплачувати податки як фізична особа. Люди вийшли на ринок, стали займатись, аж тут почалися зміни в законодавстві, які значно погіршили їхнє становище. Зокрема, йдеться про обов’язкову умову для ведення діяльності: створення 30 ліжко-місць. Ви можете собі уявити українську садибу, яка має таку кількість місць для спання?

Почались непорозуміння, і під парасольку туризму почали переходити малі готелі, особливо в Криму. Конкуренція власника садиби і готелю виявилась нерівною. В одного з них просто додаткові доходи, в іншого — бізнес.

Ми постійно моніторимо ситуацію і побачили претензії господарів до цієї позиції закону. Ще до анексії Криму в рамках програми ми їздили по півострову з семінарами і всюди відчували незадоволення влади ситуацією з податковою та фіскальними службами.

У травні 2017 року Верховна Рада в першому читанні проголосувала за законопроект №2232А від 02.07.2015 року «Про внесення змін до Закону України «Про особисте селянське господарство» щодо розвитку сільського зеленого туризму». Він дає чітке відмежування підприємницької та непідприємницької діяльності.

«Законопроектом пропонується внести зміни до Закону України «Про особисте селянське господарство», зокрема, членам особистого селянського господарства надається право «добровільно надавати за плату або безоплатно послуги у сфері сільського зеленого туризму» з конкретизацією видів таких послуг», — прокоментував на своїй сторінці у Фейсбук заступник голови комітету з питань аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради Олександр Бакуменко.

Є й інший законопроект — № 7400 Проект Закону про внесення змін до Податкового кодексу України щодо оподаткування доходів, отриманих у сфері сільського зеленого туризму, який поки що опрацьовується в комітеті. За його допомогою ми хочемо нарешті владнати ситуацію з оподаткуванням. Зокрема, ми написали норму, що доходи від діяльності сільського зеленого туризму не оподатковуються. Так є у наших сусідів: поляків, румунів, білорусів.

Німці починали також з питання надання правової підтримки фермерам. У них немає таких понять, які були в нас за радянських часів: підсобне господарство, селянське господарство. У них фермерське господарство є нормою з самого початку. Відтак вони не сплачують податки, а використовують зароблені гроші на свій розвиток. Саме завдяки цьому сьогодні піднялись європейські країни. Одне ліжко-місце спонукає створення нових шести-семи робочих місць у селі. Це доходи до бюджету громади.

Я радію від того, що розпочалась децентралізація і громади дійшли до розуміння важливості розвитку сільського зеленого туризму на своїх територіях. Вони руйнують хибне уявлення про те, що для старту потрібно багато грошей. Навпаки.

Нещодавно в Дніпро-петровській області представник громади захищав власний проект «Рибне господарство». Мета — розводить рибу, щоб продавати.  А можна ж дати туристам можливість зварити юшку на березі ставка, облаштувавши відповідне місце. Організувати прокат вудок, човнів, катамаранів. Це все — додаткові гроші.

Так само на фермі, яка вирощує суницю, гості можуть одягнути садові рукавички, резинові чоботи і самі зібрати ягоди. Або, як це роблять голландці, дати туристам самим зрізати букет троянд. Варіантів безліч. Це все додаткові послуги фермерських господарств.

— Який вигляд має Кіровоградщина на фоні інших областей?

— Певний час тут була дуже активна представниця спілки Любов Твердоступ. Вона піднімала місцеву владу, інформувала, організовувала навчання. Відтак було і пожвавлення у сфері розвитку сільського туризму в регіоні. На жаль, Любов Іванівна захворіла і не може продовжувати цим займатись. Але перспективи у вас є.

Нам потрібна політика розвитку сільського туризму. Адже це не стільки прибутковий вид діяльності, скільки душевне задоволення. Радість від того, що ти комусь потрібен, відкриваєш новий світ для себе та для інших людей.

— Як на вашу думку, чи може Україна бути центром сільського зеленого туризму?

— В ефірі радіо «Свобода» я відповів на це запитання: «Не може, а повинна!» У нас для цього є всі можливості. Дуже багата територія: на історію, на традиції, на культурну спадщину. Так, у ЄС є певні вимоги і критерії. Той стандарт, який ми розробляємо, також наближає Україну до Європи. Там у готелях є мішленівські зірочки, які є гарантією якості послуг. Ми до цього прийдемо. Через п’ять — десять років наші садиби матимуть такий же, європейський вигляд. Але для цього потрібна взаємодія всіх учасників процесу — від влади до власників.

Адже сільський зелений туризм робить дивовижні речі. Він зближає Схід і Захід, Україну та світ, людину і природу.

  

Невеличке село  з великими амбіціями

 

Сільська громада Попельнастого, розташованого в Олександрійському районі на межі Кіровоградщини з Дніпропетровською областю, задумала створити просвітницько-культурний центр. У старовинному будинку, в якому раніше була аптека, на 180 квадратних метрах розмістяться музей історії села, лекційна зала, кінозал, бібліотека з інтернет-центром, гуртки, квест-кімната та навіть картинна галерея. Проект унікальний і сміливий, особливо для села, де, за традиційними уявленнями, нічого цікавого немає. Живе тут трохи менше півтори тисячі чоловік.

 

 

Та попельнастівці звикли ламати стереотипи. Очевидно, дається взнаки той факт, що тут здавна жили волелюбні козаки. Попельнасте — село з особливою історією. Навесні 1648 року на його території відбулася Жовтоводська битва під проводом Богдана Хмельницького.

 

 

Очевидно, ставлення до минувшини тут трепетне ще й тому, що сільський голова Олег Волянський — історик за освітою. Він примудряється поєднувати у професійній діяльності і цікавість до сивої давнини, і хист сучасного менеджера, і поміркованість керівника громади. Разом із вчителем місцевої школи, журналістом Валерієм Жванком — особистістю непересічною й також захопленою краєзнавством — вони являють собою дует однодумців-творців.

 

Увіковічнити історію

 

— Ми удвох реалізуємо цей проект, ідея якого виникла два роки тому, — розповідає Олег Волянський. — Ми подумали, що цей центр у купі з історичними подіями, котрі розгортались на території села, розвиненою інфраструктурою та живописною природою цілком можна використати для туристичної привабливості Попельнастого.

У селі стояла напівзруйнована будівля 1908 року, яку сільрада взяла на баланс. Торік підготували документацію й розпочали реконструкцію. А вже цього року встановили новий дах, опалення, внутрішні комунікації. Зараз триває монтаж експозицій та робота над ландшафтним дизайном.

На все про все витратили понад півмільйона гривень. Хоча, чесно кажучи, далеко не кожен сільський голова може знайти так кошти.

— Якщо керівник бажає щось зробити, то він завжди гроші для культури знайде, — каже Олег Володимирович. — Так, перші п’ять років роботи на посаді я займався дещо іншим. Треба було і дитячий садок відкривати, і освітлення робити, і з дорогами розібратись. А культуру ми завжди хотіли розвивати. Це наша родзинка. Щось маємо в бюджеті, чимось допомагає соціально відповідальний бізнес. Маємо достатньо землі (наше село одне із найбільших в районі за її кількістю). Та й люди бачать, що дійсно справа робиться. І коли їм кажеш «дайте», відмови майже ніколи не отримуєш. До того ж є зацікавлення однодумців, яких можна назвати фанатами своєї справи. Не всі ж повинні думати про те, щоб гарно відпочити, смачно поїсти чи на роботу сходить. 

 

По-європейськи

 

Торік Попельнасте включили до проекту, який спонсорує американсько-польський фонд підтримки та розвитку зеленого туризму. Три місяці проводили майстер-класи, їздили, навчалися. В нинішньому році вже самі приймали гостей із Києва та Чехії.

12 липня у Попельнастому відбувся семінар «Туристична привабливість регіону». З групою місцевих активістів працювали радник мера Праги, член міського комітету з питань культури, виставок, туризму та міжнародних відносин Вацлав Новотни (Чехія), заступник голови Федерації роботодавців у сфері туризму в Україні Павло Бабенко, заступниця виконавчої директорки ГО «Український центр європейської політики» Інна Корсун.

Гостям провели невеличку екскурсію, після якої у Будинку культури відбулося обговорення та формування плану дій розвитку туристичної привабливості села Попельнастого. Стартом нового проекту стане відкриття культурно-освітнього центру, яке планують провести на Покрову.

До підготовки підключились керівники школи та Будинку культури, підприємці, голови обох базових господарств. Та й односельці, побачивши, що все серйозно, почали приносити з дому свої раритети. Хто прядку, яка пилилась на горищі, хто бабусину вишиванку, хто старовинну монету. Кажуть: нехай буде в нашому музеї.

Болюче питання для багатьох українських сіл — відсутність цивілізованої вбиральні, що, чесно кажучи, не сприяє туристичній привабливості. У Попельнастому це питання вирішили раз і назавжди.

— Зараз у школі, лікарні та Будинку культури гарні, теплі туалети, — з гордістю каже сільський голова. — В самому музеї місця немає, але відповідна гігієнічна кімната буде надворі.

 

Малими кроками до мети

 

— Вважаємо, що не тільки наше село, але й регіон має потенціал для розвиткурізних форм туризму, — переконаний один з ініціаторів проекту, вчитель Попельнастівської школи Валерій Жванко.

— Розташування нашого села дозволяє зробити його цікавим елементом на маршруті між містами Кропивницький, Олександрія, Кременчук, Світловодськ, Дніпро, Новомосковськ та селищами Онуфріївка, Зибке, Жовтоолександрівка, П’ятихатки. З точки зору логістики Попельнасте дуже зручне, а регіон має багату історію. Зокрема, тут розташовувались Землі Вольностей Запорозьких, проходили Холодноярські повстання, історичні битви та військові дії 1648 — 1943рр. У наших краях, в Єлисаветграді, відбувалось  створення та становлення українського театру. Тут пролягала межа осілості громадян єврейської національності у Російській імперії. 

Ініціативна група (працівники освіти, культури, влада, активісти та підприємці) планують зробити Попельнасте частиною регіонального маршруту регіону. Для цього вже створили Карту ресурсів громади, провели обговорення і визначили пріоритетні напрямки розвитку сфери зеленого туризму в селі.

Починаючи з минулого року, Попельнасте приймає туристичні групи.

— Звісно, сюжетів, щоб розважати гостей цілий день, поки що немає, — зізнається Валерій. — Але показати два-три об’єкти та нагодувати обідом ми можемо. Набираємось досвіду, вчимося самі і ділимося знаннями з іншими. На базі нашого села проходив районний історично-краєзнавчий семінар для вчителів історії і МАНівців. У балці Княжі Байраки стоїть два меморіальних хрести, які ми оберігаємо. А встановив їх в 1998 році кінний курінь з Тернополя. Козаки мандрували Україною і по своєму маршруту нам, безпам’ятним, нагадували давню історію. А заодно встановлювали меморіальні дошки та дерев’яні хрести. Навколо цього відбулась костюмована реконструкція епізоду Жовтоводської битви з участю голови райдержадміністрації, вчителів, учнів та їхніх батьків. 

 

 

Минулого року я приймав 16 дітей-спортсменів з олександрійського об’єднання SportMax на чолі з Костянтином Ліщенком. Жили в наметах, закуплених для нашого туристично-краєзнавчого гуртка. Наші інструктори навчали їх встановлювати намети, розводити вогнище, знайомили з лікарськими рослинами. Старші гуртківці проводили тренінги з в’язання морських вузлів, стрільби з лука, плетіння віночків. Була зустріч з бійцем, який пройшов АТО, екскурсія до протестантської та православної церков, знайомство з роботою сільськогосподарського підприємства. І, звісно, починалося все зі знайомства з курганами… 

 

 

Цьогоріч приїздили учні школи Монтессорі з Олександрії та люди з обмеженими фізичними можливостями. Ми познайомили з рослинним світом, показали, як цвіте ковила, а також легендарні дерева та скелі Українського кристалічного щита. Гості відвідали Будинок культури та залишились у захопленні від тренажерного залу, обладнаного за останнім словом техніки.

 

 

А ще на початку липня у Попельнастому проходив пленер художників з Кропивницького, організований сільською радою спільно з обласним художнім музеєм. Ця подія стала історичною для села. Адже мешканці чи не вперше в житті бачили справжніх художників, які малюють старі хати, кургани, куточки природи. Попленерні роботи живописців побачать мешканці обласного центру та, зрозуміло, Попельнастого. Частина картин залишиться в сільській галереї, яка відкриється восени.

На кожній групі туристів Валерій Жванко відпрацьовує різні елементи екскурсійної програми. Йому, досвідченому педагогу, хочеться передати свої знання кожній людині, яка завітала до Попельнастого. До речі, Валерій та його родина багато років жили в місті, а потім переїхали до села. Так сталося, що новий етап життя сім’ї співпав із новою сторінкою життя одного з найстаріших сіл Кіровоградщини.

 

 

Сьогодні ініціативна група розробляє концепцію фестивалю місцевих народних промислів. Мріють відродити ткацтво, збудувати екосадибу. Звісно, залишається ще чимало запитань. Наприклад, як співпрацювати з бізнесом, як залучити кошти недержавних міжнародних фондів? Як створити міні-готель (зелену садибу) для прийому туристів? Які сучасні «інструменти» треба освоїти, щоб бути успішним у сфері зеленого туризму?..

Втім, дорогу осилить той, хто по ній іде. Мине час, і на карті Кіровоградщини з’явиться цікавий туристичний маршрут, який пролягатиме через Попельнасте. Це буде один із найуспішніших українських проектів. Неодмінно буде!